З часів неволі. Сосновка-7

Галицьке “Об’єднання”

Націоналістичну організацію “Об’єднання” судили 1960 року. Воно складалося з галичан Львівщини Ярослава Гасюка, Богдана Христинича, Ярослава Кобилецького та Володимира Затварського і одного з Пінської области Білорусі Володимира Леонюка. Усіх їх завезли в Сосновку Зубово-Полянського району Мордовії на сьому зону.

Знайомився я з ними неорганізовано: то з одним, то з другим, потім потрапив у гурт, де вони були майже всі. У котельні працював разом з Кобилецьким і ми навіть дуже здружилися. Відчули взаємні симпатії і радо спілкувалися. Кобилецький був на пару років молодший за мене. Родом з Кам’янко-Бузького району Львівщини. Там повстанський рух був особливо сильний. Кобилецький виростав у тому бурхливому русі і хоч через молодий вік міг лише надавати такі-сякі побічні послуги повстанцям, знав рух добре і вмів розповідати багато цікавого. Я зі свого боку і як юрист, і як освічена людина виводив Кобилецького на вищий рівень розмірковувань про долю України та методи боротьби. Подобалася мені спокійна урівноважена вдача Кобилецького, така ж упевненість у правоті української справи, непоказна, але смілива й непохитна віра в розвал російської імперії і створення самостійної України.

З Христиничем познайомився, йдучи до праці. І коли випадало, ходили в одну зміну, часто йшли разом і говорили про минуле й сучасне України та переказували одне одному новини. Він розповів мені модель поведінки в час попереднього слідства, яка здалася мені цікавою з огляду на людську психіку.

Вас двоє в кабінеті: звинувачений і слідчий. Інтереси ваші протилежні: ви хочете щось приховати, він хоче все витягнути з вас і так оформити протокол, щоб вивести вас на чисту воду. Це вимагає великого психічного напруження з боку заарештованого і винахідливости в постановці питань від слідчого. Але ви обоє — люди. У той час, коли він записує пояснення заарештованого, він мусить пам’ятати ваші слова, плюс мусить вигадувати речення, які наче й ваші слова і разом з тим містять зміст, спрямований проти вас. Це втомлює, тому закінчивши писати ваші пояснення, він кладе самописку на стіл, спрямовує погляд у вікно і починає говорити про погоду або ще про щось зовсім далеке від змісту слідства з надією, що ви включитеся в цю нейтральну розмову. Коли ви включаєтеся, то психологічне напруження спадає і настає психологічно нейтральна атмосфера. Така атмосфера викликає думку: ми однакові. Ці якісь зовнішні умови поставили нас у протилежні позиції: слідчого — в обов’язок допитувати, мене — в становище в’язня. Поставив хтось той, хто заарештував, привів з камери до кабінету і посадив на стілець перед слідчим. Слідчий не винен, що заарештованого привели до цього кабінету. Заарештований не винен, що в слідчому кабінеті виявився саме цей слідчий. Отже, можна час від часу переривати неприємні офіційні взаємини і балакати про те, про се та різні дурниці. Слідчий може розповісти, що йому дружина зварила на снідання, або який кінофільм бачив учора ввечері. Заарештований може пригадати інший фільм або поділитися думками про те, що він робив би о цій порі дня, коли б був удома. Життя заарештованого розкладається на три частини: камера, де його тримають, розмови зі слідчим як просто розмови двох різних людей і третє — офіційні взаємини “слідчий — в’язень”. Усі три відносно окремі, що начебто не впливають одна на одну, разом з тим обом психологічно комфортніше.

— Майже такі взаємини були в мене в час попереднього слідства, — зауважив я. — Навіть тоді думав, що розповідаючи слідчому про різні побутові труднощі, виправдовуюся, чого став створювати підпільну організацію. Мені хотілося, щоб влада, яка винувата у тих труднощах, відчула свою вину, відчула, що вона сама штовхала мене на шлях цієї боротьби. Ясна річ, на вершині взаємин Україна — Росія нічого змінити не можна, бо той рівень надіндивідуальний і його мусимо прийняти як об’єктивну реальність, що дана нам незалежно від нас в об’єктивній реальності. Але щаблем нижче є сила-силенна різних побутових, мовних, культурних та інших проблем, які могли б не штовхати до боротьби за самостійність України, коли б влада їх розв’язувала по-іншому. Хоча, якщо бути чесним, то й тут є хитрість — спроба справді принципову й послідовну позицію приховати за дрібніші проблеми.

