З часів неволі. Сосновка-7

“ОУН була нам за зразок і мрію” (Степан Кравчук)

Тим часом у зоні відбувалися важливі побутові зміни: ятку, де можна було купити (чеком з особистого рахунка) якийсь пиріжок абощо, скасували. Закрили і невеличку крамничку, в якій продавали були час від часу молоко і ковбаси. Одного дня бачу — з крамниці кілька чоловік понесли на плечах по мішку цукру.

— Що б це означало? — питаю Степана Кравчука.

— Ти чув, — каже Кравчук, — від Головіна, від ментів погрози “Ми вас затиснемо!”

— Чув.

— Вірив погрозам?

— Не дуже.

— А погрози не так собі пусті слова. Те, що відбувається, це і є поступовим практичним утиском. Ятки не стало. Тепер уже не заміниш миску бурди холодцем, не добавиш до бурди шматочок ковбаски і ніщимну кашу не розведеш склянкою молока. Люди понесли цукор мішками, бо пронюхали, що є наказ вивезти з магазину весь цукор за зону і в магазині не продавати. Завтра його вивезуть, отже, хто сьогодні встигне купити, той матиме, а хто не встигне, той не матиме. Ти вже маєш гроші?

— Я привіз із собою двадцять рублів.

— На ті не дозволяють купувати. Дозволяють купувати тільки на зароблені в таборі.

— Я працюю вже місяць. Питав у бухгалтерії. Кажуть, що днями нарахують.

— “Днями”… це означає, що у тебе з’являться гроші після того, як цукру не стане.

— Ну, не думаю, що бухгалтерія заводу це робить навмисно. Вони рахунки ведуть з першого до першого числа кожного місяця і хоч я працюю більше місяця, але цей же календарний місяць ще не закінчився, — відказую.

— Формально так. Але цілком може бути, що адміністрація заводу вловила дух, в якому про тебе висловився капітан Литвин, і цього їм досить, щоб пригальмувати відкриття рахунка. Вони ж нічим не ризикують. Ти працюєш, змушений працювати і працюватимеш, отже хоч-не-хоч, а гроші заробиш і так не може трапитися, щоб ти не розрахувався, вони хочуть подобатися Литвину, а не виявляти до тебе доброту.

— Ти припускаєш, що це вказівка Литвина?

— Цілком припускаю, — відповів Кравчук.

— Я чув, що він не така вже дріб’язкова душа, щоб так по-дріб’язковому кусати.

— Про Литвина я також більш-менш такої думки, але ж тут діє ціла система слідкування за поведінкою кожного з нас і відповідно методи індивідуального утиску. Дивись, кожухи забрали. Але ж не у всіх: у шнирів не відібрали. Їх наче й наказ не стосується.

— А ти маєш гроші? Купив цукру?

— Купив п’ять кілограмів. Більше грошей не було. Пару тижнів тому я мусив усі свої сто десять рублів переказати матері.

— А чого ти так мало нагромадив, адже ти сидиш уже майже десять років?

— Є кілька причин. Перша. Як ти знаєш, роботу на совітів ми вважаємо за шкідливу річ для України. Що слабкіша імперія, то легше Україні вирватися з неї, того не бажано її зміцнювати своєю працею. І того ми працюємо тоді, коли не можна ухилитися від праці. І я за всякої найменшої можливости не працював. Друга причина: коли в’язень не працює не зі своєї вини, а з вини адміністрації, то йому дозволяють використовувати зароблені гроші на власні потреби, в тому числі — на харчі. За численних переїздів із зони в зону періоди влаштування на роботу тривали часом місяцями, і тоді не заробляв, а споживав. Нарешті час від часу виникає потреба допомагати тому, хто звільняється з табору зовсім без грошей. На початку ув’язнення грошей загалом не платили. А потім, знаєш, в’язні ж є різні: одні передплачують книжки, газети, журнали, а інші нічого не передплачують, один купить чоботи, штани й бушлат, а інший ходить в робочому й латає. Та й навіщо щадити, коли сидиш, немовби все життя? Навіщо позбавляти себе найелементарніших потреб — трошки кращого (новішого) одягу, взуття та джерел духовної поживи, — коли ти в ув’язненні не тимчасово, а постійно?

— А у мене немає такого відчуття, що я тут постійно. Я переношусь думкою на волю і наче моє постійне місце проживання там, а тут тимчасово, ну потрапив, трохи побуду і повернуся назад у попереднє середовище.

