З часів неволі. Сосновка-7

У концтаборі українські демократи перетворюються на націоналістів, а російські — на шовіністів

Перед тим, як поставити перед собою завдання, необхідно вивчити людей, умови, в яких вони діють, і я вивчав усіх політв’язнів, намагаючись максимально застосувати соціологічні методи. У розмовах з В. Юрківим, Ю. Литвином, І. Кічаком, О. Польовим, С. Віруном, С. Кравчуком та іншими освіченими людьми показував переваги цих методів. Вони, як і інші політв’язні, вели спостереження і нагромаджували емпіричний (фактичний) матеріял. Хтось пробував робити узагальнення та висновки. Я активізував цю “дослідницьку” роботу і, створюючи певну класифікацію, примушував замислюватися ще й над змістом фактів, аби віднести людину до тієї чи іншої категорії, часто необхідно було більше різних знань. Позаяк закономірність виявляється у великому числі, то наближення до істини тим більше, чим більше зібрано фактів, і, навпаки, що менше зібрано фактів, то і висновок буде менш науковий і ходитиме між в’язнів як повір’я. Ось приклад такого повір’я: дружин за їхньою поведінкою після суду в’язні поділяють на три категорії: звичайних, добрих, “дурних”. До суду всі дружини тримаються своїх чоловіків, тому згаданий поділ випадає на час після суду.

Звичайні чекають три роки і потім розлучаються.

Добрі чекають п’ять років і потім розлучаються.

“Дурні” чекають своїх чоловіків 25 років, тобто все життя.

Спостереження за групами політв’язнів показують, що еволюція політичного світогляду членів цих груп відбувається упродовж трьох років.

Українські групи політв’язнів прибувають до табору демократами. За три роки перетворюються в націоналістів.

Російські групи прибувають до табору з демократичними ідеалами. За три роки вони стають шовіністами. І звільняються — захисниками імперії (найвідоміший приклад з XIX сторіччя — Достоєвський, з нашого часу група Краснопевцева).

Спостереження за зміною емоційного ставлення політв’язнів до влади показують, що ненависть до влади зростає упродовж п’яти років. Після п’яти років вона вже не зростає. Так, наче душа — це посудина. За п’ять років її заповнили по вінця і далі вже скільки не лий, а об’єм не збільшується — усе повз вінця стікає кудись. Відбувається емоційне притуплення, воно впливає на мозок. Цікаво спостерігати за двома особами приблизно однакового інтелекту, але з різними термінами ув’язнення: один до п’яти років, а другий — більше. Перший у дискусіях використовує багато фактів із сучасного та минулого, проводить паралелі, посилається на висловлювання різних наукових авторитетів і не перестрибує окремих ланок в логічному ланцюзі. Він довгими логічними (і цікавими!) міркуваннями підводить слухача до висновку: комуністична влада — деспотична і її необхідно побороти.

Другий у дискусіях лаконічніший. Усі розмірковування — це його минуле. Він все це давно знає. Логічні розмірковування йому здаються усім відомими, тому зайвими, нудними і непотрібними. І він в ланцюзі своїх висловлювань випускає багато ланок, перестрибує через одну-дві і наближає слухачів до того ж висновку, що й перший, тільки знову ж формулює його стисліше й рішучіше: комуністична влада — людожерська і розчавити її необхідно обухом (либонь, атомною бомбою).

“Я ж не виняток, — думав я про себе. — І тієї еволюції, яку бачу в інших, зазнаю й сам. Як у рисах обличчя свого старого батька повинен я бачити риси власного обличчя, яким воно стане за 25 років, так емоційне отупіння вестиме мозок до втрати гнучкости міркувань і спрощення висновків.”

Але коли я це розумію і чітко бачу себе в майбутньому після певної інтелектуальної еволюції (яку грубо можна назвати деградацією), то чи не можу запобігти розвитку бодай чогось із майбутнього недоброго!

