З часів неволі. Сосновка-7

Мода на йогу в зоні

— Пане Левку, — звернувся до мене Степан Кравчук — ти знайомий з Євгеном Грицяком?

— Ні, не знайомий.

— Ходімо, я познайомлю тебе з ним.

— Є в тому який сенс чи — аби було з ким марнувати час у пустих теревенях?

— Є сенс. Він непересічна особистість.

— В чому?

— В силі волі і відважности.

— Тут у концтаборі, слава Богу, таких людей багато.

— Не став їх в один безликий сірий ряд. Бо кожен з цих людей має своє обличчя.

— Добре. Я не сноб і не зарозумілий аристократ, щоб спілкувався тільки з мені подібними, а на інших дер носа згори, проте часто буває шкода часу повторювати черговому з них по суті справи те, що за дві години перед цим розповідав іншому. При цьому кожен з такої зустрічі намагається робити конспірацію: щоб поблизу нікого не було, а найкраще — залізти в якийсь глухий кут між купами дощок чи дров.

— Ну так, ти б хотів зібрати відразу сто осіб і їм гамузом розповісти щось за дві години замість того, щоб потратити на них двісті годин.

— Власне кажучи, так. У цьому моя найбільша мрія. У всякій справі, так і в політичній діяльности, слід прагнути до підвищення продуктивности праці. Говорити дві години одній особі — це одна справа, а говорити те ж саме дві години ста особам — це підняти продуктивність лекторської праці в сто разів!

— Не будь такий страшенно раціональний, бо перетворишся на сухар. Хіба рідко людині хочеться побалакати про абищо, аби відвести душу, думками вирватися за межі табірної дійсности й помріяти?

— Я також часом відчуваю таку потребу пофантазувати й помріяти. Проте, знаєш, я обриваю мрії і повертаюсь до реальности. Річ у тім, що життя коротке і треба поспішати заповнювати відведений час істотним змістом, а не мріями.

— Ти можеш так казати, бо ти вчений чоловік, а що робити нашим простим хлопцям, повстанцям?

Я не встиг відповісти, бо ми підійшли до Грицяка і Кравчук познайомив мене з ним.

Грицяк був трохи вищий за мене і приблизно того ж віку. Волосся, мабуть, давно покинуло його голову і вона блищала рівним ледь жовтуватим пергаментом. З-під брів світилися дві іскри карих очей. Не було в них ні покірности, ні лагідности, ні доброти. Його погляд випромінював відкриту сміливість, прямоту й волю.

— Левку, — обізвався Кравчук, — ти знаєш, що пан Євген займається йогою?

— Я чув про це від когось з наших краян і тепер, коли ти познайомив мене з паном Євгеном, сподіваюсь почути про йогу від нього.

— Я до ваших послуг, пане Левку, — каже Грицяк.

— Розкажіть мені бодай трохи про йогу — попросив я Грицяка — і як до неї ставиться влада.

— Думаю, що про йогу в СРСР знало вузесеньке коло індологів. Напевно, на початку 50-х років уперше надрукували історію індійської філософії. Ще через кілька років надрукували ґрунтовну працю про йогу і великого йоги Рамачараки, і ось нещодавно в журналі “Філософські науки” з’явилося кілька публікацій йоги Вивикенанди.

— А чого ви назвали Рамачараку великим?

— Йога існує понад дві тисячі років. Учення й практика йоги в Індії була окутана покривалом таємничости. У ній існує кілька стадій досконалости, або інакше кажучи, кілька рівнів оволодіння йогою. Йога вважає, що не кожному дано пізнати йогу повністю. Один оволодіває першою стадією і далі заглибитися неспроможний і залишається назавжди на цій першій стадії. Другий оволодіває першою і другою стадіями і далі неспроможний і так далі. Йоги в найвищій стадії уміють зупиняти дихання на два тижні, можна сказати, помирають на два тижні і потім самі повертаються до нормального дихання і життя. У цій стадії йоги не підвладні жодним хворобам. Вони володіють своїм тілом до такої міри, що по суті можуть покидати своє тіло і лише духом, тобто енергетикою, переміщатися в інше місце, на інший континент і там з’являтися у матеріалізованій формі.

