З часів неволі. Сосновка-7

Ліпше спробувати тікати

1961 року в’язні з бараків до їдальні ходили самі у визначений для снідання, обіду й вечері час. Наприкінці 1961 року — вже бригадами. Бригадир (в’язень) шикував бригаду перед бараком, перевіряв кількість чоловік і, впевнившись, що всі, вів до їдальні. Бригадира час від часу перевіряв черговий офіцер, щоб бригада дотримувалася дисципліни. З їдальні в’язні виходили, коли хто попоїв. У перші місяці 1962 року заборонили йти з їдальні неорганізовано, по одному. Поївши, мусили шикуватися й бригадою повертатися до барака. Ходіння до їдальні чи з їдальні наодинці стало порушенням режиму. Таких поодиноких ловили й карали.

У магазині давно вже не було ні м’ясних, ні молочних харчів чи консервів. Зрідка завозили грудковий цукор і продавали по півкіло бригадирам, шнирям та тим в’язням, які перевиконували норми виробітку понад 110 відсотків. У їдальні зникли свіжі харчі, їжу варили із сушеної картоплі, сушених буряків, моркви й цибулі. У минулі роки в’язні позаводили собі в робочій зоні грядки й садили цибулю, редиску, огірки, помідори та ще якусь зелень, додавали до безвітамінної пісної їжі і тим підтримували свій організм. Тепер наглядачі вишукували у робочій зоні між бур’янів грядки й витоптували їх.

— Чим шкодять вам ці грядки? — питали наглядачів. — Чим для вас кращі бур’яни від культурних рослин? Чого ви такі вредні?

У відповідь звучало одне й те ж: “Не можна! Заборонено!” Заборонено — і баста!

“Старійшини” все частіше згадували минулі голодні роки, коли від голоду та з виснаження в’язні мерли, як мухи. Десь за парканом малої зони — у великій зоні, що називалася Союз РСР, говорили й писали про розквіт соціялістичної демократії, про відновлення після XX (хрущовського) з’їзду соціялістичної законности, про покращення життя, а тут насувався голод, і віяло холодом від думок про поступове повертання до жорстоких сталінських часів.

Гайки загвинчували офіцери, прапорщики, сержанти, їм підспівував дехто з в’язнів. Було видно дуже добре, хто виконує накази з обов’язку, хто намагається ухилятися й самому не гавкати на в’язнів, а хто намагається кусати найболючіше. Навіщо ви вислужуєтеся?

Причаєне кипіння в душах породжувало думки про помсту, про втечу, про страйк.

У квітні, либонь, за місяць до першого травня, поповзла чутка про амністію до великого пролетарського свята.

— Степане, — звернувся я до Кравчука, — як ти розумієш цю чутку?

— Її варто обмізкувати. Проте, май на увазі, що такі чутки повторюються щороку до 1 травня і до 7 листопаду вже багато років.

— Якщо так, то ти зовсім не віриш чи трохи віриш у можливість амністії?

— Трошки, зовсім трішечки вірю. А як ти гадаєш, амністія можлива? Ти недавно з волі і маєш свіже відчуття настроїв комуністичних бонз. Що воно тобі підказує?

— Я ще не обдумав чутку як слід. Погляньмо так: що змінилося в совітській дійсности за минулий рік? Що сталося незвичне, що примушувало б до амністії? Що зараз є таке, що штовхало б владу до амністії? Що екстраординарного може статися в найближчому майбутньому? На всі питання відповідаємо: нічого не сталося і нічого не станеться. Тобто перший травень буде звичайний у хронологічному ряді до першого і після першого травня. За таких обставин чутка про амністію не має логічного обґрунтування, а того схиляюсь до твого пояснення: адміністрація запустила чутку в зону для заспокоєння в’язнів та для того, щоб ми не завадили їм відсвяткувати їхнє свято.

