З часів неволі. Сосновка-7

Потьма. Сонце тут нагадує місячну пляму

У Москві на пересилці нас тримали з тиждень, а потім відправили на Схід. Вивели зі “столипіна” на невеличкій мордовській станції Потьма. Земля суціль вкрита снігом. Небо сіре. Хмар немає, а якась висока безпросвітна сірість. Сонце пробивалося крізь цю густу пелену блідим сяйвом. І дарма що був полудень, ця пляма сонця, що нагадувала місяць, стояла дуже близько до горизонту. “Куди ж нас завезли, — подумалося, — що так низько сонце?”

— Узяти речі! — скомандував начальник конвою.

У оточенні солдатів і одного собаки ми пішли до невеличкої барачного типу пересильної в’язниці. До нас двох тут приєднали ще п’ятьох. У тюрмі нас обшукали з ніг до голови, розділили на дві групи й посадили до різних камер. Камера, в якій опинилися ми зі Струсом та ще з двома новими, була доволі простора (метрів З,5 на 5) з одноповерховим дерев’яним помостом. У ній досі перебував один чоловік. Усі стіни камери були розцятковані кров’ю та розплющеними блощицями. Деякі блощиці давно висохли й відвалилися від стіни, полишивши круглі червоні плями з білою цяткою посередині. Деякі плями були густіші й не мали тих білих цяток. Сам вигляд плями вказував, давно чи недавно в’язень розчавив блощицю, була вона велика чи мала, встигла нассатися крови чи ще ні, коли злісний в’язенський палець наздогнав її і розплющив. Це вказувало й на те, що вже, либонь, років із п’ять камеру не білили.

У кутку стояла катаринка з товстої листової сталі. Давним-давно її не виносили і не споліскували хлоркою. Підіймався густий сморід застояних відходів, а коли відчиняли двері, і вітер шугав з коридору через камеру у вікно, то обдавав мешканців ще густішою хвилею смороду. Наш прихід перешкодив пожильцеві камери заварювати чефір. Коли мент замкнув двері, ми познайомилися.

— Іван. Іван Петров. З Барашевого, з третьої зони, — представився незнайомець. — Ви — політики. Я до політиків потрапив випадково. Раніше сидів у кримінальному за кражу. Украв у голови колгоспу автомобіль “Побєда”.

Розповідаючи, він дістав з-під помосту закопчене алюмінієве горнятко на 400 грамів, поправив стару рукавицю, якою накрив був горнятко, дістав пасмо смужок газетного паперу, взяв одну, запалив і почав над катаринкою нагрівати чай. Дим і сажа із згорілого паперу здіймалися коромислом. Весь куток був чорний.

Іване, — запитую, — скільки чаю ви заложили в горнятко?

— Як скільки? Двадцятип’ятиграмову пачку. Тому й не повне горнятко води. Якби була п’ятдесятиграмова пачка, то і води було б повне горнятко, — відповів.

— Та це ж не чай, а дьоготь!

— Ну, ви — політики, на цьому не розумієтеся. Ви п’єте руденьку бурду, а ми п’ємо чефір. Справжній чефір! — виголосив він з гордістю і явною перевагою над політиками.

— Іване, розкажіть нам про Потьму, — звернувся до нього Павло.

— А що про неї розповідать! — знизав плечима Іван. Все ж продовжив розповідь.

Потьма була невеличким мордовським селом, а коли проклали залізницю з Москви до Ульяновська і Сизрані, Потьма стала маленькою станцією. А потім, у час Першої світової війни і особливо протягом наступного десятиріччя, Потьма перетворилася на вузлову станцію: від Потьми проклали залізницю протяжністю понад 50 кілометрів у мордовські ліси, а обабіч залізниці заснували десятки концтаборів. На картах цієї залізниці немає. Вона таємна, як і всі ці концтабори. Колись ця величезна група концтаборів називалася Темниковськими — у місті Темникові знаходилося їхнє управління. В 1956–1958 роках це управління реорганізували. Утворили Яваське (менше), що вже належить до Зубово-Полянського району. Починаючи з 20-х років, уздовж цієї залізничної галузки розстріляно мільйони душ. Під кожним деревом тут труп…

— Мордвини, — що за народ? — питаю. — Ти також мордвин?

