З часів неволі. Сосновка-7

“Зніміть Косигіна, бо голодуватиму до самої смерти”

З лікарні, що в селі Барашеве, повернувся в зону Богдан Герей. Він зумів таємно провезти великий скорописний документ на двох аркушах від Анатолія Лупиноса. Мені іще Ярослав Кобилецький, коли ми працювали в котельні, розповідав історію Лупиноса.

1959 року почало зростати незадоволення в’язнів сьомого концтабору, бо в табірному магазині перестали продавати харчі. Загальна їжа складалася з сухих овочів: картопля, буряки, морква, цибуля — все сухе. Одні й ті ж крупи взимку і влітку: ячні, грис (подрібнені ячні крупи), пшоно і овес. Раз на тиждень — суп вермішельний і вермішель, суп гороховий і ріденьке горохове пюре. До такої одноманітної безбілкової, знежиреної і безвітамінної їжі в’язні додавали з магазину маргарин, олію, мармелад, карамель та хліб чорний чи білий і якось трималися. Коли обрізали магазинний “додаток”, в’язні скоро відчули погіршення здоров’я — перспектива перенесення в Мордовію голодоморів сибірських концтаборів забовваніла реальною і близькою дійсністю. І в’язні вирішили вчинити заколот: створили ініціятивну групу, понаписували заяви в Москву і не вийшли до праці.

Із заявами влада знає що робити — на них можна дати формальну відписку, а коли не відправили вагон з меблями один день, другий день, третій, тоді доводиться щось робити.

Приїхала комісія. Кажуть, був один із заступників міністра внутрішніх справ Союзу із Москви, інший — з Саранська. Зібрали в’язнів у кінозалі-їдальні і запропонували викласти їм свої вимоги. Лупиніс, який нещодавно опинився в зоні і ще не встиг оглянутися й зорієнтуватися, вискочив наперед і почав криком звинувачувати адміністрацію табору і всю владу у звірствах. За ним виступило кілька бувалих зеків і спокійно й обґрунтовано пункт за пунктом виклали претензії в’язнів. Чекісти знали, що в’язні справу почали без участи Лупиноса, він підключився пізніше, але за те, що вискочив наперед зі звинуваченнями, вони зарахували його до організаторів і зробили подвійний хід: організаторів і Лупиноса засудили до трьох років Володимирської в’язниці. Тим часом значно пом’якшили режим.

— Ти, Левку, застав кінець того м’якого періоду і початок нового закручування гайок, — зауважував Ярослав Кобилецький. — Менти не можуть нас не притискати, бо без цього вони не можуть пояснити своїм солдаткам і жінкам, чим наше життя, гірше від їхнього.

У тюрмі Лупиніс оголосив голодовку протесту. І його годували примусово. Примусове харчування — це таке, щоб не помер. Знаєш, як його роблять?

— Ні, не знаю, — кажу.

— Ну то я розповім. Людину, яка голодує, переселяють в окрему камеру від тих, хто їдять. Відселення робили переважно після трьох днів голодування, але загалом начальство орієнтувалося на зміст заяви та характер в’язня і відокремити могли раніше.

Одне слово, до камери, де сидить голодний, як я зрозумів зі слів Ярослава Кобилецького, на початку менти регулярно заносять їжу і ставлять на тумбочку. Вранці, в обході в’язниці — прийнятті новою зміною варти — бере участь і медична сестра чи чергова лікарка тюрми. Вона має обов’язок схиляти в’язня припинити голодовку. На якийсь день голодування — як правило, на п’ятий, сьомий, врешті десятий — до камери заходить лікарка з двома ментами. Менти садять в’язня на стільця чи в крісло, завертають руки назад і притискають до спинки сидіння так, щоб не зміг ворухнутися. У лікарки є такий інструмент, схожий на плоскогубці — з металевими губками: коли стискати ручки, то вони розходяться врізнобіч. Вона з силою вводить кінці плоскогубців у рот в’язня і стискає ручки. Утримати рот закритим практично неможливо, бо ручки цих плоскогубців порівняно довгі, і в лікарки достатньо сили, щоб відірвати в’язневі губи від того місця, де вони приростають до кісток. Коли їй вдається розкрити йому рота на 1–1,5 сантиметра, простромлює між зубів шланга і заганяє його аж до шлунка людини. Потім у верхній кінець шланга встромляє великого шприца з півлітровою колбою. Колба скляна, тож в’язень бачить сиву (мало б бути біле молоко) бурду, яку вона і заправляє йому в шлунок. Смаку бурди — на щастя чи на біду — в’язень, звісно, не відчуває.

Коли починають годувати примусово, то, зазвичай, їжі до камери вже не заносять.

Процедура не з приємних.

— Я тобі розповів схему. А тепер уяви, що в’язень борюкається і не дається, щоб його годували, то розлючені менти так його скручують, що в бідолахи аж суглоби тріщать. А як прикинути, що лікарка — садистка, готова справді порвати і ясна і губи в’язневі…

Так ось Лупиніс, зі слів Ярослава, у Володимирській в’язниці оголосив голодовку протесту, і його годували силою, як і належить один раз на добу, вони, злі на націоналістів, заливали йому не справжнє молоко з відповідними вітамінізованими додатками, а бозна-що. Він виявився стійкий. Одначе йому відняло ноги. Термін тюремного ув’язнення закінчився, але позаяк він не міг ходити, влада повезла його не до робочого концтабору, а в Барашевську лікарню — у третю зону.