— Всякий слідчий, — продовжив Христинич, — прагне встановити зі звинувачуваним нейтральну атмосферу, щоб не було напруження, яке виникає між людьми, коли не в’яжеться розмова, коли обоє мовчать і те мовчання перетворюється в нестерпне. І я створював своєму слідчому таку нервову напругу. Відповідав на його питання, як сам знав і як вважав за потрібне. Пробує зі мною заговорити “по-людському”, а я мовчу. Він говорить-говорить, потім замовкне і чекає, щоб я якось зреагував, щось відповів, а я мовчу зовсім або буркну якесь односкладове слово і замовкну. Уявіть собі атмосферу в хаті, коли зійшлися п’ять-шість осіб і всі мовчать. Не навмисно мовчать, а не знають, з чого почати і як заговорити. Кожен страшенно хоче, щоб хтось інший заговорив, заговорив про будь-що, аби не мовчав, але все не так. І тоді взаємне напруження примушує усіх червоніти від сорому, від своєї недотепности і кожен ладен крізь землю провалитися. Так ото слідчий знову пробує мене розговорити, а я знову мовчу. Жахлива атмосфера, яку створив навмисне. Бачу, що внутрішньо він страшенно мучиться, йому до краю незручно, а я мовчки дивлюся на нього й думаю: “Тобі незручно! Ну й хай буде незручно! Чого маю знімати твоє психічне напруження?! Що ми рівні з тобою чи що? Ти — кат, я — жертва. Не чекай від мене людського ставлення, коли прийшов в Україну не з людськими намірами”.

І ще одне, друже Левку, психологічне явище. У взаєминах двох ти є той, кого спостерігають, чи той, хто сам вивчає слідчого? Це принципово важливо. Якщо ти вивчаєш, спостерігаєш, а не тебе вивчають, тебе спостерігають, то можеш нав’язати свою волю іншому. Ти його ставиш в позицію, коли він повинен виправдовуватися.

— Зіткнення поглядів, — зауважив я, — це прямий герць. Але ще є голова, і вона ставить перед собою питання, яке враження про себе я хочу створити у цього психологічного конкурента: людини розумної, ідейно добре підкованої, незламної волі, твердої, упертої, непохитної чи, навпаки, покладистої, лагідної, поступливої? Що важливіше у цей момент: показати силу характеру і свою перевагу чи подумати про майбутнє рішення, яке ухвалюватиме “хтось”. І може, краще цьому “хтось” поступово навіяти про себе думку як про людину, з якою можна буде колись у майбутньому й порозумітися. Як бачите, є різні проблеми: проблема вияву сильнішої волі через пряме зіткнення поглядів, і проблема, як перемогти за допомогою хитрощів. Хай людина робить те, що для неї важливіше і хай досягає тої перемоги, яка для неї важливіша — у першому випадку поставити своє “я” вище суперникового, у другому — перемогти ворога.

Так, друже Богдане, погляд страшенно багато виражає. Коли я хочу когось у чомусь переконати, то дивлюся йому просто в очі і викладаю свої аргументи. У цьому разі кожен свій аргумент я ніби своїми очима крізь його очі заганяю йому мозок, мов цвяшок. А часто буває інше. Слухаю людину. Вона каже таке, з чим я зовсім не погоджуюся. Коли б дивився їй в очі, то не зумів би приховати свою незгоду, вона б відчула і розгубилася, скоротила б мову чи змінила б аргументацію, а коли мені хочеться не збивати її, а вислухати, щоб краще зрозуміти, відвертаю очі і даю людині спокійно виговоритися до кінця. Це буває часто, навіть вельми часто.

— Чого так? — запитує Христинич.

— Того, — відказую, — що я вивчаю контингент політв’язнів. Хочу знати і українців, і литовців, і естонців, і латвійців, і москалів, і євреїв і інших. Це ж непересічні люди. З мільйонів совітських будівників комунізму вони виділилися, тобто не піддалися ідейному забамбулюванню й відважилися піти проти держави. Мені хочеться знати їхні ідейні переконання, рівень інтелектуального розвитку. Це мені важливіше, ніж у кожному конкретному випадку показати свою сильнішу волю чи більші знання. Зрештою, доводжу свою перевагу розумом, але не намагаюся поставити їх нижче від себе своєю волею.

— Так, це все цікаві й складні речі. Згодиться це ще колись чи не згодиться, а знати варто, — зауважує Христинич.

Ми ще не раз поверталися з ним до цієї теми.