— І я з такими почуттям довго жив у зоні. А тим часом ниточки, що сполучали з волею, поступово рвалися і рвалися. Життя рідних і їхні проблеми поступово відсувалися кудись в туманну далечінь, я переставав їх розуміти і вже не міг їм щось радити. А в зоні розширювалися знайомства, з’являлися свої потреби й інтереси.

Я був у зоні перший рік, а поруч люди, що були вже десять років. У багатьох за цей час не стало дому: батьки повмирали, дружини покидали й кудись повіялися, діти виховуються бозна в кого і в зовсім іншому політичному й моральному дусі. Власне, цих в’язнів на волі ніхто не чекає. То де їхнє життя, де вони: там на волі чи тут, за дротом? Коли термін ув’язнення 25 років (як у мене) або 15 років (як у тебе) — це не п’ятирічний університетський термін, це великий відтинок життя. І який? Найкращий! Після цього відтинку хронологічно наступає відтинок занепаду і доживання. То невже позбавити себе в зоні мінімального задоволення у вигляді передплати газет, журналів і книжок та мінімального комфорту у вигляді незамусоленого бушлата?

— А як ти дивишся на тих, хто прагнув вставляти палиці в колеса цього заводу?

— Знаєш, за серйозне щось, ну, наприклад, підпал цеху чи завал шахти, вбивали, причому не вельми досліджували правду, а брали групу найбільш імовірних, відправляли кудись на етап, розстрілювали і складали акт про втечу. А що стосується дрібнішої шкоди, то вона не раз нам самим завдає неприємности. Дивись, наприклад, зіпсував електромотор токарного верстата, то ж до верстата іде в’язень-електрик і замінює зіпсований мотор новим. Це в нього займе півгодини часу. За півгодини верстат знову працює, а електрик везе зіпсований мотор в електроцех, де в’язні його нормально відремонтують. Завод від такої шкоди практично не страждає. Є хлопці, які при нагоді закидають у болота напилок, молоток, зубило чи ящик цвяхів. При цьому є завжди ризик попастися і наразитися на велику неприємність, а з іншого боку, ну що значить для такого величезного заводу втрата якихось двох напилків чи двох молотків?! Головне, звичайно, невиправданий ризик: як у жилій секції шнир постійно дивиться, що в’язні роблять, хто до кого ходить, хто з ким зустрічається і про що балакають, так і в цеху шнирі і сексоти сочать за всіма. Та й викинути не вельми знайдеш куди, бо ж усю територію продивляються уважно. Одне слово, тут кожен може сам проявляти ініціятиву, яка йому в голову прийде.

— Степане, розкажи мені трохи докладніше про свою справу.

— Ти, Левку, вже знаєш, що я з Тернопільщини і 1930 року народження. Підпільна боротьба на Тернопільщині була активна й затята. Підлітком я був у молодіжній організації “Доріст”. Нам прищеплювали любов до України і ненависть до ворогів. І ми готувалися до боротьби. ОУН була нам за зразок і мрію. Підлітками ми раді були прислужитися повстанцям і виконували їхні завдання з найбільшою охотою. Наприклад, рій заходить до села, а нас просять, щоб ми за селом вилізли на горб чи високе дерево і дивилися, чи не з’являться совіти. Якби з’явилися, то один негайно біг би у село, щоб попередити повстанців, а другий продовжував стежити за ворогами…

Степана Кравчука 1949 року мобілізували до совітської армії і завезли до Таджикистану. У піхотному полку, до якого його зарахували, із Західної України виявилося ледь не половина новобранців. Поволі хлопці освоїлися з військовою службою, приглянулися один до одного, і Степан запропонував створити організацію ОУН у полку. Спонукав до цього його один капітан із Наддніпрянської України. Ні, він не радив йому створювати організацію, але з ними він завжди говорив українською мовою, розповідав про її переваги над російською. Був незадоволений, що вивезли з України служити в Середню Азію. Коли вони, українці, зібравшись у вільний час гуртом, співали українських пісень, він співав з ними. Мав чудовий голос і слух і так гарно співав, що аж радісно було з ним. Він мав прізвище Рогач.

— Якось трапилося, що в час перепису писар записав його не українцем, а росіянином і додав “ов” до Рогач.

— Він дуже обурився, — захоплено розповідав пан Кравчук, — побіг до штабу і завдав прочуханки писареві, що той ніколи не забуде. А, бувало, декламував Шевченкову “Розриту могилу”:

“Це я, — каже, — на чужій роботі.”

А то якось, проходячи ввечері повз гурт, зупинився, почекав, доки хлопці доспівали пісню, і затягнув: “Думи мої, думи мої…” Всі підхопили.

