З часів неволі. Сосновка-7

У робочій зоні

Вірун запропонував мені показати робочу зону.

Із житлової зони через перепускну вахту ми пройшли до робочої. Поруч із вахтою — величезна брама для в’їзду і виїзду вантажних машин. Метрів за п’ятдесят ще одна — для поїздів. Відразу за вахтою — невеликий майдан, від якого розходилися стежки вглиб заводу.

Неподалік брами, через яку в’їжджали потяги до зони, починався великий лісосклад, що тягнувся зоною метрів на двісті. Збоку — низенький невеликий барак із заводською конторою, де працювали і в’язні, і вільнонаймані. Далі був тартак. Потім електростанція, ливарня і сушарня. Уздовж правого паркану зони тягнулася довга відгороджена колючим дротом смуга землі, на якій в’язні вирощували овочі для адміністрації. Навпроти огорожі стояло два довгих бараки — деревообробні цехи. Вони були старі-престарі: колоди в стінах давно потріскалися й почорніли, стіни зігнулися, осіли, місцями були скріплені поперечними дошками й болтами, і їхні вікна опинилися майже на землі. Перед цими цехами стояли величезні штабелі пиляного лісоматеріялу, який перетворювали на шафи і столи різних форм і розмірів.

Далі по периметру високого дерев’яного паркану і огорожі з колючого дроту знаходилися два нові цехи з білої цегли. Стіни високі, вікна великі. Порівняно зі старими дерев’яними бараками, з яких віяло минулим, ці світилися оптимізмом. Вони немов промовляли: ми щойно почали своє життя і призначені для довгого майбутнього. Для майбутнього! “Отже, — подумалося мені, — політичний концтабір — це не тимчасове явище, а постійне. Якщо центральна влада в Москві планує політику і уявляє її в перспективі, то тут є те, що вона має на увазі — справжнє, а не якісь пропагандистські бульбашки для замилювання очей мільйонам громадян. Виходить, центральна влада знає, що ідейної єдности совітського суспільства не буде, що завжди існуватимуть політичні опоненти і вона їх завжди репресуватиме. І це, між іншим, вказує на те, що вона представляє не весь народ, а його частину”.

В університеті, вивчаючи революцію, що була в минулому, я питав професорів, чи можлива революція в майбутньому. Відповідь була одна: неможлива, бо в совітському суспільстві, мовляв, встановилася ідейна єдність. Так ось, смію запевнити, — оці два невеликі цегляні цехи доводять, що ідейної єдности не буде. Це означає, що професори брехали, що наукова істина для них не є найвищою цінністю і що вони не стільки вчені, скільки пропагандисти провідної партії, речники не об’єктивної істини (як мало би бути!), а захисники суб’єктивних інтересів партії. Сумно, що наука перестала бути наукою!

У цих нових цехах виробляли ящики для телевізорів та футляри для годинників “Зозуля”: дерево різали, стругали, наклеювали шпон чи текстурний папір, шліфували, фарбували, полірували доводили до кондиції вручну і відправляли. Сморід від лаку стояв неймовірний. Окремі в’язні носили респіратори, та це не рятувало від дерев’яного пилу в суміші з бозна-чим.

Ми з Віруном увійшли до складу готової продукції. До нього підходила залізнична колія.

— Усі, хто думає тікати, — промовив Вірун, — приходять сюди й дивляться, як меблі зі складу завантажують у вагон, як менти перевіряють його, запломбовують, супроводжують за зону, перевіряють знизу і відправляють геть. Шафи запаковують у ящики саме тут. За ними постійно спостерігає комірник. Він — в’язень. Завскладом вільнонайманий мордвин, проте він тут не завжди. Переважно під час завантаження вагона. Якщо перед тим запакувати людину в шафу, то і при ньому можна ящика з шафою занести до вагона.

— А в’язні думають про втечу? — запитую я Віруна.

