З часів неволі. Сосновка-7

Декалог українського націоналіста

— Друже Ігоре, минулого разу в розмові про оскарження мого вироку ви сказали, що відвертість скарги оголює мене перед владою і не залишає можливости прикинутися лояльним до влади і тому, мовляв, мені нічого йти в підпілля. Що ви мали на увазі? Про яке підпілля ви говорите?

— Тут багато є наших добрих хлопців, які намагаються якнайглибше приховати свої націоналістичні прагнення. Вони сподіваються приспати пильність чекістів і вийти на волю раніше, щоб швидше почати знову боротьбу супроти окупації. Позаяк серед в’язнів багато сексотів, то, прагнучи дезорієнтувати чекістів, вони часом кидають фрази, з яких можна подумати, що вони починають каятися і наближатися до совітської влади. Отаке собі табірне ідейне підпілля.

— Як ви ставитеся до такого підпілля?

— Я не схвалюю таку поведінку. Обережність не шкодить, але хвалити совітську владу, коли в душі її ненавидиш, не варто. Якщо не вистачає духу говорити правду, то краще промовчати. Та й, врешті-решт ми всі тут, в зоні, добре знаємо один одного. Людина не може постійно грати роль іншої людини, надовго ввійти в шкуру іншої. Коли б це комусь удалося, він справді перестав би бути самим собою і став би тою іншою, образ якої почав удавати. Так практично не буває. Людина в основному залишається сама собою, а надягання машкари іншої особи — лише епізод, момент в її житті. Через те що ми слідкуємо один за одним постійно, то й уміємо відрізнити моменти гри від справжньої суті. І чекісти не дуже помиляються щодо кожного з нас.

— А чого ж тоді наші удають із себе кроликів, а чекісти, знаючи про це удавання, роблять вид, що вірять?

— Обидві сторони зацікавлені в цій грі: у наших менше забирають пакунків, на побаченні більшу передачу дозволяють і тому подібні побутові вигоди. Чекісти зацікавлені з бюрократично-службістських міркувань: у зоні спокійніше — це політичні результати їхнього виховання в’язнів, менше гострих проявів антисовітчини та буржуазного націоналізму, нібито розширюється сфера впливу їхнього марксистсько-ленінського вчення, в Союзі стає все менше внутрішніх ворогів і таке інше. Встановлюється для обох сторін прийнятий modus vivendi.

— Тобто за побутові вигоди зона дає чекістам політичний козир — підставу казати, що активного опору комуністичній системі вже не існує, це неадекватний обмін.

— Так є.

— Шкода.

— Коли ви писали скаргу, до вас підходили сексоти і ви доброзичливо ділилися з ними змістом скарги. Навіщо ви писання скарги робите таким відкритим, адже тим самим ви даєте їм тему для доносу?

— Ну, по-перше, я ж не всіх сексотів знаю. По-друге, показуючи їм зміст скарги, я через них повідомляю чекіста, що пишу скаргу, а не антисовітську листівку. Скарга, як мені здається, — це не небезпечний вид творчості. І я маю на меті привчити чекістів до думки, що я тільки такі тексти і спроможний писати. Думаю, що мені це має знадобитися. По-третє, поширюючи інформацію про писання скарг з обґрунтуванням права націй на самовизначення, мені хочеться привчити українських повстанців до думки, що за самостійність України можна боротися не тільки шмайсером, а й пером.

— Наших бандерівців та литовських “лісових братів” (так литовці називають своїх повстанців), які зі зброєю в руках боролися проти москалів, неможливо переконати, що Москву можна побити пером, коли німецький вермахт і танками не здужав її побороти. А втім я хочу зараз підкреслити інше: оте ваше ознайомлювання кого попало із в’язнів з логікою ваших антиімперських скарг кагебісти розцінять як антисовітську пропаганду і почнуть вас тероризувати.

— То що, в межах оцієї зони, відгородженої височенним парканом від цілого світу, також не можна висловлювати логічні думки про совітські антинародні закони та брутальну практику?

— Пане Левку, мені здається, що ви перебуваєте у полоні юридичного ідеалізму. Ви використовували совітський закон для прикриття своєї націоналістичної діяльності, але ота віра в можливість комуністичним законом подолати політичну волю комуністичної влади є, власне кажучи, юридичним ідеялізмом, або наївністю. Коли людина чогось вельми хоче, вона в те легко вірить. Вам хочеться зменшення кари з 15 до 7 років і ви вірите, що на підставі логічного тлумачення законів можна добитися перекваліфікації вашого злочину зі зради на антисовітську агітацію і пропаганду. Це ваш настрій і ваша логіка. А тут діє інший настрій, інша логіка поведінки: московська влада хоче викорінити український націоналізм і ваше поширення міжнародно-правового, ідеологічного і правового обґрунтування права України на самостійність адміністрація зони сприйме за явну й відкриту антисовітчину і постарається вам закрити рота.

