З часів неволі. Сосновка-7

ГУЛАГ був окремим царством

У зоні щотижня проходили політичні заняття. Проводили їх у барачних секціях, як правило, начальники загонів. За пару днів до барака прийшов Головін і майже всі в’язні загону зібралися у секції. Нікого не цікавила його промова, але не хотіли псувати з ним взаємини, тож покірно відсиджували призначену годину. Забачивши Головіна, кілька чоловік, з якими я саме спілкувався, перервали розмову.

— Ви що ходите на політзаняття? — здивовано запитав я.

— Та, знаєте, краще піти, може, хоч не позбавить пакунка, — відповіли вони.

— Та ж політзаняття — це суцільна брехня. Навіщо її слухати?

— А ми й не слухаємо. Ми просто сидимо.

— Підходьте, сідайте ближче! — звернувся до всіх Головін.

Мої співрозмовники повернулися в його бік. Я взяв з тумбочки дві книжки під паху і пішов до виходу з барака. Головін гукнув до мене: “Лук’яненко! Сідайте ось тут ближче, зараз будуть політзаняття”.

— Дякую за запрошення. Те, що ви говоритимете, я вже знаю, а тому піду до школи, почитаю розумні книжки.

І вийшов з барака. За мною вийшов Ігор Кічак.

У школі навчання майже не проводилося, тож завжди була одна-друга вільна кімната зі столами й лавками, де можна було читати, писати й просто погомоніти.

У класі мене зустріли веселими вигуками:

— Вітаємо вас, пане Лук’яненко! Ви починаєте ув’язнення з непокори — це здорово!

— Хіба це непокора?

— Авжеж, непокора. Ви ж бачите: абсолютна більшість сидить на політзаняттях і тільки одиниці на них не ходять. Ви з перших днів потрапили до цих одиниць, отже, пристали до нашого гурту. Вітаємо!

— Тим часом, — обізвався Кічак до гурту, — хочу представити вас нашому новому колезі. Його ім’я і прізвище ви вже знаєте, а він ще не всіх вас знає…

Юрків простягнув мені руку. Потім Степан Вірун, Степан Кравчук, Трохим Шинкарук, Володимир Горбовий, Іван Мирон, Микола Кулик, Іван Ільчук, Дмитро Верхоляк, Володимир Андрушко, Арсен Скляр, Павло Андрусяк.

— Що, оце вас стільки і все? — питаю.

— Ні, ні, — заперечили. — Хтось пішов до бібліотеки, хтось — на прогулянку, хтось у курилці, а ще дехто залишився на ліжку і відкрито читає газету, геть незважаючи на політзаняття.

— Ви думаєте, що політзаняття відвідувати обов’язково? — запитую.

— Адміністрація вважає, що обов’язково, — каже Кравчук.

— Як і все в Совєтському Союзі: добровільно-примусово, — підтримав його Вірун. — Так і до колгоспу вступали.

— Не може бути нав’язування ідеології примусовим. Скажіть, за невідвідування політзанять когось покарали? — цікавлюся.

— Ні, прямо не кажуть за це. Та вони знайдуть іншу причину, щоб якось притиснути, — відказав Андрушко.

— Ну, нічого. Побачимо.

Я попросив “старожилів”, щоб розповіли щось цікаве із минулого табірного життя.

Сучасний склад сьомої зони, зі слів пана Гербового, сформувався недавно. Після XIX з’їзду КПРС 1956 року була утворена Комісія Президії Верховної Ради СРСР для перевірки політичних концтаборів і зменшення їхньої кількости. З’їзд узявся за цю справу не випадково. 1954 року в джезказганських концтаборах Казахстану відбулося повстання. Власне, це не стільки повстання, скільки організований виступ багатьох зон Джезказганського управління, який можна назвати страйком. В’язні не вийшли до праці, утворили страйкові комітети. Вони не пропускали вільнонайманих робітників і службовців, аби через них охорона з провокативною метою не підкинула зброю в зону. Обмежили доступ військових, а тих, кого впускали, супроводжувало кілька в’язнів, які наглядали, аби ті не зустрічалися з сексотами чи не завдали іншої шкоди. Перед початком страйку з житлової зони винесли всі сокири, ножі, ломи й інше подібне залізо до робочої зони і біля прохідної брами влаштували постійне чергування — аби не дати підстав адміністрації звинуватити в’язнів у володінні холодною зброєю.

Страйкові комітети сформували вимоги до влади: відокремити політичних в’язнів від карних і припинити замовні вбивства, платити за працю, послабити жорстокість режиму і дозволити листування й побачення з рідними, звільнити ув’язнених нізащо.

Сформувавши вимоги, комітет спрямував до Москви клопотання про приїзд повноважного представника уряду для переговорів і, звичайно, — для офіційного вручення цих вимог.

Замість представника уряду Москва кинула проти беззбройних в’язнів свої могутні танки. Танкістів підпоїли, і ті ввірвалися в зони, перетрощили всі бараки, перечавили всіх в’язнів і змішали їх із землею. Не просто перестріляли, а гусеницями крутилися по тілах, перемішуючи потрощені кістки, перетворивши зону в криваве місиво.

