З часів неволі. Сосновка-7

Лемки — добрі вояки

Я вийшов із сушарні за годину до обідньої перерви, оглянувся, чи немає поблизу ментів, і зайшов до ливарного цеху. Майстер цеху Крот, Басараб і литовець Кравчукас заготовляли опоки для чавунного лиття.

— Здорові були, ливарники! — гучно привітався до всіх.

Вони глянули на мене й відповіли на привітання.

— Як живе сушарня? — питає Крот.

— Бореться з водою, що в дереві, — відповів я. — У нас жарко, але як же ви витримуєте, коли носите розплавлений чавун? Не завидую вам.

— Приходьте завтра о цій порі, то побачите, як ми рідкий чавун руками розносимо.

— Прийду. А наразі чи пан Дмитро вельми зайнятий? — звернувся я більше до Крота, аніж до Басараба.

— Маєте щось до розмови?

— Нічого особливого, але хотів би побалакати.

— Тут небагато роботи залишилося, то ми доробимо й без Дмитра, — каже Крот.

— Піду до роздягальні і здійму комбінезон, — звернувся Басараб до Чибриженка.

— Я зачекаю біля виходу з ливарні.

— Гаразд.

Хвилин за десять Басараб вийшов:

— Що, пане Левку, хотіли мені сказати?

— Хочу сказати, що ви доброї будови й сили чоловік. Чавун розливати — це ж треба мати неабияку силу. Та все-таки чи не втомлюєтеся в смерть на цій роботі?

— У той день, коли розливаємо, натомлююсь, а коли робимо опоки, то не важко і вчорашня втома проходить.

Прямокутної форми обличчя й велика голова, правильний прямий ніс, високе чоло, сірі з зеленкуватим відтінком спокійні очі, чітко окреслені губи й доволі широке підборіддя надавали йому фундаментального вигляду, що недвозначно промовляв: ця людина не смикається туди-сюди, не хитається за мінливим настроєм, а коли вже за щось береться, то береться серйозно, послідовно й ґрунтовно.

— Пане Дмитре, то правда, що ви брали участь в операції знищення польського генерала Сверчевського на псевдо Вальтер?

— Гаразд, розповім. Але почну з того, що народився і виростав я на Лемківщині на так званому Закерзонні. У нашій місцевості ОУН мала доволі розвинену структуру і коли 1942 року почала створюватися УПА, то все населення виявило велику активність. Справу створення УПА із рук ОУН перебрало на себе все сільське населення. Знаєте, що у нас терен гірський. У горах викопали великі бункери для переховування зброї й людей, а не раз рятувалися в них від німецьких бомбардувань. А загалом ми більше квартирували по сільських хатах. Населення нас не зраджувало, бо ми і населення — це було ніби одне й те ж. Для лікування поранених обладнали кілька підземних шпиталів. У моєму терені в одному шпиталі з нашими лікарями працювали два хірурги жиди. Наші повстанці врятували їх від німців, коли німці готували їх до страти. Прийшли москалі. Я був у сотні Хріна. Хрін сказав жидам: “Ми вас врятували від смерті. Ви чесно лікували ранених повстанців. Тепер прийшла інша влада, комуністична, і ви можете вийти з підпілля і спокійно жити, де схочете. Будемо вважати, що своєю працею у підпільному шпиталі ви заплатили нам за порятунок ваших життів. Ми взаємно квиті”.

Порадившись, вони відповіли: “Ми лікували поранених повстанців не тільки в подяку за порятунок нас від смерті, але й тому, що вашу боротьбу проти окупантів за незалежність України вважаємо за справедливу, і тому ми вирішили залишитися з вами і далі допомагати вашій війні за свободу”.

— Сотенний Хрін, — продовжив розповідь Басараб, — і всі ми подякували їм і залишили їх у шпиталі.

— Що було далі з цими євреями?

— Давайте повернемося до них пізніше. А тепер хочу продовжити про події, як вони розвивалися.

— Добре, добре.