А коли закінчили пісню, каже:

— Тарас служив у Казахстані. Нас завезли ще далі на схід в азійські степи. Його загнали судом. Нас завезли сюди, не питаючи нашої згоди. Він проклинав царат і військову муштру, а нам навіюють думку про велику місію великої Червоної Армії, але хіба не вона руками нас, українців, держить оцих азіатів у покорі, а цими азіатами, яких завезли служити в Україну, тримає в покорі українців?! Потім смикнув головою, наче схаменувся, що забагато сказав, попрощався й пішов додому. Я ж подумав: якщо такі офіцери-східняки є, то нам, галичанам, і сам Бог велів починати боротьбу. І я від спогадів про боротьбу на батьківщині перейшов до розмов про створення організації. Хлопці були молоді, завзяті і дуже швидко наше початкове маленьке коло почало збільшуватися.

— Що ж ви думали робити в тому далекому краї? — запитую Кравчука.

— Думали зі зброєю прорватися через кордон до Афганістану, з Афганістану добратися до Західної Європи, а там через Румунію або Польщу перейти в Україну і влитися у збройне підпілля.

— План, далебі, наполеонівський!

— Тоді він нам здавався цілком реальним. На жаль, натрапили на боягуза. Ми ж стояли зовсім недалеко від кордону, вивчили місце, яке можна було використати для переходу кордону і вже залишалося небагато, щоб тихо взяти зброю, вийти непомітно за межі військового містечка і піти на прорив кордону. Власне, ми готувалися кордон перейти непомітно для прикордонників. Вони мали б нас помітити не ближче як за півкілометра від кордону на афганській території, а може, й глибше вдалося б пройти непомітно.

— Я служив в Азербайджані неподалік від іранського кордону, — сказав я. — Бували випадки, що наші солдати перепливали річку Аракс і заглиблювалися на іранську територію. Совітські прикордонники на гелікоптері перелітали кордон, опускалися на іранську територію і нашого солдата або заарештовували, або розстрілювали. Чи не було б так і з вами?

— З нами так не було б, бо нас ціла група. Судили нас 18 чоловік. Крім карабінів і автоматів, був один крупнокаліберний кулемет і одна снайперська гвинтівка. Один гелікоптер нас би не взяв. Треба було б кілька штук. Ми готові були вступити в бій, при цьому він міг затягнутися. Навряд чи до такого бою на афганській території справа б дійшла. Усі ми стріляти навчилися ще до армії, а в армії ще більше оволоділи зброєю. Ба, один боягуз здав нас.

— Може, ви наткнулися на сексота?

— Його поведінка на слідстві і суді показує, що він до того не був знайомий з КДБ. А коли перелякався, то пішов до особняка і відтоді став, ясна річ, працювати на КДБ. Його прізвище Іван Смердюк.

Нас заарештували двадцять три чоловіки. Незабаром кількох випустили, а 18 судили. Я йшов першим у справі і мене присудили до страти.

Я чомусь звернув увагу на лису голову співбесідника:

— Ти полисів у час попереднього слідства чи після вироку?

— Після вироку. Доки замінили страту на 25 років, голова стала гола, мов коліно.

— Тебе одного присудили були до страти чи ще когось?

— Мене одного.

— Ти маєш у зоні однодільців?

— Є один.

— Що він за людина? Ти познайомиш мене з ним?

— Він не став учитися в таборах і залишився з тою початковою освітою, з якою пішов був до армії. Чесний чоловік, але вельми обмежений. Проте я познайомлю тебе з ним.

— А як ви вчилися в таборах?

— Не багато в зонах було освічених людей. Абсолютна більшість — це прості повстанці, хлопці з сіл, менше з міст. Чимало з націоналістичної інтелігенції 1944–1945 року виїхало за кордон. Багато москалі перестріляли, не довозячи до таборів. Смертну кару скасували були 1947 року, і до 1953 року не розстрілювали. 1953 року смертну кару поновили. У зонах я не зустрічав бодай одного обласного провідника ОУН, якого б арештували й судили до скасування смертної кари — їх всіх стратили. А ті деякі провідники, що є в зонах, то щасливі, які потрапили до рук ЧК після скасування смертної кари. Тут у нас є командир Тернопільської військової округи пан Омелян Польовий. Ти його вже знаєш.

— О, це високий провідник!

