З часів неволі. Сосновка-7

Олекса Тихий: “Левку, ти чув тост: “Хай живе москаль на Україні!”

Навесні 1962 року у сьому зону привезли з одинадцятої зони, що у Явасі, Олексу Тихого. Познайомився я з ним вельми просто: він підійшов до мене, спитав моє прізвище і, пересвідчившись, що я і є Лук’яненко, простягнув мені руку для привітання. Це було у робочій зоні. За кілька хвилин ми вже знали, що обоє східняки, одного року народження, вчилися у Московському університеті та інші дрібниці біографії. Перейшли на “ти” і домовилися зустрінутися у житловій зоні після праці.

— Левку, коли ти переїхав з Москви у галицький сільський район, тобі не впала в очі різниця в скованості людей через страх?

— Як не впала? Навіть зразу і то дуже. Від 1953 до 1958 року я жив у Москві. Демократизаторський XIX з’їзд КПРС 1956 року спостерігав зблизька і переживав вельми активно. 1958 року повернувся Україну.

У Києві бував зі службових обов’язків та інших потреб. Надзвичайно яскраво виявляється така річ: у Москві часто гостро критикують місцеві порядки і владу загалом. У Києві критикують місцеві порядки і вельми рідко відважуються критикувати владу. У Львові критикують у вузькому колі, а в сільському райцентрі загалом критика можлива тільки за межами офіційних установ. Те, що дозволено в Москві, не дозволено в Києві, те, що дозволено в Києві, не дозволено у Львові, і те, що дозволено у Львові, не дозволено у райцентрах. Отже, демократичний подув за два роки зовсім не дійшов з Москви до глибин народу. У київських колах інтелігенції, особливо серед письменників, наче чекали відлиги.

— Комуністична система, — продовжив Тихий, — не може існувати в умовах демократії, і вона поступово повертається до своїх звичних диктаторських методів.

— Кого заарештували за слово до 1958 року і кого після, ти тут, Олексо, у концтаборах знаєш краще за мене. А указ 15.05.1961 року загалом безпрецедентний у світовій юридичній практиці — він закону, що посилює кару, надав зворотної чинности. Звісна річ, режим Хрущова — це не режим Сталіна, проте ці режими — варіянти одного й того ж типу диктаторської тоталітарної держави.

— Левку, як міняються настрої людей?

— Зростає розуміння того, що у державі діється щось не те, що мало б, але немає розуміння, як вийти з цього, не такого, як потрібно, становища.

У Західній Україні поширені смутні надії на якийсь зовнішній закордонний чинник. Може, Америка почне війну проти Москви… На сході цього немає і там не знають, чого чекати. Хочуть, щоб настали зміни або від якогось державного заколоту, а може, прийде, нарешті, той керівник держави, який потрібен.

У Західній Україні народ дихає прагненням до самостійности. І коли б вибухнула війна Совітського Союзу з Заходом, то всі готові піти до перших-ліпших національних військових формувань. З Москвою залишилась би малюсінька верства теперішніх секретарів райкомів, приїжджих москалів та інших перевертнів, різних чекістів. Початок такого руху люди пов’язують із Заходом, а не з власною ініціятивою.

— Левку, ти чув тост “Хай живе москаль на Україні!” в сенсі “Хай би він здох на Україні!” Позаяк мають на увазі другий зміст, а вимовляють зовсім безгрішну першу фразу, то виголошують її гучно, завзято, під загальне схвалення і радісний сміх. Тост став своєрідним паролем, усім сподобався і розійшовся з блискавичною швидкістю від Дону і до Збруча.

— Я чув цей тост на Хмельниччині.

— Знаєш, Олексо, які я проробляв експерименти на Київщині і Вінниччині. Увечері просився у шофера до кузова вантажного авта, яке везло селян, щоб підвіз мене до якогось місця. Залазив у кузов і затівав розмову про те, як би було добре, коли б Україна була самостійна. Іноді виникала загальна дискусія, частіше люди відмовчувалися, і тоді я переходив до прямої агітації і закликів. Провівши так з людьми добру годину, я зупиняв авто біля якоїсь польової дороги, зіскакував і зникав у темряві. Цікаво: ніхто ніколи не протестував. Люди явно були прихильні до ідеї самостійности.

Другий експеремент був такий: їдучи в поїзді чи в автобусі, я затівав з сусідом розмову про красу української природи, про багатства землі, поклади корисних копалин, потім говорив про те, куди йдуть ці багатства, пояснював, хто розпоряджається нашими національними багатствами і закінчував зітханням: як було б добре, коли б народ сам розпоряджався усім цим добром і своїм життям! Тут не було заклику. Тут самостійницька думка сформульована у вигляді мрії. Але вся попередня розповідь логічно приводила слухача саме до потрібної думки.

— Коли ти проводив ці експерименти?

— Приблизно 1954–1955 років.

