З часів неволі. Сосновка-7

Розповідь Володимира Юрківа

З Володимиром Юрківим я познайомився іще в перші дні свого перебування в концтаборі. Це був чоловік середнього зросту, мав 35–40 років, із світло-сірими ясними очима. Ніс трохи кирпатий, наче невеличкою картоплиною. Чиста біла шкіра, русяве волосся і високе-високе чоло. Його поділяли на рівні горизонтальні смужки три борозенки, що починалися із самого правого краю і йшли до лівого краю чола. Широкий у плечах. Загалом — здорової статури чоловік. На ньому темно-синя куфайка, чорні в’язенські штани з грубої бавовняної тканини й кирзові чоботи. На голові — така ж темно-синя в’язенська ватяна крилатка. У гурті ми вже кілька разів зустрічалися. Він казав розумні речі, і я хотів з ним докладніше побалакати. Все не випадало нагоди. Цього разу я йшов з Віруном до Юрківого барака в надії його там застати, а тим часом дорогою просив Віруна організувати мені зустріч з нашими союзниками. Спочатку з тямущим литовцем.

— Добре, я організую, — запевнив Вірун. — У мене є знайомий литовець із зеленої армії.

— Що це означає?

— Зеленою армією в Литві називають повстанців. Часом цю армію ще називають “лісовими братами”.

— Степане, підбери ще по одному естонцеві та латвійцеві для знайомства на ближчий час.

— Я вже підібрав. Якщо ти не проти, то з естонцем можна зустрітися в неділю.

— У неділю? Підходить. Після обіду.

— То я вже піду, ти знаєш, де секція і ліжко Юрківа, знайдеш сам.

Вірун повернувся і швидко пішов засніженим трапом повз барак. Я зайшов до секції Юрківа. Той саме читав журнал “Вітчизна”. Я привітався й запитав, що цікавого він там читає.

— Велику літературознавчу статтю Миколи Жулинського. — Знаєш, — каже, — Жулинський розумний чоловік і коли б не рамки соціялістичного реалізму, то був би добрий автор.

— Загальна національна біда — розумних людей система ламає і примушує писати облуду. Проте, пане добродію, коли б ви могли відкласти журнал на потім, я хотів би запропонувати вам подихати свіжим повітрям, як ви дивитеся на таку пропозицію?

— Зовсім не проти. Ходімте.

Ми вийшли, і після короткого обміну буденними новинами я попросив Юрківа розповісти мені про його справу.

Як виявилося, Юрків з Тернопільщини, з Теребовлянського району. Він вчинив атентат, тобто за завданням організації убив міліціонера. Історія така. Цього міліціонера прислали 1948 року зі Східної України до Теребовлі і закріпили за їхнім селом. (Його попередника було вбито за те, що убив одного місцевого.) Село жило як? Удень працювало на ланах і городах, хтось щось будував чи майстрував, а вночі до когось приходили повстанці, щоб довідатися про рух чекістських груп і червонопогонників, дізнатися про новини щодо діяльности сільської влади, між тим — попоїсти, взяти харчів, може, змінити білизну. Хтось із села йшов до лісу віднести повстанцям харчів та розповісти новини. Червонопогонники тим часом влаштовували засідки. До лісу вони боялися заходити, а чатували в кущах десь на узліссі, як би перестрінути і несподівано обстріляти тих, які йшли до села. Це було важливо. Тому селяни уважно спостерігали за селом і всім навколишнім тереном. І лишень помічали появу незнайомих людей, так негайно сповіщали повстанцям. Місцеві в свою чергу робили засідки на червоних.

Щоб краще контролювати село, чекісти засновували агентуру. Приїздили вони великою групою в село. Викликали до сільради різних селян — і чоловіків, і жінок. Одних примушували писати заяву про вступ до колгоспу, інших допитували, чого не сплатили натурального податку, третього шантажували: мовляв, ми знаємо, що твій син зі зброєю у лісі. Якщо не будеш нам допомагати, то виселимо в Сибір. На четвертого накидалися: “Скажи: до кого приходили бандити?” Якщо той казав, що не знає, то вони били його і потім всього в гулях і синцях викидали з сільради геть.

Хтось не витримував і погоджувався доносити на повстанців. Котрийсь із них намагався їх дурити й не доносив, інший плів небилиці на голову сільради та голову колгоспу, щоб посіяти між ними та до них недовіру, а траплявся й такий, що доносив про все, що знав.

Після такого наїзду на село, селяни довго переповідали про зміст розмов із совітами. Проте в селі достеменно не знали, хто витримав, а хто зламався. Правда виявлялася поволі і тяжко. Наступного наїзду совіти знову викликали до сільради з десяток людей. Хто з них був сексотом, люди не знали. Обізнаність чекістів вказувала на те, що в селі є сексот. Недовіра між людьми зростала. Почастішали арешти й провали.

Міліціонер став навідуватися до села майже щодня. Він уже не боявся ходити селом сам. Заходив до хат. Ці відвідування викликали цікавість людей. Вони собі гадали так: чого б це міліціонер мав заходити до непривітної незнайомої сім’ї? Якщо заходить і сидить там цілу годину, значить між ними є щось спільне. І зростала у селі до таких людей підозра. А потім помітили, що до одних він заходить удень і зовсім відкрито, кількох зустрічає ніби випадково пізно ввечері за селом, а буває так, що сидить цілий день у сільраді, тим часом голова сільради викликає по одному кілька чоловік з різних причин. З кимсь із них міліціонер міг зустрічатися в сільраді. Одне слово, стало ясно, що він — резидент. Тоді кущовий Кремінь зробив засідку на дорозі від Теребовлі до села, його схопили і притиснули. Він розповів про свою сільську агентуру. Попередили, щоб припинив роботу на чекістів. Він пообіцяв.

Пізніше місцева служба безпеки встановила, що міліціонер не все розповів правдиво — оббрехав кількох людей. Хати, до яких заходив удень відкрито, були свої, сидів він у них подовгу навмисно, щоб викликати до них недовіру.

Якось група повстанців наткнулася на засідку червонопогонних солдат на околиці села, двох з групи було вбито. Коли встановили, що її організували на підставі інформації міліціонера, то служба безпеки й присудила його до страти, Юрків і виконав вирок.