— Сподіваюся, ви не будете допомагати чекістам закривати мені рота?

— Що за мова?

— Як, що за мова? Чекісти мені поки що не казали, щоб я свої скарги не читав іншим, а ви вже кажете.

— Я ставлюся до вас як до побратима і хочу вас уберегти від неприємностей.

— Коли мене заарештували львівські чекісти, вони казали, що зробили це з гуманних мотивів — уберегти людей, з якими я міг спілкуватися, від мого згубного впливу, який міг призвести їх до арешту й страждань. Вони, жаліючи тих людей, заарештували мене і вивели їх з-під мого “згубного” впливу.

— Це зовсім різні речі. Я з дружніх почувань хочу допомогти вам уникнути неприємностей, а чекісти, вилучаючи вас із середовища ваших знайомих людей, душили свободу і зміцнювали деспотизм.

— І ви, і чекісти ділите обставини однаково: ширші обставини життя, які в зоні створені адміністрацією і від вас не залежать, і в Україні, які від чекістів, що мене заарештували, також не залежали, і другий аспект: ставлення конкретної людини до обставин, які не нею створені. Ви, Ігоре, радите до них пристосовуватися способом самоцензури. Кілька чекістів в Україні, що мене заарештували, також політичний режим могли сприймати як незалежний від них і для запобігання арешту завтра багатьох — заарештували одного сьогодні.

— Це жахливе чекістське лукавство, яке словами про жалість до окремих людей утверджує деспотизм для всіх.

— І держиться він на тому, що своєму ближньому ви не допомагаєте боротися, а відводите його у бік від боротьби — ясна річ, з дружніх міркувань… Частина чесних націоналістів у концтаборі пішла в підпілля, даючи владі право говорити про припинення боротьби та ідейну єдність совітських народів. Пане Ігоре, а чи не є слова про збереження себе для майбутньої боротьби — самообман, чесний самообман?

— Ні, ці люди справді хочуть продовжувати боротьбу.

За пару днів я знову підійшов до Кічака.

— Пане Ігоре, ви згадали були про Декалог українського націоналіста. Я вже кількох питав і ніхто не знає повністю. Може, ви знаєте?

— Знаю повністю. І продиктую. Але трохи вступу.

— Чому декалог? Хто його склав?

— Дека — це десять. Отже, декалог — це десять правил, десять заповідей. Написав декалог Микола Міхновський. Офіцер царської армії, ще перед жовтневим переворотом став на шлях рішучої боротьби за самостійність України. Він був прихильником збройної боротьби, тобто просто добре усвідомлював, що з імперії Україна може вирватися тільки силою. Тільки сила і ніщо інше не може примусити Росію відпустити Україну з-під своєї влади. Він готувався до збройної боротьби. А заки виникнуть умови для війни супроти Московщини, готувався творити підпільну організацію (партію), яка б мала наближати виникнення умов для національно-визвольної війни. Ідею самостійності він почав пропагувати з 1900 року. Був членом Революційної української партії (РУП). Після відходу від самостійницьких позицій покинув лави партії і став одним з організаторів УНП (Української народної партії), для якої і склав 1905 року Десять Заповідей.

Десять заповідей українського націоналіста

Мотто: Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарського потопу й поставив на грані двох світів творити нове життя.

1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних Змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Змагатимешся для поширення сили, слави й багатства Української Держави.

6. Помсти за смерть Великих Лицарів.

7. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

8. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

9. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

10. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

Ви бачите, пане Левку, що тут є ідейні і чисто організаційні заповіді. Перших п’ять — ідейні. Других п’ять — організаційні. А як вам подобається мотто (гасло): “Я дух одвічної стихії, що врятував тебе від татарського потопу і поставив на грані двох світів творити нове життя”?

— Чудово! — запалився я. — Здорово сказано. На грані двох світів — це між Європою і Азією. Пане Ігоре, ви, далебі, знаєте, що Енгельс сказав: Європа закінчується там, де проходять східні кордони України.

— Я Енгельса не читав, проте знаю, що західні дипломати й мандрівники минулих століть те ж саме собі уявляли.

