З часів неволі. Сосновка-7

“Я не став на шлях зради…” (Іван Мирон)

У тому ж будинкові, де була електростанція, поруч з її паровими котлами за мурованим простінком стояли два паровозних котли для обігріву деревообробного комбінату. У цій котельні працював кочегаром Іван Мирон. Він був трохи молодший за мене, мав ріст вищий за середній, був статний із світло-русим волоссям. Я не раз підходив до нього в час роботи і ми обмінювалися короткими зауваженнями про різні політичні й табірні новини. Якось я підходжу до нього й дивлюся собі, як він працює. Він, не спостерігши мене, закінчив підкидати вугілля до топки, прихилив лопату збоку до котла, причинив дверцята наполовину, сів на маленького ослінчика і задивився на огонь. Вогонь червоними язиками палахкотів поміж чорних грудок вугілля. Не відриваючи очей і не кліпаючи, він дивився й дивився, як чорні плями поступово меншають і меншають, язики червоного вогню втрачають свої краї і зливаються в один широкий полум’яний потік. Вогонь із червоного переходить у білий, і його яскрава білість починає набувати блакитного відблиску. Гуде. Підіймається все вище. Чорні чавунні секції котла біліють розпеченою ржею і сажею. А він, не моргаючи, вдивлявся і вдивлявся в глибину вогненної стихії. Я тихенько підійшов ближче. Він не бачив мене.

Про що думає цей закарпатець? Либонь, отак колись на своїй Рахівщині сидів коло вогню, дивився невідривно у його глибину, мов зачарований, і все думав над вічною загадкою: що в ньому, в цьому явищі? Де береться сила перетворювати холодні тверді ломаки у вогонь? Чого він лине в небо і там зникає, залишаючи на землі лишень малесенькі рештки від себе — жменьку попелу? Я кашлянув. Іван відірвав очі від топки і глянув у мій бік. Його очі світилися не цим вогнем, а далекою думою про інше вогнище, про інше паливо, про інші умови…

— Здорові були, Йване! — привітався я.

Він встав з ослінчика і простягнув мені руку:

— Добрий день, пане Левку!

— Про що ви думали про гори, ялини і свою хату?

— Так, згадуються Карпати, батьківська хата, околиці, батько, мати — все таке своє, до болю рідне й дороге!

— Іване, розкажіть мені про свою справу. Я знаю вже кількох осіб із Закарпаття. Щось потроху розповідали про боротьбу у ваших горах, а мені хочеться знати більше. Це не зашкодить роботі, а я маю вільну годину, — попросив я.

Пан Мирон охоче пристав на моє прохання. За його словами, 1938–1939 років у Закарпатті була створена українська держава. У жовтні 1938 року уряд Карпатської України очолив Августин Волошин — великий патріот України і здібний політик. Це була перемога над русофільською течією в Закарпатті. У лютому 1939 року відбулися вибори до першого сейму Карпатської України. Сейм оголосив Карпатську Україну частиною Великої України і прийняв загальноукраїнську державну символіку: тризуб, жовто-блакитний прапор і гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Будапешт і Варшава добивалися в Гітлера дозволу на окупацію. Гітлер це доручив Угорщині. Уряд Волошина створив збройні сили під назвою “Карпатська Січ”. Ще перед наступом мадяр поляки спрямували сотні невеликих груп терористів і диверсантів для повалення української влади в районах. Величезну допомогу в 1938 і перших місяцях 1939 року Закарпаттю надала ОУН з Галичини. Звідти націоналісти таємно переходили гори і приєднувалися до загонів “Карпатської Січі”, приєднувалися до поліції для захисту української адміністрації, створювали таємні групи для виловлювання польських терористів. Мадяри рушили проти Карпатської Української держави 40-тисячне військо з танками і авіацією. “Карпатська Січ” була в стадії організації, й з усіма добровольчими збройними групами неспроможна була стримати наступ угорської регулярної армії — у кінці березня 1939 року українська держава в Закарпатті впала. Уряд під загрозою страти емігрував, хтось із учасників боротьби перебрався в Галичину, в Чехословаччину, в Німеччину, хтось пішов у підпілля, а хтось залишився на легальному становищі, проте кожен на своєму місці продовжував щось робити задля ідеї самостійности України.

