З часів неволі. Сосновка-7

Командир теренової боївки Іван Ільчук

На соснових колодах, що в робочій зоні неподалік від перепускної вахти, збиралися люди з різних цехів, щоб почекати коли наглядачі почнуть пропускати до житлової зони. У гурті — Степан Вірун, Іван Долішній, Степан Іллюк, Іван Струтинський, Роман Гурний і я. Три литовці сіли трошки осторонь і гомонять собі по-литовськи. Підходить Іван Ільчук — кремезний середнього зросту світлоокий волиняка. Підняв руку, в знак привітання:

— Здорові були, кого не бачив!

— Добридень! Здоров був! — залунало з гурту. Простягнув і мені руку.

— Ну, як вам робота в сушарці, не думаєте висушити своє тіло, мов соснові деталі?

— Тіло має свою воду і щоб м’язи не висохли, воно виділяє вологу із себе, — відказую я.

— А вистачає води?

— У водогоні вистачає.

— То чим же висушування сосни відрізняється від висушування тіла?

— Тим, що соснові деталі, щоб не тріскалися, побризкуємо час від часу водою зверху, а своє тіло я поповнюю водою з середини, — пояснюю.

— А що коли б не дати води?

— Людина знепритомніє.

— А далі?

— А далі почне висихати.

— То коли б прив’язав між деталями мента, то можна б висушити на сухар?

— Якщо зразу не знепритомніє, то вчинить лемент.

— Друже Левку, це жарти. Краще розкажіть, як Дужинський лікувався джмелем, ви ж чули новину?

— У жилій зоні вже всі чули, — розповідаю я. — Ви ж знаєте передісторію? Хтось прочитав у журналі “Знання та праця”, що від ревматизму, крутіння в ногах і болях у суглобах вельми допомагає укус бджоли. Надруковано рецепт: бджолу треба ставити в те місце, яке болить. Першого дня одну, другого — дві, третього — три, і так можна збільшувати аж до 15–20, а потім назад: 19–18–17…

Стаття каже: коли від першого укусу тіло пухне дуже, то бджоли не допоможуть, коли не пухне чи ледь-ледь пухне, то можна збільшити, а якщо опух не спадатиме й болітиме, то — зупинити лікування. Мода лікуватися бджолою охопила півзони. Я також посадив собі одну на литку.

— А ви, Йване, не садили собі?

— Ні, не садив. Подивлюся спершу, що з того вийде в інших.

— Коли я собі посадив бджолу, то литка опухла трошки. Думаю: посаджу другу, коли опух спаде, а він не спадав три дні, то я більше не ловив бджіл. А Дужинський поставив одну — не пухне, назавтра поставив дві — не пухне. І тоді, щоб не ганятися за трьома, він зловив великого чорного джмеля й посадив на ногу. Джміль його так шпигонув, що Романові дух перехопило і пухнути почала не нога, а все його тіло. Хлопці підняли регіт, а в Романа закрутилася голова. Бачать — не жарти, може впасти і сконати. Кинулися бігом у санчастину, а інші тягнуть туди Романа, там наш медбрат Верхоляк врятував його якимось уколом.

Іван Струтинський і каже:

— Між іншим, поки відбувалося це смішне й небезпечне лікування чорним джмелем і боротьба за врятування від смерти Дужинського, поет Юрко Литвин склав епітафію на той випадок, коли б довелося поховати Дужинського і поставити на його могилі високий хрест. Напис мав би бути на табличці українською і мордовською мовами: “Тут спочиває відважний Дужинський, який помер від укусу джмеля”.

— Як тепер почуває себе Роман? — запитав Ільчук.

— Оклигує. І трохи злиться на всіх, що глузують з нього, — повідомив Гурний.

— Зате, мабуть, не крутитиме ревматизм ноги… — жартівливо протягнув Ільчук.

— Підходь! — пролунала команда від вахти для пропуску в’язнів з робочої до житлової зони.

Ми піднялися з колод і пішли у напрямку вахти, поступово вишиковуючись один за одним.

Ільчук пішов першим, але не квапився до барака, зачекав на мене й питає:

— Який у вас, Левку, настрій? Я не бачив вас зажуреним. Ви справді не тужите за свободою?

— Не тужу. Проте й вас не бачив у тузі. Ви часто посміхаєтеся, і обличчя й очі ваші світяться внутрішнім спокоєм і добротою. Схоже, що вас не гнітить неволя.

— Чого б я мав журитися, — відповів Ільчук. — Бог поклав на мене обов’язок захищати рідну землю. Я в його волі і не нарікаю.

— Ви волиняк, то либонь, православний чи греко-католик?

— Православний.

— Ви вірите в Ісуса Христа?

— Вірю.

— Вірите що такий був, чи вірите, що він був Бог?

— Вірю в нього, як у Бога. А ви?

— Я вірю, що існує Творець, який створив космос, світ і все на світі. Вірю, що був Христос, але не як Бог, а як надзвичайно сильного розуму й волі людина. Не вірю в народження Марією сина без чоловіка, не вірю в воскресіння.

— Ви не християнин.

— Християнство — це одне, віра в Бога-Творця це інше. Я вірю в Бога-Творця, і тому ваші слова, що я не християнин, не ображають мене і не відлучають ні від чого.

— Відлучають від християн.

— Не відлучають від християнства як звичаїв, традицій, гуманістичної моралі. Християнство становить значну частину народних звичаїв, традицій, ритуалів. Я визнаю їх і хотів би їхнього відродження. Більше того, боротьба проти московської імперії примушує нас у всіх галузях життя виробляти спростування її ідеологічних і моральних засад, тож її атеїзму логічно протиставляти віру в Бога. Позаяк християнство — антипод атеїзму, то чому не протиставляти його комуністичній атеїстичній аморальності? Зрештою, наша програма боротьби не може обмежуватися запереченням всього московсько-імперського, вона повинна мати позитивну частину, тому комуністичній лжекласовій моралі протиставляємо християнську мораль, їхній диктатурі так званого пролетаріату протиставляємо ідеял демократії тощо.

— Ви, Левку, теоретизуєте, правильно теоретизуєте, а я вірю в Бога душею. І ця віра багато разів рятувала мене від смерти, ця віра допомагає мені жити в концтаборі.

— Йване, ми знайомі вже, либонь, більше року, а все ще якось не дійшло побалакати більше про вашу справу, а мені вельми хотілось би знати більше про вашу боротьбу. Як ви думаєте, може б ми продовжили розмову після вечері?

— Радий буду. Приходьте на стометрівку за санчастину і я туди прийду.

— Думаю, що ту стометрівку кадебіст Литвин добре прослуховує.

— Навряд. Апаратура, що бере людську мову на чималій відстані поки що вельми громіздка. Такої апаратури немає на солдатській сторожовій вежі і в ментовській вахті немає.

— А звідки ви знаєте?