— Отож за 1942 і 1943 роки у нашому Закерзонні сформувалася і діяла в наступні роки доволі сильна західна частина УПА чисельністю понад 5000 повстанців. Це не велика кількість, але сотні мали добрі прямі і конспіративні зв’язки з селами. У гірській місцевості створено багато построїв, прихованих складів зброї. Налагодили (селяни для нас) постачання одягу, взуття, харчів. Села поповнювали наші людські втрати.

Польське підпілля було різне: одні орієнтувалися на лондонський еміграційний антикомуністичний уряд, інші — на комуністів і, відповідно, на червону Москву. За німців ми воювали проти німців і проти польських червоних.

З антикомуністичною польською партизанкою (Армією Крайовою — АК) якийсь час були мирні взаємини. Навіть бували випадки, коли вони закликали нас разом з ними бити польських комуністів. Було приємно і трохи дивно чути, як вони кричали: “Браття українці, биймо комуністів!”

Коли прийшли москалі, червона польська партизанка стала польською владою, а АК якийсь час продовжувала проти неї воювати, потім ця їхня внутрішня війна поволі вщухла. По мірі оформлення Москвою польської комуністичної влади Польща воює проти нас в основному своїми силами, хоч не раз нам доводилося воювати на два фронти: і проти поляків, і проти совітів. А бувало, що Москва проти нас штовхала ще й чеську армію і тоді доводилося воювати на три фронти.

Польща 1945–1946 років, за словами Дмитра Басараба, організовувала проти закерзонської УПА справжні наступи регулярними військами. Проте, це не рівнина, де кількісна перевага і перевага в техніці дали б їм можливість швидко розбити повстанську армію. Командири повстанців уміли добре маневрувати, змушуючи поляків відступати. На повстанську групу працювало кілька розвідників у Варшаві, тому командування завжди знало плани поляків наперед. Вже геть пізніше Басараб довідався, що прізвище одного з розвідників було Гринь. Його виловила московська військова розвідка, совітський військовий трибунал засудив до 25 років концтаборів. Тримали його переважно в різних тюрмах.

Коли Сверчевського призначили заступником військового міністра Польщі, він бундючно заявив, що розіб’є УПА. Він і до того глузував із повстанців і нахвалявся розбити, “банди УПА”, тільки, мовляв, не мав для цього достатньої влади. Тепер йому дали ту владу і він енергійно взявся стягувати сили проти них.

Тим часом розвідник повідомив командирам УПА маршрут, яким Сверчевський мав їхати для ближчого знайомства з тереном його майбутнього наступу. Провчити Сверчевського доручили двом сотням. Сотні Стаха та сотні, якою командував майор Хрін, до якої входив і пан Басараб.

Рушили у район міста Болігруд. Майор Хрін розташував свою сотню у зручному місці біля села Яблонного, там залягли. На озброєнні у Басараба був совітський ручний кулемет Дегтярьова і великий запас набоїв.

— Я, друже Левку, був дужий і витривалий вояк. Любив носити цей доволі важкий кулемет і добру торбу набоїв. Отож я добре примостився, поклав перед собою велику каменюку, замаскувався і чекав.

Сверчевський з’явився на дорозі в супроводі чотирьох автомашин: два джипи попереду й два позаду. Вони розтягліїся метрів на сто. Добре, що Хрін і Стах розтягнули сотні метрів на двісті, поклавши вояків по двоє. Коли авто Сверчевського порівнялося з серединою нашої засідки, дав команду “Вогонь!”

Домовленість була така, як розповідав пан Басараб, що один з двох бійців починав стріляти по тому авті, яке найближче, другий, влупивши спочатку навпроти, переносив вогонь на крайні машини і бив косим вогнем. Так вони всіх їх “перемололи”. Це було в кінці березня 1947 року. Десь у травні поляки спорядили багато груп і спрямували їх у гори. Повстанці десь уникали їх, десь робили засідки, десь нападали несподівано і так воювали далі. Адже це не фронт. Ця війна теренова, а не позиційна. Повстанці всюди — і ніби ніде. Одного разу перед просуванням у глибину повстанських теренів поляки пустили легку авіацію. Вони ховалися, і їм вона шкоди практично не завдала. Але дві бомби потрапили до шпиталю, в якому працювали лікарі-хірурги. Убило кілька поранених, хірурга і двох жидів — союзників. Поховали їх урочисто в сусідньому селі на православному цвинтарі. Жидівського не було поблизу, то і їх поховали разом з іншими. Люди не протестували. Всі казали, що своєю службою Україні вони заслужили бути похованими разом з їхніми на одному цвинтарі. Казали, що треба й пам’ятника після війни спорудити. Цього не вдалося зробити, бо всіх поляки виселили з рідних місць і розсіяли по Польщі.