— А хто був той міліціонер? — цікавлюся.

— До Теребовлі він прийшов як Іваничук з Вінниці, — відповів Юрків. — А коли мене заарештували, то у справі був один документ, в якому прізвище батьків було Іванови і проживали вони в селі Калузької области.

Отож, коли я взяв на себе виконати вирок, — провадив він далі, — мені принесли гвинтівку. Я вирішив застрілити, як він буде у сільраді, бо звичайно він так сидів за столом — його добре було видно з вулиці. З другого боку вулиці був пліт заввишки по плечі людини. Я приглянув, що за плотом на людському городі можна стати дуже зручно для стрільби. Віддаль метрів сорок-п’ятдесят. Це зовсім недалеко. І якщо він буде сидіти в кабінеті разом з головою сільради (який не шкодив підпіллю), то я не промахнуся і голову не зачеплю. Залишилося непомітно для господаря городу сховати біля плоту гвинтівку і чекати на прихід міліціонера. Він довго не приходив, і я вже побоювався, щоб господар не наткнувся на верету з гвинтівкою. Коли з’явився — серед дня. Що робити? Чекати, заки потемніє? А може, він піде з села раніше? Початково я розраховував, що стрілятиму ввечері, коли він сидітиме в освітленій кімнаті, а я за плотом, і після пострілу у потемках дремену через город повз хату в луг та яри. А тепер на мене напав страх, що він не буде сидіти до вечора, кудись піде, до сільради не повернеться і я не виконаю атентат. Я пройшов по вулиці. Ніде нікого не видно. А, думаю, я вдень дремену. Метрів за сто переліз тин, обійшов одну хату і городом іншого господаря підійшов до гвинтівки, присів, розгорнув верету, загнав набій, закрив замок, просунув кінчик цівки крізь пліт, сидячи примостився добре, бабахнув і, пригнувшись з гвинтівкою в руках, пустився навтьоки через город до яру з кущами. Загавкали собаки. З сусідньої хати виглянула жінка, але миттю сховалася, в хаті праворуч хтось притулився до шибки і також хутко відвернув обличчя і сховався. Я більше нікого не бачив і мені здавалося, що й мене ніхто не побачив, окрім із сусідніх хат. Може, й не вони сказали. Може, хтось інший. Кілька днів я не був у селі, а коли прийшов, то вже все село гомоніло, що це я зробив. Абсолютна більшість хвалила. Мати сказали, щоб кудись тікав. Я зібрався йти до повстанців у ліс. Мене перехопили біля сусіднього села. Гвинтівку після атентанту поклав у обумовлене місце, і її повстанці забрали. Пістоля не мав, тож відстрілюватися нічим було, і мене взяли, можна сказати, голими руками. Мені не було 18 років і тому трибунал засудив не до страти, а до 25 років ув’язнення. Так я опинився в норильських концтаборах.

У Норильську пан Юрків потрапив на будівництво молібденового комбінату. Археологи знайшли там багаті поклади молібденової руди. Молібден — один з кількох найтвердіших металів. Його додають до сталі при виготовленні інструментів, а найбільше його йде при виготовленні танкової броні. Сталін піклувався про створення армади танків, літаків, кораблів, тому до Норильська звозили тисячі в’язнів для прискорення будівництва шахт, заводу для збільшення руди, комунікацій. Всі об’єкти були обвішані десятками гасел зі словами Сталіна, на зразок: “Стране нужен молібден.”

Норильськ за полярним колом? Там вельми холодно?

Так, Норильськ за полярним колом. Там вічна мерзлота. Між іншим, улітку місяць-півтора буває дуже гарячих. Тоді земля розтає на півметра, місцями трохи глибше. А нижче мерзла. За цей гарячий проміжок часу устигають трохи підрости карликові дерева, кущі, трава, барвисто зацвітає Іван-чай. Зима довга й холодна. Морози часто сягають 50 градусів. Буває тижнями держиться 55–56. Часом — під 60 градусів. За такого морозу встановлюється тиша, а саме повітря наче дзвенить. Чи кашлянеш, чи рипнеш валянцем, і це віддається в повітрі якимось таким тонким дзвоном. Ми ходили у ватяних штанях, куфайках, поверх куфайки бушлат, шапка-кримашка з довгими крилами, великі рукавиці. Рухаєшся — й нічого, можна витримати. Гірше з обличчям. Коли вдихаєш вельми холодне повітря носом, то стінки носа швидко мерзнуть. Щоб не мерзли, стараєшся дихати поперемінно то носом, то ротом. При вдиханні такого повітря ротом, ніби хапає за зуби і горло спазмами закривається. Щоки також хапає морозом. Щоб не обморозити, розтираєш руками. Ледь зазівався — прихопило. Усі менти там у добрих кожухах. А привезуть, бувало, молоденьких недосвідчених солдат, то й вони обморожуються.

Харчували у Норильську погано, як розповідав пан Юрків, отож що не день помирало десятки в’язнів. Їх вивозили на санях за зону. Кожному до ноги прив’язували картонну наличку. За зоною їх не закопували, а складали на сніг рядами. Сніг їх притрушував. Привозили нових трупів і клали наверх, їх далі сніжок притрушував. Згодом ще складали зверху “свіженьких” трупів. Так, мов дрова. За довгу зиму нагромаджували гори трупів.

Короткої літньої пори треба було людей поховати. Сніг розтавав, і вода просочувалася вниз. Верхній шар трупів звільнявся від снігу. Зверху трупи починали гнити. Сморід розносило за вітром до карликового лісу й кущів. Адміністрація, зрештою, направляла бригаду в’язнів під конвоєм, щоб закопати трупи. Бригада приходила з лопатами, ломами, копаницями. Викопувала півметрової глибини ямки для могил. Трупи ж встигали розтавати лише зверху, а знизу — були примерзлі до гори і всередині теж мерзлі. Тоді ломами відокремлювали їх від гори, цілі чи частинами, як прийдеться, клали по кілька чи кільканадцять у ті неглибокі ямки й закривали землею. Треба було б ховати глибше, але мерзлота дуже тверда, копаницею її довбати тяжко, лом також майже не бере і тому в мерзлу землю не заглиблювалися. На трупний сморід вночі приходила зграя голодних вовків і об’їдала розморожені тіла. Бувало, виривали кігтями трупи з неглибокої могили й тягли геть. Ніхто не ходив по сліду вовків з тим, щоб повернути кості й поховати. Позаяк літо коротке, а гора трупів велика, то встигали закопувати лишень тих, що були зверху. Вода ж з розталого снігу, яка просочувалася вниз, замерзала, і у такий спосіб утворювався льодовий мавзолей. Кожного року він збільшувався, ріс. Коли пана Юрківа привезли на комбінат, то вже почали були новий “мурувати”. Скільки там всього заморожених пірамід, невідомо.

