З часів неволі. Сосновка-7

Троє в чорних костюмах

Арешт нашої підпільної організації був настільки важливий, що Москва вимагала щоденної інформації про поведінку групи. Вона не мала особливої довіри до України загалом, її більше цікавили масштаби націоналістичної діяльности, відповідно — масштаби заходів, які необхідно вжити для нейтралізації антидержавного (антимосковського) вогнища.

Київські цекісти й чекісти ламали собі голови над тим, як переконливо пояснити Москві появу такої незвичної інтелігентської організації, тому спрямували до Львова спеціяльну групу для докладнішого вивчення ситуації на місці.

Наглядач відімкнув двері й наказав:

— Лук’яненко, на вихід!

Я вийшов з камери.

— Руки за спину, — скомандував наглядач, — і коридором — вперед!

Наглядач був позаду. Повернули до іншого коридору. Там до нас приєднався ще один наглядач. Спинилися біля потрібних дверей. Один із них зайшов до кабінету, другий вартував мене. Перший за хвильку повернувся і наказав:

— За мною!

Я ступив за ним до приміщення.

— Дозвольте йти? — звернувся наглядач до одного з цивільних з білою краваткою на яскраво блакитній сорочці, що сидів за столом — явно старший у цій групі.

— Ідіть, — відповів той.

Я окинув оком приміщення: це була не камера, а досить простора кімната з великим столом навпроти вікна і низкою напівм’яких стільців уздовж стін. Неподалік столу сиділо три особи в чорних костюмах. Один, як я собі зауважив, — з довгим горбатим носом, другий — явно професор, третій — як пояснив старший — заввідділом (якого відділу він не уточнив). Навпроти сиділо ще кілька осіб у цивільному одязі, схоже — менших звань і рангів. Старший, що сидів за столом, повідомив, що керівництво ЦК КПУ послало їх з Києва, аби познайомитися зі справою Лук’яненка. Назвав своє прізвище та ще одного, що сидів поруч, і, вказавши на інших, сказав, що вони з ЦК КПУ.

— Ми попросили начальника обласного управління КДБ Шевченка організувати нам зустріч з вами без слідчих, бо навіщо, щоб вони нашу розмову використали у слідстві проти вас.

— А чого це, — запитую я, — ця справа зацікавила аж ЦК?

— Ну, та ваша справа непересічна вже тим, що ви східняк і майже все свідоме життя жили в російському середовищі і в самій Росії. Ви ж не можете заперечити, що в Україні люди живуть краще, ніж в Росії, Білорусії, на Північному Кавказі чи в Азербайджані, то для чого ж відокремлювати Україну? Нелогічно!

— Державні закупівельні ціни, — почав я, — що їх Москва встановлює на закупівлю зерна в колгоспів, наприклад пшениці, для України втричі нижчі, ніж для Росії — це ж грабунок України!

— Наша партія діє справедливо. Що закупівельні ціни різні, це свідчить про те, що різні природні умови. За одних й тих же людських затратах урожай в Україні втричі більший, ніж у Росії, але ж держава платить людям, а не природі. Як же можна однаково платити українцям і росіянам, коли українці вклали втричі менше праці?

— Неправда, — заперечив я, — що однакова праця українця і росіянина дає українцеві втричі більший урожай. Українці справді працюють вміліше, краще від росіян, правда, що українська земля родить краще, але це не тільки тому, що вона ліпша, але й того, що українські руки дбайливіші. Партія не лише відбирає в українців той додаток врожаю, що походить від природи, а й той, що походить від їхніх роботящих рук, а це несправедливо.

— Якщо встановити однакові закупівельні ціни, то життєвий рівень в Україні підніметься значно вище порівняно до інших регіонів Союзу і сюди рине маса народу з інших його республік, а цього допустити не можна. З точки зору загальносоюзної це було б несправедливо.

— А справедливо Україну грабувати? Ви ж перетворили її на колонію!

— Ну що ви — “на колонію”! Україна — рівноправна республіка. Звідки ви взяли, що вона колонія? — питає старший.