До мене підходило багато старших і молодших в’язнів, хотіли послухати моє тлумачення чутки про амністію. Багато хто з них відходив розчарований — їм хотілося від мене, освіченого юриста, підтримки їхньої віри, а її не було. Одного разу до гурту, що мене оточував, підійшов Трохим Шинкарук, постояв трохи, послухав та й каже:

— Від цієї безбожної московської влади ви чекаєте ласки. Та не ласки треба чекати, а поборювати її. Москалі знають один аргумент — кулак, обух. Ото й треба на них гартувати обуха.

— Гучні слова! — хтось обізвався з гурту. — Скажи конкретно, що робити?

— Треба тут декому зламати роги, бо занадто вже знахабніли. Треба думати й про боротьбу на волі. Вивчали Декалог, давали клятву, а тут перетворилися на ягнят — де дух завзятої борні?!

Збройну варту здійснювали солдати МВС, що стояли з автоматами на вежах усіх чотирьох кутів прямокутної (чи квадратної) площі концтабору. Загорожа з колючого дроту відмежовувала житлову і робочу зони від вогневої смуги, яку за теплої пори року орали, і утримували голою, без жодної травиночки. Це на випадок втечі — щоб мішень-в’язень добре було видно і ніяка бадилина не заступала. За вогневою смугою стояв суцільний дерев’яний паркан метрів до п’яти заввишки, обладнаний колючим дротом. По той бік паркану повздовж нього проходив поміст, з якого кожна зміна наглядачів, заступаючи на чергування, перевіряла стан паркану, колючого дроту та сталевих дротяних сіток, що обрамлювали всю територію концтабору. Пробратися через цю багаторядну огорожу неможливо, і в’язні ламали собі голову над тим, як би ж її подолати.

Я познайомився з Кочубеєм і Андросюком. Обоє завзяті сміливі й рішучі козаки. Першим завів зі мною мову про втечу Павло Андросюк. Його аргументація була проста і зрозуміла: не варто сидіти за колючим дротом цілих п’ятнадцять років. Це вельми великий відтинок життя. Не варто нидіти, старіти й перетворюватися на старого й немічного діда в бездіяльному чеканні. За Україну необхідно боротися тепер, а не відкладати на потім.

Я подумав і відповів, що не проти і лише висловив сумнів щодо можливости самої втечі.

Наступного разу розмовляли втрьох, підключився ще й Кочубей.

— Хлопці, — кажу я до них, — я не бачу можливостей для втечі. Ви довше сидите в зоні, то, може, зрозуміли, як можна подолати огорожу, а я поки що не бачу. Розкажіть.

— Левку, ви готові на рішучий крок? — питає Кочубей.

— Готовий, — якщо побачу, що є бодай невеликі шанси втекти, а лізти просто під автомат нерозумно.

— Ми з Павлом обдумали план і розкажемо тобі, проте тільки після того, як ти даєш слово, що без нашої спільної згоди не скажеш жодного слова будь-кому в світі.

— Даю слово, що без вашої спільної згоди я нікому не скажу про планування і підготовку втечі. Отже, дайте відповідь на три питання: 1) Що робити на волі? 2) Де жити (базуватися)? 3) Як подолати загорожу й вибратися з Мордовії?

— Я впевнений, що можна дуже навіть стримати антиукраїнську діяльність терором, — каже Андросюк. — Тепер усі ці секретарі райкомів, обкомів відкрито виступають проти нашої мови, культури, проти святкувань Різдва, Великодня, Зелених свят. В українських святах та історичних місцях ставлять пам’ятники Леніну, Сталіну та іншим катам, чим оскверняють нашу українську національну душу. Їм навіть у голову не приходить, що за ці злочини супроти української нації належить відповідати. І коли б ми шльопнули якогось секретаря обкому партії після його чергової антиукраїнської акції і про це повідомили громадськість листівками, то це б відразу їх всіх насторожило, і кожен із них задумався б, чи варто ризикувати життям. Може, подумав би, краще не проводити антиукраїнської акції і не ризикувати? Терор — це велике діло, бо смерть — найсильніший аргумент. І це не важко зробити, коли підходити розсудливо і добре підготуватися. Із обкомівських владоможців охороняють помешкання тільки першого секретаря. Квартири другого й третього секретарів обкомів КПУ і секретарів райкомів КПУ не охороняють. Довідатися, де вони живуть, неважко. Не важко встановити вулиці, якими той чи той їздить до праці і з праці додому. Підготовка атентата впродовж місяця могла б забезпечити повний успіх виконання і непомітного зникнення з области і переїзд в іншу область. Якби ми зробили три атентати річно, це справило б на партбюрократію величезний вплив, а ми ж могли б робити їх значно більше, перебираючись з одного кінця України в інший.

