З часів неволі. Сосновка-7

Будні зони

Навпроти літньої сцени були довгі ряди лавок з нешироких соснових дощок, що їх поприбивали до вкопаних стовпчиків. Аби на меншій площі розсадити більше в’язнів, то ряд від ряду розмістили близькувато, що для людей трохи вищих за середній зріст створювало певні незручності. Ті потроху бурчали то на в’язнів, що самі ж і робили ці лавки, то на мента, який командував роботою. Та попри все, це було одне із зручних місць для зустрічей. Під дерев’яною сценою з невеликим дощатим навісом, що підносилася на півтора метра від землі, місце облюбували собі карні злочинці. За ними без суперечок визнали це місце, бо з політичних ніхто не хотів залазити під поміст. А карні організували собі там життя в позаробочий час. Там вони грали в карти, пили чефір і споживали якісь наркотики. Наркотиків як таких у зоні не було, то вони випрошували у санчастині якісь пігулки і з них щось собі варили. Одного разу вони взяли кров у найбільшого білого кота. Цей кіт був дуже спритний. Він лазив попід бараками і ловив мишей. Був гладкий, красивий, і всі його любили. Карні злочинці зловили його, витягнули кров і запустили собі у вени. Мабуть, не збиралися вбивати, бо ж відпустили живим. І кіт поповз по зоні. Задні лапи не працюють, і вся задня половина тіла лежить долі, а передніми ледь-ледь перебирає і повзе вперед. Морду трохи підніме, подивиться поперед себе, а погляд такий сумний-сумний, опустить голову і знову з останніх сил переставить передні лапи на кілька кроків вперед. Дмитро Гордійчук побачив муки кота, взяв на руки, підніс до барака, щоб чимось нагодувати. Кіт не хотів ні хліба, ні молока і невдовзі здох. Гордійчук ще з кількома нашими пішли до кримінальних, накричали на них і попередили, що поб’ють, якщо вони повторять таке кровопивство.

Одного ясного дня у кінці довгих лавок зібралася група молодих українців і гучно обговорювали наболіле. Ми з Віруном підійшли до гурту, хто так-сяк сидів на лавках, а хтось стояв. Один з наймолодших в’язнів, чи таки наймолодший — Петро Коваленко, розмахуючи руками, майже кричав: “Ви нічого не робите для продовження боротьби за демократію! Навіщо бралися, якщо не хочете її продовжувати? Що змінило вас? Чому ви стали такі пасивні? Менти поступово забрали у вас цивільний одяг і загнали в нікчемне зеківське лахміття, яке влітку соромно на себе вдягти, а взимку зовсім не гріє, посадили на ніщимну бурду, до магазину завозять, як на сміх, зубні щітки й зубний порошок і ніяких харчів. Підкидають по півкілограма цукру старим поліцаям за перевиконання норм виробітку та за допомогу ментам у стеженні за нами, а ви дивитеся на все це і мовчите! Соромно за вас! Необхідно негайно організовувати загальний страйк.”

— Що ти конкретно пропонуєш робити? — перебив його Борис Здоровець з Харкова.

— Загальний страйк!

— Як ти думаєш його організувати? — питає Полозок.

— Я ще й півроку не відбув у зоні, то не всіх людей знаю. Ви тут довше. Ви краще знаєте і в’язнів, і ментів, то ж маєте взятися за організацію, а я готовий бігати агітувати й допомагати.

— Ти хочеш кинутися в воду, не спитавши броду, — застеріг його Савченко.

— Для страйку, — втручаюся я в дискурс молодих, — завжди спочатку створювали страйковий комітет, що брався за вироблення вимог до влади та організовував людей.

Розгорілася палка дискусія. Вигукували навперебій:

— Важливо почати! — гарячкував Коваленко.

— Що почати? Ти кип’ятишся, не знати чого. Можеш, звісна річ, піти до кімнати чергового по зоні і плюнути лейтенанту чи старшині в пику, але від цього не зникнуть солдати з вартових веж і брама для виходу з зони не відчиниться, — доводив Струтинський.

— Як не знати, чого? Всі знають чого: менти затискають і затискають гайки, а ви, старі зеки, знай лиш між собою бурчите і ремствуєте, а на протест не відважуєтеся, — сперечався Коваленко.

