З часів неволі. Сосновка-7

Арсен Скляр i Наталка

— Пане адвокате, якби ви знали, як мені тяжко в таборі!

— Пане Арсене, називайте мене на “ти” просто Левком. Ми вже трохи знайомі, і мені буде приємно.

— Ні, ви — людина вчена та й трохи віком старша. Називайте мене на “ти”, а мені дозвольте називати вас на “ви”.

— Гаразд. Проте пам’ятай, що коли захочеш називати мене на “ти”, то мені буде тільки приємно.

Арсене, дивлюся на тебе — ти такий молодий, а в твоїх очах бачу часом такий глибокий-преглибокий сум, наче за тобою шлях у сто років тяжкого життя. З якого ти року?

— Тисяча дев’ятсот тридцять шостого.

— Це тобі тепер 26 років?

— Так.

— Коли ти попався?

— 1956 року. Присудили мене до 25 років за вбивство. Тоді було мені 20 років.

— Як сталося? Розкажи мені все.

— Я виховувався в добрій українській сім’ї на Рівненщині в Рокитнянському районі. Батько Нестор був сотником УПА. Його сотня спочатку належала до Української народно-революційної армії УНРА Бульби (Боровця) і воювала проти німецьких, а потім проти російських окупантів. 1945 року до сотні вступив мій старший брат Северин. Ми жили з мамою, бабою та молодшою сестрою. Мама багато читали нам Кобзаря та різні патріотичні оповідання. А коли приходили батько, то розповідали, як добре житиметься, коли Україна стане самостійною державою. Коли брат приходив додому, то навчав мене повстанських пісень. І ще показував на леваду, групу старих височенних вільх, далекий старий дуб, милувався чудовим краєвидом і все затягував пісню:

Я вивчав його пісні і співав з ним. Полюбив оту леваду, вільхи, дуб і зеленувато-сизий далекий сосновий бір. Коли ясне сонечко освітлює зелений килим левади, вона починає дихати, наче жива, яскравою свіжістю. А потім десь над обрієм ця жива краса зливається з блакитним небом і утворює величаво-грандіозну єдність землі й неба. Душа наповнюється такою ніжністю і солодким щемом, що радий цілувати й обнімати цей рідний край, цей Божий дар, ладен розчинитися у ньому геть і стати однією з його маленьких невидимих частинок.

Ми жили не заможно, а таки біднувато. Часом тиждень їли ніщимну їжу і святом було, коли мати смажать яєчню. Але це не зменшувало любови до навколишньої природи, бо ж природа була невинна в нашій бідності. Навпаки, вона наче розуміла нас і хотіла допомогти. Усе, що ми сіяли й садили, добре росло й приносило добрі плоди і не вона ж винувата, що загарбники перлися в нашу землю й переполовинювали врожай. Своєю лагідною теплотою і яскравою зеленню вона немовби відвертала увагу від непереливків і старалася наповнити наші душі теплом і надією, вливала силу в наші руки, закликала до віри й сміливої боротьби за право злитися з нею без польських і московських зайд. Я був малий. І серце в мене було мале та воно вміщувало в собі леваду, увесь пречудовий край і братові пісні, що закликали не віддати його чужинцям. Прощаючись, брат мене обіймав, цілував, потім брав правою рукою мою праву руку, відступав на відстань двох наших рук, ставав на струнко й наказував:

Потисне, було, міцно руку, різко відведе, повернеться виструнчений, сіпне попругу автомата й покрокує до лісу. Це мені подобалося і я вельми жалів, що ще не доріс, щоб і собі піти з ним у повстанці.

Якось сотня Арсенового батька прийшла до села і стояла постоєм три доби. Батько з братом були вдома. Багато стрільців було з інших сіл. Одна чота була з якоїсь східної области. Може, з Чернігівської, може, з Київської. Арсен добре й не пам’ятав, знав лишень, що вони — з північної поліської України, бо в їхній мові були не літературні слова, наприклад, “гурок” замість огірок, голівку капустини вони називали качаном капусти. Командував східняцькою чотою офіцер совітської армії. Арсенів тато були дуже задоволені чотою. Сотню розподілили по хатах. Повстанці допомагали людям по господарству, жінки прали білизну й уніформу, старий сільський швець латав їм чоботи. Підлітків, з-поміж яких був і Арсен, по двоє послали на стежу, аби попередити про наближення червонопогонників. Третього дня, коли сотня вже збиралася вирушати з села, стежа донесла вістку про появу на дорозі шести вантажних автомобілів з червонопогонниками. Батько наказав сотні відходити городами, кущами до лісу. Червонопогонники, щоб не потрапити на засідку, позлазили з автомобілів і пішли до села пішки. Це дало можливість Арсеновому батькові вийти з іншого боку з села і за кущами перед лісом залягти в оборону. Червонопогонники пішли в бій на сотню. Сотня відкрила, прицільний вогонь і, напевне, половину відразу перебила. Москалі залягли також. Почалася перестрілка, що тривала кілька годин. Потім москалі почали відступати. Сотенці стріляли доки дозволяла віддаль, а потім узяли кількох поранених і відійшли до лісу. Коли москалі це побачили, вони під’їхали автомобілями до місця бою, забрали своїх побитих і поранених і поїхали в Ратне.

— Пам’ятаю, як люди з села пішли туди, аби пошукати, чи не лишився, бува, хтось на полі бою. Пішов і я з сусідською дівчиною. Вже сутеніло. Люди, розсипавшись у розстрільну, повільно йшли вперед, проглядаючи кожен метр. Проте, вечір наступав швидко і все важче було розпізнавати щось на землі.

Раптом почули, ніби хтось тихо застогнав. Ми зупинилися. Прислухалися. Знову простогнало. Метрів за два під кущем верболозу лежав ниць, притиснувшись до землі, стрілець. З правого боку з-під куща він просунув був автомат уперед, лівою рукою підтримував рану, а правою тримав за ручку з гачком від замка. Коли куля влучила в праве плече і пішла в тіло, він наче хотів повернутися на правий бік, проте не зміг. Лише голова повернулася і правою щокою лягла на приклад автомата.

Ми вклякли на коліна, щоб придивитися. Хтось підійшов до нас і тихо спинився. Придивилися — це був один з наймолодших стрільців сотні. Навряд чи було йому більше 18 років. Прислухалися — він ще дихав. Власне, не дихав, а заплющивши очі, слабенько стогнав. Мабуть, відчув, що коло нього хтось є. Знав він, що це свої? Може, й не знав. Може, думав, що москалі. Здалося, наче він тихо шепоче. Я нахилив вухо до його вуст. Почув слабеньке:

“Нене, Україно, прийми мене в своє лоно. Я люблю тебе моя рідна… буд… будь…”

— Як тебе звати? Скажи, козаче! Ми тут свої.

Губи ворухнулися, проте звуку не було.

— Як тебе звати?

Не відповів. Тим часом обличчя прояснилося, повеселішало. Він широко розплющив очі — такі великі, світлі, ясні, навіть у сутінках їх було видно — і вимовив тихим, проте виразним голосом:

— Я помираю за Україну! — зітхнув і затих.

Старша жінка, що саме нагодилася, каже: “Встаньте, діти!”

Ми підвелися.

— Царство небесне! — почала вона, і ми повторювали: — Царство небесне тобі, славний сину України!

Хай Господь прийме твою душу і поставить поруч з душами славних лицарів України!

Твоя молода і непорочна душа хай своїм прикладом надихне інших українців до боротьби за волю!

Хай твоя ненависть до ворогів помножиться в десятках інших синах і дочках України для вічного прокляття сатанинській Москві! А я кликатиму гнів Божий на неї.

Вона вклякла над стрільцем. І ми вклякли. Зупинились і ті, хто тільки-но надійшов. Перехрестилися. Вона закрила повіки стрільця, потримала. Потім каже до всіх:

— Викопаємо могилу і тут поховаємо вночі, щоб москалі не знущались. А на цій землі, що змочена його гарячою кров’ю, посадимо кущ калини. Дівчата поливатимуть його. Вона вродить червоні грона, і тоді молоді хлопці приходитимуть сюди щороку й співатимуть:

Ця жінка — й так висока — витягнулася ще вище, підняла обидві руки до неба й прорекла, мов клятву:

— Пошлімо його матері, де б вона не була, думкою подяку, що вродила такого сина! Пошлімо батькові думкою подяку, що дав йому стрілецьке завзяття!

1947 року Провід ОУН вирішив перевести частину УПА до західних держав. Від командира УПА надійшла пропозиція відібрати тих командирів і стрільців, які не замасковані псевдами від місцевого населення і сформувати з них загін для об’єднання з галичанами й спільного переходу на Захід. Арсенів батько та інші сотники обговорили пропозицію. Батько вирішив не йти на Захід, а воювати в своїх волинських лісах до останку.

У вересні в одному запеклому бою Арсенового батька було вбито. Більшовицька влада над селом посилилася. Раніше червонопогонники вилазили з райцентру на села тільки вдень. На ніч ховалися в своїх районних гарнізонах. Тепер вони почали відважуватися вилазити на села деколи й уночі.

Сільська влада, яка служила більше підпіллю, аніж окупантам, поступово припиняє допомогу повстанцям і все вірніше прислужує чужій владі. Селом поповзли чутки, що вивозитимуть на Сибір родичів повстанців і тих, хто не захоче записатися до колгоспу.

Колгосп лякав. Він стосувався всіх і тому сприймався не конкретно й не вельми гостро. Що ж до родичів повстанців, то в селі добре знали багато сімей, чиї батьки й сини були в УПА.

Одного разу восени до сільради під’їхало два вантажні авта з червонопогонниками. У них був список на одинадцять сімей. Вони взяли голову сільради, щоб він показував, де ті люди жили.

— Поки машини стояли біля сільради люди, — розповідав Арсен Скляр, — які завжди пильнували за сільрадою, шепнули хлопцям, щоб бігли по хатах і повідомили про наближення лиха. До нашої хати забіг хлопець за півхвилини до появи ворогів. Мама гукнули: “Арсене, синку, тікай до тітки Палажки” (вона жила на другому кінці села). Я вискочив у чому був, і добре, що кинувся не на вулицю, а за клуню, бо в цей момент зайди відчиняли хвіртку й заходили на подвір’я. Я не став чекати, що буде далі, а з-за клуні підбіг до тину, що відгороджував їхній город від сусідського, перестрибнув через нього й присів. Оглянувся. Переконавшись, що не помітили, рачки переповз сусідський город, перестрибнув через другий тин і поповз далі. Коли вже був за кілька сотень метрів від своєї хати, почув постріл і материн лемент. Ясно, що мати живі і плакали по бабі чи сестрі. Не став повертатися. Пішов поза городами далі, заховався і сидів у кущах, доки не стемніло. Ця татаро-московська навала на село тривала яких дві-три години. Сільрада дала підводу на кожну сім’ю. Нещасні погрузили трохи одягу, взуття, білизни, постелі, посуду, трохи харчів й рушили до залізничної станції. Попереду валки їхало одне вантажне авто з енкаведистами, позаду — друге.