— Знаєте, — каже Кочубей, — а може нам би вдалося наймати приміщення десь навпроти Ради Міністрів чи поруч з ЦК і відслідковувати весь штат, хто коли й куди приїжджає та від’їжджає і місце проживання великих “шишок”. Поступово можна б складати точні схеми — маршрути і тоді їх легко було б відстрілювати. Маю на увазі відстрілювати малокаліберним пістолетом, звук якого зовсім слабкий.

— Між іншим, — панове, — ви знаєте, що хоч у Совітському Союзі існує пашпортна система і всі дорослі громадяни теоретично стоять на постійному обліку в міліції через пашпортні столи, практично кожного року впродовж року від одного до двох мільйонів громадян перебувають поза контролем. Вони в одному місці виписалися, а в другому ще не прописалися, тобто велика кількість людей перебуває все-таки поза реальним контролем. Дехто виписавшись в одному місці місяцями не прописується в іншому місці. Це дає якусь надію на те, що нам можна було б загубитися між цим бродячим народом. Хоча цікаво, як ви бачите можливість проживання на волі на нелегальному становищі?

— Після нашої втечі, — мовив Андросюк, — об’являть всесоюзний розшук. Розішлють наші фотокартки на автомобільні й залізничні станції та в морські, річкові й аеропорти й міліція намагатиметься нас зловити. Це триватиме шість місяців. Після шести місяців пошуки послабшають. Думаю, що на шість місяців слід би залізти в лісову криївку й не висовувати звідти носа. Причому краще не на Україні, а десь в білоруських або брянських лісах, бо ж кагебісти обложать помешкання всіх наших близьких родичів і чатуватимуть на нас і вдень і ночі.

— На Україні всі ліси розбиті на ділянки і кожна передана під догляд певного лісника (гайового), — уточнив я. — У нас немає площі лісу, що була б у дикому стані і не під наглядом лісника. Тобто зовсім непросто знайти таку ділянку лісу, де можна було б копати, пиляти, стукати сокирою і зовсім непомітно збудувати сяку-таку землянку. Ви думаєте, що таке місце можна знайти в Білорусії чи у брянських лісах?

— Пане Левку, є дуже багато варіянтів, — переконує Андросюк. — Вирвавшись з Мордовії, ми можемо загалом податися на Схід, а не на Захід. Можемо поїхати в Архангельську чи Вологодську область. Там дикий край. Покинуті села, хутори. Там можна знайти покинуту хату і спокійнісінько жити в ній хоч десять років. З ближчого хутора, до якого може бути півсотня кілометрів, якщо хтось і побачить, то не спитає, звідки ти взявся, бо вони там, у тих нетрях, раді зустрінути живу людську душу. Можемо їхати в Казахстан до тих українських поселенців, яким не дозволяють повертатися в Україну. А після шести місяців можемо їхати до мого дядька в Горохівський район на Волині.

— За два тижні ми дядькові надокучимо і він делікатно сплавить нас у руки влади, — зауважив я.

— Ні, не сплавить. Він твердий і самовідданий націоналіст, — запевняє Андросюк.

— Ти, Павле, коли його останній раз бачив?

— Перед арештом. Сім років тому.