Так ось: Декалог вивчали всі члени ОУН, хлопці й дівчата різних молодіжних організацій (“Доріст”, “Сокіл”, “Пласт”) також вивчали його напам’ять. У Західній Україні за період від Першої світової війни до 1939 року населення так просякло духом націоналізму, що Декалог став завершенням ідейного виховання і переходом до практичної дії, до боротьби. Повстанці вивчали Шевченка — це пов’язувало нас із давнім минулим, вивчали Декалог — це дух попереднього покоління, вивчали Донцова — нашого сучасника. Усі три великі націоналісти — східняки, і це давало нам, західникам, почуття соборности України.

— Ви назвали Шевченка націоналістом. Націоналістом його назвав і Луначарський у статті, присвяченій забороні царським урядом відкриття 1914 року в Києві пам’ятника Шевченку з нагоди сторіччя з дня його народження.

— А ви що, сумніваєтеся, що Шевченко націоналіст?

— Шевченко є той, хто він є. Називання його націоналістом, патріотом, пророком і ще багатьма іншими словами — це наше прикладання до нього своїх оцінок. Позаяк ми, хто прикладає до нього свої оцінки, люди різні, то й оцінки різні. Розбіжність в оцінках у певних межах не становить біди. Біда починається там, де є нечесний підхід і навмисне брехливе приписування Шевченкові того, що аж ніяк не витікає з духу Кобзаря. Наприклад, зображення його соціялістом та прихильником перебування України під владою Москви — як це роблять комуністи. Коли ж мати на увазі чесних українців і чесний підхід і розбіжність в оцінках між цих людей, то не є це дуже важливо щодо самого Шевченка. Це важливо для вияснення позицій сучасників і, либонь, їхніх критеріїв до сучасної української політичної термінології. Отже, мені Шевченко не здається націоналістом.

— Чому? Адже кожне його слово спрямоване на утвердження України, на самостійність?

— Я не думаю, що боротьби за незалежність достатньо, щоб людину назвати націоналістом. За незалежність боролися Наливайко і Сагайдачний, Хмельницький і Дорошенко, Гонта і Залізняк. У 1812 році наші славні харків’яни почали формувати полки і вмовляти Наполеона йти на Московщину через Україну, щоб з допомогою Наполеона її визволити. Не називаємо цих людей націоналістами, тому що не була ще тоді вироблена націоналістична ідеологія і прагнення до самостійности в суб’єктивному сенсі як психологічна установка не піднялася до того найвищого загострення, коли стає фанатизмом, — якого досягнула в XX сторіччі.

Український націоналіст не пише творів російською мовою, а Шевченко писав; український націоналіст дорожить часом і кожну хвильку працює на користь самостійницької ідеї, а Шевченко згайнував роки. Де творчість 1851, 1852, 1853 років? 1854 року написав один віршик на вісім рядочків і до 1857 року знову жодного вірша! Що, згинув талант? Ні, не згинув, бо від 1857 року він знову — плідно творить і за місяць до смерти написав ще два добрі вірші. Де ж поділися шість років? На прозу пішли? Ні, їх не проза зайняла. Їх зайняло щось зовсім інше, на що націоналіст би їх не розтринькав. Український націоналіст не одружиться з чужинкою, а Шевченко вже зовсім не в юначому віці прилипнув був до тієї Полусмакової…

Український націоналіст — це людина, яка перетворила себе в інструмент руйнування Російської імперії задля свободи України. Російська імперія міцна і того інструмент має бути міцний, тож український націоналіст зміцнює своє здоров’я, а не підриває його, а Шевченко підривав своє здоров’я горілкою.

Шевченко — пророк, через якого Господня воля заявила всім українцям і всьому світові про свою українську національну душу. Шевченко — літературний вираз духу України, він — символ України, він — сама Україна. Але не взірець борця за самостійність України XX сторіччя, яким є завзятий і затятий фанатичний націоналіст.

— Шевченко дав українцям той дух, що став основою для розвитку націоналістичної ідеології.

— Я абсолютно згідний. Але націоналізм я розумію не як саму самостійницьку ідеологію, а як поєднання ідеології і психологічної установки на безоглядну боротьбу. Шевченко дав основу для першого, а друге виробили після Шевченка!

— Між іншим, ви знаєте гімн націоналістів?

— Хотів би знати.

— Ось він:

— Чудова пісня! Оце справді бойовий дух! Ви відчуваєте різницю між Шевченком і цією піснею?