— А шкода, бо не тільки наші, але й жиди заслужили на добрий пам’ятник.

За період від 1944 до 1947 року Польща переконалася, що лемки вміють воювати, що Польща фактично неспроможна придушити лемківський національно-визвольний рух. Тоді польська комуністична влада у змові з совітськими комуністами вирішила знищити опору їхньої УПА — сам народ: виселили всіх українців з їхніх споконвічних земель, розпорошивши по всій Польщі, найперше — у західні терени.

Після втрати населення закерзонська УПА опинилася справді в скрутному становищі. На цей час і в інших західних теренах України становище ускладнилося і Провід ОУН та військове командування вирішили частину УПА перевести в Західну Європу, а решту реорганізувати в дрібні загони. Дмитра Басараба призначили до тих, хто мав переходити в Західну Європу, а майор Хрін перевів свою сотню через польсько-совітський кордон у Галичину.

— Як я вже згадував, у боротьбу проти УПА Москва затягнула була і комуністичну Чехословаччину. Ми переходили польсько-чеський кордон. З польського боку нам удалося непомітно просочитися через прикордонну варту, а з чеського боку наткнулися на їхню охорону. Та я так думаю, що поляки нас помітили, коли ми пересувалися у чеський бік, але просто зробили вид, що не бачать. Знаєте, Левку, часом відбувається як? Ми — повстанці. Ми самі прийшли в армію, знаємо, за що воюємо і хочемо воювати. А проти нас у розстрільній розсипані молоді мобілізовані хлопці. Воювати вони не хочуть і вмирати не хочуть також. І ось коли на нього іде повстанець, і він побачив, що, окрім нього, цього повстанця ніхто з його командирів і солдатів не бачить, і від нього залежить: стрельнути в цього повстанця і привернути сюди увагу цілої своєї роти і швидше всього згинути від повстанця, якому діватися нікуди, бо він буде відстрілюватися до останнього набою, і напевне і його уб’є, чи ухилитися. І він робить вид, що не помітив повстанця, і проходить повз нього далі. Гадаю, що так було й тоді, коли ми виходили з Польщі і вступали в Чехію.

Повстанці знали, за словами Басараба, що чеських прикордонників контролює совітська військова розвідка, тому відкрито вони їх не пропустять. Проте припускали, що чехи не вельми старатимуться їх затримувати. Але чехи їх помітили й відкрили вогонь. Відступати ж вони не збиралися. Готувалися пробиватися з боями, як 1945 року пробивалися українці під час першого переходу на Захід. Тому командир дав команду під вогневим прикриттям просуватися ліворуч. Кілька чоловік полягло. Басараб своїм кулеметом та його колеги своєю зброєю примусили чехів залягти й на хвилину замовкнути. Сотня короткими перебіжками перебралася ліворуч — під прикриття кущів і дерев і звідти відкрила фланговий обстріл. Вони кинулися до своїх. На третьому ривку Дмитра вдарило, і кулемет випав з рук.

— Я навіть спочатку не зрозумів чому, — розповідає Дмитро, — бо його ніби сіпнуло з рук, але в цю ж мить відчув гострий біль у плечі. Кров потекла попід сорочкою на долоню й додолу — перебило праву ключицю. Я сіпнувся, впав і трохи просунувся в заглибину. До мене підскочив повстанець Смерека, щоб допомогти поповзом рухатися далі. Я крикнув: “Друже, полиш! Швидше вперед до сотні!” Він був молодший за мене і мав би виконати мій наказ, але він любив мене і не виконав, а ліг поруч, розстібнув мій кітель, відірвав поділ спідньої сорочки, поклав стрічку бинта на прорив плеча і туди, куди куля ввійшла, і сяк-так перев’язав стрічкою з сорочки. Кров сочилася, але вже не текла. Я знову йому крикнув іти до своїх. У цей момент звідкись з іншого боку застрочив автомат, мій рятівник ойкнув, здригнувся й затих, а мені простромило чобіт і ногу. Поступово стрілянина віддалялася від мене. Звуки ставали все тихші. Гострота болю слабшала, шум у голові дужчав, і я думав, що поступово вмираю від втрати крови.

