З часів неволі. Сосновка-7

“Їдка кислотна пара виїдала мені очі”

Я не хотів, щоб начальник сушарні ловив мене за читанням книжок. Несподівано підійти до мене зсередини було неможливо, бо довгий коридор уздовж камерних дверей був устелений сухими дошками, які видавали людські кроки, а майстерня — в кінці коридору. Я на слух добре відрізняв ходу в’язня, що чергував біля сушильних камер, від звуку чобіт нової людини, що з’являлася в коридорі. Це давало змогу вигадати час, щоб сховати книжку і взяти до рук якогось інструмента чи з ключем вийти назустріч у коридор. Проте з двору підійти непомітно до вікна моєї майстерні легко було — лише м’якше ступати на землю, вкриту шлаком і гравієм, щоб він не скрипів, і я не почую чийогось наближення до вікна, сидячи перед яким у майстерні читав товсту книжку. Так мене двічі і підловив начальник сушарні.

Формально він не мав підстав пред’являти до мене претензії, бо всі камери були справні, але всі знали, що на роботі читати заборонено, і це начальник нагадав мені персонально.

Я не дуже боявся переводу на іншу роботу, бо тут часто доводилося лізти до камери і ремонтувати парове нагрівання при такій високій температурі, яка тіло доводить до межі людської витривалости. Часто буває, що людина непритомніє, а щоб цього не сталося, доводиться припадати ротом до круглого отвору в дощатих щитах, які прикривають нижній повітропровід, аби вдихнути свіжого повітря. Рідко бувало, щоб удавалося замінити паранитову прокладку між радіаторами й не обпекти руку чи шию. Зрештою, не забував, що тривала робота тут притупить слух і тож планував колись перейти на іншу працю, але це мало б бути колись у майбутньому, а тепер хотілося читати, читати… Хоч би дали дочитати “Историю России с древнейших времен” Соловйова! Вона так багато дає для розуміння природи московитів! Та й не лише московитів, а й самих себе, українців. Форми їхнього політичного життя, їхні зовнішньополітичні акції, їхні економічні заходи можуть здаватися випадковими чи обґрунтованими новою (тимчасовою) теорією, теорією історичного матеріялізму. Коли ж подивитися на теперішні порядки з огляду на минулий п’ятсотрічний розвиток Московщини, то можна помітити, наскільки яскраво виявляється генетичний зв’язок теперішнього з попереднім! Як чудово виявляється закономірність того, що з першого погляду видається випадковим! Без знання історії Московщини неможливо професійно спланувати боротьбу України за самостійність, тож ранувато покидати сушарню. Проте трохи не встиг дочитати Соловйова, як перевели в цех склеювання аркушів шпону для покриття дерев’яних бічних стінок телевізорів.

За п’ять метрів від мого робочого стола стояв великий прес (між іншим, виробництва Краматорського заводу пресів). На ньому приклеювали шпонове покриття до дощок для дерев’яних столів. Дошку, зроблену з дешевого лісоматеріялу, змащували клеєм і до нього прикладали шпонове покриття, а поверх нього — алюмінієву бляху. На цю дошку клали ще штук п’ять дощок уперемішку з алюмінієвою бляхою (щоб дошки не злипалися). Гарячий прес і стискав цього пирога. З-під кожної бляхи випаровувалася їдка кислотна пара і через брак вентиляції всуціль заповнювала приміщення, перекривала дихання і виїдала очі.

Місяців за два відчув різке погіршення зору. Записався до окуліста. У табірній лікарні окуліста не було і його замовляли з Барашевого з центральної лікарні. Десь за місяць-півтора приїхав, перевірив мої очі і виписав окуляри мінус три діоптрії.

— Звільніть мене від роботи в тому цеху, — попросив я.

— Я не можу звільнити від роботи, — відповів лікар. — Переведення в’язнів з однієї роботи на іншу — це функція табірної адміністрації, а я до неї не належу.

— Але ж ви визнаєте, що випари козеїнового клею з-під гарячого пресу мені посадили зір.