— Що, вони й досі ще є? — питаю, вражений почутим.

— Там мороз вічно. І зберігатимуться трупи наших побратимів вічно. Вони заморожені і не гниють. Як мамонти. Колись у майбутньому, коли згине російська імперія і настане нова цивілізація, учені зможуть вирізати з льодової гори заморожені трупи, розтяти шлунки в’знів і встановити, що вони порожні.

— Єгипетські фараони залишили по собі кам’яні піраміди. Російська імперія залишить — крижані піраміди трупів підкорених народів: українців, литовців, естонців, латвійців, трохи в’язнів інших національностей…

— За рік вимирав ешелон в’язнів, — мовить Юрків, — і щороку натомість привозили новий. Працювали по дванадцять годин на добу. Якщо врахувати перерви на їду, виведення до праці і назад, то це займало годин до п’ятнадцяти. І на роботі так стомлювалися й виснажувалися, що весь час інший ішов на сон. Якогось ідейного життя практично не було. Спілкування зводилося до уривчастих розмов на роботі, в час їди, по дорозі та коротких реплік у бараках. І думки були спрямовані не на Москву — її проклинати не було часу, а на безупинні проблеми виживання.

— Як вам удалося вижити?

— Я приїхав у зону юнаком. Таких називали “малолітками”. Старші повстанці ставилися до таких, як я, мов до своїх власних синів: любили і старалися оберігати.

Коли прибув наш ешелон, нас розтасували, визначили для мене барак, і я мав знайти собі місце на нарах. Один старший чоловік підійшов і каже: “Ось тут, синку, ляжеш”. І звернувся до якихось людей, що стояли поруч: “Сидоров, візьміть його, хай ляже між тобою і Середніним.”

Слова ці звучали не стільки проханням, скільки наказом, проте Сидоров і той другий не заперечили, а лише кивнули на знак згоди.

— А, може, — кажу до нього, — десь в іншому місці розташуюся.

— Ляжеш тут, синку, — мовив тихо.

— Може б, між своїми? — пошепки питаю.

— Ні, ні, будеш тут. Клади свою торбинку он туди, в голови. І поглядом запропонував мені йти за ним. Вийшли з барака, він і каже:

— Синку, ми тут усі голодні. Кожен день із зони вивозять по кільканадцять трупів. Порції хліба визначають за кількістю живих у другій половині дня, а хліб видають вранці. Люди здебільшого помирають уночі після першої половини ночі, в основному між четвертою і п’ятою годинами. Коли вранці шнир (підмітайло) розносить хліб, то живі беруть порцію того мертвого, що лежить поруч. Отже, ти будеш хотіти смерти сусіда. Щоб ти не бажав смерти українцеві, я тебе поклав між чужинцями.

— Невже то так? — здивувався я.

— Так, синку, так! Хіба ти не наслухався про життя в зонах, коли їхав конопляною поштою?

— Та чув багато, — кажу. — І все-таки я не буду бажати смерти іншому.

— Будеш, сину. Коли ми всі тут стоїмо в черзі на смерть, то кожен хоче, щоб спочатку помер ближній, а потім уже сам. Тому хай для тебе буде цим ближнім не українець.

— Хто ви, — питаю його.

— Я з Волині, — каже. — Моє прізвище Назарчук, звати Петром. Я був у кущовій боївці. В одному бою мене поранили в ногу. Санітар боївки перев’язав ногу, щоб зупинити кров, але тягнути мене не було як. Командир боївки думав відвести увагу роти червонопогонників пересуванням боївки вбік, відходячи поза кущами й ярами у напрямку лісу. Хлопці відступали з боєм, добре стріляли і багатьох ворогів побили. Проте, коли вже боївка сховалася під захист лісу і бій ущух, москалі, шукаючи своїх побитих і поранених, натрапили на мене. Я відстрілювався. Їхня куля ударила в диск мого автомата і його заїло. Гранат уже не було. І вони мене схопили. Вилікували. Трибунал засудив до 20 років каторги. “Хай бандит працює на радянську владу”, — сказали й відправили в Норильськ. Отак я тут опинився.

Мене влаштували були слюсарем механічного цеху. Це не важка праця і не на морозі. Більше року він мені був за рідного батька. А потім помер, царство йому небесне! Був страшенно сміливий. Щирий українець і вельми добра людина.

Багато чого Володимир Юрків розповідав мені про минуле життя в концтаборах. Ось, скажімо, про взаємини політичних з “кримінальними” в’язнями. До початку 50-х років у зонах панували карні злочинці. Вони знущалися над політичними. За вбивство політичного давали один місяць карцеру або тюрми, переводили в іншу зону — тільки й того. У зоні був кримінальний пахан. Його боялася вся зона. Увесь кримінальний склад зони був організований відповідно до їхньої злодійської субординації, на верху якої — цей пахан. Навколо нього — чимала банда, що через шестірок по всіх бараках тримала в страху всю зону. Жив він десь окремо. Шестірки його охороняли і обслуговували. Свою владу над бандою він підтримував силою і ножем. Його боялися і запобігали так, що до його валянців зверталися на “ви”. Наприклад, так: “Чи не можна вас посунути трошечки праворуч, щоб я міг поставити свої валянці?”. Із кумом він пив горілку. Коли приходив пакунок комусь у зону, той мусив ділитися з ним та його бандою. Хто не хотів ділитися, у того відбирали весь пакунок. Чекісти орієнтували кума, кого бажано знищити, кум вказував на жертву пахану чи комусь із його банди, ті знаходили слушний момент і вбивали. Коли можна було сховати вбивцю, тобто не знайти, його не знаходили. Коли вбивство було скоєне на очах у людей і приховати неможливо, тоді вбивць судили, всього лише давали місяць критої тюрми чи карцеру і переводили в іншу зону.

