З часів неволі. Сосновка-7

Спокусити дружину

Я наздогнав Максима Тополю, що повільно йшов засніженим трапом.

— Здорові були, пане Максиме.

— Слава Йсусу Христу! — відповів. — Що пан Левко нового скажуть?

— А що хотіли б почути нового?

— Ну, та пан Левко, може вичитав щось нове у журналах.

— У журналах багато пишуть, та, на жаль, усе в одному дусі.

— У “Літературній Україні” якийсь один із молодих літературних критиків написав, що необхідно розширювати сферу використання української мови.

— Я чув про цю статтю. Ще не читав. Прочитаю. А тим часом давно вже хочу завести з вами розмову на одну тему з вашого родинного життя. Та все не насмілююся. Якось ніяково починати. І все-таки хотів би знати правду з перших вуст.

— Я, пане Левку, здогадуюсь, про що ви хочете почути. Не кремпуйтеся. Історія сталася майже три роки тому і дарма що вона пече мене й досі, все-таки це вже в минулому, і тепер я спроможний спокійно розповісти, хоча раніше не міг поділитися з найближчим другом.

— Буду вам, пане Максиме, вдячний.

— Отож, — почав Тополя, — я мав хорошу дружину Євгенію. Ми щиро кохали одне одного, побралися і через рік у нас народилася донечка Оленка. У селі я виконував обов’язки станичного: підтримував зв’язки з господарчим сотні Терена, що діяла у нашому районі, і забезпечував сотню харчами та ремонтував взуття. Сотенний був дуже відповідальний чоловік, суворо дотримувався правила “Про справу говори з ким треба, а не з ким можна” і про мене в сотні знало тільки дві особи: він і сотенний господарчий. Отже, з боку сотні мені не загрожував провал. Небезпека була з іншого боку, з боку моїх сільських людей, які збирали по селі харчі і передавали мені. Число їх я не збільшував, люди це були самовіддані, і все йшло добре.

Одного разу сотню оточив цілий батальйон червонопогонників. Сотня велику частку ворогів уклала трупом, але й сама втратила більшу половину вояків. Згинули у бою і сотенний, і господарчий. Менша частина сотні, що прорвалася крізь оточення, сховалася в лісі, а потім приєдналася до якоїсь іншої сотні, вже воювала в іншому районі. На зв’язок до Максима Тополі ніхто не виходив, тому він наказав своїм сільським підпільникам не збирати харчів до нової команди. Команда не надходила, і вони фактично опинилися осторонь від національно-визвольної боротьби. Минуло кілька років. Колишні вояки жили сільським життям, боляче сприймали те, як селяни, ненавидячи колгоспи, чинять опір, але все більше підкоряються владі. Неприємно було бачити, як колгоспи крок за кроком укорінюються і в районі і в селі. Загальний запал боротьби вщухав, і вони на тому тлі стали виділятися як окрема група. Це почало привертати увагу до них чекістських сексотів.

Якось 1955 року на весіллі один з групи — Роман — після чарки горілки почав заочно погрожувати голові колгоспу — східнякові Дубченку і пообіцяв випустити з нього кишки. Коли це дійшло до Дубченка, той викликав Романа і в присутності ще двох посіпак накинувся на нього з погрозами й закричав: “Я тобі покажу, де раки зимують!” Роман гаркнув у відповідь: “Побачимо, хто кому раніше покаже!” — повернувся і вибіг з контори.

За тиждень голову колгоспу Дубченка знайшли мертвим коло своєї хати. Дружина його розповідала, що він удосвіта вийшов з хати до виходку й не повернувся. Не дочекалась, пішла його шукати побачила, що він лежав за два кроки до виходку. Пострілу не чула, бо був він, як пізніше встановили, з дрібнокаліберної гвинтівки чи пістоля.

У той же день Романа заарештували. Тополя напевне знав, що вбив не Роман. Бо у нього не було дрібнокаліберної зброї. Чекісти чи не захотіли шукати справжнього винуватця, чи справді їх так заклинило на версії з Романом, що вони просто інші варіянти не припускали. Одне слово, взялися за Романа. Зі справи видно, що він не злякався і нічого не показував. Тоді вони однієї ночі вхопили їхню групу — шість чоловік. Поступово почали розкручувати і, врешті-решт, назбирали достатньо доказів, щоб судити. Трьох випустили. Романа присудили до страти і стратили. Максимові Тополі дали 15 років, інші хлопці отримали різні терміни.

— Ще хтось із ваших співучасників сидить?

— Ні, вже всі звільнилися. Я, знаєте, 1925 року народження, дружина Євгенія (звав її Геня) 1932 року. Вона, як І я — націоналістка. Її також можна було судити і коли б чекісти знали всі її діла, вони б засудили. На щастя, із сільської групи про це ніхто нічого не знав, і тому залишилася на волі. Вона була красива, ставна. Обличчя — мов намальоване. Погляд прямий, сміливий. Мені цей погляд дуже подобався. У ньому не було бундючности чи гордовитости, які кожну людину з першого ж погляду відштовхують на певну відстань. Її погляд світився почуттям власної ваги, незалежности й духовної сили, а позаяк вона кохала мене, то ця сила опромінювала мене глибоким теплом і ласкою. Ми були дуже щасливі з нею. Коли мені дали 15 років неволі, то встала в залі суду і гучно мовила: “Я тебе буду чекати! З ненависти до цих москалів, — вона простягнула руку і показала нею на суд і прокурора, — я чекатиму тебе!” Хотіла ще щось сказати, але конвой не дав.