В селі одні принишкли, боячись, щоб і їх не похапали, інші гучно проклинали навалу й обіцяли помститися, ще інші питали один одного: “І за що оце Господь Бог нас так тяжко карає?” — “Нічого, нічого, — потішали інші. — Ось скоро Захід разом з американцями почне війну проти Москви, розгромить її, москалів не залишиться в Україні жодного і тоді заживемо по-людськи.”

Увечері, коли навала вже минулася, тітка пішла до нашої хати, і від сусідів дізналася, що коли двоє енкаведистів зайшло до хати (один стояв на подвір’ї, а один на вулиці), то баба взяла кухонного ножа і з прокляттям замахнулась на одного з москалів. Той легко відбив тонку, суху, безсилу бабину руку і штовхнув її додолу, а другий вистрілив у неї. Сестра встигла залізти під ліжко. За списком у хаті мало бути четверо. Сестру вони знайшли. Маму били і вимагали сказати, куди сховався син. Вона не сказала. І так їх двох (маму з сестрою) й вивезли. Мені тітка порадила не показуватися на люди, щоб загалом ніхто не знав, що я в неї живу. Бабу поховали сусіди. Хати і всі господарства вивезених наїзники нібито передали сільраді. Потім районні начальники разом з сільською владою ці господарства розтягнули й розікрали.

Тітка ставилася до мене, як до рідного сина. Узялася вчити мене. Брала підручники, які потрібно було за програмами, давала мені завдання і вимагала їх виконувати. Я мав добру пам’ять і швидко засвоював матеріал. Жив у тітки п’ять років і пройшов за цей час, то під її наглядом, то самотужки вісім класів. До школи не ходив. Іспитів не складав, але освіту здобув. Проте, що я жив у тітки, дехто з сусідів здогадувався. Коли траплялося наткнутися на якусь небажану особу, тоді я виїжджав із села на тижнів два-три, а тітка розпускала чутку, що я приїздив у гості та й поїхав знову не знати куди.

1952 року я покохав ту сусідську дівчину Наталку, з якою 1947 року хоронили молодого стрільця. Вона на рік молодша від мене. І вона загорілася до мене. Коли я згадую ті дні, то й тепер спалахує серце, а тоді нас обох проймав якийсь потужний духовний вогонь. Він тягнув нас одне до одного з неймовірною силою. Глянувши на мене, вона загоралася багряним рум’янцем, рожеві губи її палали яскравими пелюстками червоних руж, а очі світилися всесильним промінням. Ми впивалися одне одним і, здається, на самому небі немає більшого раю, як в духовному сяйві навколо нас.

На той час Арсен уже поновив взаємини з повстанцями. У місцевій кущовій боївці командиром був один із стрільців сотні його батька. 1950 року йому присвоїли були звання бунчужного, сотню розділили і кожну чоту спрямували в різні місця. Бійцям для конспірації дали нові псевда, щоб на випадок полону, навіть при бажанні, кожен міг сказати кадебістам найменше. Боївка мала слідкувати за своїми селами і збирати розвідінформацію, підтримувати в людях дух опору окупантам, утримувати від зради, винищувати чекістську агентуру, забезпечувати харчуванням, одягом, взуттям стрільців УПА, забезпечувати комунікації, сприяти УПА в боях проти енкаведистських груп і гарнізонів.

Невідомо, чи хтось із стрільців боївки знав, що кущовий був в УПА і мав звання бунчужного. Тут його знали на псевдо Явір, зверталися до нього “друже Яворе” і більше нічого не мали знати. Він довіряв Арсенові. Просив нікому не казати про їхнє знайомство з 1946 року з часів дії батька. Той обіцяв і, ясна річ, нікому про нього не сказав. Хоча й сам не знав, з якої він области. Вважав, що таки з їхньої.

Він дав Арсенові совітського карабіна і наказав станичному Березі навчити його стріляти. Вони пішли далеко в ліс, і там Береза пояснював, як летить куля, як визначити відстань, як регулювати прицільною планкою траєкторію лету кулі, як спускати гачок та всі інші тонкощі стрільби. Береза годився хлопцеві в батьки і навчав його з любов’ю. Потім він навчив його стріляти з совітського автомата, з німецького ручного скоростріла, з російського скоростріла Дегтярьова, з кількох пістолів, навчив кидати гранати. Усе це йому добре давалося, бо дуже любив зброю і вельми хотів навчитися стріляти влучно.

Місяців через два він склав іспити кущовому Явору, той звів його з лікарем на псевдо Липа. Липа призначав Арсенові зустрічі і розповідав, що робити на випадок поранення його або іншого стрільця. Показував трави, які заміняють йод, і просив завжди носити з собою сувійчик бинта, жмуток вати та маленький гострий складаний ножик.

Арсен хотів перейти в ліс до боївки, скласти присягу і стати справжнім повстанцем. Друг Явір не погоджувався. “Ти, — сказав, — маєш у сховку карабін з набоями і три гранати. Живи, як досі жив, приховано у тітки. Коли потрібно буде, я тебе покличу. Ти знаєш дівчину Наталку, що живе по сусідству з твоєю батьківською хатою?” “Знаю”, — відповів, здригнувшись від самої згадки про неї. “Так ось, може статися, що саме через неї я зможу покликати тебе. А може, ще через когось. Буде видно. Наразі не поспішай.”

Проте, події самі поспішили. Як пізніше розповідав Явір, з Ратного відрядили оперативну групу енкаведистів душ з п’ятдесяти в цей кущ для вивезення людей до Сибіру. Явір вирішив зробити дві засідки на двох дорогах, по яких, найімовірніше, просуватимуться енкаведисти. Розділив боївку на дві частини і передав через Наталку наказ Арсенові йти до нього зі зброєю. Той мерщій добув зі сховку зброю й прийшов до Явора. Залягли в засідку. Для Арсена це був перший бій. Спочатку він хвилювався і все не міг зафіксувати на мушці мішень. Далі не виходило плавно спустити гачка замка. Коли ж побачив, що вороги падають, а свої всі живі, прийшла впевненість і віра в свою зброю. Цівка перестала тремтіти і палець перестав сіпати гачка замка — він почав влучно стріляти. Вони перебили всю групу. Пізніше довідалися, що кільком вдалося відійти, замаскуватися і потім втекти. Одного з своїх поранило в ногу й одному прострелило вухо, інші лишилися неушкодженими.

Тим часом в іншому місці відбулися інші події. Друга група енкаведистів пішла не тією дорогою, де на неї чекала Яворова група. Станичний за деякий час здогадався, що енкаведисти їх обійшли, і направив дві групи стрільців у розвідку. Минуло кілька годин, заки станичний встановив, де були енкаведисти. Відстань між дорогами і групами — понад десять кілометрів. Радіозв’язку не було (в енкаведистів, між іншим, теж), сонце наближалося до горизонту, енкаведешна група повернула кудись убік (як потім з’ясувалося, — на Рокитне), група станичного повстанців розминулася з ними і таким чином нічого не залишалося, як іти в обумовлене місце для об’єднання груп кущової боївки.

Тим часом на дорозі, якою енкаведешна група поверталася на Рокитне, кілометрах в п’яти від села, вона наткнулась на Арсенову Наталку. Серце підказувало, що Наталка йшла йому назустріч. Вона знала їхні стежки і могла сподіватися зустріти коханого. Напевне, несла вузлика з їжею, в якому була пляшка молока, хліб і ще щось. І, мабуть, хотіла щось сказати для командира. На цій стежці її перестріли московські дикуни, зґвалтували гуртом, застромили пляшку межи ноги й убили. Все тіло її було вкрите гулями і синцями, подряпинами і проколами шкіри. Мабуть, допитували, однак вона нічого не сказала. Вони волочили її за коси, бо коса і голова були забруднені землею.

— Ех, Левку, бачив би ти, яка коса у неї — світло-руса, довга до самого пояса! — болісно вигукнув Арен Скляр. — Я, було, покладу долоню на її голову й поведу по косі нижче й нижче, а з коси — електричний струм, що б’є в руку, доходить до серця й запалює душу. Прикладу до губ, поцілую. Гляну їй в очі — а чоловічки широкі-широкі й полину в них всією душею. О, кохана моя, чи є ще на небі така зіронька, як ти?

Немає! Немає!

Люди викопали могилу. Прийшли до церкви. З церкви труну понесли на цвинтар. Зібралося все село. Я сказав Явору, що піду на цвинтар відкрито зі зброєю. Він не став відмовляти, але наказав станичному виставити стежу на дорогах до села і забезпечити охорону в селі.

Коли поставили труну біля могили, відслужив священик службу Божу і люди почали прощатися, я подолав сором’язливість, вкляк перед труною на коліна, поцілував її, потім випростався, підняв карабін над головою і крізь сльози промовив чи, радше, прорік: “Духовний отче, люди добрі, слухайте: перед батьками Наталки, перед Богом, перед своєю тіткою, яка від 1947 року є мені за рідну матір, беручи в руки цю зброю, клянусь:

Здобути свободу Україні або згинути в боротьбі за неї!

Буду мстити москалям усе життя за смерть Наталки — славної доньки української нації та за всіх загиблих бойових побратимів!

У разі скрути я пущу собі кулю в лоб, аніж здамся живий ворогам України!

Чуєш Наталочко, прийми мою клятву! І знай: я прийду до тебе! А до того моя рука каратиме твоїх катів безжально!”

Труну опустили. Узяв грудку землі і кинув униз на віко. Раз. Другий. Третій. “Спи спокійно, моя кохана”, — тихенько прошептав пересохлими губами.

Підійшов до тітки, поцілував, вклонився, потім до Наталчиних батька й матері, потім до священика: “Благословіть, отче, на шлях козацький, повстанський”. І схилив голову.

“Благословляю, сину мій! Будь вірний Україні і своїй клятві! Будь сміливий!”