Коли б душа була в однині, запобігти, мабуть, не можна було б. Але душа існує в множині. Вона не тільки зазнає еволюції, а й наче збоку спостерігає за нею. На прикладах інших людей вона передбачає міру своєї еволюції в якомусь доволі скресленому майбутньому відрізкові часу і спроможна давати оцінку тому рівневі власного змінного “Я”. Принаймні коли не можна уникнути появі негативних рис, то бодай пом’якшити їх. Коли пам’ятати про існування своєї душі в часовому просторі між “до мене” і “після мене” і мати її перед зором не як “зараз”, а як проміжок, завдовжки в звичайну тривалість людського життя і бачити його все відразу від початку й до кінця, то можна внести істотні корективи щодо людини — цього творіння Божого, якщо ж їй дано відчувати й розуміти, що з нею відбувається, аналізувати і розуміти оте первинне відчуття і розуміння, то, очевидячки, може включитися в ту тонку матерію, яку називаємо душею, через спілкування зі сферою думки, щось свідомо модифікувати до покращення взаємин з іншими людьми. Це було б ніщо інше, як спроба опиратися людській природі, але ж людська природа — не шаблон, а доволі широкий діяпазон варіянтів людських здібностей, а отже, закономірно припустити: те, що неможливе для людини як середньої величини поняття людської природи, те можливе для окремих осіб з досконалішими здібностями. Шлях до самоудосконалення майже безмежний.

Ще один варіянт емоційної еволюції політв’язнів — людиноненависництво. До нього людина йде крок за кроком. Спочатку ненавидить владу, потім і табірну адміністрацію, далі зосереджує увагу на тих, через кого безпосередньо потрапила до рук КДБ, потім до окремих в’язнів, що колись наступили на п’ятку. Кількість тих, кого людина не просто недолюблює, а люто ненавидить, поступово збільшується, а людей, з ким може нормально спілкуватися, зменшується, тематика розмов — звужується. І окрім балачок про недоліки й погані риси людей, інших немає. Вони незадоволені і злі на весь білий світ і звинувачують усіх; переконані, що чесних і порядних людей немає загалом і мотиви поведінки кожного корисливі, ниці, злі. Як правило, це люди похилого віку і без родин. Втративши родичів, вони не знайшли втіхи в служінні ідеї чи своєму ближньому, життя для них втратило привабливість, і вони знайшли духовний притулок у середовищі таких же людиноненависників, що й самі. А гурт однакових ще більше культивує цей настрій.

У викінченій стадії таких людей одиниці, і слава Богу, бо їх можна просто обходити. Складніше з явищем, про яке я говорив вище — поступове емоційне отупіння.

Англійський письменник і літературний критик Оскар Уайльд казав, що серце людини для того і є, щоб його розбивати. Тюрма не розбиває серце, вона робить його кам’яним. Справді, спробуйте співчувати горю іншого, коли його горе незрівнянно менше від того, якого ви вже зазнавали і не один-два рази, а сотню разів. Горе іншої людини супроти вашого здається таким дрібним, що не заслуговує серйозної уваги, тому і не заслуговує на співчуття. Люди навколо нас — це звичайні нормальні люди з нормальним розумінням величини лиха й нещастя і з нормальним співчуттям іншій людині. Це ви ненормальні, це у вас рівень поняття величини людського горя опущений тюрмою на десять щаблів нижче від нормального. Тому з погляду нормальних людей, ви є людина безсердечна, бездушна, з кам’яним серцем. І це правда! Як не опуститися до рівня тої нечутливости? Як не впустити в свою душу цю правду?

Перший великий поділ усіх український в’язнів — це поділ на поліцаїв, що в роки німецької окупації служили в німецькій поліції, та не поліцаїв.

Другий поділ усіх українців-в’язнів — на політично чесних і сексотів.

У першій класифікації не поліцаї ділилися на націоналістів, антирадянщиків, антикомуністів та інших. Націоналістів було приблизно половина концтабору. Це ті, що воювали проти окупантів під проводом ОУН в УПА, теренових боївках і окремих групах, підпільних організаціях та окремі особи, що боролися за незалежність України, і ті політв’язні, що до ув’язнення були демократами, а в зонах стали націоналістами.

Антирадянщиків (антикомуністів) в кінці 50-х і на початку 60-х років небагато. З роками пропорція змінюється на користь цієї категорії. До них належали групи й окремі особи з Наддніпрянщини та російські так звані демократи (з 70-х років їх починають називати дисидентами). Сюди ж належали окремі групи й особи з інших колоній імперії з демократичними ідеалами.