Після Христинича познайомився з Володимиром Затварським, чоловіка з темпераментом, різкого, безкомпромісного. Коли, бувало, розповідали, що львівські кадебісти в час слідства до їжі додавали якусь хімію, яка розвивала абулію (безвілля): байдуже ставлення до себе, до справи і до всього на світі, що в такому стані у протоколах попідписували далеко не те, що казали, що хотіли, то він кепкував. Мовляв, шукаєте тепер виправдання, чого вибовтували на слідстві те, що слід було б не виказати. Його колеги по “Об’єднанню” Леонюк, Гасюк і Христинич багато читали. Він не цурався газет і журналів, але на читання дивився як на третьорядну справу, на яку можна тратити час, коли немає ніякої іншої справи. Іншою справою для нього були дискусії з різними людьми, в основному з молоддю зі східних областей України. Він розповідав (і мені найбільше) про підпільну боротьбу, про усілякі конструкції бункерів (криївок), про структури підпільних організацій, про способи конспірації та інші тонкощі партизанської й підпільної боротьби.

Одного приємного сонячного дня, коли вперше стало так тепло, що можна було вийти з барака без куфайки, походити й подихати свіжим повітрям, я наздогнав на трапі Затварського, вдарив долонею його в плече й привітався:

— Здорові були, пане Влодку!

— Добридень, пане Левку!

— Куди вас несуть ваші ноги?

— Не зовсім конкретно знаю, куди саме, але достеменно знаю, що вперед.

— А що, як повернемо на стадіон?

— У мене небагато часу, бо маю готуватися до праці, проте ходімо трохи походимо.

Ми попрямували в бік стадіону.

— О! — вигукнув Затварський. — Ондечки йде Шухевич. Ви вже познайомилися з ним чи ще ні? Він позавчора приїхав з Володимирського централу.

— Ні, ще не познайомився. Ви були з ним знайомі раніше?

— Майже незнайомий. Коли мене привезли в цю зону 1960 року, його хутко забрали й відправили у Володимир. Ми встигли поручкатися — ото й усе. Ходімте, познайомимося ближче.

— Слава Йсусу Христу! Добрий день! — привіталися ми до Шухевича.

— Навіки слава! — відповів Шухевич.

— Пане Юрку, хочу познайомити вас із Левком Лук’яненком. Він юрист зі східної України. Має 15 років.

Шухевич потиснув руку Затварському, відтак мені.

— Чув, — каже, — про вашу організацію в тюрмі. Радий буду тут ближче познайомитися.

— Мені також, — відповів я, — про вас багато доброго розповідали, отже, радий нагоді познайомитися особисто.

— Ви куди прямуєте? — питає нас обох. — Я йду до п’ятого барака. Маю там зустріч.

— Ми йдемо на стадіон.

— Гаразд, до зустрічі!

Ми гречно розпрощалися з надією на скору зустріч.

Територія стадіону була позначена загорожею: стовпчиками, заввишки сантиметрів 60–70, до яких були прибиті поперечні жердки.

На ці жердки зручно спиратися. Коли вийшли з-за барака, то спостерегли у другому кінці трьох в’язнів — що приємно вразило — посправників Затварського, Леонюка, Гасюка й Христинича. Підійшли. Привіталися. Побалакали про повернення Шухевича з Володимирської в’язниці та інші дрібні новини. Затварський подався у своїх справах, а я ще лишився.

— Пане Левку, — звернувся Леонюк, — ви читали в “Літературній Україні” вірші Степана Олійника?

— Ні, ще не читав. А що?

— Він дрібний віршомаз, — каже Гасюк, — і на цей раз, як не дивно, немає холуйства.

— Шановні друзі, я не дуже себе труїв комуністичною блювотиною, але зі Степаном Олійником маю трохи ближче знайомство, — почав я. — Сталося це так. 1957 року проходив юридичну практику в Теплицькому районі Вінницької области. Якось зайшов до районної бібліотеки. Дивлюся: посеред великої кімнати величезна купа порваних книжок. Бібліотекарка діставала книжку за книжкою з полиць, заглядала в довгий список і одну книжку знову ставила на полицю, другу рвала й кидала на купу. Я питаю: “Що ви робите?” Каже: “Вилучаю книжки відповідно до цього списку, який учора отримала з райкому партії”.

— То така велика кількість?!

— А їх тут таких багато зібралося, — мовила з якоюсь огидою.

Я проглянув кілька штук і кинув на купу. Дивлюся, аж зверху книжка Степана Олійника. Невеликого формату. Збірник поезії сторінок, може, на триста. Розірвана пополам. Переглянув кілька сторінок навмання. Прочитав про мудрого Сталіна, про КПРС, про московські рубінові зорі. Кажу бібліотекарці уїдливо з презирством: “Поет іще живий, а поезія його вже здохла! І сам міг би здохнути?” Плюнув у книжку і пожбурив її на велику купу. Бібліотекарці мої слова явно сподобалися, бо вона посміхнулася, штовхнула купу носаком і тихо лайнулася одним коротким словом — здається те слово було “гівно!”.

