З часів неволі. Сосновка-7

“Вони не повинні бачити твоїх сліз”

У ніч проти 21 січня 1961 року, коли закінчили трус у моїй квартирі, оголосили постанову про арешт і запропонували вийти з квартири. Я попросив у дружини шмат сала й окраєць хліба і попрощався без жодних сліз. Дружині теж наказав не плакати. “Не смій показувати сльози чекістам. Запам’ятай: вони ніколи не повинні бачити твоїх сліз, ніколи!” — сказав їй.

В автомобілі “Волга” мене посадили на заднє сидіння, а поруч — по чекістові. Авто рушило. Було близько півночі. Спочатку я не знав, куди везуть, а припускати міг багато чого. Трус був позаду. В салоні машини тепло. Чекісти мовчали. Я відчув порожнечу в шлункові, дістав шматок сала з окрайцем хліба і зі смаком з’їв. З компанійської звички ділитися хотів було запропонувати трапезу і своїм сусідам, та схаменувся: вони ж чекісти! — і з’їв сам.

Мене хилило на сон, в мозку: “Куди вони везуть? Що там на мене чекає?” Хотілось спати, бо ж ніч для того і є. Я почав дрімати. Незабаром авто заїхало до незнайомого мені двору і за лічені хвилини я опинився в невеликій кімнаті перед черговими наглядачами тюрми. Вони витрусили кишені мого пальта, штанів, обмацали всього, забрали попругу зі штанів, шнурки з черевиків, заповнили якісь папери, завели до кімнати з метр квадратний розміром під назвою “бокс” зі словами: “Тут будеш до ранку”, — замкнули двері боксу ззовні.

Я оглянув бокс: три побілені стіни, четверта стіна — двері. Якийсь квадратний колодязь. Високо вгорі — кілька круглих дірок для вентиляції. Проте сухо й не холодно. Пофарбована долівка, чиста. У мене було товсте зимове пальто, отож я ліг у ньому на квадратний метр підлоги, скрутився калачиком і міцно заснув…