Категорію інших складали люди, яких засудили були за релігійні переконання, спробу втечі за кордон, шпигунство та диверсії. Сюди ж належала група в’язнів, що потрапила в політичну з кримінальної зони. Політичні історії цих людей в основному подібні й вельми прості: на кримінальній зоні програвся в карти і мусив платити життям або, наприклад, своїми яйцями. Не хотілося помирати, не хотілося яйця відрубувати і тоді непомітно брав свою торбинку і тікав на вахту з криком “убивають”! Його садили в карцер. Він карцер розписував гаслами: “Смерть комуністам!”, “Раб КПРС!”, “СРСР — велика тюрма!” тощо. Або просив папір і олівець для писання пояснення. Йому це давали і тоді заповнював аркуш примітивною грубою антирадянщиною, і просовував аркуш крізь щілку з камери назовні. Менти, обходячи вогневу смугу та перевіряючи вікна буру, виявляли листівку долі під вікном і передавали уповноваженому КДБ. Той створював справу, суд засуджував за антирадянську пропаганду й агітацію, і МВС завозила його в політичну зону — надійне місце захисту від помсти за порушення кримінальної “етики”. Очевидячки, всі вони дали письмове зобов’язання чекістові слідкувати за політичними в’язнями і доносити, але були дуже занурені в свій кримінальний спосіб мислення і життя, мало заважали політичним і жили своїм замкнутим відокремленим гуртом. Кадебіст їх час від часу активізував. Активізація ця швидко вщухала, і вони знову поверталися до свого звичного життя. Боялися повернення в кримінальний табір, тому при нагоді викрикували чекістові антикомуністичні гасла та лаяли ментів московським матюччям.

Зорієнтувавшись в структурі українських політв’язнів, я став розпитувати старих в’язнів — Шинкарука, Кравчука, Ільчука, Польового та інших, чи бувала в минулому якась система обміну знаннями?

До пошуків якоїсь упорядкованости штовхала одна обставина: кожний повстанець хотів не просто особисто познайомитися зі мною — це відбулося упродовж двох-трьох місяців від мого приїзду в зону, а претендував на тривалу бесіду і про політику, і про свою справу, і про все на світі, коли я відмовляв, то ремствували і звинувачували в погорді до простих стрільців. Я ж не гордував. Навпаки, розповіді стрільців вважав за важливе первинне джерело інформації для вивчення повстанського руху, але не хотів іти шляхом стихійного нагромадження цієї інформації, а вирішив діяти системно, це передбачало вивчення українського національно-визвольного руху знизу (як його розуміють прості повстанці) і зверху (як його уявляють ті, хто керував повстанцями). Системність передбачає необхідність вивчення руху по горизонталі — як рух проявлявся в різних областях.

Від поліцаїв-українців також не можна було відмахнутися простою фразою “прислужники фашистів”, бо, мовляв, служили німецькій поліції. Цих людей було чимало, не всі були примітивні і не всіх повело до німців почуття помсти комуністам за особисті кривди. Отже, не довіряючи їм, усе-таки слід уважніше поставитися до мотивів переходу на службу до німців.

Далі необхідно вивчати особливості національно-визвольних рухів в Естонії, Латвії, Литві, Білорусії, Вірменії, Грузії. Треба уважно приглянутися до молодих українських, російських, татарських та інших антирадянщиків, яких достатньо зібрала Москва у Мордовію.

Я поставив собі за мету молодих повстанців підносити до рівня провідників. Термін ув’язнення необхідно використати для інтенсивного вишколення, щоб після звільнення повстанці були спроможні організовувати політичних новобранців до продовження боротьби. Це завдання потребувало проведення індивідуальних бесід з багатьма націоналістами молодшого покоління, аби виділити найбільш підходящих, що вимагало певного часу.

Щоб зменшити хаотичність і внести найбільше організованости, необхідно було обговорити з людьми систему цієї роботи й освіти, і я попросив Віруна і Кравчука зорганізувати чоловік сім-вісім для розмови. Вони зібрали гурт біля табірної стаціонарної лікарні, і я звернувся з питанням, чи у минулому була якась практика передачі знань.

— Бувало, — каже Польовий, — у різний час різне. У післявоєнні роки до 1953–1954 року в концтаборах не було паперу і було лишень кілька олівців на всю зону. І листи додому писали на папері з мішків з-під цементу. Люди вимирали, як мухи. Не до навчання було, але й тоді українці сходились, бувало, навколо вчених і слухали розповіді з історії.

— Розповідали і ділилися знаннями, наприклад, Володимир Юрків і Ігор Кічак, — каже Ярема. — Вони багато робили для поширення історичних знань. Юрків, наприклад, знає напам’ять ухвали третього Великого збору ОУН.

— О, я це вже знаю, він мені розповідав! — підтвердив я.

— Так ось, — продовжив Польовий, — серед наших в’язнів вчених було мало, проте вони все-таки були. Наприклад, київські історики Антонович та Логвин. Антонович — це нібито син славнозвісного історика Володимира Антоновича. Він прекрасно знав історію. Його голова вміщала величезну кількість історичної інформації. Записів жодних не мав — не дозволяли менти, так він і без записів добре обходився. Коли вже дозволили папір і зошити, то надиктував кілька зошитів, і в’язні записали. Ми переписували і зберігали по кілька примірників. Менти час від часу знаходили і забирали, але ми встигали знову переписати і заховати. У нашій зоні один примірник є й тепер. Чекісти за нього не судять, бо Антонович уникав фраз, які мали б у собі пряму антирадянську пропаганду. Був непосидющий та завзятий націоналіст, і чекісти його вбили.