— Куди це подінете? — питаю.

— Відвезу в котельню. Хай спалять.

— Дивітеся ж, не роздавайте людям!

— Та що ви — усе знищу! — твердо запевнила.

Було це після XIX хрущовського з’їзду КПРС. Вони тоді вирішили трохи зменшити безсовісну одіозність так званої літератури соціялістичного реалізму. Ви ж, либонь, чули, що після XIX з’їзду Шолохову дозволили поїхати за кордон. Його там спитали, що таке метод соціялістичного реалізму. Він відповів: це метод, який виправдує комуністичну дійсність. Я не розумію Шолохова. Що означає така оголена правдива відповідь? Або він теоретичний анальфабет і зовсім не читав теорії соціялістичного реалізму, або він політичний диверсант і, користуючись нагодою, вирішив дати під саме дихало комуністичним теоретикам літературного методу соціялістичного реалізму.

— Пане Левку, — каже Леонюк, — ми щойно говорили про неокласиків Філіповича, Драй-Хмару, Зерова, Бургардта (Клена), Рильського. Перших чотирьох москалі знищили, Рильський залишився живий і прославляв Сталіна. Коли настала хрущовська відлига, він відразу взявся оприлюднювати заборонених авторів. Мав великий авторитет і зробив так багато за 1956–1957 рр. та першу половину 1958 року, як ніхто б інший не зробив. Який варіянт був би найкращий для України: так, як сталося — бо ж після 1956 року було кому скористатися віддушиною і надрукувати багато раніше заборонених авторів, чи краще б у 30-х роках розстріляли всіх неокласиків? У другому випадку нікому було б писати. “Із-за гір та з-за високих сизокрил-орел летить…” — та інші холуйські вірші про Сталіна?

Його, Рильського, окупанти зробили рупором української інтелігенції, і цей рупор на весь світ вихваляв становище в Україні. А не було б його, світ би знав, що винищена вся творча інтелігенція, отже, Україна не вільна, а колонія. Колонії допомагали б стати незалежною державою, як допомагали іншим десяткам і десяткам колоній стати самостійними.

— Ви знаєте, — кажу, — Юрко Литвин, з яким я постійно обговорюю літературні проблеми, ставить питання руба: свідомий пишучий український патріот (націоналіст) не повинен співпрацювати з окупаційною пресою, тобто він повинен не друкувати своїх статей будь-якого змісту в газетах окупаційної влади. Він питає:

Як ставиться радянська влада до тих українців, які друкували свої статті в українських газетах, що виходили за німців? І відповідає: називає їх зрадниками, зовсім не входячи в зміст статей. Самого факту друкування статті в окупаційній пресі достатньо для звинувачення у зраді. Цей самий аршин Литвин прикладає й до московської окупації України: кожний українець, що друкує свої статті в радянській комуністичній окупаційній пресі, є зрадник українських інтересів. Якщо ви поділяєте цей підхід Литвина, то тут і відповідь на питання про ставлення до неокласиків.

— Він правий, — каже Христинич. — Чіткість принципів — велика справа. Вона вберігає від блуду й коливань.

— Думаю, що зло, яке Рильський завдав Україні, — каже Гасюк, — значно більше від того добра, яке він зробив Україні після XIX з’їзду КПРС.

Леонюк по суті з Гасюком погодився.

— Позиція Литвина, — продовжив я, — красива своєю простотою і ясністю. І все-таки я прихильник іншої тактики. Німці були недовго в Україні, тому не співпраця з їхніми газетами — це короткий період часу. Зовсім інша справа московська окупація. Журналіст, а особливо, письменник — це дар від Бога (чи природи). Письменник мусить творити, як жінка мусить родити. Можна примусити одного-двох не писати твори, але примусити всіх — неможливо. Їх можна примусити помовчати два-три роки, але примусити замовкнути назавжди — це вбити те, чим Бог обдаровує далеко не багатьох людей. Шкода, що Україна так довго під окупацією, але не можемо ігнорувати людську природу. Якщо ми будемо ухвалювати рішення проти людської природи, такі рішення не будуть виконані. Я рішуче і категорично проти творення і публікації антиукраїнської ідейної отрути, але я не проти публікації в окупаційних періодичних виданнях патріотичних статей.

