З часів неволі. Сосновка-7

Болючі спогади Миколи Столяра

Столяр жив у тій же секції барака, де я. Його ліжко й тумбочка були трохи далі, в іншому ряді. Познайомилися в день мого прибуття. Він підійшов до мене, привітно простягнув руку для привітання, та згодом відійшов від гурту. Ми все придивлялися один до одного. Було йому років за сорок, вище середнього зросту, з квадратними плечима й міцними руками. На тлі багатьох звичайних облич мешканців секції його обличчя різко виділялося якоюсь жорстокою впевненістю. Чітко окреслене підборіддя, губи, роздуті ніздрі, глибоко сховані очі, що виблискували двома гострими променями, надавали йому вигляду пильного месника, що постійно шукає ворогів і в будь-яку хвилину ладен скраяти їх на капусту.

Я відірвався від листа, який було тримав у руці, здалеку вдивлявся в це обличчя. “Цікаво, ким він був у підпіллі?” — подумалось. Відразу ж відповідь прийшла сама: у службі безпеки. Допитував “ворогів народу”. Не заздрю тим, хто потрапляв до його рук. Агей, це ж чудовий експонат, натура для художника, який хотів би намалювати картину жорстокого бою: все тіло вояка — крицева пружина, затиснута зброя в руках, а постать несеться вперед. Шия витягнута, зуби зціплені, безстрашний погляд пронизує ворога, і енергія всієї душі гострою стрілою спрямована туди, де має протяти ворога гостра шабля. Тим часом, розповідаючи по-дружньому щось про себе, називав себе пестливим ім’ям — Микольця. І взагалі у його манері говорити не було ні надмірної твердости, ні найменшої жорстокости. У чому річ? Звідки такий контраст? А може, він свідомо намагається лагідною мовою пом’якшити суворість свого обличчя?

Столяр відчув мій погляд на собі і глянув на мене. Встав з ліжка, підійшов, звернувся до мене й до Кічака, що неподалік лежачи читав щось:

— Ходімте вже в бік їдальні. Надворі не холодно. Подихаємо свіжим повітрям, заки потихеньку дійдемо і настане час обіду.

Ми взяли ложки й горнятка і втрьох вийшли з барака. У тому ж напрямку з різних бараків повільно просувалися чорні фігури в’язнів по одному, по два, по три.

— Пане Левку, — звернувся до мене Столяр, — розкажіть щось про свою сім’ю чи родичів.

Дорогою я розповідав їм дещо про своїх батьків, братів, дружину. В їдальні влилися в загальну чергу, і я припинив сімейні розповіді.

По обіді Кічак попрощався й пішов. А Столяр звернувся до мене: “Пане Левку, хотів би з вами побалакати. Якщо не маєте чогось термінового, то, може, прогуляємось?”

— Я не проти. Навіть навпаки: хотів би з вами ближче познайомитися.

Столяр почав:

— Знаєте, серед тих людей, що в секції барака, не менше чверті так чи сяк пов’язані з кумом, і вони доносять йому те, що ви говорите. Будьте обережні.

— Добре, я буду обережний, але скажіть, будь ласка, які такі слова ви чули від мене, які не треба було казати?

— Ви не кажете жодного такого речення, яке можна розцінити як антисовітське, але з вашої мови постає непокірна людина. Ваш настрій для них небезпечний. Влада всіх нас залякала, а ваша поведінка і ваша мова зменшує в нас страх. Ваш приклад може зменшити нашу покірність, а цього вони не схочуть допустити.

— У мене є добре виправдання: ви майже всі старші за мене, маєте більший життєвий досвід і впливати можу не я на вас, а ви на мене.

— Це формально. Вже вся зона знає, що ви юрист, адвокат і вам не 20 років, а 35.

— Не 35, а 32.

— Однаково. Ви досягнули того віку, коли між вами і старшими на десять чи двадцять років встановлюються взаємини не як між батьком і сином, а як між рівними, причому як в побуті, так на роботі, так у політиці. Будьте обережні — навіщо вам давати поживу стукачам.

— Як же уникнути?

— Не гомоніть у присутності незнайомих людей.

— Та майже всі в’язні мені ще незнайомі.

