З часів неволі. Сосновка-7

Оскарження вироку

Наступних пару днів уперемішку зі знайомствами й цікавими розмовами з новими людьми я компонував скаргу Генеральному прокуророві СРСР на незаконне засудження.

Засновок скарги: не може бути злочином те, що дозволене законом.

Я розповідав своїм новим друзям, що виступав за вихід України зі складу СРСР. Цей юридичний термін в політичній термінології називається правом нації на самовизначення.

Право нації на самовизначення становить невід’ємну частину марксизму-ленінізму. Право нації на самовизначення становить частину програми Комуністичної партії Радянського Союзу. Право нації на самовизначення записане в статті 17 Конституції СРСР у такій формулі: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу зі складу СРСР”. У статті 14 Конституції у УРСР записано: “Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу зі складу СРСР”.

Отже, офіційна ідеологія, політична програма провідної партії і державний закон визнають за Україною право вийти з Союзу РСР.

Право без можливости ним скористатися не є правом. Щоб право було правим, має бути можливість ним скористатися. Не можна тлумачити право як відсутність цього права. І про те, що використання цього права не заборонене, свідчить відсутність у Кримінальному кодексі статті, яка б саме за це карала.

У проблемі виходу України із Союзу — важливий міжнародний аспект. Проте і його розв’язують на користь права нації на самовизначення. З часів стародавнього Риму європейською цивілізацією прийнята норма: “Qui suo iure utitur, nominem laedit” (Хто користується своїм правом, той не зазіхає ні на чиї права). Отже, вихід України з Союзу як акт використання нею свого права не зачіпає права жодної республіки СРСР, зокрема й Російської Федерації. У моїх діях немає іншого наміру, окрім — сприяння виходові України з Союзу. Позаяк це дозволено, то в моїх діях і немає складу злочину, звідси випливає, що вирок Львівського суду має бути скасований.

Закінчивши скаргу, я віддав її для ознайомлення Кічакові. Він уважно її прочитав, прийшов та й каже:

— Ця скарга не звільнить вас, а навпаки, доведе Москві, що вас правильно засудили і що вас справді треба тримати за колючим дротом. Логічність же вашої аргументації і викриття юридичної незаконности вироку тільки посилить в очах московських шовіністів небезпечність вашої особи для імперії. Якщо ви пишете для того, щоб сказати їм в очі правду, то пишіть. Уміння, а точніше, відвага сказати правду в вічі своїм катам, приносить величезну душевну радість і наповнює душу гордістю, підносить людину у власних очах. Як задля цього пишете, то пишіть. А якщо думаєте за допомогою цієї скарги зменшити собі кару, то викиньте її на смітник, бо не послабить, а посилить вона вам кару.

— Пане Ігоре, — відповідаю йому, — щиро кажучи, я маю надії, що мені вдасться добитися перекваліфікації моїх дій зі зради батьківщини на антисовітську агітацію. Ваша логіка мене переконує. Розум каже, що ви маєте рацію. І все-таки в серці ще ледь жевріє надія. Тобто скаргу відішлю.

— Не закон керує, а політична воля. А вона спрямована на розширення імперії, а не на зменшення, тому ви в її очах дуже небезпечна особа.

Державна воля — це правильно, і все-таки є ж право, яке цілком на моєму боці. Маючи право на своєму боці, як можна мовчати й не спробувати ним скористатися?! І я почав писати скарги в різні високі інстанції.