З часів неволі. Сосновка-7

Василь Пірус

Час від часу я ходив до школи, сідав за стіл напівпорожнього класу і щось читав, конспектував чи писав, а бувало, за поганої погоди заходив з друзями, аби побалакати та пополітикувати.

Так і цього разу. Зайшов до коридору школи. Побачив Василя Піруса та ще кількох осіб. Я привітався до всіх. А на столі висіла велика мапа європейської частини СРСР. Підійшов до карти і став уважно вивчати клапоть землі, де межували три держави: Іран, Туреччина й Нахічеванська Автономна Республіка Азербайджану. Згадував службу в совітській армії і свою дорогу з Ростова-на-Дону до Махачкали та знайомство з Танею. Як потягнулися ми тоді одне до одного! Як дивовижно підходили ми одне одному і зростом, і характером, і всім тілом, і всією душею! Я знав, що коли б одружився з нею, мав би найкращу з дружин. І мусив відштовхнути її, наче вириваючи щось із душі, мусив відкинути. Задля великих наполеонівських планів боротьби за волю України, задля посвяти Україні. Коли б не відштовхнув, був би обивателем, а я вродився козаком. Тепер у Мордовії, у концтаборі, стояв, згадував короткий спалах ніжности і вдивлявся у місце на мапі, де так солодко було серцю.

— Пане Левку, — підійшов до мене Василь Пірус, — не туди дивитеся. Треба дивитися ось сюди, — і він обвів довгим указівним пальцем Україну. — Ви читали географію України Кубійовича?

— Ні, не читав.

— Так ось, щоб ви знали, сучасні кордони не відповідають справжнім кордонам. Справжня територія України — це понад 1 мільйон 200 тисяч квадратних кілометрів, а не теперішні 603 тисячі.

— Ну покажіть їх, пане Василю.

Пірус поставив свого довгого вказівного пальця на сотенне містечко Погар Стародубського полку колишньої Гетьманщини, що тепер у Брянській області і, просуваючи пальця уздовж кордонів, цілу годину розповідав, коли і як той чи інший терен українських етнічних земель опинилися під чужою владою.

— Пане добродію, ви пред’являєте територіяльні претензії до всіх сусідів. Це означає, що всіх їх ви робите ворогами, а я знаю з історії війн, що великі полководці завжди намагалися розбивати своїх ворогів по частинах, того воюймо проти одного і не зачіпаймо інших.

— Мова йде, пане Левку, не про висунення претензій ворогам, а про ідейну підготовку наших сил. Ви — маленький складничок наших сил, і я хочу, щоб ви знали нашу національну територію.

— Ага, то ви використовуєте Кубійовича, так би мовити, для внутрішніх потреб.

— Ворогам, — обізвався з-за столу Михайло Турчин, — треба постійно нагадувати, що вони загарбники і тримають нашу землю незаконно.

— Усім ворогам чи якомусь одному?

— Усім.

— Тоді ми ніколи не доб’ємося незалежности, бо не тільки Московщина, а й усі інші будуть проти нас.

— Проблему території треба зробити темою для націоналістичного виховання нашого народу.

— Народ — це не ви, лицарі ОУН і УПА, що без надії на перемогу воювали супроти імперії від 1947 до 1956 року.

— Чому від 1947 року?

— Бо в 1947 році стало ясно, що захід не почне війну супроти Москви і вам самим доведеться воювати. Так отож повернемося до народу. Народ любить іти за переможцем. Шанси на перемогу мають бути очевидні, тоді підтримка буде більша. Боротьба проти однієї Московщини робить усіх інших сусідів союзниками і збільшує шанси на перемогу, того забудьте поки що про Берестейщину та інші наші землі, що перебувають за сучасними кордонами України.

— Левку, то ви ж згідні, що українська територія 1200 тисяч квадратних кілометрів, а не 603 тисячі?

— Згідний.

— Ви згідні, що їх треба повернути?

— Згідний.

— То в чому ж справа?

— Справа в тому, що нашу націю четвертували, ідейно дезорієнтовували, убили історичну свідомість, знищили те, на чому держиться етнос: звичаї, традиції, ритуали, і призвели до аморфного стану. За цього стану говорити про повернення 600 тисяч кв. кілометрів відтятої землі — однаково, що примушувати мене підняти 200 кг. ваги: пуп лопне, а вага залишиться на місці.