Відійшов кроків двадцять від труни і похоронної громади, перехрестився, повернувся і рівною швидкою ходою пішов із села.

За селом хутко помітив, що за мною невідступно йдуть два чоловіки: одному років 25, другий трохи старший. Пізнав у них своїх нових бойових побратимів і свідків моєї клятви, як я переступив грань між миром і війною.

Вони наздогнали мене, і ми пішли разом. Не надокучали питаннями. Вони бачили прощання з Наталкою, і все розуміли.

Йшли степовою дорогою, потім дорога ввійшла в ліс. Годин за дві звернули з дороги й пішли стежкою. Ще через годину старший каже:

— Арсене, вже недалеко до нашого постою з криївкою. Ти ще не склав присягу і мусиш іти з зав’язаними очима.

— Я знаю це правило, — відповів Арсен, — і готовий його виконати.

Вони спинилися. Старший зав’язав опаску на очі, узяв його за руку, і вони рушили далі.

За півгодини зупинилися. Старший зняв опаску, вони пройшли ще метрів двісті, коли з-за товстої сосни з автоматом в руках вийшов повстанець і перегородив їм дорогу.

— Добрий день, друже Клен! — привітався. — Чи за вами не йшов хтось?

— Ні, ніхто не йшов — відповів старший, що виявляється мав псевдо Клен.

— Тоді проходьте далі!

І він тричі гучно проскреготав сорокою. З лісу відповіло таке саме скреготання сороки. Вартовий відступив убік і залишився на варті, а ми за пару хвилин підійшли до невеличкої галявини. З одного боку галявини лежав довгий товстий сосновий стовбур. За стовбуром рядком стояло сім невеликих шатрів. Перед сосною шикувалася чота — кущова боївка. Вийшовши на галявину, ми зупинилися й почекали хвильку, заки всі повстанці привели одяг до ладу і стали в лаву.

Попереду Явір.

— Чота, струнко! — скомандував.

— Друже чотовий, ваш наказ виконано: ми стерегли юнака в час похорону. На похороні він дав клятву боротися проти ворогів і вирішив перейти до нас на нелегальне становище.

Чота привітно посміхалася до мене, а чотовий Явір мовив:

— Юначе, ти молодий. Тобі лише шістнадцять років. Ти міг би поїхати до дальніх родичів і якось жити. Чи ти достатньо розумієш, яке в нас важке і небезпечне життя?

Я відповів:

— Я знаю, яке ваше життя важке, я знаю, яке воно небезпечне. Я готовий терпіти його труднощі й ризикувати.

— Чи ти любиш так Україну, що готовий віддати за неї життя? — питає Явір.

— Так, готовий віддати за неї життя.

— Чи достатньо ти продумав чин, який хочеш вчинити, чи не пошкодуєш?

— Я достатньо все обдумав і не пошкодую.

— Гаразд. Якщо так, то чи готовий ти скласти присягу?

— Так, готовий.

Друзі повстанці, — звернувся Явір до чоти. — Давно знаю юнака, станичний навчав його володіти зброєю, я дав йому зброю і він уже пройшов випробування в бою. Частина з вас його знає. Чи є у когось застереження?

— Немає! Немає! — збуджено загукали з лави.

— Юначе, назви псевдо, яке має бути твоїм повстанським ім’ям, озвався Явір до мене.

— Калина, — відповів я.

— Добре. У нас такого немає, того й нема заперечення. Чота, струнко! — скомандував повстанцям. — Хто знає справжнє ім’я юнака, забудьте його і нікому не називайте. Стрільці, вітаю вас з добрим поповненням нашої чоти! Навчайте стрільця Калину всіх тонкощів нашого повстанського життя, військових хитрощів, вмінню збивати москалів з пантелику й перемагати. Вони хитрі. І ми повинні бути хитрішими у війні з ними. Вони сильніші за нас кількісно, але на нашому боці правда, справедливість і рідна земля. Вони чужі в Україні, а ми тутешні. Ми краще за них знаємо терен війни з ними. Ми боронимо своє, а вони прийшли, щоб загарбати чуже. І совість людська, і Господь Бог на боці правого. Навіть, коли їм удається розбити якусь повстанську сотню, навіть коли вони перемагають, ми знаємо, що це тимчасово, бо нарешті, переможе Україна, а не наші вороги. А кров наша, скроплюючи землю, сіє зерна, з яких сходять нові борці за волю рідної неньки-України. Так було до нашого покоління, так є тепер і так буде доти, аж доки Україна стане незалежною. Всякий, хто став на шлях війни, воліє вмерти козацькою смертю. Це — славна смерть, бо вона кладе тіло українського лицаря цеглинкою в підмурок величезної будівлі під назвою Українська самостійна соборна держава. За нами приклади Козаччини, Гайдамаччини, вояків армії Української Народної Республіки. Попереду нас — вороги. І завдання наше не рахувати їх, а бити й бити, аж доки скажемо останнє слово в справедливій війні за волю. Створімо духовний заповіт новому поколінню борців за нашу спільну справу!

Промова Явора сподобалася повстанцям. Напевне він не вперше звертався до них з такими словами, проте вона знову западала їм глибоко в душу і навіювала віру в правоту боротьби і готовність іти цим шляхом до загину.

— Я здружився, — продовжував розповідати мені Скляр, — з повстанцями чоти. Був кмітливий, здається, зовсім не знав, що таке смерть, і її не боявся. Я часто вносив пропозиції наступального характеру. Явору вони подобалися, але він казав, що не може порушувати директиву Проводу ОУН про економію сил. Проте боїв було багато, і я впевнений, що кулі з мого карабіна поклали в землю не один десяток москалів.

Арсен все розповідав і розповідав, а я зачаєно слухав кожне його слово. Як же він, такий ще молодий, так хутко опинився в руках ворогів?!

Одного разу їм серйозно не пощастило. Вже почалася зима. Частину стрільців чотовий таємно розмістив по селянських хатах у кількох навколишніх селах.

Явір, Арсен і менша частина групи мали перезимувати в лісовій криївці. Бункер зробили були добре: один запасний довгий вузький підземний вихід, якого зверху замаскували кущем, а вниз викопали ямку до води — маленьку криничку. Шар землі над стелею бункера в три метри, отже, сніг не розтаватиме над ним і по цьому москалі бункера не зможуть виявити. Вихід з бункера і продушину вивели від нього на кілька метрів убік, де було дуже густе сплетіння кущів ожини, свербивусу та молодого грабняку і вбік викопали ямку для виходку. Перед тим, як залізти в криївку на період найбільших морозів, їх шестеро пішли до села, щоб запастися харчами, гасом для лампи, милом, сіллю тощо. Взяти запас чистої білизни та інші дрібниці, що потрібні для зимівлі в бункері. Ще далеко від села Явір поділив усіх на три групи по двоє, сказав, до яких хат іти і порадив, як кожна двійка має непомітно підійти до подвір’я й зайти до хати. Арсенові в напарники він дав стрільця Яструба.

Яструб був старший за нього на дев’ять років. У підпіллі вже п’ять років зі зброєю. Трохи вищий на зріст. Любив пожартувати. Жартував і з себе самого, але загалом не був балакучий. Не зосереджувався на собі і коли мовчав — а він, власне кажучи, більше мовчав, аніж говорив, — то уважно прислухався і придивлявся. Спочатку Арсенові було неприємно, йому здавалося, що той занадто вже уважно його вивчає, проте незабаром зрозумів, що його вуха і зір спрямовані назовні від їхньої чоти, і тоді стало затишно. Окрім чергової варти, що охороняла їхній постій у його особі, чота мала додаткового надзвичайно пильного вартового, який часом міг помітити наближення небезпеки швидше за тих, що стояли на варті. Арсенові здавалося, що він мав би собі взяти псевдо Сокіл. Ці птахи — хижаки, але із соколом більше пов’язується добрий зір, а з яструбом — миттєва атака на курчат. У піснях сокола хвалимо, а яструба — ні.

Минулого його Арсен іще майже не знав, а спільна війна ще не дала достатньо підстав казати, що він яструбом нападає на ворогів і нищить їх, мов курчат. Проте поруч з ним було затишно на душі, бо знав, що він надійний і в жодному разі не залишить у зіткненні чи в бою з ворогами.

За наказом командира в село мали зайти, коли стемніє, і до призначених хат треба заходити не з вулиці, а з городів. Явір докладно розповів Яструбу про вулицю, розташування й зовнішні прикмети потрібного подвір’я та пароль. Арсен не мусив цього знати. Він просто мав супроводжувати Яструба.

Вони безпечно з городу підійшли до подвір’я, Яструб наказав Арсенові почекати, а сам пішов до вікна. Юнак мав прислухатися, що діється навколо. Яструб постукав у вікно. Не рівним стуком, а так, як стукають азбуку Морзе. За хвильку сінешні двері відчинилися, і Яструб зайшов до середини. За хвилину-другу вийшов і покликав Арсена. Той і собі зайшов до господи. На привітання відповіла господиня. На покуті біля ікон висіла лампадка, тьмяно освітлюючи лики православних святих. У цьому померклому світлі господиня здавалася жінкою середнього віку, стрункої статури і дещо розгубленого вигляду. На печі було двоє дітей. Вони, мабуть, лягли спати незадовго перед їхнім приходом і ще не встигли заснути, бо почали вовтузитися, але господиня гримнула, і вони принишкли. Чоловіка в домі не було, як зрозуміли, років три тому загинув у бою. Тобто, він був у їхньому підпіллі, отже, і його Дружина — людина своя, вони прийшли до доброї хати.

Господиня поставила вечерю, дала чисту білизну, щоб перевдягнулися, постелила і сказала, що можна годин чотири-п’ять поспати, а вдосвіта їх розбудить. Тим часом приготує для них сала, масла і всього, що потрібно в довгу дорогу.