Та хоробрий і стійкий Лупиніс навіть у Барашевому не зняв голодовки. Понад те — написав заяву до Москви, копію якої і привіз Герей. Герей просив Кравчука зібрати чоловік шість-сім своїх людей молодшого віку біля третього барака, з тим щоб ознайомити їх з тим листом.

Як хотів Герей, так Кравчук і вчинив — покликав мене, Віруна, Шинкарука, Ткачука, Тихого, Кобилецького і Марусяка, тих, хто о цій порі не був на роботі і кого вдалося знайти нашвидкуруч.

Аркуші паперу стандартного розміру в клітинку були заповнені дрібним почерком майже на три сторінки. (Герею, слава Богу, вдалося перевезти це велике послання через два труси!) Лупиніс докладно викладав звинувачення уряду СРСР в порушенні демократії, відсутності справжніх виборів, у безправності робітників і в феодальному становищі колгоспників, у брехливості партійного керівництва і т. д.

З усіх людей в Україні і в СРСР загалом він найбільше звинувачував голову Ради Міністрів СРСР Косигіна і закінчував заяву ультиматумом: зняти з посади Косигіна! Свою вимогу підкріплює голодовкою і не припинить її доти, доки не здіймуть Косигіна з посади.

Просить в’язнів сьомої зони підтримати його вимогу.

Герей закінчив читати і відійшов на п’ять хвилин, щоб заховати заяву Лупиноса.

— Здорово виклав звинувачення, — відзначили одностайно.

— То, що, може, й ми оголосимо голодовку із солідарности із Лупиносом? — питає Герей.

— До рішучости треба, ще й голови, — промовив помірковано Тихий.

— Над нами в небі обертається місяць, — кажу я, — і освітлює цю прокляту Мордовію. Давайте оголосимо до місяця вимогу, щоб він не сходив над Мордовією. Можемо ми зупинити місяць? Не можемо, бо наші сили проти сили обертання місяця мізерно малі, просто дорівнюють нулю. Так сила Лупиноса чи одного, чи з допомогою нас десятьох проти сили держави мізерно малі. Ото коли б до акції можна було б підключити 20000 політв’язнів — це була б зовсім інша справа!

— Яка там інша справа! — запально вигукнув Кравчук. — Комуністи повторили б те, що скоїли 1954 року в Джезказгані — і все!

— Тут, — продовжив я, — є ще один принципово важливий чинник: Лупиніс шантажує владу. Він заявляє владі: зніміть Косигіна, бо голодуватиму до самої своєї смерті! Жодна влада — ні комуністична, ні будь-яка інша, не може піддаватися шантажу в принципі. Бо коли б ціни життя одного політв’язня було б достатньо для усунення голови Ради Міністрів цілої великої імперії, тоді кожен з нас пішов би на смерть задля усунення одного керівника держави, а десятьох політв’язнів, либонь, було б достатньо для виведення України з-під влади Москви. Влада перестала б бути владою, коли б голодовкою однієї людини можна усувати міністрів, держава перестала б бути політичною організацією суспільства і настав би хаос.

— І все-таки мені подобається його рішучість, — каже Шинкарук.

— І мені теж! — в один голос заговорили Марусяк, Кобилецький, Ткачук.

— Давайте щось утнемо! — вигукнув Вірун.

— І мені подобається твердість Лупиноса, — кажу я. — І вельми приємно, що він не запобігає перед владою, а прокладає свій власний шлях. Жаль, що він недостатньо знає структуру держави, функції окремих органів та механіку їхньої взаємодії, об’єм, вагу та інерційність державної машини і тому ставить перед собою особисто нездійсненні завдання. Він хоче одним ривком пересунути двісті кілограмів цегли. І надриває себе, замість того, щоб пересунути її по цеглині. Робімо свою справу, плануючи її на десятиріччя вперед. Уявіть собі, що його ноги відібрало назавжди і він ніколи не зможе ходити на своїх ногах через фантастичний ультиматум імперській владі! Треба йти на голодовку тривалу і будь-яку, але висувати вимоги, які влада може виконати.

— Давайте йому напишемо, — запропонував Вірун, — щоб він припинив голодовку.

— Хай якось поверне до дії свої ноги, — сказав Ткачук.

— Думаю, — каже Кобилецький, — що можна зібрати в зоні трохи якоїсь такої їжі, наприклад меду, що могло б відновити роботу ніг.

— Давайте доручимо Тихому написати Лупиносу про наші думки, скажемо, що він потрібен у дужому стані, — запропонував Герей.

— І важливою справою, — додав я, — є підвищення теоретичного рівня, бо без знання історії і права не можна виробляти обґрунтовану стратегію боротьби.

— Пане Левку, ви хочете вишколом замінити боротьбу? — поцікавився Герей.

— А яка ж тут боротьба? — заперечив Тихий. — Усі пристосувалися й нічого для України не роблять.

— Між іншим, панове козаки, проблему вишколу слід обговорити окремо, а зараз пора вже йти, — зауважив Андрусяк.

— Так, так. Не забуваймо про час, — почули від Кравчука.

— І про режим, — у тон сказав Андрусяк.