— І тоді, — кинув Христинич, — комуністи скажуть: ми — демократи, дозволяємо друкувати в наших газетах критичні статті. І це показує комуністичний режим у пом’якшеному вигляді.

— Кому показує?

— Закордонню.

— Закордоння має про Союз різну інформацію, а нам важливо казати правду нашим людям, а наші люди, читаючи совітські газети, вишукують у них краплинки критичної думки, і якщо знаходять — раді. Будучи самі в тихій опозиції, вони раді зустрічати опозиціонерів і на сторінках газет.

— Давайте, — запропонував Гасюк, — повернемося до неокласиків. Тож як ви, Левку, думаєте, було б краще, коли б і Рильського знищили, як знищили інших неокласиків?

— Для мене всі ці проблеми вельми складні, бо я бачу їхню передісторію, зміст і наслідки, і позаяк одне пов’язане з іншим, то й важко дати отак собі однозначну відповідь, проте, якщо ви вимагаєте короткої і однозначної відповіді, то вона така: краще б і Рильський пішов разом з іншими на Соловки.

— А які сумніви щодо правильности такої відповіді? — питає Леонюк.

— Спочатку обґрунтую свою відповідь, а потім викладу сумніви, — відповідав я. — Москалі розбили армію УНР і окупували Україну. Окупація — це зґвалтування нації, це акт несправедливости. Розуміючи, що українці хочуть незалежности, москалі ніколи не організовували демократичні вибори і не поставили свою владу на суд народу, тобто вони відчували себе окупантами і ворогами українського народу. Це — перше. Друге: перед світом комуністи виставляли свою владу як владу робітників і селян, владу трудящого народу, владу справедливішу за всі види влад, що досі існували в світі. Факти з життя совітських народів мали підтверджувати правильність їхньої Марксової і Ленінової теорії, поширення якої у світі вони організували у небачено широченних масштабах. Ви ж розумієте етапи реалізації московської стратегії підкорення світу: навіювання марксизму-ленінізму (соціялізму) громадянам інших держав, потім створення на базі цієї ідеології соціялістичних і комуністичних партій, потім з допомогою Москви і для Москви захоплення ними влади. Усе це краще, тобто ефективніше можна робити, якщо в Союзі питання національне вирішено справедливо. Тому маскування дійсности було стратегічно важливим завданням. Москалі самі не могли говорити світові, що Україна задоволена владою і процвітає в Союзі РСР. Треба, щоб це говорили українці.

Група неокласиків, як ми знаємо, сформувалася 1922 року. Паралельно існувало чимало інших літературних і мистецьких об’єднань. Москалі всіх їх поставили перед вибором: соціялізм (комунізм) або смерть. Не так прямолінійно й категорично, але по суті справи саме так. І сотні талановитих людей розстріляли, а ще більше примусили служити собі. Із неокласиків усіх репресували, окрім Рильського. Усі вони — видатні таланти, тим-то про них більше говоримо, їх знищували як носіїв української самостійницької ідеї, а звинувачували в захисті буржуазних експлуататорських класів. Залишили Рильського, Тичину, Сосюру. Вони, особливо Тичина й Рильський, були рупорами, що трубили на весь світ від імени українського народу і виправдовували московський геноцид української нації — це їхня зовнішньопропагандивна функція. А всередині України вони робили ще більше зло: представляли чужу окупаційну владу за свою. Вихваляючи владу, виправдовували її репресивну політику. Виправдовуючи репресії на національній основі, вони вбивали в нашому народі ідею незалежного існування, ідею державної незалежности і тим посилювали окупаційний режим і послаблювали національний інстинкт самозбереження.

Виправдовуючи репресії на класовій основі, вони сприяли знищенню найенергійнішої частини селянства, чим сприяли погіршенню біологічної расової природи нашої нації. Як письменники — це категорія українців, що у простого народу користується авторитетом, вони своєю зрадницькою поведінкою штовхали мільйони українців до зневіри в можливість своєї державности, штовхали до примирення з чужою владою. Більше того, вони стирали грань між москалями й українцями у мовному, культурному і загалом духовному плані, сприяли русифікації й переходу мільйонів українців у стан московитів. Коли б не було рильських, самі москалі не могли б завдати Україні такої величезної шкоди.

— Це логічно, — каже Гасюк, — тому ми такої думки.

— Тепер, — продовжив я, — послухайте міркування в іншій площині. (Не в тій методі, коли сказав “так”, потім сказав “але” і після цього обґрунтовує цілком протилежну думку.) Ні, Рильський скоїв величезне зло проти української нації, виправдання немає, і того було б краще для народу, коли б він згинув разом з іншими на Соловках.