— Вахту підмітає і протирає мій знайомий зек. Менти відкривають йому все приміщення. Коли б там була апаратура, вони б не пускали зека.

— А може, вони використовують найновішу мікротехніку?

— Для новішої дорогої мікротехніки чекісти мають інші місця застосування — іноземні посольства і консульства, а не наш ізольований і практично бездіяльний контингент.

— Думаєте, вони не дуже нами цікавляться?

— Цікавляться, але їм вистачає інших способів, формально задокументованих: доносів агентури та нашого листування. Зрештою, їм до певної міри властивий погляд на нас, як на мишей в клітці: для господаря клітки не має ні найменшого значення, про що говорять між собою миші і що там вони собі думають — клітка в руках господаря, він спостерігає за ними зверху і в будь-який момент спроможний їх усіх розплющити гамузом. А, зрештою, наплював я на їхні підслухування. Вони знають, за що сиджу. А ті факти й обставини боротьби, що були перед арештом таємницею і не виявлені в час слідства, за минулі одинадцять років перестали бути таємницею. Та й ніхто ж не тягне за язика, щоб їх згадувати.

— Я знаю, що ви, Йване не каєтеся. В’язні кажуть, що ви горді з того, що боролися проти окупантів.

— Так, — відповів Ільчук.

— Що ви кажете чекісту, коли він вас викликає для бесіди?

— Кажу, що війну почав не я, а вони, бо не я пішов у їхню землю зі зброєю, а вони прийшли в мою землю, і я став її захищати, як всякий господар захищає свою домівку.

— Ви працюєте на кролятні. Кролятня на відшибі. За нею стукачам незручно спостерігати. Фактично, за вами зовсім слабкий нагляд. Пане Йване, чого вас, упертого націоналіста, кум тримає на такій блатній роботі?

— Кролів розподіляє начальство, але від мене залежить — кому кращого. Це виявляється важливішим за ідеологію. По-друге, кролів треба вміти доглядати, та й не вельми це легка праця.

— Гаразд, побігли до бараків за ложками, бо проґавимо вечерю.

Ми розійшлися і кожен хутко попрямував до свого загону, аби встигнути в лаву й під командою бригадира йти до їдальні.

По вечері зустрілися в обумовленому місці.

— Левку, ну як вам вечеря?

— Нічого, нормальна. До порції ніщимного пенцаку додав дві ложки олії, то й добре попоїв.

— Пенцак, зауважив Ільчук, — галицьке слово. Чи й на Чернігівщині воно є?

— У нас на Чернігівщині таку страву називають ячною кашею, а у вас на Волині?

— На Волині називають, як і у вас на Чернігівщині, проте в таборах від галичан ми багато слів узяли, і пенцак — одне з них.

— Я багато наслухався розповідей про різницю між галичанами і волиняками. Шукаю сам цю різницю. В’язні, що давно сидять, поступово втрачають особливості своїх місцевих говірок і говорять усередненою мовою і все рідше від галичанина чуєш “буду ся купав”, а від волинянина “гурок”, а за зовнішністю здається, що серед волиняків більше світлооких та світло-русих, аніж серед галичан, та й то це, мабуть, тільки поверхове враження. Ще, здається, що серед галичан більше струнких, а серед волинян — кремезних.

— Це зовнішність, а коли говорити про важливіше — психологію та звички, то є значна різниця. Галичани — греко-католики, волиняки — православні. Галичани відчувають субординацію і дисциплінованість, у волиняків цього зовсім мало. Галичани розподіляють обов’язки і знають, що кожен має робити своє, у волиняків це менше розвинене і в нас кожен має більше сам проявляти ініціятиву. Коли галичани утворили сотню й сотенний призначив сотенного господарчого, то всі знають, що цей господарчий має і одягнути, і взути, і нагодувати сотню. Коли волиняки організували сотню, то сотенний заганяє босу сотню в ліс і через три години вона виходить з лісу вся взута в липові постоли.

— Я цей жарт уже чув.

— Цей жарт, — мовить Ільчук, — лише спрощений вираз суті різниці між волиняками і галичанами.

— Якщо ця характеристика правильна, тоді галичани мали б бути кращі для регулярної армії, а волиняки для партизанської війни.

— Мабуть, тому повстанська армія й народилася на Волині.

— Ви думаєте, що ця різниця походить від племінної різниці чи від впливу різних християнських церков?

— Важко сказати, пане Левку, про різницю між плем’ям волинян і дулібами, що становлять основну частину населення Галичини. Ближче до нас релігійна різниця і її легше вивчати. Ясна річ, що греко-католицька церква більш централізована й авторитарна, ніж православна. За чотири століття виховної роботи вона, очевидячки, і справила той вплив на галичан.

— Між іншим, — вставив я, — добрий вплив.

— Авжеж, — каже Ільчук. — Хоча кожен почувається затишніше в своєму власному середовищі. І я почуваюся краще в своєму православному середовищі. Виріс у волинській сільській хаті. Батько й мати дбали про землю, коней, корів, свиней та інше селянське добро. Малоосвічені і читали небагато. Як віруючі православні, боялися гріха і в неділю не працювали. Ходили до церкви і нас водили. А після церкви, бувало, сядемо на лавках навколо столу, й батько читають “Кобзаря” або Біблію — обидві ці книги лежали на покутті під образами. З Біблії я сприймав, що треба вести чесне життя, не грішити, і дбати про свою душу, що земне життя — тимчасове, а на небі — вічне, отже, треба дбати про вічне. З “Кобзаря” зрозумів, що треба боротися за незалежність України.

1941 року, за словами Івана Ільчука, коли йому вже виповнилося двадцять, почалася війна. Німці прогнали москалів, і в село прийшла група націоналістів. Вони скликали село на загальні збори, назвалися націоналістами і розповіли, що настала пора розгортати боротьбу за самостійність України і закликали молодих чоловіків та хлопців іти з ними. Сказали, що по всій Волині починається рух за мобілізацію до боротьби, що всі громадські організації гуртуються навколо ОУН, яка й керуватиме боротьбою. Три хлопці погодились іти з ними. Іван не пішов. А коли дійшла чутка, що німці після проголошення у Львові акта відновлення держави заарештували понад дві сотні українських керівних діячів, Іван з шістьома сільськими хлопцями вирішили створити збройну групу і піти в ліс для боротьби супроти німців. З кількох навколишніх сіл до них пристало ще вісім чоловік. За командира обрали Нестора Джулая, що служив у польському війську і знав військову справу. На чотирнадцять чоловік у них було три німецькі карабіни, дві радянські гвинтівки, трохи набоїв та чотири німецькі гранати. Коли чутка про створення групи та потребу в зброї тишком-нишком поповзла ближчими селами, через родичів вдалося добути в людей — бо то люди завжди таємно зберігали зброю про всяк випадок — ручний радянський кулемет Дегтярьова з цинковим ящиком набоїв, чотири радянські гвинтівки Симонова, п’ять гранат “Ф-1” та три пістолети з набоями. Фактично, селяни озброїли всю групу. Всі більш-менш уміли тримати зброю в руках, але командир узявся їх вишколювати в стрільбі, киданні гранат, тактиці ведення бою, командам (правдивим і фальшивим для обдурювання ворога), діям за командою “розбігайсь” та багатьом іншим прийомам і хитрощам партизанської війни. Ніхто з новобранців у справжньому бою не був, і фактично всі його і хотіли, й боялись. Джулай був розумний чоловік і кмітливий командир. Він знав, що перший бій має надзвичайно велике психологічне значення: коли він пройде без жертв, повстанці набувають віру в себе і сміливішають, коли з жертвами, — це гнітить. Він послав трьох чоловік у розвідку на цілий тиждень, щоб вивчити рух німців на рівненсько-луцькому шляху: як рухаються, на чому, якими одиницями, природні умови для підходу до шляху й відступу тощо.