Яструб погодився. Повечеряли і полягали спати. За правилами, що існували, спати належало у верхньому одязі. Від цього правила дозволялося відступати в тих випадках, коли ночував у рідних і хтось із них стояв на чатах цілу ніч, коли ціла сотня ставала постоєм у селі і організовувала надійну дальню і ближню охорону села. Тож, ми лягли одягнуті. Свого карабіна Арсен поставив коло себе. Яструб поставив автомат коло ліжка. Він іще мав пістоля. Підсунув його під подушку і праву руку поклав так, щоб зручно було взяти пістоля будь-якої хвилини. І вони поснули. Господиня вранці не розбудила. Їх розбудив стук у двері. Коли Арсен розплющив очі, надворі було зовсім видно. В голові страшно шуміло, очі не розрізняли контурів вікон і все було в якомусь молочно-білому тумані. Крізь цей туман вгледів, що цієї миті хатні двері відчиняються. Він штовхнув Яструба і потягнувся до карабіна, але рука не слухалася, все тіло, неймовірно обважніло. До хати заскочили чекісти. Арсенова неслухняна рука дотяглася до карабіна. Чекіст схопив його карабіна, а Яструб здужав спрямувати на нього пістоль і натиснути на гачок. У вухах глухо бахнуло. Чекіст повалився, але Арсен не був на силі смикнути собі карабіна і упав. Заторохтіла автоматна черга — кулі залопотіли по вбранні Яструба. Вони гарячі. До туману в очах додався сморід горілого одягу. Лівий бік Яструба кілька разів сіпнувся, прогинаючись під ударами куль. Він навіть не зойкнув. Арсена чимось ударили по голові, і очі ще більше заволокло білим туманом. На руки накинули кайдани. І він слабенько відчув холодний дотик металу. Іти не міг. Два солдати взяли його під руки, витягли з хати й кинули на віз. Не бачив він тої господині, не бачив її дітей і все, що відбувалося, сприймав так, наче був смертельно п’яний.

Привезли його до Рівненської в’язниці. Чекісти взялися допитувати, але він белькотав різні нісенітниці. На межі свідомости розумів, що треба мовчати, і тому своє затуманення трохи перебільшував, говорячи якісь дурниці, дякував господині за добру вечерю тощо. Це тривало кілька днів. Поступово Арсен приходив до тями: зір кращав і поверталася ясність свідомости. Приходила злість на ту господиню, що вгостила їх отруєною їжею. Застрілив би курву! І хоча він не знав прізвища, одначе в період слідства обдумав кожен крок, яким вони з Яструбом ішли до неї, і створив у пам’яті чітке уявлення про місцерозташування її хати. Арсен поклявся покарати її за зраду української справи, за смерть Яструба.

На слідстві його спочатку били. Він брехав, що в голову прийде. Казав, що сам з Київської области, що в час голоду 1947 року приїхав на Рівненщину за хлібом, довго блукав селами, потім поселився в однієї тітки і жив кілька років, доки не трапилося познайомитися з одним повстанцем на ім’я Яструб. Чекісти перевіряли, виявляли брехню і били ще дужче. Тоді він обмежив брехню і крутився навколо однієї особи — мертвого Яструба. Врешті-решт, довели до того, що Арсен заявив, що воював і далі воюватиме проти них, коли здобуде найменшу можливість. Вони — що його дуже здивувало — перестали бити, хутко засудили до 20 років каторги й відправили до Норильська.

— Ви, друже Левку, знаєте, що це за край?

— Ні, не знаю. Мені розповідали про нього, але я все ще не можу уявити у відчутних образах, — відказую.

— Я скажу вам коротко. Він має у своїх глибинах вольфрам, молібден. Ці метали потрібні не тільки для інструментів. Вони імперії потрібні для танків. Танки ж потрібні дужче, ніж люди, тому немає значення, скільки зеків згине за одну тонну вольфраму, важливо, щоб тих тонн було більше. До того суворого клімату призвичаєні чукчі. Для європейців він — мука, проте вожді імперії на це не зважають. А втім я вродився морозостійким і витримував мороз без шкоди для здоров’я. Та й те хочу сказати: я молодий. У зонах завжди навколо були старші українці, які жаліли мене, як сина, і значно полегшували моє життя. Різні побутові труднощі не гнітили. Гнітило (й гнітить) сумління: як так сталося, що мене і Яструба зрадила та господиня? Як сталося, що так безглуздо згинув Яструб, а я потрапив у полон до москалів? Клявся на могилі Наталки помститися за її смерть і боротися проти ворогів до загину, а потрапив до їхніх рук без жодного пострілу? Коли потрапив до рук чекістів, мріяв після ув’язнення вбити ту господиню-зрадницю, аж бачу, що швидше сам помру, аніж вона згине. І замість боротися проти Московщини, своїми руками її будую. І що довше я житиму, то більший вклад мої руки зроблять у зміцнення Москви. То чи не краще припинити таке життя? Пробачте за відвертість. Я нікому так прямо не казав, а вам чомусь душа відкрила свої сумніви.

— Дякую за довіру, — відповів я. І продовжив: — Ти — сильна людина, а сильні не тікають з поля бою. Сам факт перебування українських націоналістів за московським колючим дротом є продовженням боротьби. Ми тепер нічого не можемо робити на користь України, але наша політична діяспора в Європі, США, Канаді, інших державах використовує наше ув’язнення в ідеологічній боротьбі проти московської комуністичної пропаганди в інтересах української свободи. Той факт, що в московських концтаборах є українські політв’язні — найпереконливіший доказ того, що Україна хоче бути незалежною державою.

— Е… е, Левку, звідки наша діяспора може щось знати про нас, коли українство так щільно заховали від світу за допомогою концтаборів, тотальної цензури та залякування родичів?

— Тепер же, — відповів я, — не така ізоляція, як була до 1956 року. Тепер і листування є, і побачення дають. Поступово заколючений світ ГУЛАГу ставатиме все менше відгородженим від решти світу. Отже, не тужи, Арсене. Ми всі потрібні Україні. І ти їй вельми потрібен. Тепер пасивно їй служимо. Надійде час, і вона покличе нас до активної дії.

Ми попрощалися. Я відчув тверду і сильну руку Арсена у своїй, і його очі засвітилися вірою в життя.

* * *

Минуло кілька місяців. Арсен ходив працював на пилорамі. Потягом завозили ліс у зону і складали у великі купи, звідки в’язні брали по колоді, підвозили до пилорами, припасовували до тачки і пускали навпроти рами з пилами. З другого боку пилорами виходили дошки, шалівки.

На пилорамі працювало кілька в’язнів. Ще на початку роботи Арсен під кору великої товстої сосни засунув напилок. Сосна, донісши напилок до пилорами, всунула його в зуби кількох пил. Пили заскреготали й затріщали, напилок хруснув. В’язень, що був поблизу, сіпнувши ручку електрорубильника, зупинив пилораму. Дві пили тріснули. Напилок покришився і його кусочки залетіли у тирсу.

— Що за чорт? — вилаявся він.

— Добре, що кусок пили не полетів комусь у голову, — мовив Арсен.

— В’язні припустили, що це злодії на лісоповалі, мабуть, загнали якогось штиря у сосну в подарунок їм.

Пили замінили новими і полагодили пилораму. Десь, либонь, за місяць Арсен забив у сосну залізну скобу, згодом — зіпсував електромотора. Кожного разу це додавало роботи колегам, трохи затримувався випуск дощок і доводилося самим же надолужувати та, по суті справи, зовсім не підривало економіки концтабірного виробництва.

Коли про подібні випадки на виробництві довідувалось керівництво, приходив кум і тягав на нудні допити, погрожуючи новою карою за економічну диверсію. Позаяк допити — річ неприємна, аби їх уникнути, в’язні переважно не доносили наглядачам, а тихцем усували причину зупинки і вже, коли доносили сексоти про подію адміністрації, мусили викручуватися перед кумом чи чекістом.

Арсен знав, що дехто з в’язнів також намагався шкодити, проте за довгий час переконався, що реальна шкода державі від таких актів настільки мізерна, що відпадало бажання їх повторювати. Коли ж через сексотів адміністрація запідозрювала, що хтось взявся систематично гальмувати виробництво, почали тероризувати зону безупинними ретельними трусами в’язнів, виводили усіх з особистими речами на засніжений плац і цілий день шмонали — їхні робочі місця, житлові бараки, влаштовували додаткові перевірки тощо. Тобто виходило, що мала шкода державі оберталася великим погіршенням режиму в’язнів. І самі в’язні перестали заохочувати таке дрібне шкідництво.

Згодом в Арсена це сформувалося в окремий аргумент безвиході. Він побачив обличчя знайомих людей, зайнятих щоденними клопотами. І він розумів — це не життя. Життя було до тієї ночі, коли з Яструбом прийшли до хати зрадниці. Зрадниця життя обірвала. Яструбові — одразу. Йому — дісталося в кредит. Життя поновиться тоді, коли вийдеш на волю. Для всіх тут життя зупинилося в день арешту. І всі чекають, аби його продовжити після звільнення. Від арешту до звільнення — це змарнований час. Це перерва. Вона наче сон: ти і живеш і тебе ніби й немає — нічого ж не робиш для себе чи сім’ї, ні з ким з родичів не спілкуєшся. Тільки сон буває короткий, уві сні відпочиваєш, а сон-ув’язнення триває довго і не дає спочинку. Він роками так думав, а коли побачив, як багато помирає, не дочекавшись волі, тоді ув’язнення втратило ману тимчасового сну, а стало реальністю. Ілюзія розвіялася. Перед очима постала жорстока дійсність: ув’язнення — це не проміжок між минулим і майбутнім, а — таки життя. Одноманітне, безбарвне, холодне, голодне, без сім’ї, без крапельки душевного тепла. І постійна праця на ворожу державу. І він став втрачати оте гаряче бажання — жити.

Якось днями Арсенові приснився дивний сон. Ніби темне без жодної зірочки небо. І ця чорнота близько-близько перед очима. Середина її поволі біліє, ясніє, розширюється і зсередини цього ясного величного кола виринає обличчя Наталки. Немає тіла, навіть не видно її довгої коси. Обличчя. Якесь таке просвітлене, що наче від нього чи крізь нього звідкілясь іззаду, з якогось космічного безмежжя лине небесне всесильне Боже проміння. Обличчя привітне. Дивиться на нього і ніби не в його лице, а йому всередину, в саму душу. І її тепло полинуло в усе його тіло. І ніби між ними хоче утворитися якийсь магічний зв’язок, проте не може, бо для цього треба більше зблизитися. Вона ніби рухається йому назустріч, а він не здужає й кроку ступити до неї і стоїть, мов укопаний. Досі вона не мовила ні слова. Лише душі говорили. Потім каже: “Йди до мене. Я так чекаю на тебе!” І ясне обличчя в світлому колі почало повільно відступати і звужуватися, доки зовсім не відійшло і не сховалося за суцільною темрявою.

У словах її була якась така велика енергія, що прокинувся. В бараці було темно, хоч в око стрель. А перед його зором довго стояло усміхнене Наталчине любе обличчя і дзвеніли у вухах її слова. Поступово воно втрачало чіткі обриси, а натомість виникала картина похорону в селі і тих кількох попередніх зустрічей, в яких спалахнуло їхнє кохання і розгорялося з такою яскравою силою аж до раптової смерти.