Він каже іншим: “Повставайте…”

Цей його клич почули покоління XX сторіччя і, пройшовши від Міхновського до Донцова, взяли на себе обов’язок перед ненькою-Україною:

Чуєте: “Ми ідемо”, а не хтось інший — “тверді, міцні, незламні мов граніт”!

Отже, XIX сторіччя устами Шевченка будило українців до боротьби, а XX сторіччя кращими синами й доньками України взялося здійснювати цю боротьбу. Від просвітянства до фанатизму, від побажань до боротьби!

— Пане Левку, ви знаєте, що сказала Леся Українка про Шевченка? Вона сказала, що у нас було багато патріотів, проте один Шевченко пройшов цим шляхом усе життя до самої могили. Хіба це не відданість справі на рівні фанатизму?

— Це краще, ніж Радюки Нечуя-Левицького. І порівняно з іншими патріотами XIX століття Шевченко, звісна річ, і послідовніший, і самовідданіший. Але ви, пане Ігоре, сподіваюсь, не забули, що серед славнозвісних кирило-мефодіївців був і Микола Гулак, який у період слідства справді повівся твердо, як націоналіст, хоч у світлі таких осяйних осіб, як Шевченко, Костомаров, Білозерський, Куліш, далебі потрапив у тінь і про нього менше писали. Та не забуваймо, що після суду когорта славнозвісних жила в різних місцях не під конвоєм, а Гулака запроторили в Петропавлівську фортецю. А втім, про це досить. Краще розкажіть мені про себе. Галичина, кажуть, дихала націоналізмом, але ж у кожного було (або не було) якесь безпосереднє оточення. Яке у вас було?

— На моє виховання впливали і батько і мати, проте більше вплинула мама, — говорить Кічак. — В дитинстві вона розповідала мені до сну казки та співала стрілецькі пісні.

І мені було жаль, що я не бачив Січових стрільців, як моя мама, яка проводжала їх на Велику Україну, а один навіть жив на квартирі у нашій хаті. А ще читала мені Шевченкові вірші “Мені однаково”, “Розриту могилу”. Ці дві поезії особливо вражали тоді і тепер вражають.

Ігор Кічак замріявся, погляд його полинув ген, аж у дитинство… Він розповідав про своє життя. Ніби забувши, що поряд є слухач, до речі, — вдячний.

— Тато дуже любив читати. Він часто давав мені дрібні гроші, які я витрачав на те, щоб купити в книгарні книжечки з казками. Потім “Рідна школа” і перша вчителька Проційна. Це перші дві кляси в 1937–39 роках. І тета Маруся, мамина сестра, яка вже тоді була в ОУН. З тих дитячих читань найбільше враження справили на мене козацькі повісті й оповідання Андрія Чайківського, особливо “На уходах”, а ще оповідання “Іван Дубина”. Мабуть, тоді я і наворожив собі майбутню долю: в якомусь календарі “Просвіти” з 20-х років прочитав драму “Максим Свеней”, яка особливо мене вразила. Вона про ірляндського революціонера, який карається в англійській тюрмі за те, що прагнув визволення Ірляндії з англійської неволі. Не знати, чому, але дуже забажав потерпіти за Україну, як потерпів Максим Свеней за Ірляндію. Мабуть, це бажання підслухав тоді ангел-заступник і допоміг його згодом здійснити. 1940 року НКВС заарештувало тету Марусю. За браком доказів вини за кілька місяців випустили її.

Та найважливішим для мене став липень 1941 року, коли більшовики втекли. Напередодні при світлі нафтової лямпи Маруся читала звернення Проводу ОУН до мешканців матірних українських земель “Український народе!”, яке закінчувалося словами: “Український народе! Знай: твоєю метою є Українська Самостійна Соборна Держава. Твоїм вождем є Степан Бандера”. У ці дні тато ходив з карабіном. Третього липня я побачив на ратуші синьо-жовтого прапора. Шостого липня тато, що став директором друкарні, приніс додому перший номер газети “Воля Покуття”, назва якої була набрана золотими літерами і на всій першій сторінці було те звернення “Український народе!” Так на 11-ому році життя я увійшов у політику. Почав читати не дитячі книжки “Історію України” І. Петренка, “Чота крилатих” Ю. Шкрумеляка про Січових стрільців, “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського, ілюстрований альбом “УСС”, двотомний “Нарис історії України” та “Історію України” Дмитра Дорошенка, “Де шукати наших традицій?” Дмитра Донцова, “Визвольна боротьба українського народу” Омеляна Терлицького (про 1917–1921 роки). 1943 року вже читав перші числа підпільного журналу ОУН “Ідея і чин”, журнал “Бюлетень”. Тато подарував два томи “Україна в огні і бурі революції” Ісака Мазепи, читав двотомник спогадів Якова Гальчевського-Войнарського “Проти червоних окупантів”. Окрім того, було багато художньої літератури: “Син України” Златопольця, “Крутіж” і “Сотниківна” Б. Лепкого, “Пригоди молодого лицаря” С. Черкасенка тощо, журнали, зокрема “Літературно-науковий вісник”.