Я хочу зараз говорити в тому плані, що незалежно від нашої волі Рильський залишився живий, не спився, а був активний упродовж чотирьох десятиріч. Деспотія нищить таланти, (що між іншим, львів’янин Михайло Рудницький у праці “Письменники зблизька” вельми добре показав). Рильський же як поет майже не деградував на відміну від повної деградації Павла Тичини. У всякому разі він зробив величезну послугу українській літературі своїми чудовими перекладами з польської. Цей його внесок не можна недобачати і не можна недооцінювати.

А тепер візьмемо період після XIX з’їзду КПРС і період хрущовської відлиги. Щойно зверху ледь-ледь відгвинтили гайку, як Рильський узявся негайно готувати до друку й оприлюднювати заборонені твори Данила Мордовця, Володимира Самійленка, Мирослава Ірчана, Юліяна Опільського, Андрія Чайківського, Соколовського. Потрібен був час, щоб підготувати до друку твори. До кількох із них Рильський сам устиг написати передмови. На це пішла друга половина 1956 року, а 1957 року з’являється ціла низка нових для нас авторів. На 1958 рік запланували вивести на світ Божий ще більше репресованих авторів і творів. На жаль, план видань 1958 року виконали тільки за перше півріччя. Цензурна рука, мов важка ляда цензурної скрині, прихлопнула план подальшого видання української літератури і в другій половині 1958 року вже нічого не вийшло. До речі, це доказ, коли закінчилася так звана хрущовська відлига. Імперія побоялася дати українцям патріотичну літературу.

Отже, два запитання: чи патріотична частина Спілки письменників України у повній мірі скористалася дворічною віддушиною і, друге, коли б не було Рильського, без нього встигли б за два роки оприлюднити стільки творів, скільки реально оприлюднили? Як ви думаєте?

— Зі старих письменників Рильський найбільш відомий, — каже Гасюк. — Він не попхався в політику, як Тичина чи Стельмах, і це робило начебто якусь межу між ним, старим українським інтелігентом, і пролетарською владою. З іншого боку своє холуйство перед владою він неодноразово підтверджував у своїх творах, тому і влада йому довіряла. За таких умов його намагання щоякнайбільше надрукувати заборонених творів він міг подавати як виправлення порушень соціялістичної законности — бо ж тоді все йшло під гаслом виправлення порушень соцзаконности, а не з національних мотивів, тобто знову ж у дусі вислужування перед партією.

— Казали кияни, — мовив Леонюк, — що Рильський, як бувало нап’ється, то з горя за біду України біжить до Дніпра топитися.

— Але жодного разу не добіг до Дніпра! — посміхнувся Христинич.

— Оце ж і виявляється його натура: і любить Україну, не може її викинути з серця, як багато хто зробив, і на рішучий крок нездатний, — сказав Леонюк.

— Напевне, — каже Гасюк, — і чекісти це помітили і тому не знищили його разом із Миколою Зеровим, Юрієм Кленом та іншими неокласиками, а залишили, щоб використати собі на користь. І все-таки гадаю, що від 1956 року ніхто інший не скористався б в інтересах України відлигою так енергійно, як Рильський.

— І чого, — кажу, — вони, ці всі наші письменники, не розв’язують проблему в дусі Некрасова, який сказав: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”?

— Ви, Левку, — каже Христинич, — уже самі відповіли на це питання — поети не можуть не творити, не можуть не родити, як не може жінка не родити, бо вагітні творчістю.

— Авжеж, авжеж, — підхопив Леонюк, — пояснення знайшли. Тільки ніяк не можемо пояснити, чого йдуть під московський ніж зі словами покори, а не з гордим плювком катові в морду?!

— Бо до останньої миті, — намагаюся я знайти відповідь, — не вірять в неминучість смерти. У своїх очах вони не мають перед владою вини: ну що вони зробили проти неї? Нічого! Вони люблять Україну, але не вбили жодного москаля, не затівали державний заколот, тому за що ж їх убивати? Нещасні! Вони мислять майже на побутовому рівні і міряють себе мірками звичайних простих обивателів. А справа ж непроста і міряти її необхідно міркою найвищих інтересів московської імперії. З височини таких інтересів їхня любов до України — це вкрай небезпечний стан особи. З точки зору вищих інтересів імперії це цілком достатня підстава для знищення. Коли б ці наші поети це зрозуміли, вони б знали, що заслуговують на смерть.

На тому ми мусили перервати нашу дискусію, проте мені кортіло продовжити розмову і за пару днів ми з Христиничем розвивали тему далі.

— Пане Богдане, — звернувся я до Христинича, — ви читали книжку “Соціологія” Пітирима Сорокіна?