— Степан Вірун, з яким іду в одній справі, дружив з Ващуком. Помилка, яка призвела до арешту нашої організації, в тому й полягає, що Вірун не врахував різниці в ідейній еволюції його самого і його друга. В юначі роки вони симпатизували повстанцям, жадібно слухали розповіді про боротьбу за самостійність України і навіть виконали одного разу невеличке завдання якогось провідника чи командира. У тому патріотичному настрої роз’їхалися до різної праці та навчання. Минуло п’ять років. За цей час Вірун хилився в бік самостійщини і разом зі мною став створювати підпільну організацію. Ващук минулі п’ять років хилився у бік окупаційної влади та кар’єризму і коли Вірун знайшов його і розповів про організацію і запросив до спільної боротьби за волю України, Ващук пішов до окупантів і продав Віруна. Отже, час у п’ять років зробив з колишніх ідейних друзів різних людей і поставив їх один супроти одного. З твоїм, Павле, дядьком проміжок часу в сім років, міг зробити те ж саме. І для того, щоб на нього можна було покладатися, його необхідно знову зрозуміти, а для цього в тебе не буде часу.

— Не ускладнюй проблему. Коли мине шість місяців, тоді добудемо пашпорти на нові прізвища і пропишемося на околиці Києва, Харкова чи, може, Ростова і будемо воювати з комуністичною владою, — править своєї Кочубей.

— Ви, дорогі друзі, говорите мовою, що складається з великих блоків: “добудемо пашпорти”, “пропишемося”, а в мене, як юриста, виникають при цьому десятки питань, як саме ви думаєте добути пашпорти і як саме ви думаєте прописатися? Якщо ви не знаєте відповідей на всі ці запитання, то це означає, що ви йдете навмання, ідете вперед із зав’язаними очима.

— Жоден полководець не може розв’язати всі питання наперед, — каже Кочубей. — Він рушає армію вперед і по ходу розв’язує питання, що виникають. Так і ми: важливо почати війну. З війни виникатимуть труднощі для нас і для ворогів наших. Наша тактика: вислідив — ударив — утік. Той, хто тікає, має одну дорогу, а хто хоче зловити, не знає, по якій дорозі побігти. Отже, в нас уже величезна перевага. І якщо ми не дурніші від чекістів, то маємо шанси обдурювати.

— Ви пропонуєте стратегію оптимізму, а не розрахунку. Така стратегія називається стратегією на якось воно буде, або, як кажуть галичани, якось воно буде, бо ще так не було, щоб якось воно не було. Гаразд, залишмо це питання. То як ви думаєте перестрибнути через оту систему охорони? — показав я пальцем на заборонну лінію.

— Поки що ми зупинимося на такому плані, — твердить Кочубей. — Убиваємо вартового, що стоїть на вежі за сушаркою, натягуємо якір з мотузкою на огорожу, що поруч і на стовп заборонної колючої загорожі і по ній на руках перебираємося до вежі, де один швидко переодягається у солдатську уніформу, двоє інших переодягаються у цивільний одяг, спускаємося з вежі і йдемо в ліс. Щоб цю операцію ніхто не бачив, гасимо в зоні електричне світло. Заки заведуть дизель автономного освітлення, мине хвилин п’ять. Цього часу нам має вистачити. Погасити світло можна куском троса, закинувши його на трьохфазну лінію електропередач. Щоб убити вартового, необхідно зробити пістолета.

— Для набоїв?

— Ні, для пороху з сірників, — каже Кочубей.

— То це буде припіканка, якими ми стріляли вдома, як були підлітками?

— А хіба убивча сила її недостатня?

— Цілком достатня. Я, бувало, пробивав сосну діаметром сантиметрів до двадцяти. Припіканку далебі зробити нескладно, але вона б’є страшенно гучно.

— У той момент, коли потрібно буде стрелити, на котельні озветься гудок і приглушить звук пострілу.