— Ні, — заперечив Іван, — я не мордвин, я руский. Мордвини живуть у тутешніх лісах, а я приїжджий. Ті, що далі від залізниці в глибині лісів, навіть не знають російської мови. Темні. А ці, що вздовж залізниці, навчалися російської мови і переважно служать в охороні концтаборів. А куди їм дітися? Їм і не дозволяють виїжджати звідси. Вони тут назавжди. Так само, як назавжди приписані уздовж залізниці без права виїзду ті, що розстрілювали контрреволюцію. Вони тут доживають.

— І багато їх таких? — поцікавився Павло.

— Та ні, їх залишилося живими зовсім мало. У кожному разі у них не дуже то й правди допитаєшся.

— А ти, Павле, у цих таборах не бував? — запитав я.

— Ні, не бував.

— У цікаву місцевість нас везуть?

— А що тут цікавого? Кожна зона обгороджена височенним парканом, за ним ні чорта не видно, а менти про політику бояться говорити з зеками.

Іван раз по раз переводив мову на те, як можна найлегше вкрасти автомобіль, або — про способи добування у зонах чаю для чефіру.

Через кілька днів нас вивезли з тюрми, під охороною звичайного конвою з собаками посадили у старий вагонзак і повезли в глибину мордовських лісів. У вагонних камерах вікон немає. Світло до них заходить з коридора через ґратчасті стінки та й у самому вагоні не вельми світло, позаяк двері засклені матовим склом, крізь яке нічогісінько не видно. Тож про те, що ми їхали лісами, довідалися з розповідей бувалих в’язнів, яким випадало тут їздити влітку, коли конвой відчиняв вікна для прохолоди, та з подорожніх коментарів конвою.

Поїзд їхав нешвидко, час від часу зупинявся, аби віддати прилеглим зонам нове “поповнення”. Ми вже знали, що їдемо в Сосновку в сьому зону, і тепер чекали на цю зупинку.

І ось потяг стишив ходу й зупинився. Сосновка!

Сержант відчинив камерні двері, нас зустрів конвой із двома собаками. Офіцер розписався в паперах начальника вагонного конвою, що в’язнів прийняв і повів нас вперед. Хвилююче відчуття — нарешті бачимо живу природу: сосновий ліс, стежку, яка далі переходила у вулицю… Праворуч — кілька чорних хат, за якими починався високий дощаний паркан сьомого концтабору. Ліворуч метрів за сто — кілька таких же чорних перекособочених хат і далі такий же довгий паркан, обрамлений вгорі колючим дротом. Це перша (релігійна) зона. Погляд наче втрачає якусь опору і лине у далечінь свавільно і безконтрольно і без будь-чийого дозволу може сприймати близькі й вельми далекі обриси хат, парканів, вулиці, дерев і все, що було на цьому клапті земної поверхні. Цікаво!

— Ви що так оглядаєтесь? — звернувся до мене старший лейтенант. — Може, вже тут бували?

— Ні, не бував, не доводилося.

Тим часом підійшли до вахти, нас зустрів старшина.

— Скільки, — питає, — п’ять в’язнів? Заходьте!

Через внутрішні двері пропустив нас по одному вузьким коридорчиком у середину зони і зачинив двері шворнем. Це не був перехід з волі в неволю. Це був перехід з камери — в зону. З вужчого простору — в ширший. Досі були вузькі стіни камери і за спиною — постійні кроки наглядача, а тут не було стін і позаду не ходив наглядач, не вимагав тримати руки за спиною. Було цікаве відчуття — ми немов зірвалися з прив’язі! Свобода!

Неподалік виходу з вахти на територію зони стояла група в’язнів різних національностей, либонь, осіб з двадцять. Кожен з них прагнув зустріти свого краянина. Попереду групи стояв Степан Вірун. Він підняв руку й загукав:

— Наші! Левко Лук’яненко! Вітаю! — і рушив назустріч.

— Нас, українців, тут двоє! — вигукнув я.

— Просимо до нашого земляцтва! — почулося з гурту.

