З часів неволі. Сосновка-7

Останній ковток львівського повітря

Нижній край невеликого камерного вікна, сантиметрів 50 на 60, починався над моєю головою. Мабуть, ще з літа воно було прочинене, і через отвір проходив струмінь холодного повітря. Цікаво, куди виходить це вікно? Я підійшов до дверей, тихенько приклав вухо до дверної бляхи червоного кольору. Прислухався. Вловив тихі кроки наглядача. Ось він пішов у другий кінець коридору. Я вхопив табуретку, поставив біля стіни, став на неї й потягнувся до вікна. Крізь матове скло важко було розрізняти контури дерев, дахів. Спробував більше прочинити вікно. Рама трохи відхилилася. Сіпнув дужче — не йде. Доведеться дивитися крізь бійницю військового доту чи старовинної фортеці. Праворуч — гілка височенного дерева. Що це: осика, тополя? А може, в’яз? Листя починає жовтіти. Навпроти нічого не видно. Мабуть, тут вулиця. Далі — прямовисний дах з червоної черепиці. Людських голосів не чути. Лишень слабенько долинає невиразний гул. Враз цей ледь чутний гул, ніби лезом, пронизує гострий свист автомобільних гальм…

Раптом — стук у двері. Озирнувся. У прозурці — око наглядача:

— Що ви там робите? Ану злізайте негайно!

— Хотів причинити вікно, бо в камері холодно, — я зістрибнув додолу.

— Треба було сказати черговому. Самому лазити до вікна заборонено, — гримнув черговий.

Я промовчав. Наглядач зачинив заслінку прозурки й пішов коридором геть.

А я звичайно, рухався маятником від дверей до стіни, від стіни до дверей — відстань чотири кроки. За дев’ять місяців життя у тюрмі звик до незначних порушень режиму, як і до вислуховування подібних зауважень. Наглядач не дав мені прислухатися до вулиці, і я взявся розмірковувати над життям у стінах тюрми. А хіба за останні дев’ять місяців там, на так званій волі, щось змінилося? Хіба не те ж приниження України, не та ж тотальна цензура над словами й мисленням інтелігенції, не той же кріпацький колгоспний лад? Коли б я був не тут, а в своїй квартирі, і крокував би туди-сюди не в замкнутій камері, а в своїй кімнаті, що часом і полюбляв робити, то хіба не те саме б думав?

Тут тюремна їжа, тюремне ліжко. У своєму житті я рідко мав кращу їжу. На таких же ліжках спав дев’ять років у армії і п’ять років у студентському гуртожитку. Вдома, в сільській хаті, ліжко також було збите з дощок. Куль житньої соломи на дошках. Солома, вкрита кодом чи рядном, і вкутувався в рядно. Сіно краще. Воно м’якше, не лізе штирками в ребра, тепліше і пахне гарно. Так його й для корови бракувало. Коли приїхали з дружиною у Галичину і став більш-менш добре заробляти, придбали м’яку й теплу постіль. Поніжився трохи. Проте не забував попередніх умов. А позаяк думав про долю України та козацьке життя без м’яких подушок, то й без жодного суму перейшов на старий тюремний матрац.

Тюрма не відібрала можливости мислити. Навпаки, надала достатньо часу для цього. Дружину жаль. Вона хотіла створити зі мною добру сім’ю, мріяла про сімейне щастя, а знайшла — клопіт. Ну й що ж я можу зробити? Відмовитися від боротьби за незалежність України і повернутися до неї в тепле ліжко? І до цього ліжка звести сенс свого життя?

Це неможливо. Не може любов до жінки погасити чи заступити любови до України.

Любов до України — це щось всеоб’ємне, що охоплює всю її територію, і простягається на всю глибину її сивих сторіч. Любов до України — це потужна духовна енергія, що заполонює все єство і надає йому залізної вольової спрямованости на історичний рух цілої держави.

Любов до дружини — це лишень частинка живої душі, вона не може заповнити ціле.

З вікна дихнуло прохолодою. Зашелестіло листя, наче війнуло його з дерев на паркан, на широку тюремну стіну. Воно розсипалося й повільно осіло на землю. Новий повів вітру зірве з дерев новий жмуток пожовклого листя й розсипле по холодній вологій землі. З опаданням листя завмирає дерево. Зіщулившись від холоду, воно перечекає зиму, а прийде весна, принесе тепло, і оживе дерево, щоб знову зеленіти, буяти й рости…