— Пане Левку, я розповідаю про ці події того, що між ними і боротьбою за самостійність проти москалів з їхнім Сталіним по суті справи немає перерви. І ті люди, що 1938–1939 років боролися за Карпатську державу, в наступні роки боролися за самостійність всієї України. Старші з них не раз організовували до боротьби нас, молодших. Так, серед моїх ідейних проводирів був Микола Попадич, який у моєму рідному селі Росішці біля двадцяти років керував “Просвітою”. Юрій Бердар із Косівської Поляни керував 1938–1939 років косівсько-полянською організацією “Карпатська Січ”. Їх судили разом зі мною 1952 року. Судили 18 осіб. Усі ми були з Рахівського району. З Рахова Іван Ткач та Іван Томащук, із Росішки Василь та Андрій Скрипки, я (за вироком третій), Микола Попадич та його син Віктор, Іван Попадич, Прокіп Андрусевич і Микола Грицак. Із села Великий Бичків Іван Мельничук, Василь Дошкар, Олекса Павлюк, Марія Павлюк, Слава Зумер та Михайло Коперльос. Із села Косівська Поляна Юрій Бердар і Параска Стефанович з Кобилецької Поляни.

— Трохи прізвищ якихось наче не українських — Дошкар, Бердар?

— Звичайнісінькі українські прізвища, якщо підходити до них не як до німецьких, а як до українських: Дошкар — це людина, яка робить дошки, Бердар — це той, хто робив берда до кросен.

— Справді, ти ба! А Зумер?

— Мабуть, це прізвище німецького походження. У нас зустрічаються сім’ї з німецькими прізвищами. Десь у своїх родоводах вони справді мають німецьких прадідів. Проте давно українізувалися і є повністю і остаточно українцями.

Зі слів Івана Мирона, 11 січня 1952 військовий трибунал прикордонних військ Закарпатського військового округу судив вісімнадцять чоловік. Головував підполковник Чехлов, членами трибуналу були майор Харитонов і капітан Нікітін та секретар Варламов — усі москалі.

Ця група діяла під керівництвом учителя, члена ОУН Івана Михайлинюка. Тривалий час її члени вели пропагандивну працю серед населення, проживаючи вдома. Фактично совітська окупаційна адміністрація сформувалася в Закарпатті 1946 року. Люди цієї влади не були причетні до визволення закарпатців з-під німецької окупації. Вони прийшли як нові загарбники. Поступово забрали в людей землю, худобу, реманент, будинки, меблі. Закривали церкви, ламали хрести, взялися топтати і знищувати місцеві традиції та звичаї, принесли безбожництво, розпусту, пиятику та брудну московську лайку.

На керівні посади призначали чужинців та зрідка місцевих босяків, що через свою безпутність були бідні і йшли до грабіжницької влади, аби й собі жити з грабунку.

Люди Рахівщини швидко зрозуміли, що означають слова про радянську демократію, справедливість, соціялістичний достаток, розквіт духовности, української культури і тому подібні привабливі слова і почали ще активніше шукати способів боротьби супроти нових окупантів. До організації Мигалинюка вступили нові члени. Удень окупанти терором примушували селян записуватися до колгоспів, стягували податки і “добровільні” позички, а вночі боялися й носа поткнути в села і присілки.

