З часів неволі. Сосновка-7

“Сексот” Білокобила

Якось були привезли з Харківської области Миколу Білокобилу, засудженого за антирадянську агітацію і пропаганду. Було йому років 25–27, стрункий, мав правильне продовгувате обличчя, світло-сірі очі й темно-русе волосся (щоправда, всі ходили стрижені, то колір волосся не дуже був помітний, та як відростало з сантиметр-півтора можна було роздивитися). Харківський обласний суд засудив Білокобилу до п’яти років таборів суворого режиму. Продав Миколу товариш по роботі. Після суду харківські чекісти довго намовляли його на співпрацю. І зрада друга, і це намовляння викликали в нього люту ненависть до сексотів. Його охоплював жах, що йому ж пропонували таку роль. Думав, що може хтось в його становищі погодився на співпрацю і приїхав у табір сексотом і тепер ходить поміж чесних людей, підслуховує й доносить!

О, santa simplicitas! (О, свята простота!) він ще не знав, що політика — це така справа, яка часто примушує й порядних людей до брехні, лукавства та різних хитрощів. Боротьба між націями надзвичайно складна. Вона відбувається у всіх сферах людської діяльності, і кожен народ у боротьбі за виживання застосовує всі методи, які тільки спроможний вигадати. Просто у цій боротьбі ставки занадто великі — доля нації. Тож патріот, що готовий віддати життя за націю, мусить мати величезний діяпазон способів, які можна і використати перед тим, як піти на смерть!

В індивідуальному житті для шляхетної людини гідність дорожча за життя, і для збереження гідности людина йде на дуель. А в політиці, де йдеться не про особисте, а про свободу чи рабство, життя чи смерть цілої нації, коли патріот перетворює себе в інструмент боротьби, — він, ясна річ, іде на будь-яке лукавство й брехню, аби обдурити ворога з метою перемоги.

Розхожа фраза твердить: політика — брудна справа. Для кого брудна? Для обивателя — так. А чи є брудною справою для націоналістичного повстанця хитрощами й обманом заманити взвод енкаведистів у засідку і всіх перебити?! Чи є брудною справою українському повстанцеві одягтися в уніформу совітського офіцера під чужим ім’ям з партквитком комуніста пролізти в ад’ютанти генерала (наприклад Ватутіна) й передавати повстанцям інформацію про маршрут його руху?! Навпаки, це вищою мірою героїчна діяльність. Тобто брехня й лукавство в одному випадку є підлість, в іншому — дозволений моральний спосіб дії. Все залежить від того, для якої мети вдаються до обману й лукавства.

Білокобила не замислювався так глибоко. Він простий щирий чоловік і людей ділив на порядних і падлюк-сексотів. Перші — це він і всі чесні зеки, другі — це плазуни й бридкі слимаки, що гідні плювка й презирства — і більш нічого!

Начальство виявило, що він уміє ремонтувати чоботи й черевики і запропонувало йому в робочій зоні кімнату для шевської майстерні. Ця кімната була в бараці для заводської бухгалтерії. В бухгалтерії працювали вільнонаймані, переважно жінки офіцерів. Робота в цьому бараці давала можливість спілкуватися з цивільними людьми, тому у зеків виникало заготовлене питання: а чи не використовує Білокобила ці можливості для інформування адміністрації? Чи бува, наш чесний колега не спокусився на якісь обіцянки?

Прецінь, ці питання виникали в багатьох. В умовах постійного намагання адміністрації ідейно зламати того чи іншого в’язня і примусити написати публічне покаяння і засудити попередню боротьбу проти радянської влади у зоні не вщухала політична боротьба. І вдень, і вночі одна сила намагається виривати людей з націоналістичного антисовітського середовища і послаблювати його, а друга — намагається постійно консолідувати свої лави і не випустити з них жодної людини. Зрідка адміністрації це вдається, і тоді на дошці об’яв з’являється покаянна заява, яку потім багато разів оприлюднюють через табірний радіовузол.

У 40–50-х роках розкаянь майже не було — за них зеки вбивали. У 60-х роках перестали вбивати, тож вони вряди-годи з’являлися. Проте покаяння — не єдиний спосіб відступництва. Існував другий — прихований перехід на бік влади зі згодою на співпрацю з КДБ.