— Так. Йому поталанило: в одному бою з червонопогонниками поранило. Він був одягнутий в уніформу совітського солдата і його взяли разом зі своїми пораненими. Заки розібралися, хто він такий і передали під нагляд чекістів, то вже була складена медична картка з висновком, що рана не смертельна. Дострелити не було як, а присудити до страти не можна, бо смертна кара вже була скасована. І так він залишився живий.

У зонах раніше ні книжок, ні журналів не було, отож джерелом знань були такі люди, як Омелько Польовий, Василь Левкович. Завжди в зонах бували священики греко-католицької церкви. Часом траплялися вчені. Наприклад, Володимир Антонович з Києва (ніби родич славнозвісного історика Володимира Антоновича). Цей Антонович — геніяльний чоловік: він історію знав напам’ять і хоч не мав жодної літератури, але все збирав гуртки молодих хлопців і докладно розповідав про перебіг Першої світової війни, українську революцію і боротьбу за свою державу. Коли вже дозволили в зонах папір і зошити, то з його розповідей складали конспекти з історії. Менти їх вилучали, але вже не судили за антирадянську агітацію, і тому в’язні замість вилучених робили нові конспекти його лекцій. Ці конспекти були головними посібниками для вивчення історії періоду перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. Після того, як знаходили такий зошит, звичайно Антоновича садовили в бур. Він відсиджував, повертався худющий — одні світлі очі горіли невгасимим вогнем. Хлопці намагалися його відгодувати, і він знову проводив свої лекції. Сидів він, либонь, з 1945, а може, навіть із 1944 року. Замордували його 1954 року після одного страйку. Міг би побути збоку. Ні, ввійшов у страйковий комітет. У наших не вистачало глузду його рішуче відштовхнути, а табірні сексоти підштовхнули його ближче до організаторів страйку. Після страйку їм влаштували слідство, побили. Розкидали в інші зони. Антоновича взяли до лікарні, закололи уколами і там він помер. А потім в’язні шкодували, бо вже нікому було вчити молодь.

— Між іншим, у мене є конспект його лекцій і якщо ти хочеш, то я дам тобі почитати, — промовив Степан.

— Буду дуже вдячний. Проте, як читати, щоб не забрали? Краще, коли б я переписав. Тоді б я ризикував своїм примірником, а не твоїм. Ти знаєш, я взявся демонстративно конспектувати з книжок в товсті зошити. Розкладаюся на столі, що посеред секції, і відкрито записую з книжок цікаві місця. Усі бояться будь-що писати і мене з усіх боків почали були попереджувати, що сексоти донесуть чекісту і що мені це вилізе боком. Я в кожного такого допитувався, чого це мені має вилазити боком конспектування історії Росії Ключевського, яка вільно продається і є в бібліотеках? Логічної відповіді немає. Є натяки в тому дусі, що КДБ не любить, коли хтось щось наполегливо вивчає, бо ж він ворог радянської влади. Навчанням він посилює себе, отже, посилює свою антирадянську суть. Це означає, що він не роззброївся ідейно і готується до продовження боротьби з радянською владою. Тому краще нічого не конспектувати. І ще таке: ви ж, мовляв, не всю книжку переписуєте, а тільки певні місця. Чекіст візьме книжку і ваші виписки, порівняє і буде бачити, що саме ви повиписували і таким чином, як у дзеркалі, побачить напрямок вашого мислення. Цими конспектами ви роздягаєте себе перед ним. Я їм відповідав, що в мої наміри не входить подобатися чекісту. У мої наміри входить не порушувати закон, а в читанні і конспектуванні немає порушення закону.

— Тобі не сказали, що й до розстрілу тебе присудили за те, що ти не вважав за порушення закону?

— Сказали. Проте я не можу змиритися зі своїм несправедливим вироком, ні з судом, що його ухвалив, ні з оцим намаганням залякати.

— І все-таки є різниця, що конспектувати: одна справа — Ключевський, зовсім інша справа — Антонович. Перший — російський великодержавник, другий — український націоналіст.

— Я намагатимусь Ключевським прикривати Антоновича. І хай всі стукачі і капітан Литвин знають, що я конспектую Ключевського. Після Ключевського займуся Соловйовим. А тим часом під тінню цих російських авторитетів вивчатиму Антоновича і все таке інше, що є в зоні.

— Ще у мене є загальна декларація прав людини. Раніше за неї заганяли в бур. Тепер не заганяють, а просто забирають. Після того, як перепишеш конспект Антоновича, дам переписати декларацію.

— Дякую, Степане. Вельми радий!