— Це здорово! Хоч, далебі, в це важко повірити.

Таке перевтілення, уміння бачити на відстані і штовхнуло йогів до втаємничування свого вчення і своїх можливостей. До XX сторіччя в Європі про йогу нічого не знали. Перші кроки до знайомства з йогою зробили англійці в часи окупації Індії. Це була обмежена, проте все-таки доволі велика інформація. Рамачарака осягнув йогу до кінця. І він перший свідомо почав розсекречувати йогу. Це він зробив у вигляді товстої книжки. Надрукували англійською мовою, а з неї почали друкувати й іншими мовами. В зоні маємо російськомовне видання. Я її уважно прочитав і бачу, що багато залишилося за межами книжки, тобто Рамачарака також розкриває не всі тонкощі йоги.

Цікава педагогічна засада йоги. Вона вважає, що людина може і повинна сама себе удосконалювати, і через вдосконалення може проходити різні стадії піднесення. Загалом об’єм інтелектуальної сили людини, даний кожному окремому чоловікові Богом, не може бути змінений. Проте завдання людини полягає в тому, щоб використати дар Божий до кінця, що на практиці, як вважають йоги, буває вельми рідко, і йога, власне кажучи, має своїм завданням сприяти тому найголовнішому використанню. Як учення ідеалістичне, вона не просто визнає існування Бога, але й сповідує цікаву педагогічну засаду: вона визнає існування верховної сили, яка веде назустріч одне одного тих, хто прагне до самовдосконалення. Звідси правило: коли людина вирішила в чомусь, наприклад, в оволодінні йогою, сама себе вдосконалювати, то вона зустріне навчителя собі на допомогу, причому процес зближення учня з учителем є взаємний і обов’язковий. Вони знаходять один одного обов’язково. У цій педагогічній парі учень є центральною точкою. Учитель викладає учневі все, що в нього є, учень вичерпує з учителя всі знання, які має учитель, або скільки він сам спроможний взяти в свою голову. Тут можливі кілька варіянтів: по-перше, учень, не вичерпавши вчителя, наповнив свій мозок по вінця своєї пам’яти; по-друге, учень вичерпав усі знання з учителя і не наповнив об’єм своєї пам’яти. Він готовий іти далі, ніж міг провадити його вперед перший вчитель. У такому разі він обов’язково знаходить другого вчителя, який шляхом збільшення знань веде його далі. Ця обов’язковість — воля неба, яка здебільшого учня поєднує зі здібним учителем.

Якщо учень вичерпає другого вчителя і ще спроможний розвиватися далі, йому обов’язково прийде назустріч третій учитель і так далі, доти, доки він спроможний удосконалювати себе.

Важливо підкреслити, що мова йде про двоєдиний процес удосконалення людини. Об’єктом вивчення в цьому разі є, ясна річ, йога: її теорії (учення, філософії) та оволодіння вправами (глибоке дихання, вольове зосередження уваги на об’єкті з такою самоізоляцією від зовнішнього світу, за якої зовнішній світ ніби зовсім відсутній, така концентрація волі на одній думці, коли стає можливим цю думку ніби вистрелити комусь за тисячі кілометрів та інше). Мета йоги — фізичне й психічне удосконалення людини. Тому йога в центр своєї уваги ставить учня, його воля до самоудосконалення — це головне. Якщо цього немає, учитель нічого не може зробити, та він і не з’являється. Здається, Ісус Христос пройшов цю велику школу. У кожному разі індійський бог Рама — перший Великий посвячений (між іншим наш трипільський праукраїнський арій) — це перший великий йог.

Поява в зоні товстої книжки Рамачараки збудила допитливих людей і створила моду на йогу. Ми кинулися конспектувати. Чекісти кілька разів забирали зошити й вивчали. Мабуть, прийшли до висновку про нешкідливість йоги для їхньої влади. Зошити повернули і тепер не забирають.

— Отже, питаю, це вчення не становить небезпеки для комуністичної імперії?

— Так, не становить. Йога виникла в Індії ще в другому сторіччі до нової ери. Йога — це і теорія, і практика. Теорія навчає практикуванню йоги.

— А коли б я не захотів практикувати, то що, не варто й читати?