Розвідка доповіла, що по шляху час від часу рухаються більші й менші колони автомобілів з солдатами та з якимось військовим майном, може, зброєю, і їздить мотоциклетний патруль з трьох осіб: мотоцикліст з автоматом за спиною, солдат з карабіном, що сидить позаду мотоцикліста, і в колясці — сержант чи єфрейтор з ручним кулеметом шмайсером. Усі — в стальних шоломах.

Джулай вигадав пастку. Зрізали з телеграфічних слупів 50 метрів стального дроту, прив’язали один кінець до слупа, найближчого від дороги висотою з метр од землі, а другий кінець — до палиці, і троє чоловік залягло за кущем. Коли мотоцикл під’їхав близько до дроту, двоє різко потягнули за палицю з дротом, мотоцикліст наткнувся на дріт разом із солдатом, що сидів позаду, і вони злетіли з мотоцикла. Мотоцикла рвонуло ліворуч з дороги в глибоку канаву, він гепнувся в лівий край канави й заглух. Стріляти не було потреби, бо зброя повилітала у них з рук, і самі вони були ледве живі. Їм моментально позв’язували руки, забрали зброю, мотоцикл з погнутим переднім колесом затягнули за кущі й прикидали гіллям, зняли дрота зі слупа й потягнули німців до лісу. Там їх добили, зняли одяг та взуття й закопали в землю. Хреста не поставили, щоб не навести на слід. На жаль, ніхто з них не вмів їздити на мотоциклі, бо його не важко було відремонтувати.

Так перший бій відбувся. Молоді бійці перемогли без жодного пострілу. А кожному так хотілося стрільнути, тому пропонували Джулаю німців розстріляти. “Ще настріляєтесь. А тут можна обійтися без гулу, то й зробимо справу тихо”, — наказав.

— Як же ви, пане Йване, їх добили? — запитую його.

— Левку, ви ж вивчали радянський “Боевой устав пехоты”. У ньому є команди: “Коротким — коли!”, “Длинным — коли!”, “Длинным с выпадом — коли!” Радянські гвинтівки мають багнети, отож команду “Длинным — коли!” ми виконали. По кілька повстанців на одного, щоб швидше відправити їхні грішні душі в небо до пекла за злий намір загарбати нашу землю.

— Іване, що вам найбільше запам’яталося з цього першого бою?

— Дві картини. Перша, як, наткнувшись на невидимий для німців дріт, усе полетіло шкереберть: вояки, зброя, мотоцикл. Вони навіть крикнути не встигли. Гепнувшись об тверде покриття дороги, лише глухо стогнали. Думаю що вони на хвильку втратили свідомість. Друга картина: як в їхні напівнепритомні тіла входили багнети.

— В ніч після цього вам не снилися ті німці?

— Ми так були втомилися, що я спав мертвим сном до самого ранку. Перед ранком згадався їхній храп. І я звернувся до Бога: “Здійми, Боже, цей тягар з моєї душі, бо ж роблю я праведну справу. Ти дав українцям цю землю і дав право її боронити. Я це й роблю.”

— Помогла молитва?

— Помогла. Я ще повторив її кілька разів.

— За цей випадок чи за інший?

— За цей. А як би ви, Левку, перенесли перше вбивство?

— Не знаю. В армії в Житомирі в 93-му запасному піхотному полку за отими трьома командами я колов опудало уявного ворога і коротким, і довгим, і довгим з випадом ударом багнета. Може, так само загнав би багнета в живу людину. Армія перетворює людину на гвинтик великої машини і знімає відповідальність. Що більше вб’єш, то більше нагороджують. І взаємини встановлюються не між мною самим і одним німцем, а між двома арміями, двома країнами. Почуття справедливости боротьби нашої партизанської групи заспокоїло наші душі, і ми урівноваженим сумлінням продовжували діяльність. Наш лісовий постій був кілометрів за сімдесят від акції з мотоциклом. За тиждень ми повторили таку ж акцію кілометрів за сто від першого місця убік Рівного, і з таким же добрим результатом.

Третя акція була з вогнем. Джулай послав одного з нашої боївки на псевдо Лис до Клевані. Лис знав Клевань. Джулай дав йому завдання, щоб знайшов знайому жінку і послав її повз німецьку комендатуру, щоб нібито побіжно сказала якомусь вартовому біля брами, що на базарі підслухала, як один чоловік потайки сказав іншому новину, що бачив, як українські повстанці чи, може, навіть совітські партизани, пройшли повз Іскру і пішли в сусідній хутір на постій. Їх чоловік десять і всі озброєні гвинтівками. Від Клевані до Іскри тільки одна дорога, і хитрість Джулая полягала в тому, щоб організувати засідку не за Іскрою, а набагато ближче до Клевані, де німці зовсім не сподіватимуться на напад.

Радіозв’язку з Лисом не було, тому невідомо, чи вдасться йому кинути німцям у вуха цю інформацію, чи повірять німці, чи вирішать гнатися за повстанцями. Проте, сподіваючись на вдачу повів нас до дороги, розділив на дві однакові групи і розвів на таку відстань, яка звичайно буває поміж двох автомобілів на той випадок, коли б німці їхали двома автами. Вибрав вигідне місце для засідки, сказав, де кожному лягти, замаскуватися, підкласти дерен під приклади гвинтівок і підготуватися до бою.