— Я зробив дуже просто, — відповідаю. — Узяв політичний словник, знайшов слово “колонія”, прочитав дефініцію і кожен пункт її приклав до становища України. Радянський словник визначає колонію як країну, що не має своїх незалежних законодавчої, виконавчої і судової влад, не має своїх збройних сил, не має своєї внутрішньої політики, у тому числі не має своєї грошової системи, не має своєї зовнішньої політики.

Радянська Україна не має своїх незалежних органів влади, не має своїх збройних сил, не має своєї ні внутрішньої, ні зовнішньої політики, тобто вона має всі ознаки, що їх словник визнає за необхідні ознаки колонії. Це означає, що Радянська Україна є колонія. Ці міркування логічно прості, логічних помилок тут немає, тому й висновок правильний.

— Ви, — каже старший, — підходите формально.

— Ні, я підходжу логічно.

— Радянський словник, — заперечує він, — має на увазі колонії буржуазних імперіалістичних держав.

— Логіка, — кажу я, — як і математика, не класова і не політична наука, а словникова дефініція універсальна, і вона однаково застосовується як до Африки, так і до СРСР.

— Та що ви з ним панькаєтесь?! — раптом закричав горбоносий до старшого. — Ви ж бачите, що цей націоналюга Лук’яненко ненавидить усі радянські народи і розпікає міжнаціональну ворожнечу.

— Як я розпікаю ворожнечу? Де ви це бачили? — почав було виправдовуватися, та його перебив заввідділом (напевно, якимсь кадебешним).

Він притишеним голосом процідив крізь зуби:

— Може, ти не служив в австрійському місті Баден у розвідрадіодивізіоні і не знаєш про антирадянський напис над гаражем? Може, ти не служив у п’ятому полку зв’язку в тому ж Бадені і непричетний до вбивства націоналістами комуніста старшого лейтенанта Павлова? Може, ти не служив у Мйодлингу і не знаєш Солдатенка? Може, ти не дружив зі своїм командиром капітаном Ткачовим — американським шпигуном і зрадником нашої батьківщини? Ти ж спеціяльно із радиста перекваліфікувався на шофера, щоб мати змогу їздити в американську зону окупації. Що, скажеш, що не їздив у американську частину Відня? Професор вищої партшколи шукає пояснення причин твоєї зради у зміні світогляду, а вона — у твоїй совісті. Ти безсовісно продався американській розвідці ще 1948 року разом з капітаном Ткачовим — ось де коріння твоєї зради!

Обвинувачення, що навально сипалися на мою голову, вимальовували перед очима одну картину за другою з мого далекого солдатського життя в Австрії. Спиною побігли сироти, потім — струмочки холодного поту. “Хоч би ж не почервоніти!” — думав, а тим часом зблід. Блідість не так помітна. Я справді 1946 року (коли стояв на варті гаража) присмерком видряпав багнетом на поштукатуреній стіні антисовітське гасло. Пост здавав уночі. Чергова зміна гасла не помітила. Мабуть, помітили вдень. А може, аж на другий чи третій день. І чомусь тоді навіть нікого не допитали. Зрозуміло — чекісти не розкопали, хто написав це гасло, все ж таки… куди зараз може завести цей допит? І справді я їздив на автомобілі Форд-6 по американській частині Відня. І справді старшого лейтенанта — шовініста Павлова — хтось убив. А в Мйодлингу капітан Ткачов ставився до мене дуже прихильно. Ну й що з того? Я і тоді думав про Україну, а не про допомогу американцям. І все ж — цей докладний перелік… Коли цей чекіст так добре знає австрійський період моєї біографії, то чи не вивчив він київський період 1945 року і чи не розкопав, бува, про нашу з Василем Коцюберою крадіжку зброї, яку він передавав повстанцям? Яка доля Василя Коцюбери? Чи не розповів він комусь про повні ящики набоїв до совітської гвинтівки, що я їх крав у арсеналі і передавав Коцюбері? А що, як Коцюбера попався до рук чекістів і якось проговорився? Я відчув, як моя сорочка прилипла до спини.

Двоє з цієї команди сиділи трохи осторонь, у розмову не втручалися, ніби давали зрозуміти, що вони радше слідкують за моїми рухами (щоб я не кинувся, бува, на великих начальників), ніж за моїми словами. Проте я перехопив погляд одного і відчув, що він міг здогадатися про значно серйозніше за те, у чому мене тут звинувачували. І поквапився перейти в контрнаступ.