— Не поспішайте, пане Левку, хай я продовжу. Отож йога складається з трьох частин. Перша частина зветься Хатха-йога. Конспект Хатха-йоги займає товстий зошит. У мене він є і я можу вам дати переписати. Хатха-йога — це вчення про дихання та будову легенів. Саме завдяки глибокому диханню людина сполучається з праною чи, простіше кажучи, дістає можливість споживати прану.

— А що таке прана?

— Прана — це той космічний складник повітря, який активізує хімічні процеси в організмі, сприяє очищенню крови, робить організм сильнішим, відпорнішим. Друга частина йоги зветься Раджа-йога. Вона вчить концентрувати увагу і зміцнювати волю, тобто вона займається нервовою системою людини. Третя частина розвиває інтелект і учить спрямовувати енергію мозку в заданому напрямку на заданий об’єкт.

— Яка мета йоги?

— Самовдосконалення людини.

— А за межами удосконалення є якась зовнішня мета?

— Немає. А хіба цього мало?

— Цього зовсім недостатньо. Людину, ну наприклад, самого себе, я розглядаю як інструмент політичної дії. Удосконалення будь-якого інструменту роблять для того, щоб він краще виконував роботу. Мета інструменту не в ньому самому, а в піднесенні ефективности дії на об’єкт. Зубило точать для того, щоб краще рубало бляху, свердел точать для того, щоб краще й швидше свердлило метал, солдата вчать стріляти для того, щоб влучніше стріляв і більше вбивав ворогів, націоналіста є сенс навчити історії та інших суспільних наук для того, щоб у теоретичних дискусіях із шовіністами вправніше обґрунтовував правоту українського національно-визвольного руху.

Зубило, свердло, солдат, політик — інструменти. Я — також інструмент у руках української національно-визвольної ідеї. І я хочу себе удосконалити, мов зубило, заточувати для кращого рубання імперської державної машини.

Якщо йога передбачає самовдосконалення і не передбачає використання самоудосконаленого мене у політичній боротьбі, тоді ніц не варте таке удосконалення.

— Я люблю Україну і хотів би робити їй добро. Проте в цих умовах, в яких ми тепер перебуваємо і, далебі, будемо знаходитись ще не один рік, по-перше, немає змоги щось конкретне робити для України, а по-друге, використаймо нашу змушену політичну бездіяльність для того, щоб ширше глянути на людину, землю, космос. Людина живе не тільки тут і зараз. Душа її вплетена через прану в космос і де межа, до якої линуть думки людини, її біологічно-електрична енергія, ми не знаємо. І з іншого боку, хіба ми живемо тільки зараз? Хіба наше “я” не триває в часі з минулого через теперішнє і в якесь майбутнє? Тож коли ми вдосконалюємо свою фізичну сутність завдяки Хатха-йозі і свої волю й розум завдяки відповідним вправам, то чи не робимо ми богоугодну справу?

— Гадаю, що тут індійська йога розходиться з християнством, бо ж християнство навчає робити іншому добро, а не замикатися на самому собі.

— Послухайте, — втрутився Кравчук, — не можна так. Левку, ти оголеною логікою притискаєш пана Євгена до стінки й вимагаєш підняти руки. Поглянь на йогу інакше: йога — нове явище. Вона цікава, і з нею просто треба глибше познайомитися.

— Пане Стефцю, я згідний з тобою. Ви, пане Євгене, дасте мені зошита, щоб переписати?

— Дам.

— Євгене, покажіть панові Левкові позу лотоса та навчіть його глибокого дихання.

— Чи ж він захоче робити ці вправи? — звернувся Грицяк ніби до Кравчука.

— Захочу, — відповів я.

— На перший раз я вам тільки покажу їх.

Він сів на поміст, склав ноги в клітку і підтягнув ліву ногу ступнею вверх і дві ступні виявилися вверх. Поза лотоса необхідна для вироблення уміння зосереджувати увагу (всю увагу) на одній точці. Звичайно це роблять, спрямовуючи зір на свого пупа.

Щоб скласти так ногу на ногу, треба справді довгі тренування. Грицяк зробив це швидко й просто. Тулуб його був випрямлений, шия рівна. Потім він ледь нахилив голову вперед, зосередивши погляд десь на пупі. І була в цій вертикальній сидячій поставі певна грація.