Ми все зробили й спокійно лежимо, а німців все немає й немає. Проїхав якийсь дядько возом. Може, він помітив нас? Може, він зустріне німців і їм скаже? Джулай послав одного з нас, Петра Вербу, повернути дядька з возом назад і не рухатись до самої ночі. Дядько пробував бурчати, але побачивши ще кількох озброєних, замовк і поїхав назад. Вже надокучило перевертатися з боку на бік, вже хтось пропонував поспати, вже сонечко почало схилятися донизу, коли ген на дорозі з’явилася темна рухлива цятка. Вона помітно збільшувалася, набуваючи контурів квадратного ящика на колесах, потім з’явилися контури солдатських шоломів, згодом стало видно ряди солдат, що сиділи в кузові вантажного авта на невисоких лавках, тримаючи карабіни між колінами. В кабіні поруч з водієм сидів офіцер. Він байдужо дивився кудись у протилежний від засідки бік. Там була зелена рівнина. Вона була красива і офіцер, мабуть, милувався цим килимом. Небезпека ще далеко, аж за Іскрою, і він спокійно дивився на зелень.

Раптом заторохтіло. Водій клюнув носом у кермо й випустив його з рук. Офіцер закричав: “Ахтунг!”, але більше нічого не встиг — куля пробила йому горло. Солдати кинулися з кузова, проте більше падали мертві чи поранені. Авто смикнуло. Струсонуло. Ніби спіткнулося. Проповзло метрів 15–20 вбік і мовчки зупинилося, оголивши тих солдат, що встигли живими вискочити з авта й залягти для бою, на голій дорозі вони були добрими мішенями, а ми були замасковані, тож стріляли у наш бік майже безприцільно. Від хвилювання ми також стріляли зовсім погано і на тих кількох живих, що відстрілювалися, витратили в десять разів більше набоїв, ніж треба.

За 15–20 хвилин бій закінчився. Німці перестали стріляти. Ми всі без команди піднялися й пішли вперед, тримаючи зброю напоготові. Підійшли. Стали над побитими. Верба нахилився над одним. Сухо ляснув постріл, Верба зойкнув і завалився на німця. Поруч з Вербою був Дмитро Скеля з напівавтоматичною гвинтівкою Симонова. Він запустив у німця всю решту набоїв і гірко заплакав.

Німці не мали радіостанції, тому ніхто в комендатурі не знав, що з ними трапилось. У нас був час. Забрали у німців зброю і все інше, що потрібне для життя і війни, а що не змогли взяти, те заховали в лісі. Вербу на руках понесли в село. Зібрали селян, покликали священика. Розповіли людям про бій. Накрили Вербу червоною китайкою й поховали за козацьким звичаєм та за християнським обрядом. Попросили селян закопати німців. І поклали на волю священика: якщо хоче, хай прочитає молитву над німцями, а якщо не хоче, то хай селяни закопають їх і без молитви.

Зібралися йти своєю дорогою. Коли з селянської юрми виходить вперед один і просить взяти його з собою, мовляв, на місце лицаря Верби. Потім — другий, третій. Ми прийняли їх. Перед селянами й повстанцями вони склали присягу на вірність українській справі. Джулай вручив їм по німецькому карабіну, по комплекту набоїв і по дві гранати, а священик поблагословив новобранців і побажав нам подальших перемог. Коли повернулися з трофеями на свій постій, Джулай перед бойовою лавою нагородив Лиса німецьким годинником.

Німці видали наказ: якщо в якомусь селі буде вбитий німець, селяни мають видати вбивцю. Якщо вони не видадуть вбивцю, то село буде оточене і спалене. Джулай знав, що так може бути, і організовував засідки на дорогах подалі від сіл. З іншого боку боївці краще було діяти від більшої території, а не як група якогось одного села.

— Незабаром, — розповідав Іван Ільчук, — на Волині почала створюватися УПА. Група Джулая розрослася до сорока осіб. Це була чота, поділена на чотири рої. Зброя поділена так, щоб кожен рій міг діяти самостійно. У чотового Джулая Іван Ільчук став заступником. При чоті був господарчим, при чотовому — зв’язковим і Лис — розвідником. Усі повстанці мали бути пильні і стежити, що відбувається навколо, а Лиса Джулай посилав далеко. Джулай навчив повстанців воювати хитрістю. Він ніколи не вів їх наосліп і завжди добре готував операцію. В таких операціях вони завжди перемагали і майже не втрачали людей. Бувало, несподівано натикалися на німців і тоді зазнавали втрат, але коли планували бій завчасно, все йшло нормально.

В лісах з’явилися польські загони. Поляки ходили по українських хатах і наказували селянам переселятися на схід. Ніхто не слухав їх, бо куди мав переселятися? Як покинути свою землю, хату, худобу, майно і їхати світ за очі?

Повстанцям про це розповідали. Вони пішли по польських хатах і наказали людям переселятися в Польщу. Ті не слухалися. Дійшла вістка про те, що на кількох хуторах поляки людей повбивали, а хати попалили. По селах почали шукати зброю й організовуватися в самооборону. УПА розросталася вельми швидко. Тепер створенням її зайнявся Центральний провід ОУН, бо 1941 року це був просто стихійний рух знизу, який очолив Бульба — Боровець.

Чота не ввійшла до сотні УПА. Джулай вважав, що, залишаючись тереновою боївкою, вони зможуть більше зробити в боротьбі проти окупантів. УПА боролася проти німців. Відслідковували дії польських загонів та російських розвідувальних груп. Подавали розвідувальну інформацію командирові куреня УПА, координували з ним діяльність, іноді виконували його завдання.

З поляками справа була непроста. По-перше, їх було багато. В деяких селах їх було майже половина. Ну, правда, таких сіл було зовсім мало. По-друге, вони почали активно співпрацювати з німцями. Будучи місцевими людьми і опираючись на своїх селян, добували інформацію про рух загонів УПА, місце постою тощо і передавали німцям. Німці організували прочистки ділянок лісу, оточували місцевість, обстрілювали з гармат, іноді бомбардували.

Врешті-решт, джулаївці не зацікавлені були спровокувати німців на широкомасштабний наступ вермахту. Хай вермахт воює проти москалів. Вони потроху б’ють німців, озброюючись, вчаться воювати, вишколюють новобранців, навіюють населенню думку про потребу боротьби за самостійність, навіщо їм розв’язувати широкий фронт проти німців тепер, коли не знати, чи не доведеться воювати проти москалів. Поляки розуміли їхнє складне становище і, прислужуючи німцям, звільняли свої руки для очистки Волині від українців, а часто з цією метою і німців натравлювали проти них.

— Між іншим, я на власні очі бачив, як німецький літак розкидав над нашими селами польські листівки. Вони казали, що Бандера й ОУН — агентура Москви, й закликали виступати проти ОУН, — гаряче відзначив Іван Ільчук.

— Замість разом боротися проти німців, — зауважив я, — за звільнення Польщі й України від окупації, поляки допомагають окупантам, тим самим зміцнюючи німецьку окупацію в Польщі!

— Так, то так. Проте тут діяли інші міркування. Поляки знали, що проблему німецької окупації вирішують на східному фронті, а не тут слабенькими комариними уколами німецькій окупаційній адміністрації. Покладаючи велику проблему звільнення Польщі від німецької окупації на німецько-радянський фронт, вони вирішили тим часом зміцнити свої позиції на Волині і в Галичині винищенням українського населення.