— 1957 року я проходив юридичну практику на Хмельниччині, — пригадав я. — Там на весіллях, вечорницях співають таких чудових пісень! Саме там я вперше почув і навчився співати цю пісню:

Уявляєш: весілля, душ 60–70, всі трохи напідпитку, стали на подвір’ї великим колом і на все горло завзято, злагоджено і дружно горлають на весь куток села:

Важко передати піднесення. Я захлинався від радости і горлав на всю силу своїх легенів, щоб пісню було чути якнайдалі. А потім директор Городоцького плодорозсадника заводив:

Приспів:

Цей акорд підхоплює душу, несе в небеса, поєднує з духом козацьких пращурів і розсипається по всій українській землі потужним патріотичним закликом… Якщо людина буває на небі від щастя, то саме оця пісня підносила мене туди не раз. Душа розширювалася, прибувала якась нова енергія і така приємна-приємна, наче в душу прилинуло сто доброзичливих родичів з прадавньої давнини і недавньої боротьби.

Так ось, як ти, друже, думаєш, де вивчив я ці пісні? — У Городоцькому районі Хмельницької области. І зовсім недавно — 1956 року. Не вмерла там Україна. Вона чекає на слушний час, аби підняти козацький прапор і гнівно кинуть москалям: “Геть з української землі, щоб вашого й духу тут не стало! А це було лишень п’ять років тому!”

— На моїй Донеччині в сільській місцевості пам’ятають і голодомори й Махна, і козаччину й петлюрівщину. Щоправда, молодь про це менше знає і в її серцях не така глибока любов до України.

— Послухай, друже Олексо, у час юридичної практики 1958 року мені у Теплику Вінницької области розповідали, як 1954 року похідна група ОУН, просуваючись із Західної України на Січеславщину, приклеїла на телеграфному слупові листівку із закликом боротися за самостійність України.

Коли б ти бачив, як вони мені це розповідали! Спочатку, йдучи до слупа, здалеку показували на високий товстий слуп. Привели мене до нього і так вдивлялися у те місце, де була листівка, що ціле їхнє єство бажало, щоб якимось дивом вона знову там з’явилася. Один високий чоловік середнього віку зупинився біля слупа, зняв якось побожно шапку, ніжно погладив місце, де була листівка, потім обвів пальцем її контури і каже: “Ось тут вона була”. І знову провів долонею, немов погладив його, попестив за те, що люб’язно надав свій гладенький рівний бік для такої коштовної речі, як оунівська самостійницька листівка. У студентські роки довелося мені проходити юридичну практику в одному селі неподалік того ж Теплика. З’ясовував чиюсь юридичну справу у сільраді. Час наближався до обіду, я зі своїм завданням упорався і вже збирався йти, коли на порозі з’явився голова колгоспу в супроводі голови сільради і ще трьох чоловік. Голова запропонував пообідати. Я не мав причини відмовлятися і прийняв запрошення. Хвилин за десять ми зайшли до хати, в якій господиня чекала на нас уже з накритим столом. Сіли, випили по чарці, загомоніли про колгосп, нестачу добрив, відсутність у сільмазі одягу та взуття, про те, що навіть кирзових чобіт для колгоспників не було. Я сказав, що коли б з України не забирали врожай і не відправляли на Кубу, в Африку та ще бозна-куди, то ми б мали все, і українці не були б голі й голодні. Мої слова спрацювали, наче спусковий гачок з карабіна: вони приводили все нові й нові аргументи на підтвердження вигоди для України бути незалежною державою. Випили ще по чарці, і тоді голова заспівав:

“Гей наливайте повнії чари…” Всі підхопили. Пісні лилися одна за одною: “Ой у лузі червона калина…”, “Я сьогодні щось дуже сумую…”, “За Україну з вогнем завзяття…”

Я цих пісень майже не знав і трохи було соромно, але радо підспівував, як умів.

Співали ще багато патріотичних пісень, яких я ніколи й не чув і які по суті були заборонені. Нарешті, помічник голови завів гімн “Ще не вмерла Україна…”

Голова зиркнув не мене. Той вдав, буцім не помітив мого запитального погляду, дуже радів, що знав слова і підхопив завзято. Господиня підійшла до столу ще щось поставити і мовила спокійно: “Трохи тихше співайте цю пісню!”

Ми притишили голоси і доспівали гімн до кінця уже як змовники. Це трохи протверезило нас. Обід закінчився. Вони відчули, що при чужій людині були відвертіші, ніж годилося б, і голова дещо ніяково глянув на мене. Я усміхнувся і заспокоїв їх. Голова наказав своєму їздовому відвезти мене бричкою додому у Теплик і щиро просив заїжджати до нього в гості за першої ж можливости. Я подякував за гостину, сів у бричку і всю дорогу радів і дивувався, як сільська і колгоспна влада отак по-самостійницьки мислить?! Та це ж просто диво! Справді, ще не вмерла Україна і явно не вмре.