— Ви самі бачили оті знищені звичаї, убиту свідомість, аморфний стан?

— Я не всюди бував в Україні. Я бував на Чернігівщині, Хмельниччині, Вінничині та у Львівській області. В кількох інших областях був наїздами. І бачив я звичайних нормальних українців зі своєю мовою, звичаями, піснями, одягом, оздобленим в українському стилі у по-українському збудованих і оздоблених хатах. Це я бачив власними очима. Північна Чернігівщина, звідки я родом, помітно зрусифікована, проте особливості чернігівської говірки походять від особливостей мови племені сіверян, і вони зафіксовані в літописах XI і XII століть. Тож мова наша не літературна не тільки через русифікацію, але й сама по собі.

— То чого ж ви нас лякаєте книжними картинами знищення української нації?

— Книги дають можливість знати не тільки те, що можна бачити своїми очима, а й те, що бачили інші в різний час і в різних областях. Вони дають матеріал для узагальнення.

— Книги антиукраїнські і висновки ви зробили антиукраїнські, бо не в інтересах української нації поширювати настрої руїни, знищення, поразки.

— Дякую вам за прямоту звинувачення, але дозвольте і вам сказати навпростець: ви перебуваєте в атмосфері патріотичних чар. Так затишніше вашим думкам, а у мене вистачає духу признати факт великої русифікації й руїни і все-таки повстати на боротьбу. І я хотів би для початку хоч частину України зробити самостійною.

— Та ви неправі. Навпаки, велика перспектива підносить людей до високої ідеї!

— Чого ж ідея незалежности України в теперішніх межах, урешті-решт це також велика територія — не надихає українців на боротьбу і за минулий рік до табору привезли тільки двох нових?

— Бо українці не знають своїх розмірів і багатства.

* * *

… Кінчався жовтень. Починалася зима. Вже тижнів два, як пролетіли поміж дерев білі мухи. Закрутилися між бараками й розсіялися білим килимом по чорних трапових дошках. В’язні втоптали сніг. Свіжий не нападав. Удень кілька разів вискалилося сонечко. Тоненький шар снігу став ще тонший, і гребені дахів почорніли. Температура була мінусова, але кілька погожих днів сонечко вдень прогрівало повітря на годину-дві вище нульової позначки, і на душі ставало тепліше — хотілося загальмувати прихід морозів. Та ось снігові хмари заступили сонце, опустилися з неба ближче до землі, удень повечоріло, десь на вершечках дерев загуло, потім гул опустився в крони, і вітер грізно заревів, закидаючи холодні крупинки за ковнір, за рукави, в халяви чобіт та в черевики. За кілька днів навіяло снігу по коліна. Змагання осени з зимою припинилося — зима перемогла. І настрій в’язнів змінився — вступили в нову пору з новою міркою погоди: 15–20 градусів морозу — це не холодно, 25–30 — холоднувато, більше 35 градусів — це вже холодно.

В один з таких зимових не холодних днів біля літньої альтанки випадково зустрілися сумчанин Полозок, львів’янин Боровницький, киянин Литвин і ваш знайомий чернігівець Лук’яненко, гомоніли собі про те-се. Коли це йде Пірус. Гукнув до нас: “Слава Ісусу Христу!”

— Навіки слава! — відповіли гуртом.

— Пане Василю, — звернувся до нього Юрко Литвин, — затримайтеся коло нас.

— Що молодь хоче?

— Молодь просить вас розповісти що-небудь з ваших зимових пригод.

— Змерзнете, стоячи тут.

— Не змерзнемо. Будемо пританцьовувати на місці. Аби ви не змерзли.

— За мене не турбуйтеся. Я жив у справжньому Сибіру. Мордовська зима — це так собі. Майже така, що й в Україні.

Тож переповім випадок, що трапився на півночі в житті пана Піруса.