Такі знущання над повстанцями тривали довго, десь від 1945 року й до початку п’ятдесятих. Потім політичні в’язні схаменулися: “Шляк би його трафив! То ми не боялися в Україні москалів цілої їхньої держави зі зброєю, а тут боїмося цих босяків. Треба посадити їх на місце!” Вирішили одного примочити. “Вони, — кажуть, — ясна річ, здогадаються, з якого боку повіяло. Побачимо, як поведуть себе. Якщо мало буде одного, примочимо ще пару і бандити далебі осядуть”. Домовилися. Визначилися з тим, кого вбити, щоб найбільше їх залякати і приступили до справи.

Виконати присуд випало Володимирові Юрківу з двома іншими. Одного підібрали з тим, щоб мав можливість приреченого бандюгу непомітно викликати з барака, передати їм, тим часом повернувшись назад. Обидва напарники Юрківа були з інших бараків, тож ніхто не міг знати про їхнє місцезнаходження на той час, коли відбувалася розправа.

Була зима. Вечірня пора. Темно. Всі поховалися в бараки. Наглядачі сиділи у штабі, а на вахті і в зоні ніхто не ходив. Той, з ким вони домовилися, вів пахана трапом. Юрків з товаришем пішли їм назустріч. Порівнявшись, Володимир схопив пахана однією рукою за шию, а другою за голову. У цей момент колега шворнем жахнув його по черепові. Він добре старався, тож, як на біду, шворінь, проламавши череп пахана, другим краєм сягнув пальця Юрківа і прямо на черепі його розтрощив. Руку шпигонуло різким болем. Проте той знайшовся на силі спільно з напарником відтягти трупа вбік і прикидати снігом. На трапі жодних слідів не лишилося. Посипали його тютюном (махоркою), щоб при пошуках собака не зміг взяти слід, і зникли.

Згарячу Юрків пальця й не чув, а коли сховали труп і замели сліди, накотився гострий біль. Мусив іти до санчастини. На щастя, санітаром був свій чесний повстанець. Сказав, що випадково дверима прищемив пальця і той хруснув. Санітар пильно поглянув на нього, все зрозумів і каже:

— Так, так, я чув, що це у третьому бараці сталося.

Зробив знеболюючий укол, прорізав трохи пальця уздовж, поправив друзки кісток, зашив, замазав чимось, забинтував і питає:

— Можете обійтися без пов’язки через шию?

— Можу, — повів Юрків.

— Поносите добу забинтований палець у кишені?

— Поношу.

— Підете завтра на роботу, зробите вид, що це сталося на роботі. Я завтра вийду в робочу зону для обходу, через когось гучно покличете мене. Я зроблю вам перев’язку і оформлю виробничу травму. Постарайтеся, щоб вас ніхто не бачив з цією пов’язкою сьогодні і завтра до нашої зустрічі в робочій зоні.

— Добре, — відповів. — Дякую.

Вийшов із санчастини, поблукав між бараками, доки не забамкали до сну. Зачекав, заки підмітайло вимкне світло, зайшов до барака і ліг на своє місце. Палець не дав йому заснути до ранку. Лише перед самою побудкою зімкнув очі на півгодини.

Уранці ще ніхто не знав, що одного з центрових бандитів уже немає. Його друзі почали шукати й не могли знайти пропалого цілий день. За цей час санітар зробив Володимирові перев’язку, оформив виробничу травму і так “легалізували” його вавку.

На вечірню перевірку, як звичайно, до кожної секції барака прийшло по офіцерові та сержантові з гарнізону, вчинили ретельну перевірку особового складу в’язнів. Не дорахувавшись одного з в’язнів, ударилися в пошуки. Із-за зони прийшли солдати з собакою і стали уважно обходити всі стежки й закутки. Махорка таки зробила свою справу — не знайшли.

Враження це справило величезне. Босяки притихли й принишкли. Свої зрозуміли, що переходять в наступ і підняли голови. Адміністрація ж розгубилася і довго не знала, що робити. За їхнім прикладом повстанці (свої й прибалтійські) вчинили розправи з бандитами по багатьох інших зонах Норильська. Самосуд перейшов до Інти, Тайшета, Джезказгана та в управління інших міст. Удар по бандитах був ударом і по адміністрації таборів. Співвідношення сил змінилося на користь політичних і тепер не політичних били, а політичні били кримінальний контингент. Адміністрація не могла більше руками бандитів тероризувати й убивати політичних. І тоді влада видала указ, який карає смертю за смерть. А сама стала тиснути голодом, надмірною працею та посиленням режиму. Життя було нестерпне. За якийсь час Юрківа перевели до Воркути на сьомому шахту. В зоні, що працювала на цій шахті, було 5000 в’язнів.

Коли здох Сталін, як розповідав Володимир Юрків, а в таборах режим не пом’якшав, в’язні вирішили готувати повстання. Так сталося, що Юрків опинився в центрі його підготовки. Зібралося п’ять добрих хлопців: Володимир Караташ, Микола Головай, Володимир Леськів, Никанор Кухта і він сам — за організатора. Юрків поставив Караташа після себе, хоча, на його переконання, той ніскільки не слабший за нього. Зрештою, вся п’ятірка — залізні козаки. Всі повстанці воювали свого часу сміливо, на слідстві не зламалися, в ув’язненні не впали духом. Вже з самого початку підготовки всі чудово розуміли, що йдуть на гру, з якої мало шансів вийти живими.

Склали план і домовилися, що мають виготовити зброї на 25–30 осіб, поступово збільшувати групу до трьох десятків чоловік, потім зняти вартових з веж, захопити вахту, роззброїти гарнізон, забрати його зброю і озброїти добровольців із зони, відтак напасти на інші зони Норильська і їхньою зброєю знову озброїти добровольців з інших зон, захопити владу в Норильську і з Норильська поширювати повстання на інші управління концтаборів. План знало п’ять осіб, і ніхто інший знати не повинен був. Розподілили обов’язки.

