З часів неволі. Сосновка-7

Затишшя перед грозою

Після тієї розмови з трьома в чорних костюмах мене понад тиждень не викликали на слідство. Це було схоже на затишшя перед грозою. Але я втішався тим, що мав доволі часу, аби все обміркувати. А думати було про що. Почуття мої двоїлися. З одного боку я мав себе за козака, продовжувача боротьби за незалежність України. Я розумів історичну непримиренність двох національних стихій: українського прагнення до національної свободи і москвинського — до загарбання і утримання. Українська стихія доходить до фанатизму. Російська спокійніша. Вона впевнена в своїй правоті тримати Україну в своїх лабетах, як вовк впевнений у своєму праві задирати коней і корів. Неможливо їх примирити, як неможливо примирити вогонь з водою — існувати можуть вони або на відстані одне від одного, або після загибелі одного з них. Того війна між ними неминуча і для підкореного народу — бажана. У ній козак може згинути. І до смерти треба бути готовим, сприймаючи її не як трагедію, а як героїчний козацький вчинок.

З іншого боку — правничий факультет з його культом права навіть попри правовий нігілізм Маркса (його відомий вислів: не кодекс править суспільством, а панівний клас, не право править, а воля панівного класу). Навіть в університеті — якщо ти маєш антидержавні переконання — якось незвично чути на свою адресу: націоналіст, антирадянщик, ворог, зрадник… Здається, що тебе роздягнули й поставили на людному місці: все, що в тобі є — правда, і все ж хочеться якнайшвидше одягнути звичний костюм, аби набути звичайного для всіх нормальних людей вигляду.

А чи не є оце бажання набути звичного вигляду і злитися з іншими людьми лише протестом проти передчасного арешту? Бо ж ти давно вийшов із буденної людської течії і почав прокладати свій власний шлях. І зрадив Радянський Союз у помислах ти вже давно, а тепер тобі неприємно, що тобі сказали про це прямо?

І все ж, які всі ці люди тут брехливі й лицемірні! Як усі нормальні людські поняття вивертають навиворіт, все тлумачать навпаки! Рабство називають свободою, колгоспну кріпаччину — розквітом села, русифікацію — розквітом національної культури, спробу скористатися конституційним правом на вихід республіки з Союзу — зрадою батьківщини… І чи правильно я чинив, наводячи цим чекістам численні факти на доказ того, що Україна спроможна бути незалежною державою? Може, головна мета цієї зустрічі в тому й полягала, щоб визначити, чи моя самостійщина — щось поверхове й випадкове, чи щось обґрунтоване й глибоке.