— Пане Євгене, підлітком, коли я бігав по полях і лугах за коровою, я закладував собі так ногу за ногу.

— Потренуйтеся, то і в теперішньому віці закладете.

— Я щоранку роблю руханку, але чи треба мені робити цю вправу? Побачу.

— Пане Євгене, покажіть тепер панові Левкові глибоке дихання.

— Глибоке дихання, — почав Грицяк, — це легенева вправа, проте йоги її роблять особливим способом. Перед тим, як її почати, вони уявно проводять лінію від легенів у небо, в прану і потім кажуть собі: мої легені сполучаються з космосом, я вдихаю і прана струменем вливається в легені, мої легені розширюються й розширюються, прана з легенів розходиться по моїх жилах, небесна енергія збільшує мої сили! При цьому животом регулюють наповнення верхньої-нижньої-нижньої-верхньої частини легенів.

Коли ви зосередите увагу на диханні і будете вірити, глибоко вірити в те, що кажете, то й справді відчуваєте і вливання прани, й потепління в жилах, і збільшення енергії.

Важливо навчитися вимовляти не порожні звуки-слова, а слова-енергію вашої душі, енергію такої сили, на яку спроможна ваша нервова система. І тоді все відбуватиметься насправді.

Несподівано тема нашої розмови змінилася.

— Левку, ти знаєш, Євген у Норильську 1953 року керував повстанням? — запитав Степан.

— Ні, не знаю. Як воно було, пане Євгене? Цікаво було б послухати про це.

— Шановні друзі, Левку й Степане, про Норильське повстання я розповім панові Левкові колись іншим разом, а тепер хотів би викласти вам психологічні висновки, до яких я прийшов завдяки неодноразовим спостереженням за поведінкою людей в критичних ситуаціях.

— Розповідайте. Ми з Степаном потрапляли у критичну ситуацію, коли присудили були до страти. Обставини були які? Сидиш у камері. Два наглядачі викликають з камери і ведуть до зали суду. Там нас приймав під охорону караул: лейтенант, сержант і три солдати. Солдати з карабінами з багнетами наголо. Завели у дерев’яну загородку. Лейтенант розставив караул, і суд починає слідство. Судовий процес триває кілька днів. Суд виголошує вирок — розстріляти! Посилений караул веде до камери. Звичайно, це не та, в якій був до вироку. У цій товщі сталеві ґрати, меблі приковані до підлоги, заслонку на прозурці не опускають, вона постійно відкрита і в неї постійно дивиться наглядач. Друзів, з якими сидів на лаві підсудних поруч, розвели по інших камерах. Їхня дорога довга. Наші дороги могли обірватися, і вони далі підуть без нас. Виникає гостре почуття різниці доль. Далі кожен чекає від розгляду справи у Верховному Суді України свого: скорочення терміну й етапу до концтабору, заміни страти ув’язненням і етапу в зону. За таких обставин дії зроблені раніше, ти сидиш у клітці і тепер відбувається оцінка раніше зробленого і тебе самого в час дії і в час її оцінки. Степане, правильно я зобразив схему?

— Правильно. У наших випадках наші дії і судові розправи розведені в часі. У табірних заворушеннях часто бувало все відразу: бунт — розстріл, якусь частину зеків заарештували, і тоді все йшло своїм планом: попереднє слідство — суд — в’язниця — зона.

— Схематично так і бувало, — каже Грицяк. — Проте в житті кожного разу це окремі обставини, окремі люди й окремі долі. Проте спостереження показують, що в роді людському незалежно від національности є люди безстрашні, сміливі, менш сміливі, несміливі, боягузливі — і всі бояться смерти. І відрізняються один від одного тим, що одні можуть подолати страх іти на смерть, а інші не можуть подолати страху. Уявіть собі наступні обставини.