Це було вже після повстань в Україні 1954 року. Доти чекісти розправлялися з провідними людьми руками карних злочинців. За вбивство політв’язня їм давали місяць-два буру і все. Політв’язні вчинили розправу з їхніми паханами і почали їх убивати, тоді влада ввела смертну кару за вбивство. Отож був уже час, коли отак собі убивати політв’язнів нібито не можна було. І все-таки… Пару сот політв’язнів, з-поміж яких був і пан Пірус, зібрали в таборі Д-2 і відправили на табірний пункт Аляскітово, що за хребтом гори Черкаського. Далі вже дороги на північ не було. Там вольфрамова шахта сухого буріння. Сухе буріння підіймало такий пил, що метрів за кілька не видно людини. Побуриш рік — і силікоз. Легені так зацементовує, що ніякий хірургічний ніж їх не бере і чоловік гине. Завезли і їх туди на смерть. Ці виявилися хлопцями справжніми і відмовилися бурити. Напхали їх повний ізолятор — ніде сісти. Просять дати катаринку, а вони не дають. Прийшло начальство і сказало, що вони тут будуть і їсти, і оправлятися, й жити. Федір з Волині крикнув: “Хлопці, нам тут мученицьку смерть готують. Покажімо їм, як можуть помирати українські націоналісти!”

Так вони, хлопців з п’ятдесят, натиснули на двері, що ті впали в коридор разом зі стіною. А начальство — в кінці коридору. “Бий людожерів!” — хтось кинув, і вони почали бити начальство. Хто з них вирвався, то з розмальованим “рилом” тікав на вахту з марафонською швидкістю. Жоден із в’язнів не пішов на роботу.

Через пару тижнів одного погідного дня їх вивели за межі зони. Викликали за алфавітом. Набрали два “воронки”, закрили й повезли. Де ті люди, й донині ніхто не знає. А тих, що залишилися з того етапу, зокрема й наш пан Пірус, ніхто півроку не викликав. Вони лежали й чекали на етап. Навесні начальство сказало, що етапу не буде, й розподілили по бригадах. Робота була не в шахтах. На їхнє жовтневе свято, підривники напилися — а то були солдати — й почали бити бандерівських “бандитів”. В’язні їм дали такого бобу, що вони погубили амоніт, кашкети тощо. За те їх перевели до штрафного барака, дали парашу, замкнули двері, почепили на вікна ґрати і сказали, що це на рік, а далі буде видно.

Пірус сказав у бараці, що треба викликати начальство “Даль строю”. Оголосили страйк і попередили, що хто вийде до праці, той хай до барака не повертається. Їхня бригада була така, що обслуговувала шахту: кріпильники, вкладачі колії, майстри опускати кліті і твій. Коли їхні не пішли до праці, то й зупинилася фабрика. Приїхав начальник “Дальстрою” і викликав пана Піруса. Погрожував, кричав, лаявся. Пригрозив, що його судитимуть, якщо він не виведе людей до праці, бо, мовляв, це він їх затримав. Він відмовлявся. Тоді той викликав свідка — учителя з Чернівецької области. Учитель заплакав і каже: “Гражданін начальник, він сказав, якщо хтось вийде на роботу, щоб вечером не заходив до барака”.

— Ти казав так? — питає начальник Васильєв.

— Казав. І зараз те ж саме кажу, тому що вночі його задушать, а мене будуть возити по тюрмах, а мені вже надокучили специ, бури, і всілякі ізолятори.

І сказав, щоб його зараз же відправили в другий табір.

А Васильєв тиснув на нього:

— Іди і жени чи веди людей до праці.

Той відповів, що ніхто не піде з барака, доки не знімуть замки, ґрати, парашу.

— Судити будемо всіх заводіїв! — кричить Васильєв.

Начальство запевнило, що так і буде. Пірус намагався відповідати спокійним тоном і сказав, що це їх швидше судитимуть, аніж його.

— Не зліть народ, бо до ранку залишиться купа попелу з усього концтабору. Я ще раз вас прошу відправити мене в інший концтабір, бо не хочу бути свідком таких подій, — каже Пірус.

Врешті, з Васильєвим вони домовилися, що він дає наказ зняти ґрати з вікон, замки з дверей і парашу забрати з барака, а Пірус виведе людей до праці…

Васильєв тут же наказав начальству зняти те все, хоча вони ще з начальником “Дальстрою” сварилися. Нарешті Васильєв сказав:

— Я буду на вахті, а ти йди виведи людей до праці.