Безперервне й постійне слідкування усіх за всіма надавало політичній боротьбі великого психологічного напруження. Це напруження загострювало пошану, похвалу, симпатії й любов до одних, коректність і гречну чемність до других, холодність і байдужість до третіх і відкрите презирство й бойкот до четвертих. Але то небажання образити когось незаслужено примушувало будувати взаємини на таких тонких словесних конструкціях, що далебі уподібнювалися найтоншим флюїдам.

Колії в’язень мав у зоні співробітників, то слова інших мали найбільшу вагу в оцінці поведінки одного. Білокобила не мав однодільців — його судили одного.

Крім ремонту чобіт і черевиків, він узявся шити ще й літні капці. Вони в нього виходили такі добрі — м’які, і теплі, з твердою підошвою, що в них можна було ходити по землі, траві й по мокрому трапу. Йому платили по три рублі. Варто б і більше, але він не брав. Років через два по зоні поповзла чутка, що Білокобила сексот. Хтось і йому це сказав. Його так ударив цей наклеп, він так глибоко взяв кривду до голови, що з’їхав з глузду. Коли я це почув, відразу ж пішов до Білокобили і запропонував йому допомогти виявити джерело наклепу у спосіб ланцюжком — від відомої ланки до невідомої. Леле, було вже пізно. Він мене слухав неуважно. Перебивав мову репліками, що зовсім не пов’язані з розмовою, був заглиблений у себе і явно не схильний до відвертої конструктивної розмови. З різних боків я пробував розговорити Білокобилу, але так і не зміг. Він явно втратив здібність нормально реагувати на чужу мову. Я ледь не з плачем хотів струснути Білокобилу і звідти, зі світу божевільних, куди почав той опускатися, повернути його сюди, у світ розумних людей, і тому легко шльопнув його по щоці. Він не відповів ні звуком, ні жестом руки, а тільки мовчки на півкроку відступив назад. Мені шкода стало, його і я пошкодував за свій нечемний жест.

— Я піду, — попросився тихим голосом.

— Іди, — дозволив я.

Білокобила повернувся й повільно пішов.

— Господи, — промовив я, — поверни цього чесного й доброго хлопця у наш світ нормальних людей!

Миколо, Миколо, так і не пошив мені капці, про які тебе кілька разів просив. Шив іншим за гроші. У мене не хотів взяти плату за працю і капці не робив. І скаргу я тобі не написав — тобі все ніколи було зайти до мене й розповісти про судову справу. А тепер вже нічого не треба. Ну, та дасть Бог, видужаєш!

Раптом угледів біля п’ятого барака Віруна.

— Степане! Степане! — закричав і повернувся йому назустріч.

— Що таке, Левку?

— Та щойно пробував заговорити з Білокобилою. Не вийшла розмова. Таке враження, що він на півдорозі від нормального до божевільного. Ти не знаєш, коли це в нього почалося?

— Не знаю. Він, почувши, що його підозрюють у зраді, замовк. Придивлявся, чи не відвертаються люди від нього. І йому почало здаватися, що йому вже ніхто не довіряє, хоч насправді ніхто й не підозрював. Тоді він ще більше замкнувся в собі.

— Степане, як би ти повівся, коли б про тебе пустили таку чутку?

— Так саме, як і ти. Тільки, мабуть, почав би не з зеків, а побіг би в кабінет просто до чекіста і вліпив йому в морду.

— Чого Білокобила такий діткливий?

— Ну, не у всіх же людей такі товсті шкури, як у нас з тобою.

— Він просто тип крайньо інтровертний, і того він не шукав способів виходу з надзвичайної ситуації, а почав все більше й більше заглиблюватися в себе. Він, видно, шукав якісь причини в собі самому та звинувачував самого себе, може і за те, що пішов працювати в окреме від інших в’язнів приміщення.

— Шкода Миколи. Здається, що він не зовсім збожеволів, а тільки трохи щось зламалося в душі. Хоч би повернувся до норми.

— Ти, Степане, знаєш приклади, коли божевільна людина поверталася до попередньої норми?

— Не знаю.

— І я не знаю. Але буває повертаються до стану, що можуть себе обслуговувати, працювати і не створювати іншим проблем.

— Борця за волю України ми, мабуть, втратили.

— Схоже на те.

Білокобилу забрали до центральної лікарні Дубравного управління концтаборів у селі Барашеве в 12 корпус для божевільних. У тому самому корпусі, тримали Луцьківа й з перервами по кілька років. Скільки тримали Білокобилу, не знаю. Нервова система Луцьківа не витримала чекістського обману, а Білокобили — наклепу в зраді.