Була ще третя перевага поляків над нами. Вона в тому, що до 1939 року це була державна нація, у них була патріотична політична і військова еліти і їм не треба було переконувати поляків у необхідності своєї держави. А з нашого боку була одна перевага: загальнонародне розуміння, що ця земля — наша, що нас більшість, що вони з’явились тут пізніше і тому, якого біса хочуть нами керувати? Геть їх звідси!

З весни 1943 року польські напади на наших селян почастішали. Кілька місяців боронилися, а потім після одного випадку терпець урвався, і ми перейшов в наступ. Командир УПА-Північ Клим Савур дав наказ роздавити польських шовіністів, і ми непогано почистили волинську землю.

— А що то був за випадок?

— Випадків жорстоких катувань поляками наших селян було багато. Може, й той не був першим, але коли побачиш своїми очима, то це вражає глибше, ніж статистична інформація.

Отже, в одному селі, здається, між Сарнами і Рафалівкою, за словами Івана, був молодий патріотичний священик. Під час руху за переведення церковних приходів до Української автокефальної православної церкви він один з перших на Волині це зробив. Селяни його любили, бо був справедливий і невтомно навчав дітей і дорослих вірі Божій. У селі на 250 хат було близько 50 польських. До костелу вони ходили в сусіднє село. Одного разу в середині літа якась польська група ввечері заарештувала священика й кудись повела. Всю ніч його мордували, вимагаючи вихреститися на католика. Він відмовився. Тоді викололи священику очі, вирізали на всі груди великого тризуба, вранці виштовхали на шлях і наказали йти в село. Він ішов напівроздягнений, криваві смуги здертої шкіри вимальовували тризуба. З очей сочилася кров і сукровиця. Навколо ран дзижчали мухи.

Коли увійшов з витягнутими вперед руками — як зазвичай ходять сліпі — до села, якась жінка, що поралася на подвір’ї, впізнала священика, підбігла до нього, залементувала на весь куток й повела далі, до церкви. З кожної хати вибігали жінки й чоловіки, плакали, лаялися і йшли услід за своїм священиком-навчителем. Заки дійшли до церкви, то й усе село зібралося.

Священик розповів, як його мордували: за те, що любить Україну, сумлінно служить людям і не зрадив православної церкви.

— Люди кипіли, пане Левку, кипіли від люті. Жінки плакали. Чоловіки наперебій кричали: “Караймо ляхів!”

Усіх попросив стишитися старий чоловік і заговорив:

— До нас доходили чутки про польські знущання над українцями. Кілька хлопців пішло в УПА. Хтось десь там далеко від нашого села воює. Ми сподівалися, що лихо обійде наше село стороною. Не обійшло. Прийшло сюди. Мусимо взятися власними руками себе захищати. Настала пора і для нас.

— Що тут довго балакати? — гукнув інший. — Розбігаймося по хатах, берімо зброю, у кого яка є, і збираймося сюди, а звідси підемо й винищимо геть усіх поляків!

— Покарати! Спалити! Винищити! Викорінити геть з нашої землі проклятих ляхів! — лунало звідусіль.

Священик змучений, закривавлений, зблідлий не здужав стояти і його з обох боків підтримували два дужих парубки. Коли загальний гамір трохи вщух, священик подав знак, що хотів би щось сказати. Село вмовкло. Він слабким голосом мовив:

— Господь дав нам цю землю. Я благословляю вас на захист її від давніх лютих ворогів! Благословляю вашу зброю! І за гасло Сенкевича “Огнем і мечем” відплатимо нашим вогнем і мечем! Переможіть!

— Благословляє! Благословляє! Благословляє зброю на перемогу, — переходило з вуст в уста від ближніх до тих дальніх, до кого не дійшов слабкий голос їхнього духовного отця.

За годину знову зібралося ціле село біля церкви, тільки тепер озброєне чим попало — від карабінів і гвинтівок до сокир і ломів. Хтось пішов просто до польського кутка й там, спостерігаючи за поляками, чекав на прихід озброєного села. А воно насувалося, мов чорна невідворотна хмара, на приречений польський куток. Услід за чоловіками, трошки відстаючи, йшла велика юрба жінок і підлітків.

Хтось із поляків встиг утекти. Решту натовп перехопив, перебив, запалив хати й не відступив, доки не залишилися самі головешки. Їх залили водою й тоді розійшлися по хатах. А назавтра організували чоту і самооборону. Чота пішла в ліс і її включили до сотні УПА, а з сільською самообороною встановила зв’язок місцева кущова теренова боївка. Село, можна сказати, перейшло на військовий стан. Казали, що ця подія швидко дійшла до Клима Савура і була останньою краплею, що перевершила його терпіння і штовхнула видати наказ про розправу з поляками.

— У час попереднього слідства, — згадав я, — львівські слідчі питали моєї думки про цю різанину. Я відповідав, що українці, слава Богу, не телята і тому, коли поляки почали знущатися і вбивати українців, то цілком логічно й законно було на польську зброю відповісти українською зброєю. Стародавні римляни казали: wim vi repellere licet (на силу слід відповідати силою).

— Ми правильно зробили, — продовжив Ільчук, — що звільнилися від поляків. Хоча якщо подивитися з боку, то інакше й діяти не могли. Просто здається, що сама доля України вела нас до цього, а ми тільки виконували ту небесну програму. Відчуваючи цю волю, я не жалів ворогів.

— А як боївка зимувала?

— Було по-всякому. Спочатку за німців люди були цілком наші і, траплялося, заходили на віддалений хутір і всю зиму проводили на хуторі. Їжу заготовляли з осені, спали в сіні, у хаті й на горищі.

Білизну прала господиня. Кілька зим перебували відкрито на хуторі, в якому поруч було три господарства. Встановили варту, яка стерегла і від зовнішніх ворогів і щоб ніхто з хутора нікуди не ходив. Допомагали по господарству. Пізніше, за москалів, коли чекісти розмножили гарнізони й агентуру по селах, стало значно важче. Доводилося ділитися по два-три чоловіки і ховатися в хатах надійних людей. Обладнували краївки в лісі і там проводили зиму.

— Як же з їжею, водою? А повітря? Туалет?

— Та нічого страшного. Находили біля річки якесь урвище чи інше підходяще місце. Хлопці молоді, здорові й викопували доволі просторі бункери з лазами і до води, й до туалету, і з продушинами для свіжого повітря. Цих бункерів москалі самі майже ніколи не знаходили, хіба що хтось із наших показував.

Далі Іван розповів, як їм удалося вижити, коли фронт котився зі сходу на захід. Німцям було геть не до повстанців. Коли москалі наступали, то ж вони не йшли суцільною лавою через усі ліси, а слід у слід за німцями, які відступали, від міста до міста, від села до села. Між ними ще залишалося багато лісових площ, борів, гаїв, кущів, річок, озер. Там вони заховалися й перечекали, поки фронт посунеться далі. УПА розділила свої загони, й курені на сотні, й вони поховалися в лісах. Та, правду кажучи, фронтовики не дуже й хотіли зустрічатися з повстанцями. Бувало, десь і помічали, але проходили мимо, удаючи, що не запримітили.