Один набрав собі самостійно помічників і збирав сірку з сірників та мав шукати амонал. Другий знайшов добру людину з токарів і той виточував цівки для пістолів. Третій спеціялізувався на виготовленні гранат. Четвертий мав забезпечити групу різною холодною зброєю. Сам Юрків мав координувати діяльність усіх, забезпечити стежу, відслідкувати і встановити графіки чергувань ментів на вахті та вартових на вежах, спостерігати за поведінкою кадебістів.

Тривалий час все йшло добре: помаленьку збільшували групу і налагодили виготовлення зброї. Але питання про її зберігання почало переростати в проблему: в одному місці зберігати зброю ризиковано, в різних місцях теж, бо зі збільшенням місць зберігання зростає ймовірність, що хтось наткнеться випадково. Зрештою, саме це їх і підвело. Як потім стало їм відомо, на зброю наткнулося кілька чесних людей, які промовчали, та, нарешті, підмітайло — а вони майже всі були стукачами — наткнувся на один самопал. Відніс кумові. Кум віддав чекістові. Помітили що цівка самопала зроблена на токарному верстаті, а замок — на стругальному. Установили посилений контроль і зафіксували двох з групи. Запідозрили серйозну підготовку. Прислали з Москви дуже досвідченого оперативника. Він влаштувався на завод вільнонайманим майстром механічного цеху і почав зближуватись із уже зафіксованими токарем і стругальником. Видає себе за посланця з іншої зони, де нібито люди почали думати про необхідність повстання, бо далі, мовляв, таке життя терпіти не можна. Токар і стругальник доповіли. На зборах п’ятірки прийняли рішення заборонити їм відкриватися перед тим “посланцем” з іншої зони, але наказали розпитувати його про ту іншу зону: ким він там працював і кого знає?

З обережністю група продовжувала роботу. Одного разу старшина зайшов до цеху і довго никав по всіх закутках. Це звичайна практика охорони, і сама по собі вона ні про що не каже. Проте Юрків перехопив на собі його незвичайно підозрілий погляд. Серце йокнуло — невже він щось знає? Намагався себе заспокоїти, що це лишень здалося. Проте відтоді не було спокою, здавалося, що за кожним його кроком стежать. Він став обережніший. П’ятірка (провід) після змови відкрито майже не зустрічалася. Після випадку з тим старшиною Юрків непомітно зустрівся з одним, другим членом проводу і поділився з ними своїми враженнями. Вони обоє розповіли, що і в них з’явилися підозри. Зрештою, Юрків скликав нараду всього проводу. Думки були різні. Конкретних доказів, що на слід напали, ніхто не мав, одначе тривожні передчуття були у кожного. Один з них завважив, що колись у лісі перед боєм завжди відчував якусь тривогу, а коли бій починався, заспокоювався. Може, й тепер те ж саме. Другий висловив думку, що коли б менти знайшли щось із їхньої зброї, вони б учинили капітальний трус, як уже бувало: припиняють роботу на заводі, оголошують, щоб всі взяли свої речі і підготувалися до етапу, виводять усіх в’язнів з усіма їхніми речами за зону під охороною конвою та собак і тримають цілий день. А тим часом заводять конвойну роту в робочу та житлову зони і все перетрушують догори ногами. Потім заводять в’язнів до житлової зони і вчиняють найретельніший трус усіх їхніх речей. Отже, відсутність трусу можна розуміти як відсутність у них конкретних доказів. Третій припустив, що вони можуть хитрувати.

Постановили: заморозити підготовку на місяць і посилено спостерігати. Як раптом щось “вилізе”, тоді й раду правити, що далі робити. Як все буде спокійно, то й можна буде поновити виготовлення зброї.

За місяць нічого не сталося, якщо не зважати на такі дрібниці: захворів один з вільнонайманих майстрів і на його місце прийшла нова людина та прислали трьох стажистів для набуття практики керівництва підприємствами системи МВС.

Змовники поновили підготовку. Через два місяці їх заарештували і завезли до Воркутинської тюрми. У зоні вчинили капітальний трус і вилучили майже всю зброю.

Саме ті три стажисти та ще два майстри і виявилися оперативниками, яких спеціяльно з Москви відрядили в зону для розробки їхньої групи.

На день арешту вони зафіксували були одинадцять чоловік, що виготовлювали зброю, та ще трьох, які брали участь у її переховуванні і кількох зафіксували на зв’язках. У перший день заарештували сімнадцять чоловік. А після трусу — іще дев’ять осіб за підозрінням. Посадили до слідчого ізолятора і почали вибивати докази.

Проаналізувавши характер взаємин між членами групи, вони поставили Юркова і Караташа в центр і більш-менш правильно визначили місце кожного з учасників групи.

Позаяк підготовка повстання передбачала визначення осіб для другого “ешелону”, до яких мали приєднатися інші, важливо було не дати слідству можливости вийти на них, всіляко намагатися обмежити причетних до справи. Слідчі зрозуміли, що успіх їхньої роботи залежить в основному від Юрківа. І він їх зрозумів. Важливо було не сказати зайвого.

Відразу після поселення в камері слідчої в’язниці його закликали до сусідньої порожньої камери і почали вимагати, щоб він все розповів, бо вони, мовляв, і так все знають.

— Позаяк ви вже знаєте, то я й не буду говорити, — відказав їм Юрків.

З нього зробили футбольний міхур — запустили між двома мордоворотами, які ставши кроків на чотири один від одного, сильними ударами передавали його з рук в руки. Пішла кров ротом. Слідчий зупинив їх:

— Скажеш? — запитує.

— Ні!

— Бийте! — командує слідчий.

І його знову били.

Так було чотири рази. За четвертим разом він уже не міг стояти на ногах. Все тіло гуло, в голові дзвеніло, обличчя було геть скривавлене. Відвели його й кинули до слідчої камери.

У камері були дерев’яний поміст з матрацом, тумбочка і катаринка. Юрків ліг спочити. За годину попросив у коридорного мента води. Той приніс миску, кружку, ложку і налив з чайника води. В’язень сяк-так умився, ковтнув води і знову ліг.

Кілька днів не турбували. Потім викликали до іншого слідчого. Той заходився культурно доводити, що краще щось розповідати, аніж просто мовчати. І Юрків почав йому розповідати про надмірно довгий робочий день, про голод і бруд, в якому їх постійно тримають, що дозволяють писати тільки одного листа в півроку, але й того ні на чому написати, бо папір і олівці забирають, в’язні мусять писати іноді листи на папері з мішків з-під цементу і пишуть саморобними олівцями або сажею і тому подібні речі.