— Жалько було?

— Жалько було, що відстав від сотні і вже не можу бути разом з нею.

Потім стало якось солодко. Не в роті, а десь у душі. І я наче втратив свідомість. Мабуть, не зовсім. Втратив відчуття часу. Але я чув, мов крізь сон, як до мене підійшов хтось чужий. Заговорив по-чеськи. Здається, не до мене, а до когось іншого.

— Він скоро помре, — каже перший.

— Треба йому допомогти. Санітар недалеко, — відповів другий.

— Біжи й поклич санітара, — каже перший. — А я побуду тут.

— Гаразд, — обізвався перший і побіг.

За якийсь час з’явився санітар. Він наказав іншим розрізати чобіт, а сам взявся за ключицю. Фактично, я не знаю, що далі було. Чи від втрати крови, чи, може, санітар зробив застрик, але я знепритомнів. Опритомнів у слідчій в’язниці Львівського КДБ. З матеріялів слідства не зовсім ясно, як чехи передали мене совітам: самі вони це зробили чи на вимогу совітів, які через свою агентуру могли слідкувати за подіями і після нашого бою з чехами зажадати від них передати поранених повстанців, тож і мене передали. Так я опинився в руках москалів.

У тому останньому бою, коли мені перебило ключицю, кулемет випав з рук і я упав, у мене було дві гранати. Сумка з ними відлетіла на кілька кроків уперед. Я міг би до неї доповзти і підірватися, але в цю мить до мене підбіг повстанець Смерека зі своєю медичною допомогою і взявся мене рятувати від смерти. Сам згинув, а мене, бач, врятував. І чого я не підірвався, коли поранило в ногу? Ба, не було вже сил. Голова була в якомусь тумані. А шкода: не працював би на москалів оці 14 років!

— Пане Дмитре, скажіть, будьте ласкаві, ви всі роки ув’язнення шкодуєте, що тоді 1947 року не покінчили життя самогубством?

— Ні, Левку, було б неправда, коли б я сказав “так”. Це тільки зрідка находить такий настрій. А коли говорити за настрій, який маю постійно, то його можна висловити словом “ні”. Коли минуло слідство, суд і завезли в концтабір, коли затята війна віддалилася від мене і стала справою інших, тоді душа поволі наповнювалася примиренням з господньою волею, а з цього виростала надія. Справді, тоді, у час війни, я готовий був померти, як померло чимало моїх побратимів-повстанців. Не помер. Мабуть, така моя доля. Мабуть, так мені написано на роду. А коли така воля Божа, то, певно, потрібно, щоб я жив. Може, в моєму цьому в’язенському житті є якийсь сенс, який мені не дано збагнути, але який знає сам творець.

— Яке звинувачення вам пред’явили?

— Чекісти встановили, що я від 1942 до 1947 року був в УПА і що брав участь майже у всіх боях спочатку формування чоти, а потім у сотні майора Хріна, зокрема брав участь у засідці на Сверчевського. Проте у них не було доказу, щоб я убив якусь конкретну людину. І Сверчевського могла вбити моя куля, а могла й не моя. Бій — це не атентат, коли конкретний повстанець нищить конкретного ворога. А останній бій був загалом з чехами, а не з совітами.

— Вас засудили на 25 років концтаборів?

— Так, дали 25 років.

— Ви думаєте їх всі відсидіти?

— Якщо треба буде, то відсиджу. А ви, Левку, як гадаєте: доведеться ще 11 років сидіти?