Після цього сну Арсен відчув над собою якусь могутню силу, що штовхала його до потойбіччя, і став пручатися. Відчув, що не хоче залишатися на самоті й почав шукати частіших зустрічей з людьми.

Ні, не просто з в’язнями. Їх багато і вони всюди. Від них хочеться кудись подітися, сховатися від їхніх очей. Шукав зустрічей з особами, в душах яких знаходив розуміння і співчуття. Один з них — Степан Кравчук. Власне, він був найближчий. Мав цей чоловік дуже добру душу, умів уважно слухати іншого і близько до серця брати його горе. З ним легшало на серці. Степан ніколи не використає проти тебе інтимне, яке йому довіриш. Він, бувало, жартував і кепкував над собою і над іншими, але без зла і без приниження іншої людини. У нього не було жодного бажання… та що там бажання! Просто не вмів дошкуляти іншому. Біля нього відчуваєте, що лине добра енергія, хочеться бути поруч. Тож Арсен і зачастив до Кравчука. Небагато за весь період ув’язнення Арсен зустрічав людей, з якими міг говорити так щиро, як зі Степаном Кравчуком. І той відповідав взаємністю. Обоє мали ще одну особливість, що зближувала як спільна таємниця: обидва були незаймані. Їм незручно було признаватися в цьому перед іншими в’язнями, бо вже давно досягнули того віку, коли годилося б мати дітей і готувати їх до школи, а вони ще не й пізнали справжнього щастя кохання. Між собою про це говорили вільно.

У час підпільної боротьби керівництво ОУН та командири УПА суворо забороняли випадкові статеві взаємини, бо жінок легкої поведінки чекісти використовували в боротьбі проти підпілля. Їх закидали до повстанців, як розвідниць, їхніми руками, бувало, підсипали до їжі хімічні речовини, що паралізували руки і ноги, щоб захопити живими в полон, таких жінок часом зумисне заражали венеричними хворобами, аби ті передавали їх повстанцям. Венерично заражений повстанець не признавався бойовим друзям, крутився, вертівся, мучився, нарешті, шукав спосіб відлучитися від бойових побратимів і шукати лікаря. На такі хвороби своїх лікарів практично не було, і він змушений був шукати серед офіційної державної медицини. Це, як правило, допомагало змусити повстанця до зради. Іноді повстанець, зрозумівши, що має венеричну хворобу, сам стрілявся. Через те, що стрілялось менше, а зраджувало більше, керівництво ОУН — УПА і дозволяло низовим провідникам і командирам розстрілювати хворих. Страту вирішував і здійснював рій чи боївка, в якій був повстанець.

Суворість національно-визвольної війни вимагала суворої дисципліни. І абсолютна більшість повстанців утримувалася від випадкових статевих взаємин. Через це багато молодих хлопців, парубків потрапляли до рук чекістів раніше, ніж устигли пізнати смак статевого акту. У час війни їхня стриманість була свідомою жертовністю задля успіху національно-визвольної боротьби. На тлі постійного ризику життям статева стриманість не здавалася помітною жертвою. Та минув час, боротьба ущухла, багато хто опинився в концтаборі, і колишня стриманість, і теперішня чоловіча недоторканість перетворилася в щось таке, чим жоден повстанець не хотів хвалитися. І Арсен шукав розради у Степановій моральній підтримці та ще кількох душевних в’язнів. Казав собі: звільнюся, знайду добру жінку й заживу нормальним життям.

Якось я, повечерявши, вийшов з їдальні й попростував до свого барака. Перед бараком мене наздоганяють Кравчук зі Склярем і пропонують прогулятися.

— Зараз покладу горнятко й ложку і вийду, — погодився.

— Якщо панство не проти, — почав Кравчук, — то я запропонував би стежку за лікарнею. Може, там тепер нікого немає і нам би ніхто не заважав.

— Левку, — звернувся Степан, — скоро Арсенові надійде термін на отримання пакунка з харчами, а надсилати нікому. Чи не зможеш написати своїм рідним, щоб надіслали?

— Звичайно, зможу, — відповів я.

— Я, власне кажучи, — мовив Арсен, — міг би оплатити пакунок. Біда тільки в тому, що влада не дозволяє в’язням переказувати гроші чужим людям.

— Нічого, — відповідаю, — якось родичі зберуться на вісім кілограмів добрих харчів. Коли це треба зробити? — питаю Арсена.

— З двадцятого числа наступного місяця.

— Гаразд. В цьому місяці я ще не скористався правом на лист і завтра напишу про це дружині або рідним.

— Власне оце, — каже Степан, — і хотів з’ясувати, а тепер, якщо ви не заперечуватимете, вас покину, бо маю зустрітися з литовцем Янаускасом.

Ми з Арсеном не стали утримувати Кравчука, і той пішов.

— Що б ви, Арсене, хотіли отримати в пакунку?

— Пане Левку, я не буду перебірливим, а по-друге, знаю, що зібрати вісім кілограмів сала, масла, меду — це вельми дорого. Для сільської сім’ї це означає відправити, либонь, весь запас сала. Мед загалом вельми дорогий. Тобто я вам кажу: хай присилають те, що їм легше зібрати і що не становитиме для них великих витрат.

— А ви не думаєте, що маєте право від людей, за свободу і добробут яких ви тут сидите, на справедливу матеріальну компенсацію?

— Коли б мав змогу звернутися до всього українського народу, міг би попросити в нього такої компенсації, але зараз мова йде не про весь український народ, а про конкретну сім’ю. Ця конкретна сім’я може мені відповісти, що мене не посилала в підпілля і в тюрму. А щодо вашої сім’ї, то вже має вас на своїй шиї. Думаю, що для неї цього досить. Отже, якщо пришлють щось ще й мені, це буде надмірна жертовність. Буду дякувати, але вимагати й перебирати, що надсилати, а що не надсилати — на це не маю права.

— Дякую, Арсене, за скромність і безкорисливу самовідданість Україні. Але ми побратими по боротьбі і маємо допомагати один одному чим можемо.

— Левку, давайте перейдемо до нашої теми, наприклад, про смерть: вам доводилося бачити, як убивають людину і як вона помирає?

— Доводилося. 1942 року німці в Городні зібрали всіх жидів нашого райцентру, пригнали до тюрми, поставили перед тюремною стіною і стріляли в них з гвинтівок залпами. Жиди були і старі й діти, і чоловіки й жінки. Кілька дівок перед розстрілом репетували, кільки хлипали, а більшість стояли мовчки. Коли в них влучали кулі, вони згиналися й присідали і так звалювалися на землю. Криків від болю майже не було. Німці стріляли залп за залпом і поранених чергова куля швидко добивала. Мені тоді було чотирнадцять років. Я не знав, що таке життя і що таке смерть, тому дивився на розстріл без жодного страху. Я не бажав їм смерти і в душі не захищав. Сприймав як об’єктивну подію.

Другу смерть я бачив опосередковано. Це було в Австрії у час військових маневрів. Мій друг Прокопенко на автомобілі Форд-6 віз взвод солдатів і комплект телефонного обладнання. Я був також шофером і вів своє авто услід за ним. У моєму кузові сиділо десять осіб і було більше ніж у нього телефонного причандалля. Саме — початок весни. Земля трохи покрита снігом. Терен гористий, дорога покручена і слизька. На повороті під колесо форда втрапив камінець, і авто перекинулося догори колесами. Я встиг загальмувати і зупинити свою машину. Прокопенко виліз із кабіни, бачить — з під дощок кузова стирчать ноги й руки солдат. Стогін. Крик. Він скочив до кабіни, витягнув з петель карабін, заладнав набій, навів цівку собі в борлак і великим пальцем правої ноги натиснув на спусковий гачок. Постріл. Куля знесла задню частину черепа, а мозок рознесло вусібіч. Солдати, яких я віз, гуртом повернули кузов і звільнили всіх постраждалих. Усі п’ятнадцять чоловік були живі. Кому поламало руку, кому ногу, кому — по парі ребер, але жоден не помер. А Прокопенко лежав на мокрому снігу. І страшно було дивитися на порожнє місце, де хвилину тому була потилиця живої людини. І мені надзвичайно жаль, що я, кинувшись стрімголов до нього, не встиг вибити карабіна з його рук.

Третій випадок також пов’язаний з автомобілем. У Нахічевані мій друг Петро перевернувся на американському Віллюсі, борт Віллюса поламав йому кілька ребер і так притиснув печінку, що вона в кількох місцях тріснула. Петро втратив свідомість. Ми витягнули його з-під авта і непритомного принесли до казарми. Потім відвезли до шпиталю. Так не прийшовши до свідомости, він і помер.

— Мені довелося більше бачити, — каже Арсен. — Все пов’язане зі зброєю. І чомусь складалося враження, що смерть лякає, доки вона десь, а не тут. Коли вона десь, то лякає її прихід, а коли вона тут, то здається все вельми просто. Куля протинає тіло і людина втрачає свідомість. Вона вже не відчуває болю. І весь перехід з цього світу в потойбічний видається таким простим і натуральним! Немає ніякої містики. І нічого не жаль, бо всі справи, які нам судилося зробити на землі, вже зроблені. Більше нічого робити тут. А з іншого боку, хто сказав, що після смерти для людини настає щось погане? Може, зовсім не так? Може, душа, вийшовши з тіла, потрапляє в кращий світ, і таким чином, на людину в загробному царстві чекає значно краще життя? Чого не припускати, що загробний світ буде духовний і настільки кращий, наскільки моя глибока чиста любов до Наталки піднесеніша психічно і душевно витонченіша й багатша від простої фізіологічної насолоди двох осіб різної статі? Я бачив кілька повстанців у момент смерти. Коли вже їхні серця зупинялися, і, мабуть, їхні очі вже зазирнули за краєчок іншого світу, ні в кого з них в очах не було страху. Навпаки, їхній останній живий вид випромінював задоволення і якесь глибоке просвітлення.