— Та тут ми ніби всі готові до якоїсь акції протесту, але коли доходить до діла, то виявляється, що в одного скоро побачення, у другого скоро надійде право на пакунок, у третього ще щось і так виходить, що немає людей, які готові страйкувати, — розмірковував Площак.

— Між іншим, — зауважив Гайовий, — це зовсім не просто. Ось ми тутечки говоримо про якийсь страйк, а погляньте на себе — усі ми люди не першої величини в зоні серед українців. А є ж провідні постаті, від яких залежить справа, які вирішують у зоні…

Коваленко:

— Ну, то треба з ними побалакати і їх схилити.

— Розумієш, — знову втручаюся я, — старі зеки мають досвід. Вони уміють відчувати настрій всієї зони і настрій начальства. Вони знають, коли атмосфера так розжарилася, що на страйк піде весь чесний контингент, а коли на страйк піде тільки якась десята частина, то з такого страйку вийде пшик. Ясна річ, на пшик вони не підуть і інших не поведуть.

— Старі в’язні вже втомилися, то чого ж ми будемо на них орієнтуватися? — зауважив Коваленко.

— Ти так гучно кричиш про організацію страйку, а ти знаєш, що за самі ці розмови можна потрапити до буру? — запитав Гайовий.

Площак:

— Кричати по всій зоні не потрібно, але мусимо ж ми чинити опір загвинчуванню гайок.

— Проти кого ми боремося: проти табірних ментів чи проти комуністичної диктатури, тобто проти самої влади? — запитав Полозок.

— Я це вже чув, — обізвався Кобилецький. — Мовляв, що боротися проти табірних ментів, коли диктаторська комуністична влада не в них, а вище, в Москві. А я скажу, що влада суцільна: вона від низу до верху. І коли б не було оцих низових ментів, не було б і влади.

— Коваленко, — продовжив Герей, — більше правий, аніж неправий. Є можливість вести боротьбу не проти всієї імперії, а проти тутешнього режиму, я за те, щоб ми не були дуже вже покірні перед ментами.

— Бачу, що в зоні люди поводять себе по-різному, — знову встряю я в дискусію молодих. — Одні не дуже виконують режим: після сигналу “до сну” ще півгодини гуляють по зоні, ховаючись від ментів, на сигнал “побудка” не поспішають вставати, а десять хвилин лежать і поволеньки ворушаться і потім встають, на сигнал “бригада, шикуйсь!” запізнюються до лави на п’ять хвилин і т. ін. Менти на них за це кричать, а вони у відповідь щось бурчать. Інші без запізнення виконують ці команди, але за всякої нагоди доводять офіцерам несправедливість совітської влади. Перші час від часу потрапляють до буру, других до буру нізащо садити, зате їм не скорочують терміни ув’язнення, їх частіше позбавляють побачень, пакунків і ставлять на гіршу працю. З 1800 в’язнів листи двом сотням в’язнів читає сам чекіст, решту — цензор. Третя категорія в’язнів і не дискутує з офіцерами, і не порушує режим. Цих абсолютна більшість: всі поліцаї, власівці й чимало повстанців. Четверта категорія — уперті антикомуністи. Хтось із них це не приховує, хтось не демонструє, але в бесідах це виявляє й не хитрує, а говорить просто й різко. Вони поводяться не однаково ще й тому, що по-різному бачать себе в житті на волі після звільнення з концтабору.

— Мені противні всякі глибокі міркування, коли замість боротися починають довго розповідати про боротьбу: замість діла — потік слів. І все-таки діло має бути обговорене, інакше не можна дійти згоди про спільні дії, — гарячкував Вірун.

— Правильно, Степане, — відпаровую, — бо та справа, яка в колі друзів здається всім однаково зрозумілою, потім, коли доходить до діла, у головах кожного уявляється по-різному.

— Коли б було бажання боротися, легко знайдуться слова для порозуміння. Мене злить, що самого бажання боротися немає, — сказав Коваленко.

Полозок:

— Друже Коваленко, оці молоді політв’язні, що тут зібралися, не ті люди, від яких у зоні залежить рішення. Вирішують ті, хто має загальне провідницьке визнання.

— Повторіть мені, хто це, — поцікавився Коваленко.

— Горбовий, Пришляк, Польовий, Грицяк.

— А якщо вони не вирішать, щоб боротися, то що, й не боротися? — допитувався Коваленко.