Пірус пішов. Табірне начальство відімкнуло замок і кричить, щоб виходили на роботу. Побачили його і просять сказати людям, щоб ішли до праці. Та він відповів:

— Вам дав наказ Васильєв зняти ґрати й замки, а ви що робите? Я йду і покличу його. Начальство закрутило хвостом. “А ми здіймаємо”, — кажуть. — Де ви здіймаєте?! — заперечив. І тут закричав по-російському: “…твою мать! Ти попомниш!”

Незабаром Василя Піруса і Володимира Сорокаліта забрали до іншого концтабору. Там вони таке Різдво справили, якого, як казали наглядачі, ще Колима ніколи не бачила й не чула: вони вийшли вночі з бараків і заколядували “Нова радість стала…” Здавалося, гори клекотали. Начальство бігало й просило: “Ну не можна, не треба, ну кінчайте!”

А пан Пірус так само спокійно відповідав їм: “Ідіть спати. Все буде гаразд. Не зліть людей. Майте совість! Наші родини в могилах, в Сибіру, а ми на Колимі догниваємо. Це все, що залишилося в умі, в серцях. У душах. Їх ми будемо зберігати до смерти, де б ми не були. За те, що ви розтоптали традиції батьків, вас проклянуть нащадки і могили ваші обминатимуть зі стиду. Ви хочете, щоб ми стали такими, як ви — не дочекаєтесь!” І що на те відповів капітан: “Яку гуманність проявила Країна Рад — вона ж життя тобі дарувала!” Пірус перебив його: “Ви життя вбиваєте, а не даруєте.”

Через два тижні, як розповів Василь Пірус, його разом з Сорокалітом викликали з речами на вихід. За вахтою стояло вантажне авто, переобладнане на “воронок”. Відчинили двері: “Заходьте!” У машині сиділо п’ятнадцять хлопців з верхнього концтабору, два росіянина і один незнайомий. А ще — дванадцять українців та ще двоє: Пірус і Сорокаліт. Шофер обмотував авто ватною ковдрою і просив Бога, щоб не заглух мотор, бо, як він казав, унизу “сквознячок” і мороз до 60 градусів. Поки він загортав і обтикав кабіну, мотор працював. Нарешті поїхали. У підлозі була дірка, і газ ішов у “воронок”. За селищем відчули, що хлопці вчаділи, машина зупинилася, витягнули людей на сніг і терли снігом. Коли трохи очуняли, в’язнів запхали в авто і повезли, ледь живих. Був сильний вітер, їх довезли до перевалу (дорога видовбана у скелі).

Там був перевал, який звали Дунчин пуп. Там жила Дуня, мала хату, жила одна і була дуже тлуста. В ті часи шоферами були злодії, які повідбували терміни в концтаборах. Вони заробляли гроші, щоб приїхати на материк одягненими та з грішми. Дуня забезпечувала їх любов’ю, а ті платили добре — за любов шофер повинен був насипати їй золотим піском пупець. Вона жила в повній безпеці. Вночі шофер заїздив, вона радо приймала, пригощала і приймала золото. Дуню ніхто ніколи не образив, не обдурив, не пограбував. За неї горою стояли всі шофери. Отож до цього перевалу докотилося їхнє авто. Коли глянути згори вниз, то висота така, що авто виглядає, як коробка сірників.

Доїхавши до цього перевалу, шофер і начальник конвою вискочили з кабіни і на повнім ходу пустили авто в прірву. Все розрахували дуже точно, проте, кажуть же, що у фортуни зав’язані очі — хтось із них був щасливий.

По краю дороги для орієнтації були закопані бетонні стовпчики, 10x10 сантиметрів. Вони на 50-градуснім морозі під колесами машини поламалися, мов крижані, проте змінили напрямок її руху, вона пішла трохи праворуч і скочила колесом на невеличкий горбок — залишок недоваленої вітрами гори. Машина перекинулася за два метри до прірви. В авті за сіткою сиділо троє конвоїрів. То були кавказці. Посередині горіла пічка “буржуйка”. Коли авто перекинулося, вогонь висипався на в’язнів, і загорілися бушлати. Дим заповнив машину, дихати стало нічим, і в’язні стали кричати до конвоїрів: “Вилазьте!” Конвой вискочив, а в’язнів не пустив, і вони полізли надвір, хоч їм і погрожували стріляниною.