Таким чином необхідно кілька помічників. По-перше, токар з механічного цеху, який би виточив пістоля. По-друге, хтось із котельні, щоб подав гудок. Краще, якби це був слюсар, який не ходить по змінах, а буває там щодня. По-третє, хтось такий, хто б накинув кусок троса на електричну лінію і зробив коротке замикання та опустив зону в темряву. Ще один помічник потрібен, щоб потягнути вірьовку з якорем назад, розв’язати її і сховати.

— Павле, як тобі подобається цей план? — звертаюся до Павла.

— Подобається, — відповів. — Ми обдумували варіянт підкопу — не підходить: важкий, довгий і малоймовірний, щоб його не відкрили ще на стадії підкопування. Один чоловік пропонував зробити гелікоптер. Ну це явно неможлива річ. Один міркував, як би його зробити велику кулю, наповнити її теплим повітрям і перелетіти через колючий паркан. Цей план має одну позитивну рису — в темну вітряну погоду він без жодного шуму міг би вилетіти з зони і полетіти далеко-далеко. Але де ти візьмеш так багато тонкої прогумованої тканини і як ти склеїш із неї величезну кулю? Неможливо.

Думали над катапультою. Якщо човник-гніздо з людиною розганяти порохом, то або людина впаде зовсім близько за зоною або, якщо заладувати більший заряд, то може зламати хребта. Проблему спускання на землю здається розв’язали: парасолька діаметром у 6 метрів загальмувала б падіння до такої швидкости, що вже не розбився б.

— Ці теоретичні розрахунки перевіряли на практиці чи ні?

— Ні, не перевіряли, — каже Андросюк.

Катапульта може кидонути човника-гніздо з людиною і за допомогою пружин або мотузків з балансирами, але ця машина була б така громіздка, як у Франкового Захара Беркута. Тобто це не підходить. І того ми зупинилися на варіянті подолання охоронної загорожі по верху.

— Уже є люди на допоміжні ролі?

— Токар уже є. Кочубей. Він виготовить припіканку. Інших поки що немає. Будемо підшукувати.

— Гаразд. Готуйте. Інформуйте мене про хід підготовки.

Ми попрощалися й розбіглися.

Кілька місяців не поверталися до цієї теми, і я нічого не робив, чекаючи на якийсь сигнал з їхнього боку. Згодом підходить Кочубей і розповідає, що токар зробив пістоль. Він надер сірки з сірників, заладнав у цівку набій, зрізав свинець з кабелю, зробив з нього кулю і загнав її на сірку. Цівка була завдовжки сантиметрів з дванадцять — це цілком достатньо для влучної стрільби. Потрібно було випробувати. Він попросив Павла забезпечити шумове прикриття. Заліз на горище електростанції і чекав на гудок. Павло загудів, але щось вельми слабко, Кочубей запалив сірку, і пістоль бабахнув. Маскування пострілу вийшло вельми слабке, і Кочубей, злякавшись, що менти вдарять на сполох, жбурнув пістолета у шлак. Шлак в середині розпечений. У ньому все згоряє і перетворюється на червоний присок. Проте, як виявилося, постріл сприйняли за удар якогось заліза, і менти не сполошилися. А пістоля не стало. Кочубей був злий, а Андросюк пояснював свою невдачу якоюсь технічною заковикою. Втікати можна лише влітку, аби мати можливість місяців шість переховуватися десь на безлюдній природі. Треба вже поспішати. Кочубей знову пішов до токаря.