Це трапилося на початку правління Хрущова, і ходили чутки, що це він і наказав розчавити в’язнів танками. Дикунську акцію не змогли приховати, про неї заговорили за кордоном.

1956 року Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна, і XIX з’їзд засудив порушення законности й безпідставні репресії, найсвіжішим прикладом яких якраз і стала Джезказганська масакра. На той час у Союзі було кільканадцять мільйонів в’язнів. З метою пом’якшити зловісний образ імперії перед зовнішнім світом і зменшити мережу концтаборів Президія Верховної Ради і утворила Комісію. Насправді це була не одна Комісія. Їх створювали сотнями. Вони роз’їхалися по таборах, перевірили всі справи і більшість політв’язнів випустили. Поліцаїв, власівців майже всіх звільнили. Залишили тих, у кого було пряме особисте вбивство, а також — найактивніших націоналістів з України й Прибалтики. ГУЛАГ майже спорожнів, і впродовж наступних пари років багато концтаборів закрили, а тих в’язнів, які залишилися, звезли в інші місця. Яку частину бранців випустили можна бачити на прикладі Братського концтабору. У Братську було 20 тисяч в’язнів. Комісія випустила 18 тисяч. Залишилося 2 тисячі — це насамперед українські й прибалтійські націоналісти. Основним місцем нового зосередження засуджених зробили Мордовію. До сьомої зони більшість в’язнів привезли 1958 року з різних північних і східносибірських концтаборів.

— То оце ви тут — з найзатятіших? — питаю вражений почутим.

— Так. Проте умови змінилися, і поведінка людей, теж міняється, — відказав Ільчук.

— Коли нас сюди привезли, тут було зовсім маленьке підприємство, — підхопив Юрків. — Від 1958 року його все розширюють і розширюють. І поступово все більше людей залучають до праці. Тепер не працює біля трьохсот осіб. Скоро ця цифра значно скоротиться. Хоч у зоні завжди буває якась невелика кількість людей, що з якоїсь причини не працює. Так буде й тут. Тепер у зоні приблизно 1800 в’язнів, з них понад сто — з карного контингенту. З них мало хто працює на виробництві. Їх адміністрація влаштовує шнирями (сторожами), прибиральниками на такі роботи, де вони не стільки б працювали, скільки б слідкували за нами й доносили кумові (кум — на в’язенському жаргоні це уповноважений підрозділу МВС з оперативної роботи).

Особливість режиму, що формувався і формується в Мордовії після звезення сюди політв’язнів з півночі і сходу, в тому, що тут спостерігають за кожним зокрема. В Сибіру й на Півночі в’язнів рахували штуками і мало цікавилися, що у кожного під шапкою. Всі були приречені на загибель, ніхто не мав повернутися додому з ув’язнення, і тому не було сенсу заглядати в мозок людини. Тепер інша політика: вже не вбивають, люди, відсидівши строк, повертаються додому. Це робить мордовські табори дещо наближеними до загального суспільства.

Колись ГУЛАГ був окремим царством. Тепер — це частина цілого суспільства. Попередня схема руху людини: заарештували, засудили, відвезли в зону і там після тяжкої праці загнали в землю. Жодного листування і зв’язку з рідними від дня арешту до самої смерти. Родичів залякали, вони не сміли запитувати владу, живий чи неживий і де перебуває їхній батько, брат, син.

Тепер схема руху людини інша: заарештували і передають від рідних передачі та листи, потім судять і перед тим, як відправити до концтабору, дозволяють побачення. З в’язнем концтабору чи тюрми дозволений постійний зв’язок через листи, хоча вельми обмежений і дуже контрольований, та все ж постійний. Отже, людина після арешту не зникає у безвісті, а існує і далі. А відсидівши строк, повертається до рідних, у суспільство. За такої схеми руху в’язня важливо змінити його світогляд, щоб після ув’язнення він не боровся проти влади. Звідси потреба в індивідуальному підході до кожного з них. А з іншого боку, це стало можливим внаслідок зменшення політичного контингенту.

— Як ви вважаєте, скільки було і скільки тепер є політичних в’язнів? — поцікавився я.

— До 1954 року було 23–25 мільйонів, — пояснив Гербовий. — Саме до такої цифри ми прийшли шляхом вивчення різноманітної інформації. У концтаборах сиділа вся японська квантунська армія, а це майже 7 мільйонів. 1954 року випустили по амністії багато поліцаїв і власівців. 1955 року до 10-річчя закінчення Другої світової війни зробили другу амністію і знову випустили величезну кількість власівців і поліцаїв. До Москви приїхав був канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер. Він вирвав ув’язнення німців, заодно випустили військових і з інших західних країн, що були в німецькій армії: бельгійців, поляків, італійців та інших військовослужбовців, що сиділи за війну.