І пан Євген розповів нам про страйк. Режим в зоні, з його слів, до того допік в’язнів, що виникло рішення провести страйк. Утворилася ініціятивна група. Написали й послали до Москви вимоги про припинення знущань. Не вийшли до праці. На переговори з табірною адміністрацією ходило декілька осіб з ініціятивної групи. Адміністрація не задовольняла вимог, і в’язні до роботи не виходили. Наступного дня до зони зайшов начальник і сказав: “Завтра приїдуть з Москви і тоді всіх, хто не піде до праці, розстріляють. Раджу припинити страйк і вийти до праці.” Позаяк ніякі вимоги в’язнів не були задоволені, то й вирішили страйкувати далі.

Наступного дня наказали всім в’язням зібратися з речами на площі. Вишикували в шеренгу по п’ять чоловік. На вартових вежах до кожного солдата з автоматом додали по два солдати з ручними кулеметами.

У супроводі кількох місцевих офіцерів з’явився генерал, котрий приїхав з Москви. Генерал став перед в’язнями і гучно сказав: “Чого ви не виходите до праці? Які ваші вимоги? Хтось вийдіть наперед і викладіть їх. Я готовий вислухати”.

По шеренгах хвилькою пробіг зловісний холодок. Усі знали: той, хто вийде перший, візьме на себе відповідальність і буде першим застрілений. І секунду — другу ніхто не виходив уперед.

Члени ініціятивної групи не були формально обрані в’язнями, і тепер не мали обов’язку виходити вперед. І не виходили. Кожен із трьох тисяч в’язнів палав одним бажанням: хай швидше вийде вперед хтось інший, аби не я.

— Я не питаю вас поокремо чи ви, Левку, чи ти, Степане, відважились би вийти вперед, — звернувся до нас оповідач. — Я звертаю вашу увагу на те, що така обставина — це момент істини. Цей момент істини виявляє справжню суть людини. До такого ось моменту чимало в зоні ходило з високо задертими носами, ходили козирями, барвисто розповідали про свої подвиги в підпіллі і за кілька років переконали всіх, що вони відважні і в жодних непереливках не розгубляться і не здрейфують. Настав момент істини, а вони не поспішають вийти вперед.

Генерал почекав п’ятнадцять секунд і повторив: “Хто мені пояснить ваші вимоги?”

Із третього ряду піднялася догори рука, в’язні розступилися, і чоловік пішов уперед. Усі дивилися лише на нього. Перші секунди обличчя блідувате, але крок рівний і голова високо піднята. Вийшов на п’ять кроків уперед і гучним твердим голосом, дивлячись генералові просто у вічі, почав викладати вимоги в’язнів.

У цей момент, коли він вийшов першим, став визнаним провідником усіх трьох тисяч в’язнів. Усі, хто до цього моменту претендували на керівництво, втратили на нього право, мусили опустити голови, визнавши за собою друге місце.

— Це було в Норильську, і це був Євген Грицяк, — сказав Кравчук.

— Невже? — здивовано вигукнув я.

— Так! — підтвердив Грицяк. — Боротьба жорстока, і вона вимагає сміливих провідників.

— Що було далі? — питаю.

— Генерал задовольнив кілька вимог в’язнів: почали нараховувати зарплату, дозволили купувати хліб, дозволили тримати у зоні папір і олівці й писати додому один лист місячно. Того сміливця і всю ініціятивну групу судили й запроторили на три роки до критої в’язниці, але нікого не розстріляли. По суті справи це один з небагатьох прикладів, коли обійшлося без страти.

О цій хвилі я побачив мента, що вийшов із-за першого барака і прямував у наш бік, вказав на нього своїм співрозмовникам.

— Ходімо сховаємося! — запропонував Кравчук.

— А чого? — питаю.

— Та не хочеться зайвий раз потрапляти ментам на очі, — пояснив він.

Грицяк не заперечував, і ми з ґанку зайшли до його барака. Коли мент пройшов повз барак і пішов далі, ми вийшли знову на ґанок. Мент перебив тему розмови і нам не хотілося повертатися до неї. Ніби підсумовуючи закінчену розмову, Грицяк сказав:

— А загалом майже ніхто не знає, як він поведеться в ситуації, коли загроза смерти з’явиться реальна, бо навіть та людина, яка один раз з честю подолала страх, в інший раз може здрейфити. Ви, ясна річ, розумієте, що маю на увазі не війну, а більш-менш наші табірні умови.