— Балакайте з тими, з ким уже познайомилися і знайте, що вони наші порядні люди.

— А коли підходять незнайомі, щоб познайомитися й побалакати — як бути? Адже вони можуть бути чесними людьми і підходити зі звичайної людської цікавости?

— Вони можуть бути щирі й порядні люди, але все, що ви їм оповісте, вони перекажуть своїм друзям, а ті — своїм, і так усі ваші слова розповзуться дуже швидко по всій зоні, потраплять стукачам до вух, і вони перекажуть чекісту та ще й добавлять від себе, причому добавлять таке, що вам нашкодить.

— Ну що тут може нашкодити?

— Е… багато що. І в одному концтаборі в’язні живуть зовсім по-різному: до одних менти присікуються за будь-які дрібниці, дратують і фактично тримають у постійному нервовому напруженні, а дрібні порушення режиму інших в’язнів недобачають і дають їм спокійно жити.

— Я ненавиджу стукачів як таких, але не хочу їх боятися. А втім, пане Миколо, буде про це. Краще розкажіть, за що вас судили.

Пан Столяр охоче погодився розповісти мені про себе.

— Я сам з Волині, з села Іванівки. У батьків нас було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько не брали участі у боротьбі за незалежність у 1917–1920-х роках. Їх і кликали, а вони не пішли. Просто тоді не вистачало національної свідомости, а коли війна скінчилася і настала доба обдумування її змісту і причин поразки, ось тоді батько і зрозуміли, що треба було йти захищати Українську Народну Республіку. У селі з’явився новий священик. Казали, що він був офіцером армії УНР і родом чи то з Донецької чи з Дніпропетровської области. У всякому разі акцент у нього був східняцький. Він дуже добре ставився до прихожан: майже не брав плати за хрещення немовлят та інші ритуали і старався у всьому допомагати селянам. Його полюбили, коли він запропонував перевести церковний приход на автокефалію, то жодна душа не протестувала. У церкві службу Божу він поєднував з патріотичним вихованням: у дні народження Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших великих українців у церкві ґрунтовно розповідав про їхнє життя і творчість. Часто доручав комусь із молодих вивчити напам’ять якийсь вірш чи уривок з твору і проілюструвати прикладом його розповідь. Це були чудові уроки патріотичного виховання. Тато після кожної такої служби Божої згадували про сімнадцяті-двадцяті роки, скрутно зітхали й казали: “І чого я тоді не пішов захищати українську державу?!”

А мати, бувало, повторювали своє: “Тебе могли вбити. Ми б не побралися і не було б у нас п’ятірко таких гарних діточок!” “Діточок, — відповідали їй, — завжди є кому робити, а ось захищати рідний край не кожен хоче.”

Таке виховання, зі слів Столяра, зробило дітей патріотами, особливо Дмитра і Степана, вони немовби взяли на себе обов’язок виправити отой батьківський гріх перед Україною. Микола, старший з хлопців, працював на полі. За німців одружився. Назбирали всією родиною грошей і збудували для нього хату. Батько не хотіли пускати його в політику, тож він тримався трохи осторонь цієї теми. Брати Дмитро і Степан ще за німців пішли в УПА. Вони то були в лісі, то додому поверталися. Там брати проходили військовий вишкіл. Часом йшли рейдом кудись далеко і довго не вертали в свій ліс. Микола знав місце їхнього постою. Іноді носив їм щось попоїсти, а частіше розповідав їхньому командирові про обставини в селі. Його теж тягнуло до них і до зброї, але далі дрібних послуг діло не йшло.

В однім бою проти німців десь під Дерманню Степана поранили. Розривна куля понівечила йому бік. Через повстанський зв’язок про це переказали батькові. Микола поїхав лісами, знайшов хату, в якій його таємно тримали, і привіз додому. Власне кажучи, не додому, а в лісову криївку, що була неподалік від села. Знайшли знайомого хірурга, зав’язали йому очі і привезли до однієї надійної хати, куди пререправили і Степана. Хірург щось відрізав, щось промив і почистив, щось пришив і порадив, як доглядати. До господині цієї хати він привіз і молодшу сестру Орисю на допомогу. Тижнів за два у брата все загоїлося і він прийшов додому. Побув трохи та й повернувся знову до своєї сотні.