Я, відчувши потребу квапитись, почав вивчати терен за тією вартовою вежею, що нас цікавила. Потрібно добре знати, де які дерева, кущі, болота, щоб у разі потреби можна було певніше просуватися вперед уночі. Намагався використати будь-яку нагоду залізти на дах сушарки, котельні, навіть на залізний стовп, до якого прикріплений трос для вивезення вагонки зі шлаком. Відкрито довго вдивлятися в далечінь було небезпечно — вартовий міг зауважити, то я про людське око брав до рук верхолазні кігті абощо, буцім щось лагодив, а сам малював у голові мапу і розставляв на ній групи дерев, ряди кущів, прогалини між очеретом — напевне, то русла рівчаків чи старі заболочені річища — відмірював між ними відстань. Згадав сержантську науку з армійської служби про визначення відстані за допомогою простягнутої руки та різниці (відстані) між правим і лівим оком. Ставши за стіну так, щоб ніхто не бачив, простягну праву руку в напрямку окремого високого дерева й кілька разів приміряюся до нього то одним, то другим оком.

Десь за тиждень-півтора після Кочубеєвого пострілу з’явилася червона смуга, і всім нам заборонили ходити на роботу в третю зміну. Червона смуга зобов’язала ментів частіше перевіряти в’язнів і в робочій, і в житловій зоні, навіть серед ночі під час сну.

Що спричинило підозри щодо можливої втечі в’язнів, ніхто з адміністрації чи вільнонайманих нічого не казав. Може, взагалі на те була якась інша причина. Довелося нашу підготовку відкласти на майбутнє, а коли токаря перевели в якусь іншу зону, питання про втечу взагалі повисло в повітрі і якщо до нього поверталися в розмові, то більше не в дусі підготовки до втечі, а в дусі розгадки причин, які дали підставу адміністрації запідозрити можливість втечі.

За пару днів я зайшов до Юрка Литвина, що працював на рейсмусному верстаті деревообробному цеху.

— Здоров був, Юрку! — привітався до нього.

— Здоров Левку! — відповів.

— Уже кінчай цю працю! Ходімо в бік вахти. Скоро кінець праці. Випускатимуть.

— Зараз підемо, ось закінчу кілька планок і підемо.

— Маєш цю купу скласти чи так залишиш?

— Треба скласти.

Я взявся складати планки в рівний стовпчик, поки Литвин закінчував роботу на верстаті.

Коли вийшли з цеху й пішли у напрямку вахти я питаю:

— Юрку, ти вже скільки років сидиш?

— Вісім, а що?

— Правда, що роки минулих страждань стискаються в короткий проміжок часу, який уже не вельми хвилює душу?

— Значною мірою це так.

— Жахливо. Виходить, що людина живе тільки в сучасному. Якщо довга стрічка минулого життя скоротилася до коротесенької смужки, а майбутнє — фантазія, то виходить, що ми живемо лише в сучасному. Жахливо: так живуть комахи, корови та інші істоти з курячим мозком!

— Навпаки, це дуже добре. Коли б люди пам’ятали всю довгу стрічку минулого життя, вони жили б у минулому, бо ж сучасне — це лише мить. І позбавили б себе насолоди.

Підійшли до колод неподалік вахти. На колодах сиділи люди, чекали, коли їх пускатимуть до житлової зони. Я кивнув головою в бік дядька, який сидів сам, і питаю Литвина:

— Ти знаєш цю людину? Я чув, що він з Кубані. Нібито сидить за український націоналізм?

— Я його знаю. Ходім до нього. Познайомлю.

— Пане Петре, дозвольте представити вам мого друга? Це — Лук’яненко Левко.

Кремезний чоловік середнього зросту встав з колоди, простягнув руку до мене й каже: “Петриченко Петро.”

— Ви справді з Кубані? — питаю.

— Так, справді. А що?

— А правда, що ви були в УПА?

— Правда. А що?

— Та трохи дивно — Кубань так далеко від Західної України.

— А втім і на Кубані живуть українці.

— Кубань — це Україна чи не Україна, а що там живуть не тільки українці, це вже інше питання.

— Пане Петре, скільки ви вже сидите?

— Чотирнадцять. А що?

— Коли б чотирнадцять років тому ви точно знали, що сидітимете 15 років, ви наклали б на себе руки чи ні?

— Далебі, наклав би. Не варто було так довго страждати задля отого короткого непевного майбутнього, яке я ще матиму. А крім того, не варто було 15 років працювати на своїх катів та на імперію, що гнітить Україну. Не варто було!