— Читав. Вельми розумна книжка. Ви знаєте, що він у 1917 році не був проти більшовиків, а потім розпізнав їх антилюдське нутро й виїхав за кордон?

— Я чув про це. Але зараз я хотів би почути вашу думку про історичний процес загалом. Знаєте, колись на юридичному факультеті я вивчав такий предмет, як статистика. Викладав її професор, який зачарував мене одним експериментом, з якого виникало правило, що й сформувало в свідомості методологічну засаду, яка стала моїм постійним правилом при вивченні будь-якого явища і життя загалом.

Ось цей експеримент. Візьміть монету, підкиньте її вверх і дайте впасти додолу. Вона може всі п’ять разів упасти гербом догори. У малому числі підкидувань маємо випадковість. Коли ви підкинете її 1000 разів, вона обов’язково впаде вверх 500 разів гербом і 500 разів цифрою. Звідси правило: закономірність виявляється у великому числі. Звідси методологія для пізнання життя: перед нашими очима проходять безупинною вервечкою факти і окремі події. Вони здаються нам окремими чи випадковими. Але якщо зуміємо побачити ще й інші подібні, тоді маємо право з низки подібних фактів виводити якусь закономірність. І те, що на перший погляд здавалося випадковим, може бути зовсім не випадковим, а однією ланочкою великого ланцюга закономірного розвитку.

Чим відрізняється слабкий розум від сильного? Тим, що слабкий бачить тільки факти і не спроможний у низці різних фактів виділити щось спільне. Сильний розум спроможний у різних фактах помітити спільне. І коли факти подаються в часі, тоді на основі знання поведінки (розвитку) їх у минулому можна робити прогноз про розвиток їх у майбутньому. Коли ви, Богдане, зараз підкинете монету десять разів, я не знаю, яким боком скільки разів вона ляже. Але я достеменно знаю, який буде результат, коли ви кинете її 1000 разів. Коли ми дивимося на діяльність совітської влади, багато що в її діях здається суб’єктивним і випадковим. Коли ж ми дивимось на неї з висоти знання російської імперії за попередні 500 років, то вельми багато що в сучасному стає абсолютно зрозумілим.

— Ви, Левку, скільки томів історії Соловйова вже прочитали?

— Шість книжок. А до арешту я прочитав всього Ключевського. Без знань історії просто неможливо розуміти сучасне. Без знань минулого сучасне здається якимось хаосом і нагромадженням абсурду.

— Так, проте багато хто з наших людей читає для того, щоб запам’ятовувати факти і потім ними козиряти в дискусії з москалями.

— Ну, й це корисно. Вивчення історії виявляє силу людського розуму: що він сильніший, то він спроможніший до більшого узагальнення, отже, до глибшого розуміння історичного процесу.

— Хто були ініціятори повалення царату: українці, жиди, російські революціонери? — цікавиться раптом мій співбесідник Христинич.

— Українці посідали дуже велике місце в боротьбі проти самодержавства. Це наш український внутрішній протест проти безправ’я і прагнення до свободи. Більшість українців ішло в руслі демократичному, а не національно-визвольному, але до самого протесту штовхала ота свободолюбна природа українців.

Жидів штовхало почуття помсти царату за його антижидівську політику.

А москалів, по-перше, було небагато і були це люди не з народу, а з різночинної інтелігенції, а по-друге, в середовищі московської інтелігенції завжди з часів Івана IV Лютого і Курбського була про-західна течія, завжди маленька і непослідовна, проте все-таки була.

— Ви, пане Богдане не помітили, що більшовицьке керівництво майже суцільно жидівське? — запитую я.

— Хіба? — дивується. — Ленін називав себе росіянином. Сталін, Орджонікідзе — грузини. Кириленко — українець. Троцький — жид, а Свердлов, Каменєв, Зинов’єв… либонь, москалі.

— Усі вони, що названі тут за винятком Кириленка — жиди, — відповідаю.

— Хто б вони не були за походженням, а проводили російську імперську політику. Думаю, що це головне.

— Хто знає, що головне.

— Далебі так. Джерела наших знань вельми обмежені.

— Ви, Левку, потрапили під вплив марксистської схеми пояснення історії розвитку людства. Ви думаєте, що після капіталізму має настати у всьому світі соціялізм. Це — вигадка комуністичних пропагандистів. Коли б ця обов’язковість була об’єктивною необхідністю, то вона б поширилася у всьому світі, а вона поширюється тільки у тих державах, де стоять московські солдати.