На новий 1944 рік востаннє був у нашій хаті Василь Федюк (повітовий провідник ОУН Косівщини) та окружний провідник ОУН Коломийщини Григорій Гончар-Моряк. Того ж року вже під більшовиками загинув Моряк, а 1945 року і Василь Федюк.

1947 року Ігореві Кічакові, за його словами, вдалося налагодити зв’язок з підпіллям. 6 березня 1948 року надрайоновий провідник ОУН Марко взяв від нього приречення, причому була мова й про відоме “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Від Марка він одержав багато підпільної літератури, брошур, журналів “На зміну”, листівок, буфонів. 29 квітня 1948 року Марко перейшов на Снятинщину, а Ігоря перебрав окружний Борис, який 25 липня дав йому псевдонім Сокіл (замість попереднього Чугайстер) та шифр “С-18” і призначив шефом юнацтва в Коломиї.

1949 року відбувся безпосередній контакт у самій Коломиї з районовим провідником Орликом, потім Косарем, з Борисом і надрайоновим Земляком — Гайвороном зустрічався у селі Вербіж Нижній біля Коломиї.

— Пане Ігоре, ви знали справжні прізвища цих ваших провідників? — поцікавився я.

— Ні, не знав, — відповів Ігор. — Отож хочу згадати ще Василя Попура, мого однокласника. Ми з ним хотіли зліквідувати комсомолізатора шкіл Коломиї Усенка (Папур мав наган, а я мадярський пістолет), але окружний Борис заборонив. Згодом В. Папур з нашим другом Дмитром Ухачем перейшли в підпілля і 1953 року згинули в бою.

1949 року я вступив на історичний факультет Чернівецького університету. Кожного третього тижня зустрічався в Коломиї з районовим Косарем, поки він не загинув у липні 1950 року разом з Аскольдом та Черником.

14 березня 1950 року взвод енкаведистів наскочив з облавою на нашу хату і забрав усю бібліотеку та підпільні видання ОУН. На щастя, потрапили їм в руки антинімецькі видання. Антибільшовицькі не потрапили, то їх мати після відходу облави сама спалила. Я довідався про це, приїхавши через кілька днів із Чернівців.

20 жовтня 1950 року загинули Борис і окружний Буковини Сталь. З убитого Бориса взяли мого листа від 1 червня 1950 року, в якому я докладно описав облаву 14 березня і написав про Зубенка, Мордаровича і Олексюка. Ще у нього знайшли блокнот, в якому він 1948 року записав прізвища моє, Зубенка і Мордаровича. Це й стало причинило нашого арешту. Олексюк потягнув трьох своїх хлопців і показав дві явочні квартири. Чекісти були настільки поінформовані, що я його за це не виню. В мене після арешту вдома ще взяли декілька листів зв’язкової станичного провідника Сивого з Вербіжа Нижнього — Анни Долішняк. Господар однієї явочної квартири Іван Гуцуляк вискочив з вікна МГБ (з другого чи третього поверху) і вбився.

Заарештували мене 28 січня 1951 року в неділю ввечері так, що ніхто не бачив, коли і як. Суд відбувся 8–12 січня 1952 року в Івано-Франківську. Присудили до 10 років. Із заліками відбув 8 років.

— Чого Борис заборонив вам ліквідувати Усенка?

— Не знаю. Може, не хотів обтяжувати нашу вину перед владою — ми ж були зовсім молоді хлопці.

— А тепер ви шкодуєте чи не шкодуєте, що не розстріляли його?

— Знаєте, пане Левку, я вірю в долю і того не шкодую за тим, що сталося. Я не шкодую, що потрапив у неволю, і не шкодую, що не розстріляв ту сволоту.

— Дякую, що так багато такого цікавого мені розповіли.

— Нічого дякувати. Я роблю це з таким задоволенням, з яким колись розносив листівки та кидав брошурки у вікна солдатських казарм.