— Ви, товаришу чекісте, так докладно вивчили мою біографію, що ясна річ, знаєте, що 1947 року в час другого переходу частини Української повстанської армії з України на Захід розвідрадіодивізіон, в якому я служив, спрямували були в район Цистендорфа на допомогу піхотним військам, що мали перетяти рух УПА і не дати їй перейти з Чехословаччини до Австрії — в зону окупації колишніх союзників СРСР. Звинуватьте мене у зв’язках з УПА. Чому б вам цього не зробити?! Ви ж пов’язуєте мене з убивством якогось старшого лейтенанта, з іншими людьми й подіями, до яких я непричетний, з таким же успіхом можете прив’язати й до УПА.

— Лук’яненко, — заговорив професор жорстким тоном, — в умовах нашої загальнонародної демократичної держави виступають проти або шпигуни, або нащадки (отприски) колишніх експлуататорських класів. Інших причин виступати проти радянської влади не існує й існувати не може. Ясна річ, у нашому суспільстві є недоліки і воно ще не ідеяльне, але в основу закладена ідеологія постійного вдосконалення і зменшення тимчасових труднощів. Це всі радянські громадяни знають, тож з оптимізмом дивляться вперед і єднаються навколо партії. Покажіть хоч одну країну в світі, де була б така солідарність народу з владою, якої досягнуло наше суспільство. Немає такої в світі! І це наш найвагоміший козир у боротьбі з капіталістичними країнами світу. Комуністична партія буде зменшувати побутові труднощі трудящих громадян, але ідеологічну і соціяльну єдність усіх народів СРСР вона не послабить ні на грам, бо від цієї єдности залежать успіхи подальшого просування у світлі наших ідей, наших впливів, нашої влади.

— Ми вивчили вашу біографію, — нарешті прорік він після такого тривалого вступного слова. — Ви не належите до роду експлуататорів, отже, вас не можна оголосити нащадком класових ворогів, але, перебуваючи в буржуазній Австрії, ви потрапили під вплив агентів імперіялізму та австрійських буржуазних обставин і стали прислужником західного капіталізму, втратили пильність радянського громадянина і стали на ворожий шлях. Ви розумієте, що мусите сидіти в тюрмі?

— За що, за симпатії до Австрії, тобто за втрату пролетарської пильности, як ви кажете, чи за щось зовсім інше — за прагнення скористатися конституційним правом на вихід України зі складу СРСР? Якщо ви караєте за друге, то так і кажіть. Навіщо вигадувати димову завісу у вигляді втрати пролетарської пильности, симпатій до Австрії і тому подібний туман?

— Націоналізм за своїм соціяльним змістом є буржуазна концепція, що ворожа нашій пролетарській ідеології, тому кару ви дістанете не за використання Конституції, а за те що прийняли буржуазну ідеологію і взялися боротися супроти нашої радянської влади.

— Ви учений, — відповідаю йому, — а ваша мова нічим не відрізняється від мови слідчих, хіба що більше патетики.

— У цьому виявляється ідейна єдність радянського народу, — відповів “професор”. — А ви знаєте, що Україна без Союзу існувати не може. Ну, як їй самій? В єдности з іншими республіками — сила. І цю силу нікому не дозволено підривати.

— Україна, — перебиваю професора, — має багату землю, велику політичну історію, здібний народ, багату культуру, тобто має всі передумови для незалежного існування. Погляньте на Організацію Об’єднаних Націй: до неї входять незалежні держави і такі, які позбавлені й десятої частини передумов, що їх має Україна.

— Ви забуваєте, — мовив старший, — що ті держави, які тепер становлять більшість в ООН, були колоніями, а Україна є рівноправна сестра інших союзних республік. З російським колоніялізмом комуністи покінчили в 1917 році.

— Покінчили з дореволюційними державними символами, а суть залишили.

— О, бач, — закричав заввідділом, — та він запеклий ворог Союзу!