— Не підходьте! Зараз обшукаємо у штабі і випустимо їх до вас, — наказав старший лейтенант Вірунові.

— Та я допоміг би йому валізку нести, — протягнув той.

— Донесе сам. Тут недалеко. Як всю дорогу носив, то й тут не підірветься, — відказав старший лейтенант.

Під ногами був трап (дощата кладка завширшки з метр), який пролягає від вахти до самого штабу.

Дорогою від вахти до штабу табірної адміністрації нове оточення засипало нас запитаннями. Наглядачі не забороняли говорити — тут це вже не мало сенсу.

Ввели до штабу:

— Що у вас є забороненого? — запитує старший лейтенант.

— У мене, — кажу йому, — є 20 карбованців. Прошу взяти і покласти на мій рахунок (У вагоні я добув гроші з далекої схованки і сховав у рукав, звідки тепер і витягнув). Черговий оформив добровільну передачу грошей до адміністрації (а коли б самі знайшли, то конфіскували б). Трус тривав не вельми довго.

Мене призначили у п’ятий загін, наказали взяти собі матраца і влаштовуватися в бараці.

— Ідіть, — каже старший лейтенант, — тут багато українців і вони вам усе розкажуть і допоможуть.

Я взяв свої речі і вийшов зі штабу. Із юрби вихопився радісний Степан Вірун і почав мене знайомити з людьми, називаючи імена й прізвища та термін ув’язнення.

Поки ми знайомилися, зі штабу вийшов Павло Струс. Я представив його українському гуртові.

— Ми щойно закінчили обід, — звернувся хтось до нас. — Ходімо до їдальні, кухар дасть вам пообідати.

Ми погодилися і всі разом попростували до їдальні. Голод — не тітка! Назустріч вийшов кухар у білому халаті з двома повними мисками вермішелевого супу. Привітався по-українському, побажав смачного і поцікавився, з яких ми областей. Ми відповідали, колотячи ложками в мисках ніщимний суп, для голодного — смачний одначе. Із задоволенням його з’їли, слухаючи розповіді про концтабір, який усі звали сьомою зоною. Потім Вірун повів до загону мого призначення. Дорогою раз по раз зустрічали в’язнів, зупинялися і знайомилися. У бараці знайшли старшого (шниря — у господарчій секції) і спитали, де є підходяще місце. Він показав на вільне місце на другому ярусі залізного двоповерхового ліжка попри стіну. Пішли на склад, і там українець із поліцаїв допоміг набити напірника свіжими вузенькими стружками. Вийшов не матрац, а круглий довгий мішок.

— Як же я буду спати на цій круглій колоді? — дивуюся.

— Нічого страшного, — відповів він. — Стружки дуже швидко вляжуться і матрац стане плаский. Якщо ж напхати наполовину, то скоро відчуєте залізні пластини під ребрами.

Хтось із в’язнів допоміг мені дотягти те опудало до барака.

— У вас начальником загону, — пояснює мені Вірун, — капітан Головін. Трохи зануда, але загалом не зла людина. У зоні — понад 1800 в’язнів, близько трьохсот не працює. Головін умовлятиме відразу стати до праці. Не погоджуйся. Кажи, що після конопляної пошти потрібно відпочити. Коли наполягатиме, то скажи, що шукатимеш роботу. А потім шукатимеш місяць-два. Бажано, щоб ти не працював, бо тут вельми багато цікавих людей — і наших, і з Прибалтики, і з Кавказу. З ними необхідні тривалі й ґрунтовні розмови, а якщо запряжуть, то часу не буде.

Виявилося, що спільників у моїй справі тут лише нас двоє з Віруном. Луцьківа зі Львова ще не вивезли, Боровницький десь у дорозі, а інших розкидали по різних зонах.

Ми ходили територією зони, Вірун знайомив мене з розташуванням її об’єктів та з мешканцями ГУЛАГу.