— Аякже, постійно, — відказує. — Ну, ясна річ, не всі. Але з тих, у кого весь строк попереду і строк великий, багато хто хотів би втекти. Спроба втечі у такий спосіб була рік-півтора тому. Карні злочинці запакували свого “кориша” в ящик з шафою, дали йому ніж і пилку-ножівку, але не просвердлили в шафі жодної дірки. Шафа зачинилася щільно. Повітря забракло. Він із середини не міг пропиляти дірку, бо нізвідки було почати: не було щілини, куди можна було встромити кінець ножівки й почати пилять. Коли вагон у Потьмі червонопогонники передавали залізничникам, він почав стукати й кричати. Відкрили вагон і його витягнули. Втікача засудили, добавили три роки й відправили в тюрму, а в складі замінили всіх людей. Нові, розбавлені стукачами, не довіряють один одному і того з ними поки що не можна домовитися.

— Степане, а ти готовий тікати?

— Так, звісна річ! Готовий! А ти, Левку?

— Також готовий. Лишень спочатку треба добре вивчити обставини. І коли б були шанси на втечу, то я пішов би на це. Степане, а коли б ми опинилися на волі, то який план подальших дій ти собі уявляєш?

— Підпілля! Уб’ємо міліціонера й заберемо пістоль. З одним пістолем легше добути другий і так далі.

— Ти думаєш, що знайшов би сім’ю, яка взялася б нас ховати?

— Знайду!

— Гаразд. Залишимо тему, як і що будемо робити, коли вирвемося з табору. Подумаймо, як вирватися. Ти вже трохи знаєш людей у зоні. Дуже обережно вивчай людей, що працюють тут на складі і придивляйся до інших варіянтів.

Далі ми обійшли механічний цех і зайшли до кузні. Старший кремезний чоловік щось грів на горні, а біля ковадла ми побачили чоловіка явно зухвалого вигляду. Трохи вищий за середній зріст, міцної спортивної будови з великим молотом у руці. Розставивши широко ноги, стояв з високо піднятою головою, дивився прямо на нас і посміхався. Ми підійшли. Я простягнув руку для привітання, дивлюся йому просто в очі з мовчазним запитанням: “Що ти за чоловік?” Він не відводить очей і з тією ж прямотою, мабуть, повторював щодо мене таке ж запитання.

— Лук’яненко Левко.

— Маменко Олекса, — не відводячи очей, називає себе.

— Ви звідки? — питаю.

— З Донбасу, з Краматорська. А ви?

— З Чернігівщини. А судили у Львові. Важку роботу маєте. Такий великий молоток, — показав очима на те, що Олекса тримав у руці.

Він ще більше виструнчився і з гордістю каже:

— Це найбільший молоток. І немає тут сильнішого за мене, хто міг би гепати, як я!

Коваль розпечене залізо залишив у горні і повернувся до нас.

— Так, — каже, — Олекса добрий молотобійник.

— Ви хочете навчитися ковальства? — питаю Маменка.

— Ні. Я задоволений з того, що цей найбільший молот у моїх руках і що ніхто так не може бити, як я. Особливо мені радісно, коли йде начальник загону чи кум Агєєв. Я ставлю молот на ковадло, кладу обидві руки на ручку і зверхньо сміюся над ними: ну, хто з них, цих миршавих нікчем здужає зрівнятися зі мною?!

— Який у вас термін ув’язнення?

— Десять років. А у вас?

— П’ятнадцять. Скільки вам ще сидіти?

— Більше ніж відсидів.

— Гаразд, земляче, ще зустрінемося. А поки що бувайте здорові!

Ми попрощалися й пішли далі оглядати завод.

Невдовзі я довідався, що і в Краматорську на заводі Маменко працював на найбільшому пресі. Він гордо стояв біля величезної машини і радів, що вона слухняно виконує його команди. І хіба це не свідчило, що він найкращий на заводі?! На заводську дошку пошани, щоправда, не потрапляв з тієї ж причини: дошку формувала дирекція, а він її не вважав за розумнішу, дужчу чи кращу за себе і коли хтось із них проходив повз його височенний могутній прес, він зупиняв його і прямо з високо піднятою головою давав йому зрозуміти свою зверхність.

— Скільки платять людям за роботу? — допитуюсь у Віруна.