— Той факт, що совітська імперія має політв’язнів, це з нашої демократично-самостійницької позиції плюс чи мінус? Я думаю, що це плюс, бо це свідчить про те, що не все населення змирилося з диктатурою. Уявімо собі, що всі політв’язні покінчили самогубством і такої категорії в’язнів уже немає. Та в такому разі комуністичне керівництво справді мало б підставу (формальну, звісна річ) заявити на весь світ, що в Союзі справді настала повна ідейна єдність. Та вже хоч би для того, щоб не дати комуністам такої підстави, ми повинні жити і фактом свого життя спростувати їхню брехню.

— Ну, по-перше, — каже Петриченко, — неможливо, щоб усі політв’язні наклали на себе руки. Та й нерозумно було б це робити тим, у кого термін ув’язнення коротший і сам він молодший. По-друге, я не думаю, що західні держави беруть близько до серця наші страждання. І їм наплювати чи тут хтось покінчив самогубством, чи не покінчив і терпить.

— О ні, комуністичному керівництву дуже хочеться справлять про себе добре враження, бо від цього ж залежать успіхи в поширенні своєї влади на інші країни світу. Тому протест має сенс, якщо про нього стає відомо західному демократичному світові.

— Юрку, ти переніс питання в площину міжнародної політики. Пан Петриченко, як я його зрозумів, мав на увазі суто індивідуальний підхід. Врешті кожен є господар власного життя. Кожен один — це окрема індивідуальність, яка хоч і стоїть у багатьох горизонтальних зв’язках із родичами й друзями, але перед могилою, тобто в момент найважливіший, вирішальним виявляється зв’язок вертикальний: дух пращурів, тобто заповіти духовних отців нації, власний дух, тобто як розуміє людина своє призначення на землі і Господь Бог як верховний суддя над совістю кожного з нас. З такої точки зору людину не вельми стримують на землі родичі й друзі. І коли сама вона не хоче змиритися з безконечним рабством, то я не думаю, що вона варта осуду.

— Шановні молоді люди, — мовив Петриченко, — ви говорите вельми складно, а в дійсности все просто: людина не знає майбутнього. Це їй не дано знати. Вона не знає чи доведеться їй сидіти 15 років чи не доведеться. І ця надія її дурить і 15 років, і більше. В неволі тяжко зневіритися й переступити рубіж. Не тут, у цій колючій клітці, рубіж для перемоги в собі сильного над слабким, а там в Україні в повстанській війні з окупантом. Там, де всі прийняли просту і зрозумілу формулу: “Краще згину, аніж потраплю живий до рук окупантів!”

— Те, що ви кажете, можна висловити інакше: особисто значно важче зважитися на самогубство, ніж гуртом у бою. Це абсолютна істина. Проте нас цікавить самогубство саме як індивідуальна психологічна проблема. Ви відповіли на неї так: не варто мучитися 15 років, проте віра не дає повірити, що їх всі доведеться сидіти. У вашому випадку віра дурила. Звідси завдання: як подолати оманливу віру? Ясно як: логікою. Необхідно логічно проаналізувати внутрішні і зовнішні обставини в Союзі і прийти до однозначного логічного висновку.

— Це неможливо! — вигукнув Литвин. — Чинників, що діють у Союзі і в світі щодо Союзу так багато, що їх не можна охопити і тому неможливо прийти до єдиного логічного висновку.

— Тобто, — кажу, — розумом не можна подолати віру. А це означає, що джерело психічної сили, що піднімає людську руку на себе, не в голові, а в душі: прислухалася людина до своєї душі, до неба і відчула, що має піти з життя в інший світ. У такім разі це вже акт не волі, а акт долі. Як казав Шевченко:

Така її доля, о Боже мій милий …

І подумав про себе: чим накладати на себе руки, то краще спробувати тікати! Так, тікати звідси на волю! Тікати!