Весь концтабір поділений на житлову й робочу зони. Робоча зона значно більша за житлову. Розташовані вони у вигляді квадратів, зсунутих на третину ширини один від одного. Загальна довжина зони — десь біля одного кілометра, ширина — метрів чотириста. Це ціле містечко! У житловій зоні десь 10 бараків, штаб адміністрації, оперативна частина, лікарня, пекарня, кухня, їдальня, бібліотека, школа, нарядна (невеличкий квадратний барак, де видавали наряди на роботу і вели їхній облік), лазня, дровітня, магазин, ларьок і стадіон. У робочій зоні великий деревообробний завод, своя електростанція, сушарня, ливарний цех, тартак, теплова система, склади і залізнична колія, якою завозили до робочої зони вугілля, ліс та іншу сировину й вивозили готову продукцію: шафи і столи різних розмірів і конструкцій, табуретки, ящики (футляри) для телевізорів та годинників. У відгородженій частині виробничої зони під суворим наглядом в’язні вирощували капусту і цибулю, огірки, кріп і навіть помідори для тих же наглядачів та їхніх сімей.

Блукаючи житловою зоною, зустрічали Вірунових знайомих. Знайомилися і, пройшовши трохи разом, вони, попри моє запрошення до гурту, прощалися.

— Степане, чого вони не хочуть ходити з нами разом?

— Вони розуміють, що ми, як однодільці, маємо до розмови щось таке, що має залишитися між нами, тож не хочуть бути нав’язливими. А окрім того, людей залякують, і не кожен відважиться відкрито спілкуватися з непокірними.

— Степане, я думаю, що для обговорення причин нашого арешту, слідства та всіх подробиць у нас ще буде час поговорити, а поки що розповідай про концтабір.

— Он, — показав очима Вірун на двох молодих людей, що читали щось на дошці оголошень, — коломийські хлопці. Ходімо, познайомлю з ними.

Познайомились. Хлопців звали Іван Струтинський та Мирон Площак. Вони охоче зголосилися пройтися з нами табором, знайомлячи мене з місцем, де доведеться жити. Раділи поповненню концтабору новими українцями. Хоч як не парадоксально це звучить! Засипали мене питаннями й самі охоче ділилися своїми спогадами. Увійшли до заборонної зони, відтак — пройшлися вздовж трапа, що біля загорожі з колючого дроту. Показували конструкцію заборонної зони, сторожові вежі, солдатів зі зброєю, розповідали про систему їхнього спостереження за в’язнями та сигналізацію, про порядок чергування й право стріляти у того, хто надумає перетнути першу внутрішню загорожу з колючого дроту.

Після вечері навколо мене й Віруна зібрався чималий гурт українців, підійшли один литовець і один естонець. Запитували про високу політику Союзу, міжнародне становище СРСР, про Микиту Хрущова. Всім цікаво, чого відлига була коротка: Хрущова примусили згортати її і повертатися до попередніх жорстких методів керівництва чи він сам це зробив з власної ініціятиви? Якщо сам, то який основний мотив: переконання, що комуністичну систему можна утримати лише диктатурою чи бажання якнайменше обмежувати свою особисту владу, особисте свавілля? Усі хотіли висловитися з цього приводу, але найбільше цікавила моя думка — і як новачка, і, власне, як людини освіченої.

Жвава дискусія точилася, доки не бамкнув дзвін балона — це була команда до сну.

У збудженому настрої я попрямував до свого бараку. Заліз на своє горішнє ліжко і спробував умоститися на необжитому матраці. Стружки не хотіли влягатися, і мішок ніяк не перетворювався в плаский матрац. Я вмостився на ньому, як на колоді, з єдиною думкою, якби ж у сні не перевертатися, щоб не гепнутися додолу. Вимкнули світло і — ох, після десяти місяців сну при світлі електричних лампочок, нарешті, така приємна нічна темнота! І я заснув.

Проснувся за півгодини до побудки на тому ж боці, на який ліг. Слава Богу, не впав! Розплющив очі — в бараці й на дворі темно. Повернувся горілиць, підклав руку під голову й почав пригадувати обличчя вчорашніх співрозмовників. Хто вони, ці люди? Вони з підпілля. Де були і що робили?

Десь знадвору обізвався гучномовець: шнир ввімкнув світло. Люди заворушилися. Хотів було зриватися з ліжка, проте навколо ніхто не квапився. Хтось поволі вставав, хтось, лежачи обзивався до сусіда, хтось, повернувшись на другий бік, натягував ковдру на голову — досипав.