Складніше було 1945 року, в час першої мітли. Москалі вирішили очистити Західну Україну від повстанців. Розвернули кілька дивізій МВС і рушили їх від Збруча на Захід. Знаючи про план червоної мітли, командування УПА більші з’єднання спрямовувало за кордон, аби зберегти значну частину збройних сил на майбутнє. З УПА-Північ не пішли в цей перший перехід за кордон. Червоній мітлі 1945 року не вдалося “вимести” повстанців. Трохи втратили, але й жертви москалів примножили. До речі, щоб применшити втрати в боях з УПА, совіти всі жертви до закінчення війни з німцями списали на німців. А перехід з боями частин УПА через Словаччину, Чехію, Австрію на захід здивував і сколихнув всю Західну Європу, бо ніхто там не знав, який потужний рух в Україні за самостійність. Кажуть, нібито Черчілль в захопленні вигукнув: “О, коли б ми знали, що Україна так бореться за незалежність, ми б неодмінно їй допомогли!”

Україна продовжувала боротися проти Москви, а Захід, засліплений комуністичною пропагандою, не бачив ні цієї визвольної боротьби, ні тисяч ешелонів з радянськими ветеранами війни, що їх сталінський режим гнав і гнав у сибірські концтабори.

Відтак били чекістів, енкаведистів, комуністів, москалів, як розповідав Іван. І вони їх били. Одного разу їх затиснули між селом і лісом. Відстань десь до кілометра. Місцевість трохи похила — від лісу до села. Де-не-де окремий кущ, а так в основному місцина відкрита. Праворуч від краю села — річечка, вздовж неї верболіз. Можна б сховатись, так далеко ж. Із села їх вибила рота москалів. Тоді рвонули праворуч від села. Звідти десь із-за кущів заторохтів кулемет і почулися гвинтівочні постріли. Кілька повстанців упало. Рвонули праворуч — так само густий вогонь. Тоді Джулай скомандував наступати на ліс звичайною піхотною тактикою: розтягнутися в розстрільну і залягти. По одному з кожного рою підхоплювалися й короткими перебіжками просувалися вперед. У цей час лежачі вели прицільний вогонь по солдатах, що з краю лісу. Коли перші після чергової перебіжки залягають у готовності до прицільної стрільби, встає чергова четвірка й біжить уперед. Так і просувалися під вогнем.

Повстанці вміли стріляти краще за москалів, але ті підпирали їх іззаду, тож доводилося відстрілюватися, щоб притискати їх до землі, а тим часом ховалися за деревами. Правда, сосняк був тонкий і не вельми захищав. Праворуч і ліворуч бійці були далеко і не могли вести по них прицільний вогонь, але ж і їм не давали туди податися. Вони просувалися до лісу. Аби прискорити наступ, Джулай наказав Іванові взяти на себе командування, а сам наказав одному кулеметникові зі шмайсером зупиняти наступ ззаду, всім іншим — прискорити наступ на ліс. З лісу все рідше стріляли. І коли вони таки увійшли в ліс, то останні постріли були позаду, а не попереду. Отже, відірвалися від москалів. Їм забракло сил наздоганяти повстанців. Не знав Іван, скільки москалів вони поклали, а з їхньої чоти залишилося бійців менше половини. Загинув і Джулай — цей талановитий партизанський командир. Вони відійшли в глибину лісу на запасний постій, щоб загоїти рани, відпочити й покликати поповнення. Від того часу й до арешту 1952 року боївкою командував Іван Ільчук.

— 1946 року в Україні на схід від Волині почався голод, — підхоплює Іван. — Звідти люди йшли до нас, щоб обміняти одяг, взуття чи ще якісь пожитки на харчі. Почастішали звертання східняків прийняти їх до УПА чи до теренових боївок. Деякі були щирі, окремі викликали сумніви. Ми записували їхні домашні адреси й родичів і переправляли їх до сотенного, який мав спеціяльну групу для перевірки.

— Як їх перевіряли?

— Призначали двох для слідкування за одним, аби він не зміг залишити за собою жодного папірця чи будь-якого предмета з якоюсь позначкою. Забирали складного ножика, щоб нічим було зробити зарубки на дереві. Не давали жодної можливости відлучитись від свого рою. І друге — створювали умови, коли він мав виконати атентат. Дивилися, як він у бою стріляє. Другий спосіб перевірки: посилали людину за його домашньою адресою до родичів чи сусідів і розпитували про нього. Туди посилали людей по різному: і як звичайних подорожніх, і як радянських слідчих. Ця процедура складна і до неї вдавалися в тому разі, коли пришляк виявляв непересічні знання і здібності і виникало питання про призначення його на командира чи провідника.

— Як поводилися ці східняки?

— Абсолютна більшість були самовіддані до кінця, сміливі й завзяті. Як правило, мали освіту і були толковими воїнами. Вони краще знали радянську владу і більше її ненавиділи, ніж ми. Коли зникали сумніви в чесності, з ними добре було. Але я сам мав справу з одним агентом. Прийшов 1947 року до нас один худющий, неголений, одягнений погано, 35-річний чоловік ніби з Вінницької области. Шукав нас, щоб вступити в боївку чи в УПА і помстити за голодну смерть його родичів. А в боївці був один з Вінницької области. Коли ройовий розпитував його про район і село, звідки той прийшов, наш вінничанин зауважив, що говірка в нього не з того району. Моргнув ройовому, а сам прийшов до мене. Я придумав перевірку. Наказав вінничанину зіграти роль агента КДБ у нашій боївці: після бесіди ройового взяти його під руку і в дружньому дусі повести стежкою до лісової галяви, а по дорозі сказати, що він заплутався, що йому найкраще тікати. Передати йому пістоль (що не стріляє), дати ніби пароль для зв’язку з посланцем із КДБ, попрощатися з ним і швидко піти геть. Тут же наказав другому ройовому відправити трьох-чотирьох повстанців до галявини і перехопити його.

— Так і вийшло.

— Він подумав, що провалився і, взявши пістоля і “пароль”, пустився навтікача. Повстанці його перестріли. Він підняв пістоля, щоб відстрілюватися. Пістоль не стрельнув. У нього забрали зі штанів попругу, обрізали гачка і всі ґудзики і наказали йти вперед. Два дні я його допитував. Він розповів, що сам москаль, до війни жив у Вінниці і працював в КДБ, 1945 року його спрямували під Ленінград у спецшколу, що готувала людей для закидування в українське підпілля. Після школи повернули до Вінниці. З Вінниці спрямували в Житомирську область залізничником на станцію Олевськ для адаптації, а звідти оце тепер під виглядом голодного спрямували для вступу в боївку або сотню УПА.