— Є провідники, прецінь, другого рівня, — пояснював Кобилецький, — молодші. Вони визнані, так би мовити, не цілою зоною, а тільки частиною, але це сміливі й самовіддані націоналісти. Почати акцію загальнотабірну вони не можуть, але акцію обмеженого масштабу спроможні.

— Чого ж вони не організовують страйк? Скільки ж можете терпіти загвинчування гайок?! — не міг заспокоїтись Коваленко.

О цій порі нагодився Іван Станіслав.

— Добрий день вам! — привітався, потискуючи кожному руку.

— Добридень! — відповіли гуртом.

— Левку, — звернувся Вірун до мене, — нам пора йти.

— Ходімо, — відповів я. — Поки що це тільки метушня одного Коваленка, метушня, для якої немає ні загальносоюзної, ні табірної підстави.

І ми покинули диспутантів, які розмовляли ще, мабуть, довго.

За всякої нагоди Коваленко все підштовхував до боротьби молодих політв’язнів. Він не хотів слухати їхніх закликів до здорового глузду. Їхні аргументи на користь розсудливости здавалися йому необґрунтованими, їхню стриманість сприймав за боягузтво і злився. Так тривало, либонь, цілий рік. Потім замовк на кілька місяців, а далі наклав собі на голову велику купу й розмазав по морді, одягнув яскраву червону опаску на лівий рукав сірої зеківської куртки, задер морду вверх і демонстративно пішов по трапу вздовж стадіону, з викликом показуючи всім свій зрадливий перехід від ворогів до союзників влади.

Ось так! Термін у нього був невеликий, здається, три роки. Цього виявилося досить, щоб згоріти й переродитися на слимака.

У робочій зоні між цехами, складами лісоматеріялу, між трапами були смуги й клапті нормальної землі, і політв’язні-українці перекопали землю і посадили цибулю, редиску, помідори, огірки та іншу зелень. Навесні все це посходило, піднялося, зазеленіло й весело зацвіло. В’язні почали рвати пір’я цибулі й приправляти нищімну страву. Десь, либонь, у кінці червня після теплого нічного дощу грядки зазеленіли особливо яскраво. До того ж, хтось посіяв уздовж трапу дикий цикорій і він до живого килима різнобарв’я додав густі разки блакитних пелюсток. Ця різнобарвна природа немов знала, що ми в неволі, і нашу журбу хотіла розвіяти буянням живої краси.

Пройшла чутка, що концтабір має відвідати якийсь високий начальник чи то з мордовської столиці Саранська, чи то з Москви. Начальник табору Коломитцев у супроводі заступника з політвиховної роботи підполковника Толбузова та двох старшин зробив обхід всієї житлової зони. Городина й квіти не знали, що треба ховатися від його зору, і він їх завважив. Наказав знищити, щоб в’язні не збагачували вітамінами свою їжу. Із-за зони прийшло чотири менти з лопатами, привели коня з плугом. Перевернули всі грядки догори дном. А де плуг не досягав, там лопатами перекопали, повирубували городину і замість зелені й квітів ці клапті землі засіріли вологим ґрунтом. Ми кричали на них: “Дикуни! Варвари! Ви навіть дикі квіти викорінюєте! Як не хочете, щоб до сушеної картоплі ми додали цибулі, то ж хоч дикі квіти залишіть!”

— Це вам, — відповідали, — не ботанічний сад, а колонія суворого режиму, мусите терпіти.

Терпіти треба було не тому, що не можна зменшити страждання, а тому, що політичних супротивників належить мучити — така політична філософія комуністичної імперії.

Якось майже одночасно у Яреми Ткачука, Мирона Площака, Миколи Юрчика, в мене і ще кількох відносно молодих українських політв’язнів впав кров’яний тиск і заболіла печінка. Лікар Кархут сказав, що тиск можна підняти кавою. У когось із в’язнів ми розжилися кави, розкладаємо невеличкий вогонь біля трапа й нагріваємо воду. Підходить начальник третього загону капітан Кіндратюков і доброзичливо запитує:

— Що ви тут робите?

— Хочемо заварити каву.

— А що у вас кров’яний тиск упав?

— Так.

— І печінка заболіла?

— Так, щось захворіли.

— У мене, — кажу я, — досі ніколи в житті печінка не боліла. Я навіть не знав, де вона.

Інші так саме висловилися з цього приводу.