— Бачите, життя не стоїть на місці. Ви у таборах пережили смерть Сталіна і угорські події, короткий період Маленкова і хрущовську відлигу, табірні повстання, дві амністії і звільнення мільйонів політв’язнів комісією Верховної Ради СРСР. Суспільство пережило сталінську залізобетонну паралічну стадію і почало пошуки якогось оновлення. Хрущовська відлига тривала менше двох років від 1956 до половини 1958 року, і все-таки суспільство 1959 року — це не сталінське суспільство. Сталінське було самодостатнє, хрущовське шукає шляхів удосконалення. 1958 року воно перелякалося, побачивши, що зміни (міні-демократизація) можуть завести їх занадто далеко, й сахнулися назад. Проте, вони зрозуміли, що змін не уникнути і ламають голови лише над тим, коли і як їх здійснювати. Ці зміни неминуче вестимуть до послаблення і розвалу імперії. Вся справа в тому, коли це станеться. Думаю, що крах настане раніше, аніж закінчаться наші терміни ув’язнення.

— Левку, знаєте, коли ми в таборі почули про арешт вашої групи, ми вельми зраділи. Ваш інтелігентський склад навіював нам думку, що починає пробуджуватися до боротьби за самостійність інтелігенція. Ви працювали в державних органах. Це ми розуміли як проникнення до них самостійницьких настроїв. Десь тоді ж довідалися про арешт ходорівської групи та Львівського національного комітету і невдовзі про арешт групи в Тернополі. Ці групи складалися з простих хлопців і продовжували нашу боротьбу, дарма що до арештів не встигли озброїтися. А ваша група інтелігентська. Отже, прагнення до самостійности виявляли різні верстви. Це виглядало новим піднесенням боротьби і нас у таборах надихало.

— Ви перебільшували у своїй уяві розмах діяльности цих організацій.

— Перебільшували? Може. Чи дуже? Вас присудили були до страти, керівника тернопільської організації Богдана Гогуся — також. У ходорівській групі Проціва стратили, у Львівському національному комітеті стратили Коваля й Грицину. Вам з Гогусем страту замінили на ув’язнення, але 1961–1962 років трьох таки розстріляли. Це ж не жарти! Сама така кара свідчить про серйозність боротьби, про її вагу в державі.

— Так, це не жарти. Проте розголос про арешти цих організацій серед населення України мінімальний. Це ви, політв’язні, знаєте про арешти, бо засуджених привезли в концтабори, а люди на волі майже нічого не чули.

— Ті, що взялися до боротьби, також майже не чули про арешти останніх років. Вони знали про боротьбу загалом, і це надихнуло їх самих на боротьбу. Важливо, що знаходяться люди, які вступають у боротьбу. Ми, в’язні, держимося своєї ідеї, бо поклялися боротися до загину, але нам додає твердости ще один мотив: ми не хочемо розчаровувати лукавими нещирими розкаюваннями тих патріотичних людей, які на межі “боротися — не боротися”.

— Пане Дмитре, ви маєте родичів, вам хтось листи пише?

— Мені пише сестра. Вона живе на Львівщині. А хто вам пише?

— Мені пише дружина й мама від усієї родини.

Басараб не хотів розвивати тему про листування. Я відчув це і не ставив більше таких запитань.

Ми пообідали й вийшли з їдальні. Попереду йшов Віктор Солодкий зі скляним півлітровим слоїком у руці з кислющими капусними щами.

— Пане Вікторе, — звернувся я до нього, — куди ви несете ті кислючі російські щі?

— Я маю господарство — кота Рябка. Він їсть ці щі.

— Що, наші щі він їсть?! Не може бути! У них же ніякої приправи і навіть картоплі не видно — одна кисла капуста й тепленька водичка!

— Мій кіт їсть їх із задоволенням. Увесь слоїк!

— А чим ви його ще годуєте?

— Більше нічим.

— Як же він живе?

— Живе. І не худий. Звик до капусти і так уплітає, що аж за вухами лящить — він же від роду нічого іншого не їв, тим-то й не уявляє, що може бути щось інше! І задоволений.

— Оригінальний кіт. Мабуть, уночі він собі мишами збагачує меню?

— Може. Я цього не бачив.

— Дивні ці живі істоти, — закінчив по-філософському я, — кіт живе на самій квашеній капусті, голуби поселилися на бантинах механічного цеху, де постійно гудуть і гепають верстати і дим коромислом в’ється знизу до голубів. Усе дике пристосовується до людей!