— Пане Олексо, це було зовсім недавно. За цей час ті люди не вмерли і не змінилися, отже, є не тільки Україна, є український самостійницький дух! Це сьогоднішня дійсність! Тому ми тут в мордовському концтаборі не диваки і “отщепенцы”, а речники отого духу.

— Левку, коли ти вперше відчув таку любов до України?

— Важко вказати час. Десь ще підлітком, коли батько за нашим садом показали рукою на великий житній лан і звернули мою увагу: “Дивись, синку, як красиво переливається жито — наче море”. А воно котило й котило хвилі від нас аж до самого шляху (Чернігово-Стародубського). Моє серце поступово наповнювалося цією любов’ю. І якщо десь тоді у нього були кинуті ті зерна, то подільські пісні 1957–1958 років були тим благодатним дощем, що скропили зерна і сприяли їхньому доброму росту, — по паузі я поцікавився:

— Олексо, а ти вчителем працював?

— Директором школи. Робота з учителями ставила багато суспільних і національних питань, і я вирішив здобути філософську освіту і вчився заочно на філософському факультеті МДУ у ті ж роки, що ти на стаціонарі. Національна свідомість також приходила поступово.

Він запитав мене:

— Скільки ти заробляв адвокатом? Твоя дружина працювала?

— У Львівській області я жив у Радехові і Глинянах. У Радехові дружина не мала праці, а у Глинянах працювала інженером на плодорозсаднику. Вирощувала саджанці горіхів та інших плодових дерев і кущів. Я в Глинянах працював адвокатом. Адвокатський мінімум становив 50 рублів. Його адвокат отримує від обласної колегії адвокатів у ті місяці, коли немає клієнтів. У мене клієнти були, і я заробляв більше. Коли мене заарештували, чекісти хотіли, щоб дружина відмовилася від мене. Вона не відмовилася і тоді її вигнали з роботи за скороченням штату. Тепер її ніде не приймають на роботу. Жінка морально дуже переживає. Ти знаєш, яка в нас моральна атмосфера: всі мають працювати десь на заводі, фабриці, на підприємстві, одне слово на якомусь державному об’єкті. Якщо людина в такому місці не працює, то вона якась не така, як всі, ну дивакувата чи що. Дружина вміє шити. З часом почала собі підробляти шиттям. Це давало якусь копійку, але не рятувало від морального тиску. На побаченні я намагався її розрадити, навіюючи думку, що робота вдома — це також робота, і що корисним для суспільства можна бути допомога іншим людям, а не обов’язково працею на державному підприємстві. Така розрада трохи її заспокоювала. Дуже підтримувало на дусі добре ставлення патріотичних людей, їхня посмішка, привітне слово, а часом і якась допомога.

Через місяць-два після мого арешту голова райвиконкому хотів її переселити в однокімнатну квартиру, а нашу двокімнатну забрати для когось із своїх людей. Її почали викликати в райвиконком на засідання і пропонували переселитися. Вона відмовлялася. Вони натискали і одного разу сказали, що пришлють судового виконавця і викинуть її з квартири. Спалахнула і при людях заявила голові райвиконкому: “Як тільки винесуть першу мою річ з квартири, я піду і повішуся перед вашою хатою на перекладині вашої брами!”

Вона не дуже балакуча жінка, але це справді могла б зробити. Він відчув, що жінка таке може зробити, і відстав. Більше не зазіхав на квартиру.

На цьому наша перша зустріч і спогади обірвалися калатанням гучного балона. Попрощалися й розійшлися. Відтак ми подружилися.

Згодом я дізнався, що Тихий знає польську мову, має якусь польську книжечку, з якої непрямо можна здобути деякі знання про виготовлення листівок і коли у зоні зануртувала ідея про серйозну акцію протесту і страйк і, відповідно, необхідність виготовити партію листівок, то він розповів два рецепти, і ми почали були підшуковувати матеріяли. Між іншим, у центрі підготовки можливої акції протесту був Трохим Шинкарук. Схема акції була така: Шинкарук з людьми, яких він сам собі знайде, бере на себе вбивство нелюда-старшини Шведова, ми з Тихим беремо на себе виготовлення листівок. Інша група мала забезпечити поширення листівок і в Сосновці, і в Москві. Ще інша група пише проект-звернення до ЦК КПРС та совітського уряду для вручення його комісії, яку мали викликати з Москви. Не пригадую, що остудило головних натхненників цієї акції, але ми з Тихим припинили підготовку тільки тоді, коли акцію відклали.

У перший період нашого знайомства ні він, ні я не здогадувалися, що то був початок справжнього козацького побратимства, яке вестиме нас спільним шляхом через численні випробування і закінчиться тим, що через десятки років на виконкомі УГС ми ухвалимо рішення про перевезення тіл Тихого, Литвина і Стуса в Україну, і його труну я нестиму від Софіївського майдану столиці до місця вічного упокоєння поряд із Литвином і Стусом на Байковому цвинтарі.