Історик Логвин за німців був у Київській міській раді. Вона була підпорядкована німцям і допомагала їм урядувати міським комунальним господарством.

— Це той, якому ви оголосили бойкот за зраду?

— Так, той. Зрадив він тепер, а 15 років за всяких умов і в різних таборах сумлінно і з бажанням викладав повстанцям історію.

Саме ці два вчених історики дали знання молодим бандерівцям, таким, скажімо, як Ігор Кічак, що понесли історичне знання далі і розширили табірну освіту.

— Знаєте, — продовжую знову, — початок системи вже встановлено: домовився кожного вівторка, коли працюватиму у першу зміну, зустрічатися після роботи з литовцями. Наразі Альгіс Петраускас познайомив мене з їхнім бібліотекарем, і він перекладає мені їхню книжку “Мова і нація”.

Середу і четвер зустрічаюся з нашими хлопцями. Решта днів — залежно від ситуації. А в робочій зоні стараюся говорити з естонцями та латвійцями. Треба б домовитися про наші зустрічі.

— Пропоную, — каже Кравчук, — зустрічатися кожної неділі в альтанці. Там нормально може сісти чоловік вісім. Треба буде більше — якось помістимося. Хоча не кожен зможе постійно ходити, кількість щоразу мінятиметься. Та й членство ж не фіксоване, відвідування вільне, і у ментів складатиметься враження як про стихійні неорганізовані зустрічі.

— Справді, як з ментами? Як вони поставляться до цих зборів?

— Треба вигадати, — зауважує Вірун, — якийсь громовідвід.

— Левку! — звернувся Ільчук до мене. — Ти куштував справжню мамалигу?

— Ні, не коштував.

— Так ось Середа Дмитро отримав передачу, і в ній — добрі кукурудзяні крупи. Він дасть, і ми зваримо справжню мамалигу.

— Кажеш крупи, а хіба мамалигу варять не з борошна?

— З борошна — це не справжня мамалига. Справжню варять з дрібнесеньких кукурудзяних круп, скажімо, з кукурудзяної манки.

— Чудова ідея! — підхопив Євген Пришляк. — Якщо прийдуть менти до альтанки, скажемо, що святкуємо мамалигою чийсь день народження. І можемо провести в дискусії час аж до обіду.

У результаті обговорення вирішили збиратися освіченим гуртом щонеділі до обіду для обговорення міжнародних подій, становища в СРСР і Україні та перспектив і методів боротьби. Результати цих обговорень нести до політв’язнів у порядку обміну інформацією.

Вирішили передплатити всі українські і основні союзні журнали. Розподілили, хто який журнал передплатить. Кожен передплатник читає свій журнал, виділяє те, що варто іншим прочитати і пускає його по колу з рук у руки. При цьому виділяє, які слід читати всім, а які — теоретикам.

На зустрічі запрошували вищих провідників української громади зони. Щоб менше ними ризикувати, запрошували їх по-одному або навіть не кожної неділі.

Система ця більш-менш добре працювала 1962, 1963, 1964 роки. За ці роки я прийшов до висновку, що завдання з кожного стрільця зробити полковника — нереальне. Спостереження за результатами своєї трирічної просвітянської праці переконало, що зовсім за нечисленними винятками стрільці залишаються на своєму рівні. І тоді згадав Клаузевіца, який підкреслював психологічну обмеженість діяпазону здібностей: чудовий ройовий може бути нікудишнім сотенним і, навпаки, чудовий сотенний може бути нікудишнім ройовим.

1965 року я по-новому сформував своє завдання: створити підпільну мережу в східних областях України. З послідовних твердих націоналістів виділяти тих, хто не втомився і справді має енергію продовжувати боротьбу. Проводити з ними організаційні бесіди, домовлятися про продовження боротьби і спрямовувати їх в різні області України. Спробувати повторити приблизно те, що Центральний провід ОУН зробив 1943 року: з надійних людей, що вже засвітилися і таким чином не годилися для підпільної боротьби в західних областях, створив підпільну мережу у східних областях України. Їхнім завданням було: поселитися в Східній Україні, нічим не виявляти свою сутність, вжитися в місцеве середовище і чекати сигналу Проводу ОУН до дії і бути готовим до виконання бойових завдань.