До знавця “джерел” історії України в таборах належав киянин Логвин, як повів Степан Кравчук. Він — історик. Коли німці захопили Київ, націоналісти-мельниківці створили Національну Раду. Логвин входив до цієї Ради. Паралельно бандерівці створили націоналістичне підпілля. На Національну Раду німці дивилися крізь пальці. Про людське око вона займалася деякими благодійними справами і німці не бачили в тому небезпеки. Діяльність і тих, і тих у Києві в час війни — цікава тема, але зараз про Логвина. Отже, коли москалі вигнали з Києва німців і почали наводити свій лад, то десь напали на слід Логвина, заарештували, засудили й загнали до Сибіру. У таборах до нього ставилися з великою повагою, поводив себе чесно і зробив дуже багато для патріотичного виховання українських політв’язнів. Ніколи виразно не сказав, чи має докторський ступінь, але знання історії мав величезні. Він розповідав не враження про Бантиша-Каменського, Бодянського, Максимовича, Антоновича і ще десяток наших великих істориків, докладно переповідав праці цих істориків. Так тривало біля п’ятнадцяти років. Потім з ним щось скоїлося. 1958 року ухвалили новий закон про кримінальну відповідальність, який зменшив максимальну кару з 25 до 15 років. Судам дозволили за поданням адміністрації концтаборів зменшувати кару з 25 до 15 років. Логвину, як зрештою і всім, відкрилася можливість не сидіти 25 років, а вийти на волю на цілих десять років раніше. Національно-визвольна війна в Західній Україні закінчилася, голодомор 1946–1947 років на Наддніпрянщині давно минув, з’їзд КПРС 1956 року і викривальна доповідь Хрущова посіяли надії на демократизацію, припинення так званої класової боротьби. Ніби запахло якимсь соціяльно-політичним примиренням. Це зрозуміли як модернізацію Союзу чи, точніше, поступку Заходу, тобто крок у напрямку нормального співжиття Союзу із Західним світом. А це означало, що Союз не зникає, а навпаки, набирає ще більшої сили. Надії на його розвал зникали, і дехто під впливом цих настроїв написав заяву про розкаяння, став на коліна, лизнув гузно адміністрації і суд зменшив кару до 15 років.

— Логвин написав листа про визнання своєї вини. Лист багато разів передавали через табірне радіо. В’язні, як давно було заведено, об’явили йому бойкот. Ти підтримаєш бойкот чи хочеш з ним поспілкуватися?

— Я підтримаю бойкот, хоча мені потрібно буде послухати розповіді про нього ще й інших людей. І ще: як ви здійснюєте бойкот? У чому він полягає?

— Необхідно проявляти до нього глибоке презирство. Не розмовляти з ним. Коли зустрічаєшся на вузькому трапі, не вступай йому — хай він уступить дорогу. Якщо трап ширший і є досить місця, щоб розминутися, тоді, наближаючись до нього, сплюнь у його бік і вилай його зрадником, сволотою чи скажи, щоб його нечистий взяв! Колись таких зрадників били або й убивали. Тепер руки ніхто не прикладає, проте бойкот — доволі сильний моральний терор, якщо його дружно й рішуче проявляти.

— Мені його показували здаля, і я його знаю в обличчя. У моїй секції барака за три ліжка від мого живе Голуб. Він майже щоночі кричить. І то так голосно, наче його хто ріже. Я просинаюся від цього крику й прислухаюся до його слів. Слова сонної людини майже не зв’язані. З них важко скласти речення, але серед незрозумілого лементу завжди вловлював: “Хлопці, що ви? Я не винен!” Потім знову: “Я не винен!” І знову: “Я не винен!” Мені казали, що він продався чекістам. Згодом люди це відчули. Він був у будівельній бригаді. Наших у ній було також багато. Ну й одного разу на голову цього Голуба впала колода. Вона на нього полетіла тоді, коли він стояв. Він якраз трохи відхилився і колода вдарила не прямо по черепу, а трохи збоку. Він залишився живий, але з того часу по ночах кричить “Не винен”, а насправді був винен! Між іншим, коли поклали до лікарні з обдертою головою і до нього ходили слідчі, щоб випитати, хто ж міг кинути колоду на голову, він не став висловлювати свої припущення і тим самим фактично справу закрив. З бігом часу про нього склалася думка, що тепер він не доносить, але позаяк у минулому доносив, то й немає людської довіри.

Я його знаю. Тобі переповіли правду. Він із Волині. Був кущовим провідником. Коли досидить 15 років, то напевно звільнять. До нього не таке ставлення, як до Логвина. Йому помстили за зраду, перестав доносити, його трохи остерігаються, але не бойкотують.