Комісія Президії Верховної Ради, що працювала після 1956 року, звільнила кілька мільйонів. Тепер вважаємо, що політв’язнів буде трохи більше двадцяти тисяч. Із поліцаїв залишилися ті, в кого є прямі вбивства. Залишилися також ті, хто мав якесь відношення до німецької розвідки. Із націоналістів (наших і прибалтійських) залишилися ті, хто не покаявся…

— Вам, пане Левку, — сказав Скляр, — мабуть, після вузьких камерних стін концтабір видається широким простором і великою свободою, а тим часом умови зовсім нелегкі, тобто адміністрація одним полегшує сидіння, до інших ставиться нейтрально, а ще інших тисне. До якої категорії ви потрапите, це залежить і від характеристики Львівського КДБ, і від тутешньої вашої поведінки.

— Яка суттєва різниця в умовах для кожної з цих трьох категорій? — запитую.

— Різниця велика, — втручається Горбовий. — Одному дадуть побачення з дружиною чи рідними, іншому не дадуть, те ж саме з пакунками. Навіть ось таке: чекіст час від часу викликає до себе на бесіду чи знайде в робочій зоні й питає, з ким дружите. Через агентуру він слідкує за в’язнями і добре знає, хто з ким дружить, але навмисно питає, а потім каже: “По тому, з ким ви дружите, ми (тобто КДБ) знаємо, чи ви роззброїлися чи думаєте продовжувати боротьбу проти радянської влади. То якого ж ставлення до себе ви чекаєте від влади проти якої ви й далі збираєтеся боротися?” Цей вельми делікатний на словах варіянт на ділі обертається доволі неприємними речами: не подають скорочення терміну ув’язнення з 20 чи 25 років до 15 років, присікуються до вашого одягу, не впорядкували ліжко, в тумбочці нечисто, затрималися на хвилину на вечірню перевірку, не привіталися до начальника загону. Ловитимуть у робочій зоні, коли ви зупинилися з кимось у закутку побалакати і таке інше. Почнуть прискореним темпом складати на вас акти про порушення режиму і щоб кілька разів посадити в бур (барак посиленого режиму), а потім запроторити до в’язниці. Влада наче й не поспішає. Вона ніби дає вам час виправлятися. І якщо ви не виправляєтеся і вона вас карає, то так тлумачить, що не вона, а ви самі винуваті, що привели себе до буру чи в тюрму.

— Ну так, — кажу я, — це їхнє звичайне лукавство.

— Лукавство, то лукавство, — підхоплює розмову Кулик, — але ця їхня робота підтримує в людях страх. Дехто з українських повстанців не захочуть з вами погуляти на стадіоні чи десь ще в іншому відкритому місці, вони уникатимуть відкритих зустрічей, аби не побачили сексоти й не донесли чекісту, бо зустріч з вами може зіпсувати їхній упокорений образ.

— Що означає, — допитуюся, — “упокорений образ”?

— Немало є повстанців ось такого типу, — продовжує Кулик. — Вони сміливо боролися за незалежність, слідство пройшли більш-менш добре, після ув’язнення боротися не думають, але хочуть чесно відсидіти термін ув’язнення і звільнитися вірними жовто-блакитній ідеї. Перед ними дуже складне психологічне завдання: поводитися так, щоб не викликати підозріння у повстанців, не продатися чекістам і разом з тим навіяти їм думку про свою лояльність до влади. Це і є упокорений образ. Фактично, він мав би задовольнити владу, бо ж вони більше не воюватимуть проти неї. І повстанці мали б бути задоволені, бо ж в душі ці люди не зреклися великої ідеї.

— Тут слід додати, — втручається Ільчук, — якщо хлопець прийшов у повстанці не з ОУН і не присягав на Декалозі боротися до згину, то до нього немає претензій, а якщо він з ОУН і поклявся здобути незалежну Україну, або згинути в боротьбі за неї, тоді упокорений образ і його відмова від подальшої боротьби є відступництво.

— Коли клялися боротися, то думали про кілька ближчих років, — сказав Гербовий. — І мали на увазі боротьбу, а не десятиріччя ув’язнення і доживання до старого віку в неволі. Але тим більша відповідальність за зміст клятви в людей, які мусять виконувати її і в немолодому чи навіть і старому віці. Ідеал заприсяженого націоналіста — це людина, яка пам’ятає присягу, час від часу повторює її і за всяких умов щось робить для її виконання і в тому прагненні сходить у землю, залишаючи наступній генерації борців заповіт своїм послідовним життям.

— Коли б у нас тут була більша організованість і дисципліна, то за всяке відступництво слід би суворо карати, — гарячково зауважив Шинкарук.

— Ми ж говоримо про стан душі, а не про еволюцію свідомости від нашої до ворожої, — сказав Мирон.

— З юридичної точки зору, доки немає зради ділом, карати ні за що, — зауважую.

— Перед зрадою ділом сформувалася зрада в думках, — каже Андрушко.

— Ми ж спілкуємося і таким чином розвиваємо свій світогляд і відчуваємо зміни в ідеологічних засадах і настроях один до одного, — висловлює свою думку пан Андрусяк. — Треба не залишати нікого сам на сам і тоді не буде несподіванок. Коли людину обсідає журба, це можна помітити і своєчасно теплим словом можна повернути її в бадьорий настрій.

— А ви, пане Левку, завжди бадьорий? — звернувся раптом до мене Верхоляк.