— Що ви з ним зробили?

— Розстріляли. Але перед стратою матеріяли слідства спрямували референту СБ обласного проводу. За явками, що він видав, арештували агентуру КДБ. І передали її в обласну СБ.

— А Лис також поліг у тому бою?

— Ні, не поліг. Він був далеко і в бою не брав участи. Вам, друже Левку, розповідали про перебудову всього національно-визвольного руху в 1947 році.

— Трохи розповідали, але розкажіть і ви.

— Основа організаційної перебудови, — розповідав Іван Ільчук, — це зміна політичної концепції. До 1947 року в керівництві ОУН-УПА було переконання, що США і західні держави почнуть війну проти СРСР. Вони воюватимуть проти комуністичного деспотизму і нестимуть поневоленим народам свободу й демократію. В такому разі, щоб бути не просто об’єктом західної політики, а й учасником цієї політики, важливо мати бодай невеликі, хоч все ж свої українські збройні сили. Трохи цих сил є на заході, бо ж і в 1945 році в час першого і в 1947 році в час другого переходу частин УПА на захід з боями пробитися все ж вдалося чималими силами. В Україні є сотні тисяч вояків зі зброєю в УПА та теренових боївках. Провід ОУН-УПА вів політику збереження сил власне для того, щоб коли США і захід почнуть війну, то щоб Україна мала по суті справи чималу відмобілізовану й загартовану силу. Станом на 1947 рік Провід ОУН і командування УПА переконалися, що війни не буде, тім необхідна зміна стратегії, зміна форм організації подальшої боротьби.

— У чому це виявлялося?

Зміна політичної орієнтації відбилася в таких заходах:

- організували другий бойовий перехід військових формувань на захід;

- розформували об’єднання і курені на дрібніші одиниці: сотні, а той чоти і боївки;

- закликали тих, хто не розконспірований, вийти з підпілля й поселитися у близькій до своєї місцевості або в якійсь східній області, зберегти зброю і чекати на слушний час;

- обмежити прийом у підпілля нових людей;

- не приймати людей невідомих;

- переглянути зв’язки з сільським населенням і розконспіровані зв’язки припинити. Посилити конспірацію.

Ця реорганізація дала можливість продовжувати боротьбу аж до 1956 року!

— А тепер про Лиса, будьте ласкаві, — попрохав я.

— Думаю, що він був геніяльний розвідник. Це він Джулаю повідомив, де і коли мав їхати генерал Ватутін і дав можливість зробити на нього засідку. Його інформація значною мірою допомагала виробити план реорганізації національно-визвольної боротьби. До 1949 року він часто попереджав про чекістські засідки й підказував, де є вороги і як краще на них напасти. 1949 року він загинув. Деталей не знаю, але з того, що знаю, найімовірніше, що він застрелився — відчув, що провалився. Не схотів потрапляти живим в руки і сам застрілився. Так шкода! Це друга людина після Джулая, яку мені так страшенно жаль. Знаєте, Левку, біль за цими людьми якось не слабшає з роками, але все такий же гострий-гострий.

— Як вам, друже Йване велося після втрати Лиса?

— Після його загибелі мені допомагали дві черниці.

— Цікаво, як могли допомагати черниці?

Черниці власне, як розповів Іван, не були черницями, бо монастиря не було, вони жили в хаті чернечим життям. Одягалися в чорне, були вельми скромні, можна сказати — аскетичні. Були худі й слабкі фізично. Люди вважали їх за хворобливих, проте справжніх провидиць. Власне, прозірливою була одна, а друга її так добре розуміла, що витлумачувала передбачення іншим. Вдвох жили в одній бідненькій хаті. Люди приносили їм харчі. Вони шили одяг сільським дітям, а чоловіки возили дрова. Один повстанець познайомив Івана Ільчука з ними. Черниці знали про нього і тому поставилися прихильно, бо прочитали його душу і не побачили в ній лукавства. Він прийшов до них за порадою напередодні Великодня. Християнинові годиться піти до церкви й висповідатися.

Ільчук спитав у них, як бути: сповідатися перед священиком чи можна не сповідатися? Чи сподіватися про те, кого, коли і за що вбивали? Не мав наміру розповідати про військові дії, про війну, а до церкви хотілося сходити всім повстанцям. Черниця сказала, що до церкви треба піти, але не сповідатися.

— Висповідаєтеся після війни, — і додала: — Ідіть. Ніхто на вас не нападе. Ідіть.

Іван поцікавився, чи правда, що вона знає майбутнє. Сказала, що знає. І тоді попросив розповісти, що чекає повстанців? Що чекає Україну? Каже: “Знаю. Ти — душа чиста і тобі можу сказати. Для цього мушу заглибитись у себе”. І покликала подругу, яка досі була на подвір’ї. Подруга зайшла до хати і сіла на лавці, а черниця лягла горілиць на ліжку, хустку з чола потягнула трохи на очі, простягнула руки по боках і на хвилинку затихла. Потім губи її заворушилися. Мабуть, читала молитву. Обличчя, й без того бліде, зблідло ще більше. Вона встановлювала зв’язок між своєю душею й небом — і це потребувало великого напруження. На це пішло хвилин п’ять — сім, а може, й більше. Зрештою, заговорила:

— Йване, ти ще довго будеш воювати. Натерпишся всякого лиха… ваш весь рух загине, уся ваша боротьба скінчиться поразкою… ви програєте, і мине чимало часу, як Україна стане незалежною… настане руїна… кільканадцять років люди стогнатимуть і розчарування буде велике… і прийде гетьман, що справдить надію і відбудеться чистка і поволі встане Україна і представить світові черговість цінностей з мамони на дух, і її джерела напуватимуть інших… вона засяє яскравою зорею.

Затихла. Подруга ніжно стирала піт з блідого обличчя. Повернула голову і дивиться на Івана так уважно-уважно, наче бачить уперше. Потім підняла руки, провела долонями по щоках, покліпала повіками, підвелася і сіла.

— Ви втомилися? — питаю.

— Так, з усього тіла ніби висмоктані нерви і воно залишилося без крови, нервів і жил.

— Скільки треба часу для відпочинку?

— Тиждень.

— О, то це дуже дорога вправа!

— Так. Тому я роблю це у виняткових випадках.

— А що я — це винятковий випадок?

— Так, Іване, ти винятковий випадок. Ти так щиро любиш Україну, а я покликана Україні приносити користь, то ж допомагатиму тобі.

— Ви знаєте, що сказали мені і сумну й радісну вістку: ми, учасники національно-визвольного руху ОУН-УПА згинемо, а вже потім, мабуть, за наступного покоління Україна стане незалежною?

— Знаю. Я це сказала тобі не такими словами. А чи звернув увагу на те, що чекає на українців після здобуття незалежности?