А Орися, яка спочатку боялася крові, виявилася вельми кмітливою медичною помічницею. Степан розповів це сотникові, і коли десь за місяць одному стрільцеві скалками гранати подзьобало все стегно, він попросив Орисю допомогти. Орися взяла пінцета і якогось гачка для в’язання чи вишивання, пляшку самогонки-перваку, чайник з водою і пішла до пораненого. Стрілець був дуже молодий і непитущий. Вона примусила його випити цілу склянку перваку і закип’ятила воду. Коли самогонний спирт геть чисто розібрав хлопця, поклала його на траву ниць, відмочила присохлу кров та пошарпані штани і повиколупувала всі скалки. П’яний стрілець відчував глухий біль від її колупання в стегні. Стогнав, мляво зойкав, але не кричав. Потім самогонкою промила свіжі рани, устелила їх чистим подорожником, обв’язала і лишила відпочивати.

Днів п’ять доглядала. Стрілець трохи помучився і через тиждень був знову в сотні. Орися відчула в лікуванні повстанців своє покликання. Почала читати якісь медичні книжки, розпитувала в сільських знахарів про лікування. А Микола ще більше любив свою сестру і пишався нею.

Настав 1944 рік. Німецька окупація змінилася московською. Сотня тепер воювала супроти більшовицьких окупантів. Орися далі лікувала поранених.

Одного разу в листопаді 1944 року три автомобілі совітських червонопогонників наткнулися на сотню УПА. Сотня чесонула по автомобілях. Вони зупинилися. З кузовів посипалися додолу солдати, але сотня густим вогнем скорострілів і автоматів скосила їх. Потім забрала ворожу зброю та інші трофеї, забрала свого одного пораненого й прийшла до лісу. З енкавеесівського загону кільком удалося вислизнути з бою живими. Вони добралися до своїх і про все розповіли. Районний гарнізон прислав роту для прочісування навколишніх сіл та перевірки місця бою. А Орися спочатку допомогла пораненому повстанцеві, а потім пішла до місця розбитого совітського загону і стала допомагати пораненим ворогам. Дівчині їх було шкода. Хоч і вороги, але ж люди. Та й не з власної волі вони прийшли сюди з глибин Росії, гадала вона. Котрий уже помер, той помер, але пораненим слід допомогти. І вона взялася надавати першу медичну допомогу: обмивала рани, зупиняла кров, перев’язувала.

Низьке осіннє сонце хилилося до обрію, поволі згущуючи сутінки. У цей момент рота совітських солдат на п’ятьох автомобілях принеслася до місця бою. Зіскочили з машин. Розсипалися в роз-стрільну і пішли вперед. Орися, що нахилившись перев’язувала рану, підвелася і стала кликати військового санітара собі на допомогу. До неї підскочив командир роти і, націливши пістоль на неї, гаркнув: “Руки догори!”

Орися остовпіла від подиву. Підняла руки, проте, турбуючись про пораненого, який лежав біля її ніг, каже командирові: “Мені потрібен пластир і бинт, щоб перев’язати вашого пораненого”.

Командир роти закричав: “Нічого не знаю! Сержант Іванов, взяти під варту цю жінку! В машину!” Сержант (до Орисі): “Уперед! До авта!” “Та ж вашого пораненого потрібно негайно перев’язати!” — каже йому дівчина. “Візьми руки назад і вперед до першого автомобіля! Тобі не вдасться нас обдурити! — заговорюєш тут зуби!” — визвірився той. Та Орися не здавалася: “Ваш солдат помре, якщо його не перев’язати — зійде кров’ю!” Сержант відрубав: “Це не твоя справа. Командир наказав, отже треба виконувати його наказ, а не думати!”

Її посадили до кузова автомобіля і поставили двох солдат для охорони. Рота обстежила місце бою. За годину поховала мертвих у спільній могилі, поранених склали на солому в кузові, залишили взвод вартувати підбиті автомобілі й поїхали до гарнізону. Цілу ніч дівчину мордували, допитуючись про повстанців, зв’язки, про братів. Вона не признавалася. Тоді її перевели до тюрми і там продовжували слідство понад місяць. Вже прийшла зима. Земля замерзла, і грудки покрилися снігом. Вона нічого їм не сказала.