— Як можна, — вигукував той обурено, — в другій половині двадцятого сторіччя тримати людей в такому дикунському рабському стані?!

Він робив вид, що розуміє. Потім показував саморобну гранату й питав:

— А це що? Мовою цієї гранати ви збиралися розмовляти з нами. Стеблик, який її зробив за вашим завданням, розповів усе. Ви знаєте, що означає підготовка збройного повстання? Якщо ви хочете лишитися живим, то можете порятуватися тільки одним способом — розповісти все слідчому. Якщо ж ви примусите нас припирати вас показами Стеблика та інших членів групи, тоді вам ні на що розраховувати. Ви знаєте, що таке життя — це те, задля чого кожен відправляє на смерть іншого, сподіваючись, що може до нього черга й не дійде. У вашому центрі тверді люди, але ви взялися за надто ризиковану справу і тому навіть вони починають проявляти гнучкість, не кажучи вже про токарів, стругальників та слюсарів.

Якщо ви будете мовчати, вас будуть бити, зроблять допит із застосуванням електричної шапки або за допомогою ватного тампона. Не сумнівайтеся — прокурор не відмовить нам в дозволі на застосування цих методів. Подумайте, у вас ще не все втрачено. Ви ж іще молодий, у вас може бути ще багато років доброго цивільного життя. Не хочете сказати, де була захована ця граната?

— Не знаю.

— Хто знає?.. Ви мовчите. Гаразд. Вас зараз відведуть до камери. Побудьте самі. Подумайте. Світ не в темній камері. Він широкий і ясний. Не відрізуйте його собі.

Він покликав мента і наказав відвести.

У камері Юрків ліг ниць на матрац, відсунувши один його кінець, підставив дві руки під бороду і почав передумувати всю зустріч з цим слідчим, байдуже переводячи зір з однієї шпарки між дошками до іншої. Раптом щось блиснуло. Придивився — край бритовки-жилетки. Виколупав сірником. Справді: половинка леза безпечної бритовки. Добре. Гостре. Агов, чоловіче, та це ж порятунок від зради! Якщо будуть так бити, що можна буде не витримати, то оцим лезом можна розрізати собі вену, поступово спустити кров і таки уникнути зради.

— Дивна річ трапилася, пане Левку! — з якимсь особливим оптимізмом в очах зиркнув на мене Юрків. — Разом з цим лезом прийшло почуття, що я господар свого життя. Не вони, а я! Бо я сам коли захочу, тоді можу припинити своє життя. Вони будуть довго трудитися, щоб нарешті мене знову засудити до страти чи 25 років ув’язнення чи 20 років каторги, а я вільний піти з життя сьогодні, завтра, післязавтра — будь-коли, якщо побачу, що можу не витримати й заговорити. Не вони тепер стоять наді мною, а я над ними, бо я вищий і постійний суддя, що носить ключа від власного життя і смерти!

— І все ж, як вам вдалося лишитися живим? — нетерпляче поцікавився я.

— Днів десять мене не чіпали, а потім водили до першого слідчого і били й били. Усе боліло. Я стогнав. Ледве йдучи до камери, думав: “Можу ще витримати чи вже більше не можу?” Коли за мною замикали двері і я опинявся в камері сам, діставав сірникову коробку, виймав зі спинки лезо і питав себе: “То що, кінчати? Що, вже більше не можу витримати?” А душа відповідала: “Можеш. Ще багато можеш. Це ще зовсім не те, що порвало б твої жили й терпець!”

Невзабарі мене повели в якусь кімнату, що нагадувала кабінет зубного лікаря чи фізіотерапії. Слідчий зачитав постанову прокурора про дозвіл на допит під електричною шапкою. Мордоворот у білому халаті, якого він недбало накинув на військову уніформу, посадив мене в крісло і прив’язав до нього. Наглядач прив’язав мої руки до спинки крісла. Мордоворот у халаті надів на голову велику металеву блискучу півкулю. З боків на мене світило яскраве електричне світло. Від металевої шапки відходило кілька дротів. Мордоворот приєднав їх до якогось апарату. Слідчий, який сидів навпроти і дивився мені в очі, питає: “Будеш говорити?”

Я заперечно хитнув головою.

— Вмикай! — скомандував слідчий мордоворотові.

Мордоворот клацнув вимикачем. Зверху від протилежної стінки просто в обличчя вдарив промінь цілого прожектора. У стальній шапці-півкулі щось затріщало і злегка засмерділо паленим волоссям. Металева шапка, здається, мала всередині на рівні чола круглий обренець завширшки з сірникову коробку. Цей обренець почав нагріватися. За хвилину я відчув, що у дійсності мій мозок не протинають електричні поля високочастотного струму, бо нагрівання поширюється поступово від того обренця, що охоплював голову, зверху, а всередині нагрівання немає. Отже, це звичайна теплова дія, яка до певної міри не може вплинути на роботу мозку. Неприємний прожектор в очі, але це знову ж зовсім не те, що може примусити говорити. І тоді я спитав себе: що це за кабінет? Яку дію тут застосовують — фізичну чи психічну, розраховану на залякування?

Тим часом голову нагрівало все більше й більше. Я облився потом.

— Досить! — скомандував слідчий.

Мордоворот вимкнув шапку.

Слідчий (до мене):

— Коли ви вперше познайомилися з Караташем?

Я заперечно похитав головою.

— Вмикай, — гаркнув слідчий мордовороту. — Дай всередину! Мордоворот ввімкнув шапку і почав крутити якийсь регулятор. Голову справді почало нагрівати не тільки ззовні, а і зсередини. За якийсь час мені здалося, що поруч зі мною стоїть каструля з водою і та вода починає кипіти. У мозку справді наче щось заворушилося. Ослабло відчуття єдности тіла. Потягнуло на блювоту. Я вдав, що втрачаю свідомість, повернув білками очей і заплющив очі, хоча й дійсно був недалекий від того.

Мордоворот вимкнув шапку. Слідчий щось спитав. До мене його слова дійшли, мов крізь туман. Я нічого не відповів. Мене зняли з крісла й відвели, правильніше сказати, віднесли до камери.