— Арсене, я глибоко переконаний в існуванні Творця. І я знаю, що своєю суттю він наповнює все навколо нас. І що він становить силу добру. Над людською боротьбою добра зі злом є вищий суддя, який стоїть на боці добра. Він дає людям свободу волі, отже, прямо не зупиняє зло, але все ж добро в людях цінить вище. Тому, коли помирає зла людина, вона тяжко помирає. Я знаю з розповідей батька й матері, що в селі дехто помирав упродовж трьох діб. Люди не покаялися в гріхах і їх не пускали в той інший, кращий світ. Вони кричали і пручалися, наводили жах на сусідів і майже все село. Смерть штовхала їх до іншого світу, а там їх не хотіли приймати й виштовхували назад. І мучилася людина між двох сил, аж доки за два-три дні геть-чисто втрачала сили і, нарешті, впокоювалась. І всі ці дні усе село молилося Богу і просило собі спокою і спокою тій нещасній людині.

Друже Арсене, ти ж бачив смерть людей, що помирали за найсвятіший ідеял — таким людям і смерть легка і не страшно їм переступити з цього в інший світ.

— Може, й так. У всякому разі їхні душі не роз’їдала заздрість, як ржа залізо. Вони хотіли іншим добра, цілій нації бажали добра, і всі інші згадують їх добрим словом і вдячністю, — сказав Арсен.

— Левку, ви свіжий чоловік у таборі, може, на ваше спостережливе око впала якась свіжа думка, щоб його можна було доброго зробити для України в цих умовах?

— Арсене, ти не думав про втечу? Коли б втекло звідси п’ять-десять чоловік, то можна було б організувати боївку і продовжити боротьбу проти окупантів?

— Я бачив чимало спроб, одначе успішних не було. Навіть і тоді, коли людям вдавалось вийти за межі концтабірних поселень і влитися в середовище совітських людей, і тоді їх скоро виловлювали. Загалом ця думка завжди тривожила мене. Я часом повертаюся до неї і починаю обдумувати і ніби вже складати план, але поки що кожного разу якийсь аргумент виявляється нездоланним і зупиняє волю діяти, і я знову переходжу до обдумування.

— На жаль, я добре розумію безперспективність збройної боротьби в теперішніх історичних умовах. Минув час збройної боротьби. Якщо тепер братися за зброю, то треба зразу розуміти, що привернути людей до збройної боротьби неможливо. Суб’єктивна готовність воювати п’ятьох-десятьох націоналістів — це вихід для таких людей, як ми, з величезними строками ув’язнення попереду, бо як п’ятнадцять років тліти, то краще спалахнути яскравим світлом та й погаснути. Такий спалах не перетвориться у збройне повстання. Відчайдушність кількох осіб — не той чинник, який може розпалити суспільну пожежу. Але таким людям, як ми, з величезними строками ув’язнення — це вихід. Проблема лише в тому, як це зробити, щоб не продовжити і без того вже довгу вервечку невдач?

— Дивіться, Левку, яка тут охорона: за кожним із чесних націоналістів чекісти призначили слідкувати по кілька сексотів. Один спостерігає в бараці, другий, коли ходите по житловій зоні, третій — в робочій зоні на місці роботи, четвертий — куди в робочій зоні ходите — одне слово, нас ніколи не випускають з-під нагляду.

Друга система охорони: загорожа з колючого дроту, вогнева смуга, високий паркан з кількома рядами колючого дроту зверху, вздовж зовнішнього боку паркану широка смуга стальної канителі з пружного стального дроту різної товщини, на кутках зони вежі з озброєними солдатами-вартовими. Ці смуги освітлені. На вежах є прожектори, які можуть спрямувати солдатів вздовж смуг. У солдат є ракетниці, і в разі групового нападу на вежу чи смугу, вартовий ракетою підіймає на сполох всю збройну охорону — тих, хто на варті і тих, хто живе поблизу. Є радіозв’язок (в додаток до телефонного) з управлінням Дубравної ВТК.

Третя система охорони: цивільне населення ближніх сіл, найняте чекістами собі на допомогу, і в разі, якщо хтось із цих селян побачить незнайому людину, він зобов’язаний негайно повідомляти своїм зверхникам. Не треба думати, що ця система працює менш ефективно, ніж перша. Чекісти надресирували цю місцеву мордву доволі добре.

Четверта система зовсім інша — це ціла комуністична тоталітарна поліцейська система. В разі втечі в’язнів за межі концтабірних поселень, влада оголошує всесоюзний розшук: розсилає до можливих місць появи втікача вказівки чекістам і міліції слідкувати, розсилають фотокартки до міліції, що охороняє авто- і залізничні вокзали, аеропорти тощо. Система прописки паспортів громадян у цьому вельми їм допомагає. Всесоюзний розшук триває шість місяців. Ці шість місяців важко пережити. І втікачі, яким удавалося вислизнути за межі концтаборів, як зазвичай, за ці місяці потрапляли знов до рук влади.

— Ви знаєте випадки, — питаю я, — коли б в’язні втікали і їх більше не повернули в концтабір?

— Знаю. Такі випадки бували. Бували на Колимі, на Єнісеї, на золотих копальнях Лени. Але ніхто не знає, чи їм удалося добути паспорти на інші прізвища, поселитись, влаштуватися до праці чи якось ще легалізуватися і доживати віку, чи вони загинули в дорозі. Вам, мабуть, уже розповідали, як на Колимі загін в’язнів понад 100 осіб роззброїв конвой і зі зброєю рушив до Берингової протоки, як їх знайшли літаками і з повітря всіх розстріляли. Може, не всіх? Може, хтось уцілів? Може, комусь удалося добратися до цивілізованої землі? Напевно розповідали вам про успішну втечу групи в’язнів і нашого людоїда, що рушила в бік Афганістану і чим все закінчилось?

— Так, — відповів я, — розповідали. Треба буде колись окремо про кожен такий епізод розпитати в подробицях.

У 1958–1961 роках в самій Сосновській зоні в’язні ходили на вечерю до їдальні, хто як хотів. Коло штабу був підвішений до стовпа стальний балон. Черговий мент брав шворінь і бив по ньому. Балон гудів на всю житлову зону. За тим, коли і як мент бив по балону, в’язні знали, що означає сигнал: побудку, шикування по загонах для вранішньої перевірки, снідання, до праці, вечірня перевірка, до сну чи на сполох для загального збору. Після сигналу “до праці” в’язні виходили з бараків і по одному, по два чи юрмою йшли до прохідної вахти, де за обліковими картками, що на вахті були заведені на кожного в’язня, їх пропускали до робочої зони і назад. За сигналом “вечеря” в’язні брали з собою горнятка й ложки, а хтось пляшку з олією, щоб змастити кашу, і йшли хто з ким до їдальні.

Як уже згадувалося, з кінця 1961 року почали помаленьку загвинчувати гайки і за 1962 рік привчили ходити бригадами: бригадою в їдальню, з їдальні, в кіно, до праці і з праці. Коли хтось запізнювався, наприклад вийти з їдальні, щоб іти до барака, то бурчала вся бригада. Водив мент, але часто він доручав це робити шниреві, а черговий офіцер здійснював загальний нагляд і вносив у цей рух більший авторитет влади й більшу суворість.

У Скляра боліли зуби, він швидко не міг їсти, коли вже вся бригада вийшла з їдальні, він ще дожовував хліб. Всі це знали і зі співчуттям спокійно чекали. Тим часом старшина Карпов висловлював невдоволення:

— І чого він там бариться! Примушує всю бригаду чекати!

— Зуб розболівся в нього, — зауважив Онищук.

— Зуб… Подумаєш, велике діло зуб, — продовжував Карпов, — не можна затримувати всіх.

Тим часом з дверей вийшов Скляр, на ходу дожовуючи хліб, і став у задній ряд.

— Бригадо, до житлового барака кроком руш! — скомандував Карпов. І до Скляра: — Ти що так затримуєш бригаду? Через тебе тут змушені всі стояти!

— Ви що “тикаєте”? Я що з вами разом свині пас чи що? — кинув гостро Скляр.

— Велике цабе знайшлося!..

— Не велике цабе, а виконуйте ваші ж правила!

— Ви чого затримуєте всю бригаду? Вся бригада змушена вас чекати, — правив своєї Карпов.

— Так не треба було чекати. Вели б без мене людей до барака, а я б потім прийшов сам, — не здавався Скляр.

— Самому не можна ходити.

— В’язні знають, що я швидше їсти не міг і не ремствують, а ви чіпляєтеся.

— Ви завжди знаходите причину порушувати режим, — не здавався Карпов. — Я вас добре знаю. У вас то черевик порвався, то вас із друзів хтось затримав, а тепер зуб заболів.

— А ви, — відповів Скляр, — не можете, щоб не присікатися. За всяку дрібницю чіпляєтеся, щоб допекти.

— Я не чіпляюся. Я слідкую, щоб ви не нехтували вимогами правил внутрішнього розпорядку.

— Ну що ти, старшино, пристав до Скляра, — втрутився Онищук, — ти ж знаєш, що у нього болять зуби і він не міг так швидко повечеряти, як ми.

— Ти дивись, — оторопів Карпов, — знайшовся захисник! Ви хочете, щоб життя в зоні було краще, як за зоною. Не вийде! Політика партії тепер інша: затиснути ворогів радянської влади, щоб аж пищали! Попереду у нас ще багато можливостей, як це зробити. Он під куфайкою у Скляра цивільний светр. Він його навіть не дуже ховає. Не довго поносить. Скоро здійме!

— Тільки я, — питає Скляр, — чи познімаєте і в стукачів?

— Я робитиму, як накаже начальник табору.

— Але ж має бути бодай якась справедливість: закон, який би він не був, навіть такий, як ваші незаконні правила внутрішнього розпорядку, має бути для всіх однаковий.

— Ну, не може адміністрація виправно-трудової колонії ставитися однаково до тих, хто не виконує норму виробітку і, як наприклад ви, Скляр, що взагалі не хочете працювати.

— Ми є політичні в’язні, — пояснює Арсен, — і сидимо за ідею, а не за дармоїдство.

— У Совітському Союзі немає політичних в’язнів, у нас сидять злочинці.

— Це ваше лукавство називати чорне білим і біле — чорним, а примус і рабство називати свободою.

— Скляр, неправда, — не вгавав Карпов. — Усі держави держаться на примусі. А як же без нього? Без примусу кожен робив би, що заманеться. Та так би все суспільство розвалилося, бо хто ж би захотів сам робити те, що тепер робить з примусу? Тільки примус вносить у суспільство лад.

— Але ж, — каже Арсен, — примус робить людину нещасною.

— Сама людина зробила б себе ще більш нещасною, бо поставила б себе віч-на-віч з дикою неорганізованою природою.

— Це ваша дика азіатчина, що не має зеленого поняття про свободу особи і життя без начальницького батога.