— А звідки це відомо? — запитую я Миколу Столяра.

— Коли б розповіла те, що знала, це було б видно по діях совітів, а дій у тих місцях, про які Орися знала, з боку совітів не було.

Микола Столяр, зітхнувши, розповідав, що було далі:

— Тоді вони вчинили останню слідчу дію: зв’язали мотузком їй ноги, прив’язали до воза і потягнули селом. Земля замерзла і утворилися тверді грудки. Лежав свіжий тонесенький сніг. Коли вони сестру потягнули, ноги її виявилися значно вище від голови, спідниця зсунулася на поперек і оголила ноги, голова її стукалася об грудки землі. Казали люди, хто бачив, що вона повертала голову, щоб не битися об грудки губами, носом. Від болю та холоду, плакала, зойкала. Намагалася допомогти собі руками. Захистити обличчя від ударів, але коні смикали віз, він сіпав Орисині ноги, і всю її сіпало, того рука рідко потрапляла між землею й головою. Два москалі сиділи на возі, а кілька йшло поруч. Вони дивилися, як вона звивалася всім тілом, розмахувала руками в надії захистити обличчя від ударів об гострі грудки землі, й сміялися. Час від часу зупинялися й питали її, чи не розповість про бандерівців. Вона вичавлювала з себе “не знаю”, і вони знову її волочили. Якась гостра грудка пробила її щоку і розірвала губу (у грудці, мабуть, був гострий камінець чи, може, кусок дроту). Вона зойкнула, закричала — услід за нею поточилася вузенька червона стрічка. Кати зупинилися знову. Спитали, чи не хоче вона признатися. Вона нічого не відповіла. Либонь, вже була непритомна. Тоді вони зняли з неї спідницю, рейтузи й інший одяг і поволочили далі вулицями села геть голою. Розповідали, що нижче пояса тіло було вкрите великими синцями. В час волочіння ця частина тіла не билася об землю, отже, це були сліди нічних катувань. Поступово вся кров її зійшла в ту червону смужку, що тягнулася за її спотвореним обличчям і довгою русою косою, що перетворилася в брудний чорний кінський хвіст.

— О, Господи! Я так щиро, так глибоко любив свою сестричку, свою Орисечку! — губи Столяра затремтіли. Горло здавив клубок. Він змовк. І великі-великі сльозини одна за одною покотилися по щоках і впали на чорний бушлат.

Минула хвилина-друга. Ми йшли мовчки.

— Пробачте, Левку, — не можу забути сестру.

Все ж він розповів цю історію до кінця. Знівечене голе її тіло москалі поклали біля сільради і встановили поодаль приховану варту. Сподівалися, що хтось доповість братам-повстанцям, вони прийдуть сюди і москалі їх тут зловлять. Полювали вже й на Миколу. Він від мобілізації ухилявся за допомогою фальшивих довідок, але останні місяці не вельми на них покладався і більше ховався. У час останньої акції і мордування сестри також не був удома.

Мертва Орися лежала біля сільради три доби. Від своїх людей брати знали, де засіли москалі. Прийшла сотня, тихенько вночі їх оточила, закидала гранатами і перебила всіх до одного. Сотник поставив залоги на околицях села в ярах, в кущах і за деревами. Скликали всіх селян і зі священиком поховали сестру по-людськи. Микола довідався про смерть сестри на п’ятий день після поховання.

Я плюнув на все своє господарство, попрощався з дружиною, пішов до братів у ліс, попросив у сотника карабіна і поклявся перед сотнею, братами й Господом Богом безжально стріляти, давити й нищити цих московських звірюг, що лишень образ мають людський, а насправді — найогидніші виплоди сатани. Це не люди. Це щось чорне, жорстоке, бездушне, садистське.