— Визнаю, але заборонити там працювати не можу. Мінус три діоптрії — це не інвалідність. Коли буде мінус п’ять, тоді буде підстава для переводу.

— То я по-вашому маю осліпнути і тоді мене переведете?! Ви розумієте, що це злочинне ставлення до здоров’я людини?

— Не я встановив порядки у виправно-трудовій колонії.

— Але своїм професійним невтручанням потураєте злочинним правилам!

— Лук’яненко, я виписав вам рецепт на окуляри і записав у медичну картку діагноз. Більше нічого вам не зроблю.

— Гаразд. Дякую. Я сам собі зроблю полегшення на очі.

— Це ваша справа.

— Бувайте здорові!

— На все добре.

Я вийшов і заходився розмірковувати над власними почуттями й поведінкою. І запитав себе, чи боюся я буру? Як щиро, не те, щоб дуже, та все ж побоювався. А може бур — то не так страшно? І чого, власне кажучи, в душі вовтузиться оце якесь невиразне побоювання? Боїшся, чоловіче, що там холодно і їжа гірша? Ні, наче ж це не лякає. Тоді що? А, може, небажання в очах влади стати порушником, стати відкрито проти адміністрації? А хіба ти удаєш, що виправишся? Ні. Чи ти хочеш діяти за приповідкою “лагідне телятко дві матки ссе”, щоб тебе не позбавили пакунка, побачення, права купити у магазині харчів на кілька рублів? Ось власне: залишаючись принципово на своїх політичних позиціях ти, чоловіче, не хотів потрапити до тієї категорії в’язнів, яких садовлять до буру, позбавляють побачень, пакунків, права користування крамницею. Зізнайся собі, що це так. А коли ти чесний сам із собою, то подумай над логікою своєї поведінки: політично ти не відступиш, отже, в очах чекістів залишатимешся ворогом. Відсутність порушень режиму пом’якшує твою ворожість в очах ментів, і вони хоч і будуть присікуватися, та все ж не на кожному кроці. Тактично це вигідніше, але позаяк ти маєш призначення служити досягненню своєї стратегічної мети, то мусиш викинути з душі побоювання буру і бути готовим до загострення взаємин з ментами. Та й ні до чого ці розмірковування, коли ставлення до роботи й до режиму ти підпорядкував не створенню якогось там пом’якшеного образу у влади щодо власної персони, а зовсім іншому — забезпеченню найкращих умов для вивчення історії, зокрема національно-визвольного руху в Західній Україні і Прибалтиці, колективному виробленню ідеології, піднесенню освітньо-ідеологічного рівня молодих націоналістів і, нарешті, здійсненню плану з формування запасної мережі повстанських сил.

Я звернувся до начальника загону капітана Абрашкіна з проханням перевести мене в інший цех. Він відповів, що розгляне клопотання. Не сказав коли. Я вирішив самотужки регулювати час своєї праці. Прийшовши до цеху, склеював шпон з півгодини, а коли прес притискав першу закладку дощок і видавлював клуби їдучої пари, виходив із цеху й сидів собі на траві за сусіднім цехом. Так нагодився прапорщик, який саме обходив робочу зону вздовж загорожі з колючого дроту.

— Лук’яненко, ви чого сюди сховалися і не працюєте?

— Я, по-перше, не сховався — тут відкрито, а по-друге, почав сліпнути від кислоти біля преса.

— Ідіть до лікаря.

— Вже був.

— Ну й що?

— Доповів капітану Абрашкіну, і він мене переведе.

— Я перевірю те, що ви кажете і якщо брешете, то напишу рапорт начальнику, щоб вас посадив до буру.

— Перевіряйте.

Прапорщик пішов. Я кілька разів повертався до свого цеху, працював по 15–20 хвилин і виходив знову на свіже повітря і сидів собі на траві.

Тим часом капітана Абрашкіна кудись, мабуть, відрядили, бо цілий місяць він не з’являвся у концтаборі, і я, уникаючи зустрічей з ментами, успішно ухилявся від праці, зводячи її, либонь, до однієї години. Щоправда, можливости читати книжку вже не було.