— Ви багато знаєте.

— Стільки, скільки треба.

— Та не ви мене, а я вас ганяю.

— Вас зверху ганяють і нацьковують на нас, як собак: “Куси, куси його!” Ось ви кидаєтеся на нас і гарчите.

— То я собака?! — закричав Карпов.

— Так, собака! — закричав у відповідь Скляр. — Бо не маєш своєї волі, а дієш за нацьковуванням зверху.

Тим часом підійшли до барака, і в’язні розійшлись.

— Днювальний! — гукнув Карпов до шниря Лобова.

— Слухаюсь, громадянине старшина! — відповів Лобов.

— Ключ від кабінету начальника загону в тебе?

— Так, у мене.

— Відчини мені кабінет і сам вийди.

І до Скляра:

— Заходьте!

Скляр зайшов.

— Викладайте все з кишень на стіл. Роззувайтеся і роздягайтеся.

Перепалка все розгоралася. Розігралася ціла сцена.

Скляр:

— Старшина, мене сьогодні на роботі вже двічі шмонали, і ви на цьому тижні вже другий раз — чи не забагато?!

— Шмонатимемо стільки, скільки буде потрібно, — у відповідь Карпов.

Скляр:

— Повинна бути підстава — підозріння, що я щось заборонене маю.

— А в мене є підозріння.

— Але ж я не давав підстав, — сердито заперечив Скляр.

— У мене виник сумнів, чи не маєте ви щось заборонене.

Скляр, роззуваючись, каже:

— Шмон принижує людину. Коли в’язень дає підставу, тоді змушений терпіти приниження, а ви принижуєте без жодних підстав.

— Швидше здіймайте одяг, в тому числі й труси.

— Хочете заглянути в сраку?

— Мовчати! Піднять мошну! Повернутися! Присісти! Встати! Повернутися! Підняти руки над головою! Можете вдягатися! — гарчав Карпов.

— Яка все-таки ти, Карпов, мерзота і садюга! Ти такий радий, що завдав мені приниження!

— Замовчи! — заволав Карпов. — Я напишу доповідну начальнику, і ти попадеш в шізо.

— Та наплював я на твоє шізо і на тебе разом з ним! Надумав чим лякати! — відрубав Скляр і вийшов з кабінету.

Карпов написав рапорт, але начальник колонії Коломитцев перед тим, як зреагувати на рапорт старшини, захотів побалакати зі Склярем і викликав його до себе. Арсен постукав у двері, відчинив і каже:

— Моє прізвище Скляр. Ви мене викликали?

— Так, викликав. А чого ви не здоровкаєтесь?

— Не хочу лукавити: я вам не бажаю здоров’я, як і ви мені.

— Чого ви так? Я особисто вам не бажаю зла.

— Ви особисто здійснюєте режим, розрахований на знищення українців.

— Не українців, а українських буржуазних націоналістів, що борються проти радянської влади.

— Назвіть мені з усієї зони хоч одного українського буржуя. Таких немає. Ви душите українців, що виступили за вихід України з-під влади Москви.

— Такого виходу хочуть не українці, а жменька одщепенців та німецька агентура в особах Бандери, Стецька та ще десятка гітлерівських посіпак. Я трохи познайомився з вашою справою. Ви воювали зі зброєю в руках проти нашої народної влади. Ви думали, що боретеся за самостійність України. Ви й не знали, що вище керівництво ОУН і УПА — це давні агенти гітлерівської Німеччини. Вас просто обдурили: на вашій крові в Україні і на ваших муках у концтаборах вони просто заробляють собі політичні дивіденди та сите життя в Німеччині та Америці. Я знаю: багато з ваших українських націоналістів так засліплені вузьколобим націоналізмом, що готові померти в надії, що їм поставлять пам’ятника за їхню впертість. Марно сподіваються. Пам’ятника їм ніхто не поставить. Вони вже по п’ятнадцять років під нашим керівництвом будують комунізм. Це хіба комуністична партія їм мала б поставити пам’ятники за те, що в тих барачних умовах і на таких харчах вони стільки вклали праці в розвиток соціялістичної економіки. Але наша партія не поставить, бо ж ви запеклі вороги. Того вам призначили долю таку, яку потрібно: за життя — праця, після смерті — забуття. На ваших могилах немає прізвищ. Там тільки номери справ. Справи партія час від часу чистить. Не того, що ми боїмося, щоб до них не заглянув хтось чужий. Такого ми не боїмося. Наша влада міцна. Сфера поширення у світі соціялістичних ідей постійно розширюється і розширюються наші комуністичні впливи на всі світові справи, отже, наша справа перемагає, а ваша безнадійно програшна. А справи чистить партія для того, щоб зменшити кількість непотрібних паперів в архівах. І з другого боку, коли людина померла, її спочатку пам’ятають багато — вся зона і десь там на волі близькі родичі. Через п’ять років її згадують рідко. Через десять років згадують лише вряди-годи, а через двадцять — за нею практично вже й слід простиг. Якщо ж так, то навіщо ж зберігати справи? Немає людини серед живих, немає в пам’яті людській, то навіщо зберігати її в архівних паперах? Не потрібно. Таке майбутнє чекає на всіх українських націоналістів-фанатиків.

Скляр:

— Дякую за відвертість.

— А чого б мені і не бути відвертим з вами? Адже, щоб ви не думали, воно залишається тільки плодом вашої думки і ніяк не реалізується в ділах. А щоб ви ділом нам не шкодили, ми всіх таких, як ви, тотально контролюємо і ви не можете зробити нічого, про що б адміністрація не знала. Ви ж знаєте, що більшість в’язнів колонії відмовилися від боротьби супроти радянської влади і тепер радо допомагають нам її зміцнювати. Ви добре розумієте, що це означає, — продовжував Коломитцев.

Скляр:

— Ще раз дякую за відвертість.

— Це тому, що ваша реакція для мене не має жодного значення. Уявіть собі, що ви зловили мишу в клітку. Чи ви будете її соромитися, чи якось інакше враховувати її ставлення до вас? Ясно, що ні. Бо ви господар клітки і тільки від вас залежить миша, тому вам абсолютно байдуже, що вона там собі думає і як стрибає. Вона для вас — нуль. І ви поводитеся в її присутності так, наче її немає, — навчав Коломитцев.

Скляр:

— Ви мене принижуєте.

— Ну, як може миша принизити, — продовжував Коломитцев, — господаря клітки? До того ж ви, звісна річ, знаєте, що впродовж моєї розмови з вами за вами спостерігає один із моїх добрих прапорщиків і тому, коли б вам і прийшла дурна думка, то здійснити її ви б не змогли, як зрештою, не зможете реалізувати всі інші ваші дурні думки. У взаєминах в’язня з владою є тільки один варіянт розумної поведінки — визнати силу влади і перейти на її бік. Цей варіянт дає життя, всякий інший веде в’язня в тупик.

Мабуть, Коломитцев натиснув під столом сигнальну кнопку, бо без стуку двері відчинилися і на порозі став високий низьколобий прапорщик. Він нічого не вимовив, але вигляд його промовив Коломитцеву готовність до виконання будь-якого наказу.

— Коли ви останній раз сиділи в бурі? — звернувся Коломитцев до Скляра.

— Три місяці тому.

— Що, це вже давно? Скучили за камерою?

Скляр промовчав. І Коломитцев продовжив:

— Почекай, — кинув Коломитцев прапорщику і продовжив говорити до Скляра: — Рапорт старшини Карпова я відкладаю на потім. Якщо у ближчий час порушите режим, то дам подвійний термін шізо. Слухати ваші заперечення, звинувачення чи пояснення з приводу всього того, що я сказав, не вважаю за потрібне. Ідіть і добре подумайте. Прапорщик, виведіть Скляра зі штабу і нехай іде, куди хоче.

— Слухаюсь! — мовив прапорщик і пішов услід за Склярем на вихід зі штабу.

У голові Скляра яскравою кінострічкою пробігали слова Коломитцева. І що більше він думав над ними, то все далі відходили окремі закиди і все яскравіше вимальовувалася добре продумана структура промови, цинічно відвертої, жорстоко антиукраїнської і безжальної до окремої людини.

Що б його придумати? Знайшов Степана Кравчука, переказав йому всю розмову з Коломитцевим і каже:

— А що, як зарізати начальника зони полковника Коломитцева? За нього, курва його мать, розстріляють, але ж не дурно!

— Думаю, що криворотий Агєєв буде вельми радий, бо кого ж як не його поставлять на місце Коломитцева. А тепер скажи, Арсене, чи буде майор Агєєв кращий для в’язнів за Коломитцева?

— Не буде!

— Так, не буде. Буде гірший, бо ж дістане можливість мстити нашим повстанцям. Кожного ранку, голячись, він дивиться в дзеркало на свою покалічену пику і проклинає повстанців. І кожного ранку діставатиме стимул до помсти. Тепер він підлеглий і змушений стримуватися, а хто його стримуватиме, коли стане начальником? Ніхто!

— Отож, — сумно зітхнув Арсен, — навіть убити начальника — не вихід, бо не вигідно. Де ж вихід? Що, виходу немає?

За пару днів знову підійшов до мене і відновив ніби перервану розмову про слова Коломитцева. Я намагався представити ту розмову як таку собі звичайну буденну політико-виховну вправу великого начальника, який час від часу вважає за необхідне особисто проводити виховні бесіди з в’язнями. Гадаю, що це йому треба для звітів. Скляра не дуже заспокоювали мої міркування. Він замовк.

— Авжеж, піду, — раптом обізвався вголос, ніби стрепенувшись від сну.

— Ти щось кажеш? — питаю.

— Та нічого, нічого.

Я здогадався, що Арсен вів якийсь діалог сам з собою і не став йому докучати запитаннями.

— Нічого, Левку, це я так. Трохи задумався. Яка задуха в цьому світі! Як все звузилося! І в які тісні рамки загнало людину! Для життя не лишили простору. І здається, що рабська покірність вигідна навіть своїм. О, ні, ні! Я цього прийняти не можу! Тобто я не можу цього більше терпіти! Я прорву коло заборон!

Скляр наче не помічав мене. І говорив наче не зі мною, а з кимось далеким, може, абстрактним. І не перебивав його, а лишень вслухався в діалог Арсена з кимось невидимим. Потім поволеньки став відставати й відставати і непомітно залишив його на самоті з собою.