— Ну, як можна було таке молоденьке вродливе обличчя, як було в моєї Орисі, — вигукнув він, — товкти об холодні засніжені грудки твердої землі, товкти аж доти, доки не розірвали його і не виточили всю її кров?! Як можна!!! Ну, як винувата, застрільте, але як же можна так знущатися?! Ні, вони — нелюди. Їх треба вбивати як блощиць. І я їх убивав! Жаль, що наша християнська Волинь через свою набожність намагалася вбивати найменше і вбивала тільки тоді, коли виходу іншого не було. Це скоротило московські жертви в десятки разів — ось чого мені жаль. Я помстився за кривду України, за мою любу Орисю. Може соромно казати, але з роками я поступово збайдужів до своєї дружини. Може, що в нас не було дітей, а може, що з дружиною пов’язує чоловіка любов, а з сестрою — кровна спорідненість. Жінки часто покидають чоловіків-в’язнів, а сестри не відмовляються від братів. І образ Орисі ось уже півтора десятка років перед моїм зором не блідне і не згладжується, а стоїть яскравий, живий і такий же любий і дорогий, як і в час нашої останньої зустрічі. Зрідка вона снилася мені. І здавалося вона вдячна, що я помстився за її смерть, і що не забуваю її.

Ну, а взяли мене пораненим дуже далеко від рідних місць, а втім, москалі не знають і сотої долі того, що я зробив. Сподіваюся, пан Левко, не перекаже їм цю мою сповідь.

— Дякую за довіру. Я на боці українського народу, а не на боці московської імперії. Я вас майже не знаю, але повірив у щирість вашої розповіді. І я запам’ятаю її назавжди. Проте ви почали розмову з поради бути обережним і остерігатися стукачів, а самі стоїте на шляху безоглядної боротьби. Як це пояснюєте?

— Треба зберегти себе для боротьби там, в Україні, а не згинути тут, в заколюченій кошарі.

— Ви давно знаєте Кічака? А Юрківа?

— Знаю. Обоє наші чесні люди.

— Їм можна вірити на сто відсотків?

— На сто відсотків ви й собі не можете вірити, бо не знаєте, як поведетеся в якихось несподіваних обставинах.

— Ви маєте на увазі, що всяку людину можна обдурити, що не можна досягнути такого рівня, коли б не дався обдурити. Я маю на увазі не це. Маю на увазі свідому політичну лінію, а не момент, коли хтось може перехитрити, коли людина може спіткнутися.

— Ті хлопці політично до кінця наші й чесні. — З неприхованим захопленням твердо сказав Столяр.

* * *

Ми повернулися до барака. Майже посередині стояв прямокутний довгий стіл і пообіч — дві лавки. Я взяв із тумбочки журнал, сів за стіл і відкрив палітурку. Очі ковзнули по текстові, та я не бачив його. Перед очима стояла жива картина мордувань тієї гарної вісімнадцятирічної Столяр Орисі.

Подібну історію десь приблизно 1960 року розповідав мені в селі Пітричі Краснянського району на Львівщині Володимир Куманський. З тією різницею, що волочили не за возом, а за саньми, і не дівчину, а хлопця-повстанця. І, мабуть, таких випадків було багато в Західній Україні. Як розуміти це? Що з позицій держави відбувалося?

Жорстоке мордування повстанців на очах усього села мало б викликати у селян ненависть до катів і штовхати їх до лісу. І справді це змусило не одного чоловіка покинути хату й піти до тих же повстанців.

Влада це знала. Чого ж вона розвивала ненависть, замість намагатися викликати до себе симпатії? Мабуть, вона вважає, що їй більше корнети зі страху людей, аніж з їхніх симпатій, тим-то цими дикунськими методами і прагне залякати, паралізувати волю. Якщо москалі так чинять не через свою дикунську природу, а внаслідок науково обґрунтованих знань психології людей, то їхній метод є яскравою відповіддю на те, що важливіше для правителя: симпатії чи покора підлеглих?

Якщо симпатії до влади в умовах відсутности демократичних виборів практично нічого їй не дають, то страх приносить величезну практичну користь, бо утримує абсолютну більшість людей у покорі. З цього й випливає логічне — дикунська жорстокість виправдана. Що ж може послабити її дію? Послабити саму московську владу? Далебі, узалежнення влади від народу, тобто демократія.