— Вставайте, — негучно крикнув шнир.

— Встаємо, — відповів мій сусіда, навіть не рухнувшись.

Старший чоловік, який спав на нижньому ліжкові піді мною, встав і пішов умиватися. Я всівся на своєму злощасному матраці й заходився кулаком вирівнювати клубки дерев’яних стружок.

— Доброго ранку, пане Левку! Ну, як вам спалося в першу ніч? — привітався Кічак.

— Дякую! Добре.

— Що снилося?

— Нічого. Мені загалом вельми рідко щось сниться. А як ви спите?

— Також добре, — відповів Кічак. — Ходімте до туалету і вмивальника, бо згодом там буде велика черга.

— Ходімте.

У бараці, як розповів мені Кічак, люди різні: тут і наші націоналісти, і повстанці з Прибалтики, і власівці, і українські й російські поліцаї. Поліцаї практично всі — стукачі. Щоправда, із українських поліцаїв активних зовсім мало. Їх просто в час слідства примусили дати підписку на співпрацю з КДБ. Щоб уникнути смерти, вони погодилися на співпрацю, а вже в таборах, коли загроза смерти минула, вони зазвичай до своїх агентурних обов’язків ставляться абияк. І все ж краще їх уникати. Російські поліцаї активніші. Хоча самі зрадили “Великую Россию”, проте в концтаборах запалали любов’ю до цієї Росії і тепер намагаються боротися проти українського націоналізму. Патріотизм цей більше показний, насправді ж вони прислуговуються не стільки з ненависти до нас, скільки за чай, каву чи додатковий пакунок від кума. Однак вони небезпечні.

— Усі ці стукачі, — каже Кічак, — будуть підходити до вас, щоб винюхати щось про людей, про ваш настрій і наміри й донести кадебістові. Майте це на увазі й уникайте їх. Ви знаєте, хто спить під вами?

— Ні, не знаю.

— Це — москаль Михайлов з Криму. На словах критикує владу й комуністів, а насправді — підлий стукач. Це він у робочій зоні побачив у Юрка Шухевича ніж і заклав. Підстеріг, падлюка, як той його ховав і доповів. Юрка схопили і запроторили на три роки до Володимирського централу.

— Ігоре, львівські чекісти вже все про мене знають. Їхні відомості є і в Києві, і в Москві, яке має значення, що на мене донесе якийсь там Михайлов?

— Має. В’язнів, що сидять тихо, не вельми чіпають; а тих, що не відмовилися від боротьби, дуже пресують. І річ навіть не в тому, що пресуватимуть. А в тім, що за посиленого слідкування важко приховувати потрібні зустрічі. А коли думати про серйозну боротьбу, то не обійтися й без таємних зустрічей.

Тим часом ми підійшли до умивальника. Підтримувати цю розмову далі не годилося, і ми змовкли. Почекали, заки підійде черга, вмилися і повернулися до барака. Я поклав своє туалетне причандалля до тумбочки й підійшов до Кічака, який уже взявся, було, за якусь іноземну газету.

— Що це за газета? — допитуюсь.

— Польська, — каже.

— А що, дозволяють одержувати іноземні газети?

З 1958 року дозволили були передплачувати газети і журнали соціялістичних країн. Потім почали обмежувати, а тепер дозволяють передплачувати польські газети — полякам, чеські — чехам.

— А в зоні є поляки й чехи?

— Поляків є кілька. Один — офіцер АКА (Армії Крайової), а ще кілька — громадяни Польщі з Дрогобича. Чехів справжніх у зоні нема, є громадяни Чехословаччини. Це наш Володимир Горбовий. Він знає чеську мову й передплачує чеську газету.

— Пане Ігоре, ви вмієте читати по-польськи?

— Так.

— І по-чеськи?

— Ну, з чеською трохи гірше, проте розбираюся.

— А чого ж цих поляків і Гербового як іноземців не випустила комісія 1956 року?