Я ще чув, як він продовжував:

— Я вистрибну з обруча цих всіх “не можна”, “не вигідно”, “не час”, “ще буде час”… Мана це все. Це слабкість моїх побратимів і їхня самоомана. Є українська вічність. І вона потребує жертв. Без жертв не буває свободи. Смиренність гасить свободу. І коли вони бояться приносити жертви, вони знецінюють свободу, бо роблять її нікому не потрібною. Інтереси свободи України вони поволі, може, навіть непомітно для самих себе, підмінили інтересами своїх родин, а в інтересах їхніх родин залишатися живим, повернутися до їхніх хат і зосередити всі сили на своєму маленькому родинному господарстві. Велика ідея витатиме над ними високо-високо і зовсім не заважатиме їм порпатися в городі і дбати про своє маленьке сімейне кубельце.

Біля барака хтось гукнув Арсена. Він відгукнувся і побачив у бараці звичайне в’язенське життя. Ніхто там нині не думав про небо. І Арсенові здалося, ніби він спустився до цих знайомих в’язнів у це приземлене буденне товариство. Звідкілясь зверху — такий недоречний зі своїми високими мріями. Добре, що вони не підозрюють про його настрій, а зовні він такий самий, як і всі вони.

За пару днів Кравчук зустрів мене і питає про настрій Скляра.

— Він якийсь дуже зосереджений на своїх думках, — почав я. І настрій у нього не просто невеселий — від нього віє трагізмом. Скажи, Степане, відколи ним опанував цей настрій?

— Знаєш, Левку, у кожного бувають періоди журби. Героїчне місце у національно-визвольній боротьбі підносить людину на рівень національного оптимізму, але не можеш перебувати постійно у оптимістичному настрої, коли що не день, опиняєшся ось у цих зеківських умовах, коли у неділю і будень носиш чорну куфайку і на голові чортвіть-батька знає що: і не військова пілотка, і не жидівська ярмулка, а щось таке, що обличчя кожного зека робить смішним чи дурним, або клоунським. Суперечність між високим призначенням і оцим нікчемним і принизливим життям і викликає час від часу журбу. Може, і в Скляра це той період.

— А ти не думаєш, що в його душі тепер щось глибше, драматичніше?

— Може бути, хоча навряд.

— А коли на зека находить не просто дводенна журба, а щось значно глибше, у який бік воно розвивається: у бік зради, чи в бік втечі?

— Знаєш, Левку, людей, що йдуть на крайнощі на ділі, а не на словах, зовсім мало, либонь, менше одного відсотка. Переважно пожуриться-посумує-потужить день-два-три та й повертається до бадьорого ділового настрою. Може, так буде і зі Склярем.

— Степане, розваж його тугу. Походи з ним, розкажи, що його чекає не тільки Україна, а й багато жінок, що нудять світом без чоловіків. Серед них він знайде собі з доброю душею і роботящими руками. Я знаю, що ні ти, ні я не вміємо дивитися на життя як на сценічну гру, яка не варта того, щоб у ній бачити щось серйозне і тяжко переживати. Але спробуй вдатися до грайливого й пустотливого тону, зобрази роль людини, яка не задумуючись глибоко, йде по життю, весело граючи комедію людського життя.

— Пане Левку, не вийде така п’єса щодо Скляра. Він — людина, яка серйозно сприймає життя і свою життєву місію ставить вельми високо. Грайливий тон не для його вдачі. Тобто він може будь-що переводити в жарт, та жарт же — хвилевий настрій. Він неспроможний зачепити людську душу глибше.

— Якщо не можна життя представити як несерйозну сценічну гру, тоді спробуй вдатися до зображення середньовічного лицарськи-залихвацького ставлення до життя, як до такого, яке має сенс лише доти, доки є можливість картинно ризикувати життям. Лицарі шукали нагоди виявити свою сміливість, шляхетність, відданість лицарському обов’язку. Не велика ідея їх штовхала на герць, а потреба показати свою сміливість та легку гру життям. Відроди ці лицарські образи в уяві Скляра і скажи, що життя зберігає місце для його лицарського подвигу — хай лишень має терпець почекати.

— Я спробую, — кинув Кравчук.

Ми попрощалися. Та я все ще думав про Скляра: навряд чи допоможе йому Кравчук. А може, й допоможе — все залежить від космічної хвилі: удасться поєднати Скляреву на Кравчукову оптимістичну, то повернеться оптимізм, а не вдасться, то й піде Скляр у інший світ. Його доля — це ота космічна воля, що несе людину вперед у своїх обіймах. Може, вона не однозначна і тому, либонь, Кравчукове завдання має сенс.

Скляр закінчив робочу зміну, помився, і вийшов із тартаку.

Хвиля смердючого повітря огорнула його полізла в очі рот і ніс — це ацетоновий лак з фарбувального цеху. Вентилятор висмоктує цей сморід з фарбувальної камери, але вітер часто підхопить його з комина і, замість нести вверх і далі за зону, шугане вниз і розвіє по долу робочої зони, оповиваючи слюсарів, електриків, верстатників — працівників сусіднього цеху.

Скляр заплющив очі на хвильку, щоб захистити їх від їдучого смороду і уповільнив ходу. Прецінь, він думав про те, що рабська праця висмоктувала й висмоктує його сили. Мине п’ять-десять років і він просто не буде здатен носити зброю. Руки тремтітимуть, як тремтять у п’ятдесятирічних повстанців. Такими пальцями не можна спустити спускового гачка карабіна плавно й рівненько, отже, не можна влучно стріляти. Лаки, фарби, кислоти зіпсують очі. І, либонь, подумає: “Як у Лук’яненка, в якого прес гарячого склеювання казеїновим клеєм з якоюсь ще там заразою за два місяці роботи зіпсував зір до мінус трьох. Смішно дивитися, як він на інший кінець стадіону махає рукою привітання не тому, кому треба, або проходить повз друзів, не привітавшись. Хіба з таким зором можна брати карабіна до рук?!”

* * *

Осіння прохолодна ніч. Опалювальний сезон ще не настав і в бараці холоднувато. Я підтягнув комір ближче до бороди і на тонку байкову ковдру накинув куфайку. Її не вистачало: натягнеш на плечі — ноги мерзнуть, потягнеш на ноги — плечі мерзнуть. З другої половини ночі в бараці стає тепліше — в’язні надихають. Проснувся, щоб перевернутися на правий бік і перетягнути куфайку з плечей на коліна, коли повітря розрізала гостра автоматична черга і чорні нічні вікна освітило біле світло ракети.

Барак ожив і загув: “Що трапилося?”, “Де стріляють?”, “По кому?”

Я зіскочив з другого поверху і почав хутко одягатися. Це він — блиснуло в голові! Засвітила ще ракета. Проторохтіла ще коротка автоматна черга. По звуку Другої черги в’язні зорієнтувалися, до якої частини охоронної смуги бігти — за барак адміністрації й санчастини.

Я прибіг одним з перших. Прожектор від вартової вежі яскраво освітлював вузьку смугу вогневої лінії. Біля дощатого паркану лежав чоловік у в’язенському одязі. З верхніх рядів колючого дроту звисала якірна мотузяна драбина. Нижній її кінець теліпався з метр над землею. Дріт ще не зовсім заспокоївся і ледь помітно погойдувався. Обличчя в’язня було повернуте донизу і упізнати, хто це, було важко. Перегукувалися: “Хто то?” Почали кричати вартовому на вежу: “Убивця! Убивця! Кат!”

— Міг же поранити в ногу — і того б досить, а не вбивати! — кричав один.

— Бездумна сволота! — волав другий.

— Його нагородять додатковою десятиденною відпусткою додому за душогубство! — уїдливо докинув третій.

— Кого застрілив? Борця за свободу, а ти, сопляк, захищаєш рабство! — закричав я.

На вежі з’явилося ще два вартових. Один пристосував кулемет у бік мертвого та до величезного натовпу живих в’язнів, другий — спрямував крес у протилежний бік.

У зону запустили роту червонопогонників і кілька десятків наглядачів. Вони розсипалися по зоні. Кілька з них по дерев’яному трапу прийшли до того місця, де зібралося найбільше в’язнів, а по вогневій смузі до мертвого прийшло кілька наглядачів та два в’язні з марами. Тим часом надворі вже добре розвиднілося, і можна було розгледіти дії в’язня.

У внутрішній загорожі з колючого дроту в один ряд, що відразу за дерев’яним трапом (по якому кожна зміна наглядачів обходила весь периметр внутрішньотабірних охоронних споруд), було перекушено два нижніх дроти кусачками і відігнуто. Цього було цілком достатньо, щоб проповзти під третім рядом знизу, не зачепивши його.

Потім в’язень перейшов заволочену і чисту вогневу смугу і доволі вдало кинув якірну мотузкову драбину: двома якорями вона добре зачепилася за верхню нитку колючого дроту. Він підтягнувся і почав лізти вгору. Вартовий його помітив, мабуть, тоді, коли голова порівнялася з верхом дротяної загорожі і без попередження зробив коротку прицільну чергу з автомата. Від вежі до в’язня метрів сімдесят-вісімдесят. Вся охоронна смуга освітлена електрикою, і вартовий не промахнувся. Поза тіла виглядає так, що в’язень помер відразу і додолу звалився уже без свідомости. Коли до тіла підійшли наглядачі і повернули його, я пізнав у ньому людину, про яку так багато думав останнім часом.

І раніше в’язні стояли перед небіжчиком з оголеними головами, а коли наглядачі вирівняли тіло і повернули обличчям до в’язнів, усі тричі перехрестилися і кожен проказав свою молитву:

“Царство небесне, — мовив я ледве чутним голосом, — тобі, славний козаче. Ти вірно служив Україні і тепер душа твоя полине в рідний край.

І хай увіллється в дух Наливайка, Сагайдачного, Хмеля і всіх славних лицарів козацького роду!

І хай приймуть тебе в свої обійми Наталка і Яструб — ці образи любови й твердости українського духу!

Як жаль, як безмежно шкода, мій друже Арсене, що тебе більше не буде поміж нас!

Боже праведний, Творче всесильний, заповни місце Арсена іншим щирим сином України, щоб не послабнули наші лави!

Він — син свободи, упав у зіткненнях з системою рабства.”

За Сосновкою в лісі з’явився свіжий невеликий, продовгуватий горбок землі. Поряд — кілок з невеличкою фанерною табличкою і на ній номер. Не прізвище, а номер справи українського націоналіста. Над могилою — молода струнка сосна. Вона ростиме вельми добре… На кістках палкого патріота України — Арсена Скляра.