Пірус підійшов до провалля. Побачивши, що провалля має чи не кілометрову глибину, він показав це конвою. Всі рушили в бік дороги, де стояв начальник конвою з шофером. Конвоїри люто сварилися зі своїм начальником, а шофер опустив голову і слухав. Нарешті неподалік запримітили бульдозера, витягли авто, полагодили і рушили до Устьнери, що на річці Індигірці. Начальник з шофером пішли до концтабору шукати місце для ночівлі. Конвой запитав, чи є у в’язнів кошти. Дали йому грошей, на які купили горілки — собі і в’язням. “Ото, — сказав, — за те, що живі зосталися”. Зрештою, їх завезли до табору, завели в лазню. У ній напалено, сухо, потомлені в’язні викупалися за милу душу й полягали спати. Коло них чергував “місцевий” зек. Цікаво, що скільки вони не намагалися з нами заговорити, він не промовив ні слова — стукач, вірний пес.

— Ще табір спав, як нас розбудили і повели до “воронка”, — згадує пан Пірус. — Увечері ми вже були в Магадані. Ото поофірував я собі: щоб не сталося, буду шукати тих два “воронки”, куди поділися п’ятдесят хлопців, де вони поділися? Шукав я їх на Колимі, шукав у Сибіру, шукав у Мордовії — ні слуху, ні духу. Отже, вічна їм пам’ять, вони там, де ми мали бути. Таке саме зробили в Магадані. Три старі кораблі погрузили інвалідами і вийшли в море. Де були синоптики, що не попередили? А найшвидше, попереджали. Може, навпаки, саме під таку скажену погоду і спланували акцію. Одне слово, через три дні почалася така буря, що ніхто понині не знає, де ті кораблі. Не хотіли годувати інвалідів — утопили разом із залогами кораблів.

— Дякуємо, пане Василю, за цікаву розповідь.

— Розбігаємося по бараках, бо трохи таки померзли.

* * *

Минуло пару місяців. Я з Кравчуком прогулювався стадіоном перед сном.

— Левку, ти добре знаєш Василя Піруса?

— Та вже ж трохи знаю. Мені він здається сильним, рішучим, різким і категоричним чоловіком. Напевне, ти знаєш краще, а що?

— А окрім того, він цікавий оригінал. Ти знаєш діда Паньківського, того, з густою чорною бородою?

— Я тільки бачив його, але ніколи не спілкувався.

— Дід він культурний, освічений, впертий. Іде одного разу по трапу. Назустріч — Пірус. Підійшли один до одного і ніс в ніс зупинилися.

— Пане Василю, — каже Паньківський Пірусу, просвердлюючи його гострим поглядом. — Я старший за вас і освічений чоловік, і ви маєте вступити мені дорогу.

— Пане Паньківський, головним показником статечности у політичному концтаборі є термін ув’язнення. У мене він удвічі більший, ніж у вас, і тому ви маєте вступити дорогу.

— Я вже здогадувався, що ваші батьки занедбали виховання своєї дитини.

— Зараз я покажу вам своє виховання.

При цьому Пірус узяв Паньківського обома руками під боки, підняв на півметра над трапом, обернув навколо себе й поставив ззаду, звільнивши перед собою трап від особи пана Паньківського.

Ця історія могла б залишитися звичайним жартом, коли б це був хтось інший, а не Паньківський. Пан же Паньківський був до такої міри наповнений гордістю і почуттям своєї ваги, що жодна клітина його організму не залишилася байдужа до такої образи. Увесь місяць кожному українцеві в зоні він з глибочезним обуренням переповідав зухвалий вчинок Піруса, а позаяк люди схильні були обертати подію на жарт, то Паньківський сердився не тільки на Піруса, а й на інших, таких же легковажних людей.

У кінці 1965 року сьому зону розформували і мене з Пірусом направили у різні зони. Більше я з ним не зустрічався. Від друзів чув, що Пірус відбув 25 років ув’язнення, звільнився і поселився в Херсонській області.