— Пане Левку, а вас не допитували під наркозом? — раптом запитав він.

— Ні, не допитували, — відказую, захоплений його розповіддю.

— У зоні багато повстанців, до яких застосовували наркоз. Ви маєте тут можливість цю справу докладно вивчити. Переважно робили це так, що людина і не здогадувалася.

— Зі мною, — згадав я, — під час слідства у Львові був один випадок, який і досі залишається мені загадкою. Було так. Нам на вечерю давали їжу і чай. Чай я завжди залишав, щоб випити після туалету десь за півгодини-годину до сну. Бувало, що після чаю страшенно тягнуло спати. Загалом після вечірнього чаю бували й інші цікаві речі, наприклад, починали боліти нирки або наступала аж до ломоти страшенна стоячка, а потім полюція і гидотно-прегидотне почуття з пробудженням від мокрих трусів. У випадку, про який мова, тягнуло спати. Ледве дочекавшись десятої години, я ліг й відразу ж заснув. Не знаю, скільки проспав. Може, щойно заснув, а може, це вже було о п’ятій ранку, та досить того, що мене розбудив звук ключа, що відмикав камеру. Відчинилися двері і зайшло три особи. Два з них у білих халатах. Один тримав у руці доволі чималий жмут білої-білої вати. Я хотів щось сказати. Жмут вати торкнувся мого носа. І в мене не вистачило сили проснутися і спитати, хто вони і чого зайшли вночі до камери. Уранці я проснувся від стуку мента в годівничку. Не чув сигналу до побудки і наскільки пізніше підняв мент, не знаю. Здається, спав на годину більше, бо щойно сходив до туалету, як і снідати принесли. В голові не було свіжости, але й болю ніякого не було. Був це сон чи справді звечора мені до чаю доли снодійного, а потім заходили до камери, підносили під носа якусь хімію і потім допитували, сказати не можу.

— Левку, те, що ви розповіли, траплялося з багатьма людьми, що тут у зоні, і ви зможете послухати їхні розповіді. Скажіть, за змістом слідства ви не помітили, щоб вони мали інформацію, яку дуже намагалися витягнути у вас і яку ви їм не давали?

— Ні, такого не помітив. Зрештою, я ще перед арештом з літератури знав про можливости застосування для слідства деяких хімічних препаратів. Наприклад, людині дають у відповідній пропорції препарат для заспокоєння (сну) і препарат для збудження. Трохи перемагає заспокійливий. Людина засинає. Її будять обережно, щоб вона не зовсім пробудилася, а була в так званому просонному стані, і задають конкретні короткі питання, на які вона могла б відповідати найпростішими словами. У такому стані мозок людини видає те, що вона думала останні години чи хвилини перед сном, від яких думок вона перейшла у сонний стан. Далі є така проблема. Не можна примусити мозок не думати про щось, ну про те, про що після обіду допитував слідчий, бо не може бути мозок порожній. Того не думати про щось можна тільки одним способом — думанням про інше. У тих випадках, коли відчував загрозу вибовтати щось у сні, перед сном я зосереджено згадував якийсь домашній епізод, полемізував з кимось і енергійно повторював якусь вельми далеку від слідства думку. Можна про слідство думати: поставити перед зором слідчого, зосередити всю увагу на ньому і повторювати “Кат! Брехло! Сволота лукава! Кат! Брехло! Сволота лукава!” Застосувавши наркозний допит, слідчі мають шанси добути з вашої зачумленої голови на свою адресу цю лайку.

— Пане Левку, до мене вони застосували допит під наркозом відкрито. Прийшли в житлову камеру, слідчий зачитав постанову прокурора про дозвіл провести цей допит, ззаду мене став мент, лікар підійшов і приставив клок вати до носа й рота. Я затамував подих і думаю, чи вдихати потрошечку чи відразу на всі легені. Тим часом повторюю про себе: “Бандити! Кати! Катюги! Катюги! Катюги!” І з цими словами вдихнув на всі легені наркозний дух із вати. Легкий шумок у голові, туман на очі, і я провалився в небуття. Це було опівдні. Проснувся десь опівночі, посюсяв, бухнувся на поміст й одразу ж заснув мертвецьким сном.

Пару днів мене не викликали. Потім слідчий викликав, довго лаявся по-московському, і після того як я в черговий раз відмовився говорити, узяв ключа від квартири між пальці правої руки, боляче шпигонув бородкою ключа в ребро і відправив до камери.

Викликали ще кілька разів, били й назад повертали до камери. Одного разу цей слідчий сам зайшов ззаду і з брутальною лайкою носаком засадив у праву нирку. Удар так дуже досягнув нирку, що я зразу відчув глибокий біль. Щось він там зрушив. Відтоді вона з більшими чи меншими перервами турбує мене постійно. Наші лікарі добувають мені таблетки. Вони полегшують біль, але не виліковують нирку. І я постійно ношу з собою оцю пляшечку. (При цьому він витягнув з кишені і показав мені невеличку пляшечку з білими таблетками.)

— Після цього мене більше не викликали на слідство і десь за пару місяців принесли обвинувальний висновок. У ньому було розкладено все: і структура групи, і хто і яку зброю робив, де вона зберігалася, протоколи польових випробувань гранат і самопалів і великий список свідків. Цей список склали хитро: між нашими людьми були свідки підмітайли та кілька стукачів, які нібито в наслідок їхнього становища на виробництві випадково наткнулися один на кілька гранат, другий на кілька пістолів, третій на десяток кинджалів. Усе було ясно, як на долоні. Якщо нічого не придумати і справа на трибуналі піде за сценарієм обвинувального висновку, то половину групи засудять до 20 років каторги, а половину стратять. Як же викрутитися? І на третій день мені прийшла геніяльна думка.

— Яка? — запитую.

— Не поспішайте, пане Левку! — продовжував розповідь Юрків. — Спочатку — про трибунал.

А судити приїхав з міста Петрозаводська Військовий трибунал Біломорського військового округу. Уявіть собі доволі чималу залу. Біля стіни в загородці сидить сім звинувачуваних. Навпроти, біля протилежної стіни, кілька столів. За столом — прокурор, а на столах зброя: 9 пістолів, самопалів, 11 гранат, 23 кинджали, 5 фінок, кілька наконечників списів, 2 пляшки з сіркою, кілька сокир з довгими ручками, ножиці для різання дроту, кілька мотузків з якорями, дві плетені драбини і кілька пляшок суміші бензину з двигуновою оливою з прикріпленими до них запальниками — цілий арсенал.