— І в усіх одночасно, — зауважив капітан. Це було не так питання, як констатація факту.

— Так, по суті одночасно. Від чого б це?

— Мабуть, ви не спостережливі, — каже капітан. — Мені шкода вас, молоді українці. Ви ж у центрі уваги служби, що слідкує за думками людей. Вони (кивнув головою у бік штабу адміністрації табору) не забувають про вас, а ви наче забуваєте про них. І ви ж не просто живете, а боретеся. Зло не може перемогти. Переможе справедливість. Та… — перервав раптом свою мову, — он вода закипіла, зі співчуттям і глибоким-глибоким сумом подивився на нас, простягнув кожному руку на прощання, повернувся і з ледь похиленою головою повільно пішов у бік виходу з зони.

Ми заварили каву, загасили вогонь і випили по півсклянки. Буквально за десять хвилин млявість і тиск у потилиці минулися і ми побадьорішали. Я вперше відчув, що таке вельми понижений тиск і що таке півсклянки кави у цьому разі! Хлопці повеселішали.

— Панове, — звернувся я до друзів, — ви давно знаєте капітана Кіндратюкова? Говорить такі дивні речі. Він завжди такий? Ви ж його вже давно знаєте, він часто так висловлюється? Мені здається, що в його душі заговорило щось людське.

— Хтось казав, що він з української сім’ї Кондратюків, із засланих у Сибір.

— В’язні з його загону казали, що він дуже рідко кого карає.

— Та прецінь, виконував же й виконує собачі обов’язки.

— Гаразд, — мовив я. — Поживемо — побачимо.

Всі розійшлись по своїх бараках.

Наступного дня зону охопила новина: капітан Кіндратюков покінчив життя самогубством. Казали, що в кишені знайшли записку, в якій написав, що більше не може брати участи у знищуванні комуністичною державою освічених і культурних людей, не може дивитися на несправедливе знущання над невинними.

Ми знову зібралися з друзями й довго обговорювали подію, що сталася. Виявляється, і в людей з каральними погонами буває душа й совість. І ніхто не привернув увагу до вчорашніх слів капітана Кіндратюкова, що ми вельми неуважні і що наш стан влада розцінює не як відбування кари, а як боротьбу, отже, й діє щодо нас відповідно.

А чому боротьба?

А хоч би в тому, що з 1962 року ми з Віруном і Боровницьким склали добру скаргу з обґрунтуванням права націй на самовизначення і взялися методично її розсилати в обласні прокуратури, депутатам Верховної Ради УРСР, в ЦК, редакціям центральних і республіканських газет і журналів. Тож мали б уважніше поставитися до слів капітана Кіндратюкова.

У їдальні-клубі адміністрація концтабору організовувала культурно-масові заходи з перевиховання ворогів радянської влади. Із поліцаїв та інших в’язнів, що розкаялися, вона створила хор. Інші ж в’язні з цієї категорії займалися наочною агітацією: вони малювали плакати, гасла, графіки з цифрами про виконання завдань п’ятирічок тощо. Художники малювали членів політбюро ЦК КПРС. Усім цим щедро оздоблювали і житлову й робочу зони.

Це було примусовим нав’язуванням комуністичної ідеології націоналістам, єговістам та іншим ідейним ворогам комуністичної влади і як таке суперечило принципам демократії і, зокрема, праву людини на власний світогляд, але в умовах тотального панування комуністичної ідеології ніхто з владноможців навіть і не уявляв, щоб хтось мав право на інший світогляд. Нав’язування світогляду всім і кожному адміністрація вважала своїм незаперечним правом і тому густе оздоблення наочною агітацією обох зон не сприймала за ідеологічний примус щодо політв’язнів.

Від інших політв’язнів я знав, що зеківська художня самодіяльність — це садизм влади над старими поліцаями та власівця-ми, проте одного разу вирішив зайти до клубу-їдальні і особисто подивитися й послухати, що вони роблять на сцені.

Був це хор дідів різних національностей. Всі вони в час війни зі зброєю в руках воювали проти совітської влади, всі і в час війни ненавиділи комуністів і тепер ненавиділи не менше, а тут стояли на сцені і нерівними хриплими голосами на всю силу співали, а точніше, кричали славу партії, хвалили соціялізм і великі досягнення будівників комунізму. Їхнє реальне становище безправних політв’язнів і їхні слова, їхні справжні думки і зміст їхніх пісень настільки протилежні й несуголосні, що створювалося враження чогось зовсім нереального, якогось марева, загробного видива.