— Схема розвитку людства, яку дає історичний матеріялізм, видається логічною і переконливою: були первісні суспільства (стадія родоплемінного розвитку). Вони — в рабовласницькі, ці переросли в феодальні, феодальні переросли в капіталістичні, а капіталістичні переросли в соціялістичні й комуністичні. В основі цих змін лежав розвиток продуктивних сил і відповідно закономірне переростання роду, племен, союзу племен в нації.

— Ця схема — абстрактна, — каже Христинич. — Коли з абстрактної височини пробуємо її наблизити до землі, то виявляється, що не підходить вона ні до однієї країни. Ми знаємо рабство Греції і Риму, але в землях іспанських, галльських, німецьких лад був інший. Зрештою, в українських племен, названих Геродотом антами і волинянами, рабства не було взагалі, і Геродот каже, що вони були рівні між собою і тільки на війну обирали керманичів (яких після війни знімали). Українська доантська сарматська доба не фіксує рабства, як не має рабства і досарматська скіфська доба.

Марксизм матеріялізував історію, а в ній має більше значення дух. До української нації національний дух прийшов не з капіталізмом, а від духу трипільців, скіфів, сарматів, антів і волинян, а далі — від усіх інших українських племен. Наша народна культура виявляється в народній архітектурі, оздобленні хат, виготовленні та оздобленні одягу, в народній музиці та пісні, в сімейних та виробничих обрядах — усе це народилося тисячі років тому, розвивалося і вдосконалювалося, але від заміни дерев’яного рала залізним плугом безпосередньо не залежало. Меч дружинника у дванадцятому-тринадцятому столітті поступово відходить, уступаючи місце шаблі, але народ залишається тим самим з його попередньою антропологією й мовою. Вишивка червоною і чорною заполоччю прийшла у наше сьогодення з трипільської доби. Не знаю, коли зародився звичай зустрічати особливо дорогого гостя короваєм (хлібом-сіллю) на вишиваному рушникові, але в кожному разі він виник за докапіталістичної доби. Тобто еволюція національного духу залежить від матеріяльних умов життя народу, але умови ці впливають на нього не так безпосередньо, як опосередковано через особливості етнічного світосприймання й емоції народу.

Соціялістична ідея комуністів не є реальна, тому що вона заперечує духовну суть людини та її приватну власність.

— Як же нереальна, якщо вона вже існує впродовж двох поколінь? — запитую.

— Упродовж двох поколінь вона держиться на примусі, — каже Христинич. — Комуністи бояться зняти примус, бо коли б зняли, соціялізм би луснув і люди повернулися б до ладу з приватною власністю. Внутрішньо він не життєвий, бо суперечить людській природі. Примус же не може тривати сторіччями. Примус можливий в умовах централізації й диктатури, а вони суперечать технічному прогресу.

— Чого, пане Богдане, не може бути соціялістичний лад у незалежній демократичній Україні?

— Демократизм означає свободу економічної діяльности. Це означає, що здібний та роботящий стане багатим, а нездібний і ледачий буде бідним. Демократизація передбачає право бути багатим чи бідним. Вона покладає відповідальність на саму людину. Зникне штучне вирівнювання всіх. Комуністи воювали проти багатих, а бідних зробили ідеялом — це абсурд. Споконвіків наш народ глузував з босяків і хвалився заможним господарством, а московська галайстра багатих (куркулів) знищила, зробила всіх бідними і привчила бідність вважати за норму життя.

— Між іншим, самі комуняки живуть не бідно. Вони просто від людей ховають свою заможність, — зауважую я.

— Тобто подвійна мораль: одна для комуністів, друга — для рабів (рабсили), — править далі Христинич. — Хай робітники (раби) думають, що бути бідним — це добре. Менше будуть ремствувати й бунтувати.

Приватна власність — гарантія свободи. Коли в країні тисячі заводів приватних (чи колективних) власників, то людина має можливість вибирати, куди їй іти на роботу і на яких умовах, а чи загалом вести своє приватне підприємство. У неї є вибір. Коли ж власник один — держава, то в людини немає вибору: вона мусить іти до праці на тих умовах, які держава встановила. Відсутність вибору — рабство. Приватновласницька економіка — конкурентна економіка, а конкуренція — це змагання, що є рушієм технічного прогресу, того в капіталістичних країнах краща техніка і вищий рівень життя людей. Соціялізм — це богодільня, застій, стагнація. Пригадуєте, що писав Джек Лондон про соціялізм?

— Пригадую. Треба було створити відповідний настрій, щоб його сприйняти. Дякую вам, пане Богдане.

— Нізащо. Ви мені також багато цікавого сказали.