Минуло тридцять років. Україна стала незалежною державою під — владою наших малоросів, хасидів та московської агентури. Ці, чужі для України елементи, вкупі з міжнародним єврейським капіталом настільки бояться відродження українського патріотичного духу, що не допускають розриву між так званою незалежною Україною і Україною-московською колонією. І свої політичні традиції бачать в колоніяльному минулому, а не в боротьбі проти імперії за національну свободу, тому для них сучасні герої — це герої СРСР, а не вояки Української повстанської армії.

Ганебне явище, через яке так хочеться вигукнути всім малоросам: опам’ятайтеся! У ваших жилах українська кров, і відмовляєтеся ви від духовної спадщини в сто разів багатшої за ту, перед якою ви стали на коліна. Тож не будьте сліпцями! І повернітеся душею до Василя Піруса та всіх славних лицарів вашої нації.

За цей час я написав Пірусові кілька листів.

Я не знав, що багатство його душі включало ще й таку рису, як любов до поезії. І не просто любов, а творення віршів. Того найкращим закінченням розповіді про Піруса буде додаток трьох документів:

1. Довідка Управління СБУ по Тернопільській області № П-25/7705 від 3 червня 2002 року про те, що в Україні під жовто-блакитним прапором і тризубом і на тринадцятому році незалежности продовжується стара антиукраїнська імперська політика — незалежна Україна визнає чинними вироки окупаційної адміністрації і для неї, як і для СРСР, Пірус — Злочинець!

2. Лист до автора книги:

“Доброго дня, Левку!”

Отримав лист та відповідь Іщенку. Досить фактів, дивно, де ж ти стілько дістав. То треба перерити архів. Коло мене біда. До року поламав два рази ногу, на милицях дибаю по хаті. З Торгаїв виїхав до свого села. Хочу вмерти тут, жінка не захотіла їхати. Думаю піти в дім перестарілих. Хотів добитися пільг, а вони мені прислали виписку “реабилитации не подлежит”. Займаюсь поезією, може здогоню Данте? А може нічого не вийде, бо моїй Беатріче 78 літ, а в таких роках від неї вже тхне, наче від ідей Володимира Ілліча. Просиш, щоб щось написати. Я те зроблю, але як вже пристроюсь у “райський” дім, а то в мене пенсія 75 гривень, тільки туди треба й іти. Написав Мирон Семчич і хоче мене взяти до себе, але я нікому не хочу заважати. Михайло Андрійчук пише, що забере мене в дім інвалідів, але я не хочу переїжджати у іншу область. Я на-кінець зрозумів, що старість, то є горе. Але, що вдієш. Мені вже 82 роки, ото й не знаю, як хто, але не радуюсь, бо вже не той зір, слух, нюх і т. д. Думаю, що нема інтересу родитись на світ. Що воно дає те життя? Хто його придумав? Кому воно потрібне?

Не знаю, чи розповідав я тобі, як був убитий. Нічого вже не чув, погасло світло у зіницях, тіло стало легке, як перо, ніякого болю. Не знаю, чи то біотоки покидають тіло, чи щось інше, але мені так стало мило, приємно, солодко, не знаю, як описати тобі, бо такої насолоди у житті не буває. Я таки вірю в силу, якої не можу зрозуміти і збагнути. Мені та небесна сила слала пророчі сни. Всі вони збулися навіть через 20 років. От мені снився сон, що я стояв серед поля і переді мною впало дві корони з людських черепів і на них скіфські написи. Через 20 літ за Торгаями я пізнав те місце. Тож може маєш знайомих геологів, скажи їм, що я можу показати те місце, поки живу. Вірю що там є багатства: або газ, або нафта, або золото, або щось інше. От і все на сьогодні. Всіх благ вам — Василь.

3. Вірш Піруса “На незабутній спогад нащадкам”.

Кожна нація, що любить свободу, вшановує своїх борців за незалежність і публічною шаною, і державним визнанням їхніх заслуг. Українська ж держава знущається з них. Вона призначила Пірусові пенсію в 75 гривень! Це ціна двох кілограмів доброї риби чи трьох кілограмів посередньої ковбаси — оце і все, мій дорогий побратиме, що ти заробив від сучасної влади своїм героїчним життям і безмежними стражданнями задля свободи неньки України! Чи потрібен яскравіший доказ антиукраїнської суті цієї влади!