Як можете ви на сцені під яскравим освітленням намагатися перекричати один одного, аби лукаво показати владі, що вже перестали бути її ворогами? Чи не порядніше було б мовчки змиритися з поразкою у боротьбі проти цієї влади? Принаймні зберегли б свою людську гідність. Жалюгідне видовище! Я встав з лавки й вийшов — не хотів бути свідком крайнього приниження в’язнів і такого ж крайнього садизму табірної адміністрації.

Минуло пару місяців, і в’язнів закликали на зустріч з латвійською делегацією. Делегація мала більш-менш звичний склад: кандидат наук Ризького університету, представник Ризької міської влади і робітник радіозаводу VEF — передовик соціялістичного змагання. Ролі кожного стандартні: учений має теоретично довести неспроможність латвійського буржуазного націоналізму, представник влади має говорити про демократичний характер міської влади, а представник робітничого класу буде стверджувати, що життєвий рівень совітських трудящих високий і латвійці живуть заможно.

Латвійці знали заздалегідь про приїзд до них своїх земляків і підготувалися до зустрічі. Зустріч була знаменита. Немов передчуваючи незвичність, до клубу-їдальні набилося повно людей. На сцені — великий стіл, покритий червоною тканиною. За столом латвійська делегація. Перед ученим, що сидить за столом посередині, лежить чорна течка з якимись розумними паперами. Праворуч від нього представник влади, ліворуч — передовик соціялістичного змагання. Усі усміхнені — раді зустрічі з земляками. Збоку коло трибуни стоїть замначальника з політвиховної роботі (ПВР) підполковник Толбузов. Він чекає, заки в’язні заповнять зал і заспокояться, щоб представити їм делегацію. Ось зал наповнився й притих у чеканні. Замполіт став за трибуну, короткою промовою представив політв’язням високоповажну делегацію, для більшої демократичности зустрічі побажав її провести відверто та в дусі взаєморозуміння й аби не зв’язувати в’язнів своєю присутністю, вийшов з зали.

Для привітання делегації з лавки піднімається височенний табірний латвієць Гунар Астра, несе високо над головою загорнутий у велику газету букет і йде до стола делегації. Учений вийшов із-за стільця і зробив пару кроків назустріч Астрі. Його обличчя — сама радість. Він поволі простягає руку вперед, щоб зустрінути Астру і взяти букет. Астра, тримаючи його високо, передає букет ученому латвійцю. Узявшись за букет, учений під газетою відчув колючки. Зблід, розгубився, але букет тримає. Астра промовляє по-російськи: “Від латвійських патріотів зрадникам латвійського народу вручаємо символ колоніяльного рабства нашої батьківщини — колючий дріт”. При закінченні цих слів Астра однією рукою взяв “букет” вище руки вченого, а другою зірвав газету і оголив жмут колючого дроту, сформований у формі букета. Два приїжджих за столом підхопилися і розгублено дивилися в залу. Із зали залунало: “Зрадники”, “Московські блюдолизи” …Майже всі піднялися. Учений латвієць “букет” випустив додолу. Астра перейшов на латвійську мову і далі звинувачував їх у зраді. Потім він звернувся до латвійців, що в залі, російською мовою і закликав покинути зал, сам плюнув у бік делегації, повернувся і з високо піднятою головою пішов до виходу. Латвійці також потягнулися до дверей. На виручку зганьбленій делегації пробивався крізь натовп черговий офіцер. Він підняв “букет” з колючого дроту і звернувся до зали продовжити зустріч із високоповажними людьми з волі. У залі залишилися поліцаї та усілякі стукачі. Обпльовані й присоромлені члени делегації щось плели цим присутнім з півгодини, а далі, не витримавши все-таки тягаря ганьби, припинили розмову і під охороною офіцера пішли геть.

Про подію черговий офіцер склав акта, і начальник концтабору призначив Астрі 15 діб ПКТ (приміщення камерного типу), які він і відбув на голодній пайці. Українці шкодували, що їм не прийшла така думка раніше, а після цього повторювати латвійське привітання також не годилося, і тому зустрічі з чекістськими делегаціями відбувалися змістовніші, але без такого блискучого ефекту.