— У лакофарбувальному цеху — це найшкідливіша робота, 32, 34 до 36 рублів помісячно. У котельні, сушарні, ливарні платять близько 30 рублів. На всіх інших роботах менше. Проте в цехах багато є робіт нормованих. У такому разі можна заробити більше, якщо перевиконувати норму. Щоправда, це може бути небезпечно: якщо якась дільниця вся перевиконує норму впродовж кількох місяців, тоді дирекція заводу підвищує норму виробітку і люди змушені робити більше за попередню платню. Норму виробітку на заводі мало хто виконує. Начальство карає, якщо виробиш менше від 20 відсотків, бо тоді в’язень не покриває свого харчування. Це так тепер, бо ще майже 200 зеків взагалі не працює. Коли організаційний період мине, тоді, як вважають старі в’язні, примусять виконувати всю норму. Ми приїхали в добрий період, який довго тривати не буде.

Увечері мене викликав начальник загону капітан Головін і запитав, чи я не знайшов собі роботи.

— Ні, ще не знайшов, — відповів.

— Ідіть завтра і шукайте.

— Ви так кажете, наче робота потрібна мені і я її хочу шукати. Вона мені зовсім не потрібна.

— Кожен повинен працювати. Ідіть завтра і знайдіть працю! — строго мовив Головін.

— Тобто ви говорите, що робота не якась там добровільна, а примусова та й годі.

— Так.

— Отже, політичних в’язнів, які потрапили до ув’язнення не за дармоїдство, а за політичні переконання, ви хочете перевиховати не ідеями, а примусовою працею — нелогічно!

— Ви недооцінюєте значення примусу. Шукайте собі роботу і завтра ввечері мені скажете, де б ви хотіли працювати, — відрубав він.

Я вийшов з кабінету, розшукав Ігоря Кічака, розповів йому розмову з Головіним і спитав:

— А що як просто відмовитися від роботи?

— Краще цього не робити. Якщо ви відмовитеся навідріз, вас за будь-що садовитимуть у бур (барак посиленого режиму) і тим самим відріжуть від багатьох людей, з якими вам обов’язково потрібно познайомитися. А якщо підете на роботу, то й на роботі ж можна знаходити час для обміну думками.

— Гаразд, пане Ігоре. Бачу, що ви радите мені так, як би й собі порадили. А то дехто радить мені діяти так, як сам чогось не хоче діяти.

Назавтра ввечері капітан не з’явився у загоні, а наступного дня запропонував мені разом піти до робочої зони.

— Шановний Лук’яненко, — каже Головін, — вам би добре було почати працю з електростанції на підвезенні вугілля до парового котла.

— Громадянине капітане, я знайшов роботу в другому цеху на підвезенні деталей.

— Ну, ні, на електростанції вам буде краще.

— Знаєте, я вже багато ходив по заводу і бачу, що в другому цеху якраз підходяща для мене праця.

— Ні, я думаю, що найбільш підходящою для вас працею буде підвезення вугілля. Там після роботи можна завжди в душі помитися. Якщо раніше забезпечите котли вугіллям, то можете повертатися в житлову зону — вахта пропустить.

— Я вже вирішив, що піду в другий цех.

— Ні, підете на електростанцію.

— Це наказ?

— Так!

— Так навіщо ж ви граєте кумедію в добровільність вибору праці? Хто наказав, кадебіст?

— Я наказую! — зі злістю відказав Головін.

— Не вірю. Ви просто берете на себе відповідальність. Що, кадебісти вирішили запхнути мене на найважчу працю? Ви мені скажіть: це написано у справі зі Львова чи тут уже вирішили?

— Вироки доручено виконувати нам.

— Це не відповідь.

— Ми інтелігенцію стараємося привчати до фізичної праці.

— Дякую за відвертість! Оце зовсім інша мова, а то “вибирай, вибирай собі працю!” Який у біса “вибирай”, коли в дійсності вирішили, що інтелігента треба кинути на найважчу працю. Це тільки мене чи кожну інтелігентну людину запрягаєте в подібний хомут?

— У нас тепер загалом індивідуальний підхід.

— Справедливість вимагає однакового підходу до всіх в’язнів.

— Ні, ви тут в колонії різні і до різних людей різний підхід.

— Передайте в такому разі чекісту, що Лук’яненко селянської закваски, виріс не в оранжереї, має міцні жили і ніяка робота на заводі його не лякає.

Він представив мене старшому зміни, покрутився п’ять хвилин і пішов геть.

За зміну потрібно було навантажити, привезти й розвантажити дев’ять вагонок вугілля. Два тижні в мене болів кожен м’яз, і я смертельно втомлювався. Потім ставало все легше й легше, за місяць я втягнувся і вже почувався цілком нормально.