— Тих, хто служив німцям, повипускали. А ці поляки належали до антикомуністичних формацій. Червона Польща таких також тримає в тюрмах, тож не вимагає їхньої передачі. А Гербовий — українець, Чехословаччина не наполягає на його звільненні, то й не випускають.

— А які польські газети ви читаєте?

— Офіцер АК (його прізвище Познаньчик) дає мені “Kurjer Krakowski”, а другий, Янушевський — “Życie Literackie”. Хоча, їм кажуть, щоб самі читали і нікому газет не передавали. Познаньчик не боїться заборони й дає почитати газету, а Янушевський боїться. Правда, з цим ми домовилися, що я сам братиму з його тумбочки і коли мене спитають, то маю казати, що взяв газету без дозволу Янушевського. Обом погрожують: у разі поширення газет у зоні, заборонять передплату. І я не певен, чи передплатять їм газети на 1962 рік.

— Коли ви розгортаєте газету, то всі стукачі бачать, що вона і не російська, і не українська, то чого ж вони не доносять? — питаю у Кічака.

— Тут є деякі прикриття: газети литовців, латвійців, естонців, молдаван, татар, калмиків також не українською чи російською мовою. З деким з цих людей я підтримую добрі зв’язки, вони приходять сюди, приносять свої газети, і я тримаю їх разом з польськими. Наглядачі й офіцери, окрім російської мови, не знають жодної, тож розібрати в різних “неїхніх” газетах неспроможні. Українські ж стукачі бачать різницю між українськими та російськими газетами, але на латинському шрифті не розуміються, аби відрізнити польську від литовської. Щоправда, вони трохи орієнтуються в назвах газет. То я намагаюся назви не виставляти напоказ, — усміхнувся Кічак.

— А наразі хочу вивчати з вуст живих свідків, бодай з газет, — сказав я, — хід національно-визвольної боротьби в Україні, в Литві, Латвії, Естонії. Бачу, що зона може стати для мене найкращим університетом у цьому. П’ять років у Москві вивчав право з підручників, а в Мордовії вивчатиму національно-визвольні рухи — зі свідчень живих учасників. А це цікавіше й правдивіше джерело.

— Чудово! З кого ви хочете почати?

— Розпитуватиму кожного, з ким зустрічатимуся.

— Пане Левку, в нашій секції є чимало людей з дуже цікавими біографіями. Ось, наприклад, Микола Столяр. Ви з ним учора не розмовляли?

— Перекинулися кількома словами. Бачу, що варто з ним зустрінутися спеціяльно, аби послухати про його шлях дов’язенського життя.

— Він же готовий ходити з вами стільки вечорів, скільки вам буде потрібно. Скористайтеся своїм вільним часом, доки не взяли до праці.

— Можна щось занотувати в зошит?

— Не потрібно нічого нотувати — однаково заберуть.

— Звідки родом Столяр?

— Він сам усе розповість. Його біографія жахлива як через трагедію його сестри, так і через безоглядну жорстокість його помсти. Як ви думаєте, що означає в українській мові вираз “пекельна сила”? Так ось у розповіді Столяра ви побачите два її прояви: один — з боку ворогів, другий — з боку щирого патріота України.

— Його з зони нікуди не заберуть?

— Останніми роками в’язнів рідко перекидають від зони до зони, хоча виключати цього не можна, і тому не відкладайте на потім. Побачите, що не пошкодуєте…

Микита Хрущов казав, як, до речі, й навчали університетські професори, що злочинність у капіталістичному суспільстві неминуча, а ось соціялізмові вона не притаманна. Поки що вона існує як пережиток старого ладу, але з відмиранням старого й утвердженням соціялістичного ладу злочинність зникне. Розмальовуючи переваги соціялістичного ладу над капіталістичним, Хрущов пообіцяв у 1974 році урочисто показати по телебаченню, як останній в’язень покидає тюрму і місця ув’язнення залишаються порожні. А тут, у Сосновці, все так капітально збудоване і далі розширюють цехи, будують їх із цегли, явно розраховується на десятиріччя вперед. Яка безсоромна демагогія: всьому світові заявляють, що в’язнів скоро не буде, а насправді за колючим дротом тримають мільйони людей — жодних ознак про намір скорочувати кількість цієї дешевої рабської сили.