І вона мене чекала, приїздила на побачення. Кожного наступного разу я все виразніше зауважував, як важко їй без мене, без чоловіка. Сама вона трималася бадьоро, підтримувала мене, але з ледь помітних зітхань я помічав її втому. Минуло пару років. Вороги також спостерігали за нею як за дружиною ворога радянської влади, як за націоналісткою, спостерігали і як за жінкою. І те, що помітив я, помітили й вони.

І розробили план, як спокусити її і відірвати від мене. Знайшли з-поміж своїх красивого чоловіка середнього віку і доручили йому бісівську справу. Та хто з тих нелюдів не захотів би підкотитися до такої файної молодиці, як моя Геня? Почав він здалеку, ненав’язливо і поступово. Виявляв велике співчуття. Щораз помічав її побутові потреби і знаходив способи полагодити. А коли зустрічав Геню з Оленкою, то в його кишені завжди знаходилися цукерки, печиво чи плитка шоколаду для Оленки. Одне слово, на п’ятому році самотнього життя Геня стала такою зайнятою, що не змогла приїхати на побачення, не стало часу писати мені листи, а на шостому році вона мене покинула. Просила пробачення, сказала, що покохала іншого. Цей інший такий добрий, що вона раніше навіть не здогадувалася, що на світі можуть бути такі добрі чоловіки. Повідомила, що взяла у суді розлучення зі мною, що вона зі своїм коханим подала заяву до ЗАГСу про реєстрацію нового шлюбу.

Коли вона взяла розлучення і про це довідалися сусіди й родичі, то відразу кілька осіб надіслали листи, в яких називали мою Геню повією, курвою та іншими поганими словами.

Мені було соромно. Я боявся глянути в’язням у вічі. При кожній зустрічі з ментами, я читав у їхніх очах глузування й презирство.

Я почувався обпльованим з голови до ніг, бо роками хвалився нею і був упевнений, що не зрадить.

Десь через місяць після шлюбу її коханого відправили у відрядження. Шкода було покидати Геню й на один день, але служба є служба — мусив їхати. Поїхав. Назавжди. А потім їй зателефонував хтось із міліції і повідомив, що прийшов анонімний лист, в якому повідомлялось, що ось такий і такий чоловік утопився у Дністрі і тепер міліція буде з’ясовувати істину. І якщо, мовляв, їй, пані Євгенії, щось стане відомо про чоловіка, то хай би негайно повідомила районній міліції, а та доповість далі, кому треба. Тим часом капітан КДБ, виконавши завдання начальства, повернувся до свого постійного робочого кабінету. Пашпорт із видуманим прізвищем і реєстрацію шлюбу з пані Євгенією знищили звичайним способом, що існує в оперативних відділах КДБ. За добре виконане завдання — відрив дружини від політв’язня — капітана відзначили подякою із врученням йому іменного годинника.

Згодом пані Геня з людських пересудів і реплік почала здогадуватися, що сталося, але щоб зберегти бодай видимість правдоподібности вигаданої історії, усім і завжди давала одне пояснення: “Був добрий чоловік, але згинув на моє нещастя!”

— Як ви, Максиме, ставитеся до неї тепер?

— Вже три роки вона для мене не існує.

— А Олена, вона ж ваша донька?

— Відколи в неї з’явився другий батько, реальний, з цукерками й шоколадками, мій образ відступив у тінь. Коли ж чекіст покинув Геню, а вона про нього говорить як про чоловіка порядного, коханого, що згинув від нещастя, Олена не повертається до мене. Вона з мамою згадує того, а не мене.

— Ви не пробували пояснити доньці суті драми?

— Геня не дає їй мої листи, та Олена ще й не досягнула віку для обговорення теми. А з іншого боку, з табору також не напишеш так, як хотілось би написати.

— Нічого, друже Максиме, звільнитеся й повернете собі свою доньку.

— О, Левку, ваші слова та й до Бога! Ймовірне інше: вона віддасться і в неї буде своє життя. Залежить, що це буде за чоловік. Якщо він буде націоналіст, вони обоє повернуться до мене, а якщо буде комсомолець, то туманні спогади про мене розсіються без сліду і не буде в неї жодної потреби зближуватися з людиною по суті зовсім їй чужою.

— Та не чужою ж!

— Чужою. Знаєте приповідку: “Не та мати, що родила, а та що виховала”. Якщо це справедливо до матері, то до батька й поготів.

— Так, це правда. Москалі все роблять, щоб обірвати наше і кровно-родинне й ідейне коріння і зробити нас генерацією без майбутнього. Бачу, як тяжко вам було пережити зраду дружини.

— Важко. Проте не довго важко. Бо хіба я не знав, що чекісти здатні на будь-яку підлість? Знав. Хіба не бачив я, що більшість в’язнів без жінок, і не всі вони до суду були неодружені. Я був і є в націоналістичному гурті, а гуртом будь-яку біду легше пережити. Часом і тепер ще болить серце, але все ж я порівняно швидко оговтався.

— Слава Богу! — мовив, щоб розрадити. І подумав: а що мене чекає? Мати ніколи не покинуть.