— Тихше, — прицикнув його старший, — не кричіть. Лук’яненко ще зрозуміє, що з висот світової боротьби за торжество диктатури пролетаріяту у всьому світі партія не може дозволити дискредитувати свою національну політику будь-яким навіженим ідеялістам. Ваша програма свідчить про ваші дуже глибокі націоналістичні переконання. Ми зробимо все, щоб світ не знав про ваші злочинні наміри, і він не буде знати.

— Навпаки, — перебив я, — програма свідчить про застосування конституційного права на самовизначення націй для захисту національних прав.

— Та хто ж ти такий, — знову спалахнув кадебешник, — щоб пхатися в державні справи?! Подумаєш, знайшовся самозванець! Для цього є партія. А ти вирішив плутатися партії під ногами — не вийде, партія відкине тебе вбік, в канаву, мов цуценя, зі своєї дороги! Та ти…

— Тихо! — гримнув на нього старший. — Ти ж бачиш, що Лук’яненко вважає себе розумнішим за всіх нас. А проте він дитя, бо в життя йде з паперовими мірками, такими, як конституція, право націй на самовизначення, замість йти в нього з життєвими мірками. Погано вчив Маркса, який ставить пануючий клас над законом. Пануючий клас у СРСР — це ми, комуністи. Ми пишемо закони і їх міняємо, як нам потрібно. Ми — над законом, а не під ним. І про це йому п’ять років московські професори казали, а він не зрозумів. Ідеяліст і романтик! Та закон — це просто наш інструмент, який ми використовуємо поряд з іншими інструментами для досягнення наших глобальних цілей. І якщо на нашому тріумфальному шляху до встановлення нашого передового соціялістичного ладу у всьому світі трапляються такі диваки, то невже ж ми не здужаємо їх усунути з дороги.

— Ось які ви: задля імперії та збереження своєї влади в ній ви обдурюєте цілий світ! І вивертаєте все шиворіт-навиворіт!

— Справу проти вас спочатку порушили були за статтею закону про антирадянську пропаганду і агітацію, потім перекваліфікували на статтю про зраду батьківщини (стаття 56 КК УРСР), — повідомив старший. — Думаю, слідчі правильно зробили. Стаття 56 передбачає смертну кару. Ви знаєте, що пролетарська революція уміє захищати себе.

Він натиснув кнопку в столі, і в дверях з’явився наглядач.

— Візьміть цього зрадника й відведіть до камери.

Я підвівся і рушив до дверей.

— Стояти! — зупинив мене старший. — Ви знаєте російську мову?

— Ні, не знаю. Моє знання російської мови починається за хутором Михайлівським.

— Відведіть! — наказав міліціонерам.

Вже на виході я почув:

— Упертий хохол!

— Фанатик! — підтвердив заввідділом.

— Ні, не фанатик, — гарячково заперечив йому професор. — Ви ж бачите, він не прямолінійний і не різкий. Перед тим як щось сказати, він встигає обдумати і свою найворожішу позицію подати в м’яко загорнуті слова. Навіть робить вигляд, буцім щось приймає з нашої аргументації й погоджується. Це найнебезпечніший варіянт націоналіста. І я побоююся, чи він не зумів нас обдурити!

Ці останні фрази долинули до мене вже в коридорі крізь прочинені двері.

* * *

Як мені стало відомо пізніше, після зустрічі зі мною київська цеківсько-чекістська група провела нараду з керівництвом УКДБ Львівської области за участю начальника слідчого відділу УКДБ при Раді Міністрів УРСР Львівської области майора Сергадєєва та старшого слідчого капітана Денисова.

Кияни доручили вести нараду начальникові Львівського УКДБ полковникові Шевченку. Він попросив киян поінформувати про розмову, відтак Сергадєєв доповів, як він організував розробку Лук’яненка в камері. Сергадєєв повідав про підсадного сексота та його роботу: випробування на міру гордости, самолюбства, поцінування дружини, рідних порівняно до ціни ідеї, спроби нав’язати міжкамерне листування з Віруном, Любовичем та Кандибою, перекидання записок, заклеєних у хліб з одного прогулянкового дворика в інший, про місця ховання сердечників з олівців, зберігання клаптиків паперу, підклеювання записок до дна катаринки та передачу сигналів “шукай”, “бери”, “взяв”. Підкреслив, що його підсудний вміє дотримувати дане слово, а ще — такий наївний, що соромиться брехати.