— Не звернув. Мене не турбують труднощі в умовах незалежности. Ці труднощі народ подолає. Якщо він витримує колоніяльне рабство, то труднощі в умовах незалежности витримає й поготів. А що буде зі мною, яке моє майбутнє, що для мене за горизонтом?

— Твоє майбутнє для тебе справді за горизонтом, та не за горизонтом для мого духовного зору.

— Отже, я не доживу до незалежности?

— Іване, ти знаєш, що Україна незалежна буде, ти вже дожив до неї. Твоя душа знає це. І покликання твоє воювати тепер за неї, а потім радісно, весело, оптимістично сіяти серед українців віру в незалежність, зробити цю віру непохитною.

— Ви сказали, що воювати моє завдання тепер, а потім… що означає “потім”?

— Сину України, ти не останній раз у мене. Не витягуй з мене більше ніж треба. Прийди до мене, коли будуть непереливки або за місяць. Я втомилася і мушу відпочити.

— Дякую, паніматко.

— Називай нас на людях чи між своїми повстанцями чорницями. За нами влада також слідкує. Не бажано, щоб вона знала, що ти тут був.

— Я встав, підійшов і поцілував спочатку пророчицю, потім її помічницю, попрощався й вийшов. Виходив з цієї бідної селянської хати під солом’яним дахом, як з якогось святилища, з якогось осерддя Святого Духу і держителя всіх людських і національних доль. Вона підняла мою душу на висоту того історичного національного оптимізму, який будь-які труднощі боротьби чи побуту робить дрібними й не вартими того, щоб журитися і сумувати.

— Левку, друже, не знаю, як вам, але для мене всі роки ув’язнення з собаками-ментами, ніщимною бурдою, смердючою тюлькою та глевким кислим хлібом — дрібниці, коли я знаю, що кожен день Господь наближає Україну до дня її свободи. До дня її свободи! Чуєте, свободи! І ніхто — ні ці менти, ні зрадники і відступники, і ніхто інший в світі — не спроможний загальмувати господній рух України до волі.

Я так люблю, я так несамовито глибоко люблю мою неньку-Україну і, бачу, яку щасливу долю їй Господь накреслив, стаю на коліна й щиро, палко дякую йому. Немає в світі нічого світлішого, як помолитися Богові й подякувати за прихильність до України, за велику світову місію, до якої тепер готує її. Я молюся і прошу Бога розширити мою душу, щоб міг більше вмістити своєї вдячности йому за його безмежну доброту до України та її синів. І переростає в душі Бог і Україна в одну єдину світлу душевну господню сутність великої радости і щастя, такого блаженного наповнення сенсу земного небуденного, просвітленого буття.

— Як же черниці вам допомагали?

— Одного разу наша боївка переходила в сусідній район на допомогу їхній кущовій боївці. По дорозі я трохи звернув убік і прийшов до черниці. Вона сказала, що на тій дорозі, якою я збирався йти, на нас чекає червона засідка і того мені треба її обійти. І сказала, кудою краще. Я зробив, як вона радила. І справді уник пастки. Але подумав, що, може, це випадково. І незабаром організував перевірку. Сказав ройовому одягнути рій в радянську уніформу, оточити хату, як роблять москалі, і з російською мовою ввірватися у двір і скомандувати, хай із хати негайно виходять на подвір’я. А сам ішов назирці услід. Ввірвався рій у хату, а вона й каже спокійно: “Жартуєте. Ви Іванові хлопці, а не москалі. І гукніть Івана, який за рогом причаївся”.

— Хлопці розсміялися. Покликали мене і я попросив у неї пробачення.

— Не вірив мені,каже, — і скрушно похитала головою.

— Тепер вірю, — відповів. — І повірив всьому, що ви досі мені казали.

До 1952 року вона багато разів підказувала, як уникнути небезпеки і кудою слід іти. Кілька разів буквально врятувала від смерти. 1952 року їх переселили до міста. Зв’язок з ними ускладнився. У тому ж 1952 році я потрапив до пастки, з якої не міг вирватися: вони пронюхали місце нашого постою, і підсочили, як одна молодиця несла нам їжу. Не взяли її, але потихесеньку на чималій відстані з собакою йшли по її сліду. Молодиця запідозрила недобре, але було вже пізно — була дуже близько до нас. І нас оточили щільним кільцем. Зрозумівши, що ми оточені, пішли на прорив кільця. Мене поранило в ногу, я відстрілювався, а потім знепритомнів від втрати крови і отямився вже в камері. Зі слідства довідався, що з двадцяти семи повстанців боївки в бою загинуло тринадцять, попалося їм в руки троє поранених. Один помер при транспортуванні до тюрми, а мене і другого вилікували. Другий був східняк Калиниченко із Запорізької области. Мав псевдо Калина. Вони повезли його в запорізьке село, щоб показати колгоспникам і їх налякати. По дорозі перед селом він попросився убік під кущ “до вітру”. Вони зняли наручні кайдани, щоб міг спустити штани і оточили. Він кинувся на одного офіцера, щоб вирвати пістоль, але другий його тут же застрілив. Так виглядає ця ситуація з розповідей чекістів та документа про розстріл при спробі втечі.

Як було насправді, важко сказати. Може, він навмисно погодився їхати в рідне село, щоб покласти свої кості на батьківські могилки, і став тікати навмисно, щоб застрілили. А, може, вони його просто застрілили і потім оформили актом про втечу. Бозна. У всякому разі москалі повстанців-східняків ненавиділи лютою ненавистю, значно більше від нас, західняків, і розправлялися найжорстокіше. А шкода. Був сміливий кмітливий воїн — царство йому небесне!

А мене не розстріляли, бо ж з того, що монахиня сказала, я мав жити. Я не міг загинути, бо ж після арешту й припинення війни починалося те, що монахиня назвала словом “потім”. Це “потім” — життя, а не смерть, бо ж заповнене.

— Йване, дорогий побратиме, дякую вам за розповідь. Своєю чистою любов’ю до рідної землі ви наповнили моє серце вірою, любов’ю і радістю, бо радію, коли зустрічаю людей, які не тільки боролися в минулому, а й мають дух продовжувати боротьбу за великий ідеял національної свободи.

— Нічого, Левку, я такий є.

Вже було пора розходитися по бараках. Я простягнув Іванові руку на прощання. Іван узяв її своєю більшою і дужчою рукою. Потягнулися один до одного. Поцілувалися.

— Бережи Боже тебе, Левку!

— Дякую, Йване, Богові, що Україна має такого сина!

У моїх вухах продовжувала звучати солодка музика високої душі командира боївки Івана Ільчука.

“Не вмре Україна, доки народжує таких синів, — подумав я, наближаючись до свого низького одноповерхового барака. — Не вмре! Жар душі його запалить багатьох, і вони понесуть наш дух вперед!”