З часів неволі. Сосновка-7

“Наша мрія, синку, не подобається владі”

Дружині вони не сказали, коли саме мене відправлять зі Львова. Та й сам я цього не міг знати. День відправки становив оперативну таємницю. Щоб хтось не зупинив потягу і не звільнив націоналістів, про цей день ніхто за межами тюрми і самих слідчих не повинен був знати. Така обережність була виправдана до 1956 року, в час збройної боротьби супроти московських загарбників. 1961 року вже нікому було зупиняти поїзд, стріляти в охорону з солдатів міністерства внутрішніх справ, звільняти ув’язнених і поповнювати ними повстанські загони. Проте за інерцією чекісти й енвеесівці дотримувалися попередньої таємничости.

Я цілими днями ходив по камері, думав про майбутній концтабір, а більше співав, співав. Гучно не дозволялося, а в півтону наглядачі не забороняли. Загадав собі проспівати всі пісні, які лишень знав. У пам’яті зринали все нові й нові — чуті в рідному селі, в армії. Особливо багато вивчив пісень в армії, коли служив під Києвом у Макарівському районі, а потім — у австрійському містечку Баден. Там були майже самі українці і весь вільний час співали. Ці співи мали якусь чудодійну силу: вони згуртовували, давали кожному почуття родинности, створювали магнітне поле, що об’єднувало всіх у духовну монолітну силу. Співи витворювали невидимі струни єднання з Україною, з тією місциною, де жили батьки, родичі, друзі, кохані, які знають і співають цих же пісень. Намагався не спрощувати мелодії, а кожну ноту відтворювати так, як співали мама, село, ті українські парубки у совітській військовій уніформі з різних областей України, разом з якими ріс і мужнів у армії з 1944 по1953 рік. Згадував мамині пісні: “Ще не вмерла Україна”, “Розлилися круті бережки, гей, гей по роздоллі” та “Я сьогодні щось дуже сумую”. Пісні ці заборонені, та що мені заборона? Я вже в полоні. Мене загнали у те найглибше дно, в яке лишень могли загнати, то й боятися немає сенсу. І я знову й знову заводив:

“Синку, — згадалися мамині слова, — ти як будеш бачити, що коло тебе сексот чи хтось непевний, то в рядку “Ще засяє свободи зоря” слово “свободи” заміни на “червона”, а останній куплет не співай зовсім, бо в ньому ж уся наша мрія, а вона ж не подобається владі.”

Саме ця пісня так вже подобається мені! У ній — вся наша історія, вся національна доля. І потужна сила в руках стискала шаблю, а глибинна незламна воля рокотала:

О моя, моя кохана Україно, ти неодмінно воскреснеш! Відродишся! Через мене. Через мої муки. Я подам тобі руку, я підставлю тобі свої плечі, щоб ти по мені пішла вверх.

Ти змучена, ненько моя люба, ти стекла кров’ю своїх галицьких і волинських синів. Твоя кров перейшла до мене від козака з-над Чибрижа. Це був твій козак, і я твій. Я також, частинка тебе.

А, може, вони для мене оце тепер і вдарили? А мо’ для мене це і є той рішучий бій?

О, ні! Необхідно підготувати такі дзвони, щоб вони зарокотали на всю Україну, щоб їхня луна збудила козацькі серця, щоб по всій Україні взялися за шаблю й очистили землю від зайд. І хай сторіками у Чорнеє море кров московська стече!

Агов, чоловіче! Мо’ ти грішиш, накликаючи їм смерть? Прости мені, Боже, цей гріх. Та який там гріх — гріховним є московське сатанинське плем’я, знищити його — це знищити джерело зла і розширити сферу добра, тож дай, Боже, випекти цих зайд назавжди, щоб і сліду їхнього в Україні не залишилося!