Юрківа завели до зали останнім. Він глянув на цей арсенал, потім на шестеро своїх друзів. Вони вп’ялися поглядами в нього. Усі були змучені, схудлі, кілька з опущеними головами, решта дивилася прямо й уперто. Він привітав їх бадьоро: “Слава Україні!” Майже всі відповіли: “Героям слава!”

Конвой гукнув: “Тихо!” Суддя трибуналу відкрив слухання, а в’язні, мов зачаровані, не відводили віч, від зброї, що лежала на столах перед прокурором. “Як її багато! — думали, — зараз краще, коли б її було менше!”

Суддя дочитав обвинувальний висновок і запитує:

— Підсудний Юрків, чи визнаєте свою вину?

— В чому?

— У підготовці збройного повстання супроти радянської влади, тобто у зраді батьківщини? — ствердив суддя.

— Не визнаю. Ми багато разів зверталися до уряду, щоб спрямував комісію для зустрічі з політичними в’язнями. Адміністрація табору наші клопотання не пропускала до Москви. Тому ми вирішили прорвати охорону силою, щоб поїхати до Москви і вручити урядові Союзу РСР нашу скаргу на грубі порушення соціялістичної законности адміністрацією табору.

Слова ці він вимовляв гучно й повільно. Кілька разів зупинявся і просив секретаря трибуналу майора Іванова записати їх слово в слово. В міру викладу цієї заяви його колеги веселішали, і все вище підіймали голови. Вони зрозуміли геніяльну трансформацію спрямованости їхнього умислу, і всі до єдиного повторили її у відповідь на запитання судді до кожного з них. Караташ додав, що позаяк влада концтаборів вже неодноразово розстрілювала беззбройних в’язнів і адміністрація сьомої зони не виявляла більшої гуманности, ніж у тих таборах, то вони припускали, що й їх можуть розстріляти за найменше обурення жорстоким нелюдським режимом. Ми не хотіли безборонно згинути від емвеесівського свавілля. Щоб не думали три члени трибуналу й прокурор, секретар мусив занести до протоколу сім відповідей одного й того ж незлочинного умислу.

Злочинним був метод — виготовлення зброї. Стаття за виготовлення і зберігання зброї передбачала кару до п’яти років ув’язнення. Проте трибунал пішов своєю логікою і 5 березня 1953 року присудив до страти Юрківа, В. Караташа і П. Мельника, до 25 років ув’язнення — М. Головая, Н. Кухту, Г. Дубенюка та В. Леськіва.

Юрківа і Караташа запроторили до Вологодської тюрми й посадили до смертних камер. Після довгих п’яти місяців страту замінили на 25-річне ув’язнення.

— На той час я відсидів п’ять років, — сказав Юрків, — і залишалося ще сидіти двадцяти років. Позаяк більше 25 років дати не можна було, то реально мені добавили ще п’ять років, і таким чином я ніби починав з початку 25-річний термін, щоправда тепер був уже рецидивістом. Тоді це мене абсолютно не засмутило, бо яка різниця чи попереду 20 чи 25 років — однаково кінець і того й того терміну десь в далекому туманному майбутті.

— Здорово! Як вам не юристові спала на думку геніяльна ідея змінити умисел з боротьби проти совітської влади на боротьбу за законність діяльности цієї ж влади?

— Слідство тривало довго, і врешті-решт я це придумав.

— Думка Караташа про збройну оборону у випадку, коли б зону почали розстрілювати, також цікава.

— Так. Якщо знищення в’язнів табору робить управління МВС нібито зі своєї волі, тоді знищення є незаконне, а опір йому законний, а якщо знищення здійснюють за рішенням влади, тоді опір спрямований проти самої влади і отже — він незаконний. Мій варіянт кращий, бо ініціятива боротьби за законність у наших руках.

— Так, хоч далебі обидва варіянти виходять із фіктивного засновку про те, що табірне начальство — це одне, а влада в Москві — це щось інше.

— Яка доля інших учасників підготовки до повстання?

— Ми їх не бачили й не потягнули за собою. Залишилися поза слідством: Степан Петраш, Віктор Будник, Володимир Довганюк, Володимир Бобиляк, Василь Чопик, Василь Микитюк, Василь Стеблик, Микола Круківський, естонець Костерпалу, Роман Писарчук, Петро Лепих, Купринець, Читайло, Петро Тракслер (із Закарпаття), Василь Скрипник, Василь Смицьнюк (з Івано-Франківщини), Павло Рожко (з Херсонщини), Федір Бельковський (з Січеславщини), Василь Чепіга (з Донеччини), Іван Калевич (з Рівненщини).

* * *

Ми попрощалися друзями. І я подумав: “Так ось що означає гасло Декалогу українського націоналіста “Я дух одвічної стихії, що врятував тебе від татарського потопу і поставив на грані двох світів будувати нове життя” і заповідь “Здобудеш незалежну Україну або згинеш у боротьбі за неї!”

Так, я, Лук’яненко, син України з-над Десни, здобуду Україну або згину в боротьбі за неї! І ще раз у найглибшому переконанні повторив перед небом: “Здобуду незалежність України або згину в боротьбі за неї!”

Зима 1961–1962 року.

P. S. Авторський відступ.

Пишучи цей нарис, я знаю, що є ще живі учасники тих знаменитих подій. Напишіть мені і уточніть події, бо ж Юрків розповідав мені про них 42 роки тому і, по-перше, істину в справі за участю багатьох людей з обов’язковим дотриманням вимог конспірації важко встановити за розповіддю однієї людини, а, по-друге, часу спливло так багато, що я міг щось забути або не ті розставити наголоси. Встановлюймо об’єктивну хроніку подій гуртом. Я ж тут виклав так, як лишилося в моїй пам’яті, і тим виконав обов’язок перед пам’яттю мого друга Володимира Юрківа. Нас розвели на кілька років. 1967 року я знову зустрівся з ним. На цей раз у Барашевому в центральній лікарні. Про це дастьбі напишу в наступній книжці спогадів.