Перша спроба заарештувати вчителя Івана Мигалинюка не вдалася. Чекісти довго слідкували й готувалися, щоб його схопити несподівано, але коли вдосвіта прийшли заарештувати, йому вдалося втекти. Почали допитувати вчителів, і тоді пішли за ним на нелегальне становище директор Росіщанської семирічної школи Андрій Грицак, учитель Андрій Скрипка, студент Ужгородського університету Василь Скрипка (рідні брати), учителька Олена Капирльос із братом, далі старі учасники “Карпатської Січі”, Тафійчук (з Росішки), Михайло Молдован (з Великого Бичкова), Шведюк (з Ясині). Згодом приєдналися з Росішки Іван Оленчук і Василь Грицак. Потім — Тафій з села Верхнє Водяне, якого Мигалинюк знав ще з часів Карпатської України як свідомого і активного учасника “Карпатської Січі”. Він виявився зрадником. Після викриття ми його засудили до страти і стратили. Коли їхню групу судив військовий трибунал, то в документах про нього згадували як про “негласного сотрудника МГБ”. Василь і Андрій Скрипки були на повстанському слідстві і суді Тафія, але як наймолодші не були ні слідчими, ні суддями, ані виконавцями вироку (жереб виконати вирок випав на інших).

Пізньої осени 1949 року потрапили в засідку і були вбиті (в Косівській Поляні):

1. Андрій Грицак, член ОУН з учительської семінарії, учасник боїв з мадярами за Карпатську Україну (Пізніше сидів за це в мадярському концтаборі “Ковнер”).

2. Михайло Молдован, січовик з Великого Бичкова.

3. Михайло Шведюк, просвітянин, комендант “Карпатської Січі” в Ясині.

1950–1953 роках загинули:

4. Іван Оленчук, селянин з Росішки, потрапив у засідку коло Косівської Поляни і був убитий.

5. Іван Ігнатюк убитий коло своєї хати в селі Росішці. При цьому карателі посварилися: виявилося, що в Ігнатюка не було зброї, тому вбивця отримав свої 3000 рублів, а іншим не дали, а коли б зловили живим зі зброєю, то премію дали б усім.

6. Павлюк з Великого Бичкова.

7. Брат Олени Копирльос згинув десь у полонинах Оприша-Полтин.

8. Восени 1952 року Мигалинюк і Олена Копирльос були захоплені вночі в хаті її сестри. Начальник першим заскочив до кімнати. Вчителька присіла, вистрелила з пістолета і вбила його, самі кинулися тікати, її поранили. Вона забігла на подвір’я одного господаря і попросила порятунку. Господар взяв на плечі і відніс в піддорожну трубу. Скоро прибігли прикордонники з собаками. Собаки взяли слід до подвір’я, а далі — ні. Із труби вона вночі перебралася до урочища Ділок біля Дуброви. Слабнучи від поранення, все ж застрілилася, щоб не потрапити живою до рук ворогів. Щодо Мигайлинюка, то можна припускати три варіянти: перший — потрапив до рук чекістів у стані наркозу у тій-таки хаті; другий — тікав вулицями і його пораненого наздогнали вівчарки прикордонників і взяли живим; третій — тоді щасливо втік, а в другій половині 50-х років легалізувався, тобто вийшов з повинною. А вже на початку 60-х років у Мордовії в Сосновці на сьомому табірному пункті була поширена покаянна заява за підписом Івана Мигалинюка і Лесі Хімчук під назвою “Цього не можна замовчати.”

— Я її сам читав, ту заяву, — задумливо промовив оповідач.

— А хтось бачив живим Мигалинюка?

— Не знаю. Не чув таких.

— А не могли чекісти вбити Мигалинюка і від його імени поширювати покаянну заяву?

— Могли. Бозна, якою є правда.

Далі Іван Мирон розповів про себе. Він скінчив десятирічку і працював учителем у Ясині. Восени 1950 року прийшла повістка йти до армії. Тоді він зустрівся одної ночі зі своїм учителем Мигайлинюком і сказав, що хоче йти до них у повстанці. Він розповів про тяжке становище: вже були і вбиті, і з харчами важко, бо хоч люди щиро допомагали, але й самі були бідні. Оперативні групи шастали всюди, тож він радив Іванові подумати і, може, не йти до них. Проте хлопець вже все обдумав і в серці своєму пообіцяв служити своєму народові, а не окупантам. Одна тільки гадка, що в армії він мусив би складати присягу ворогам свого народу, викликала огиду — так він його переконав, що в нього іншої дороги немає. Наступної ночі вони зустрілися знову і Мигайлинюк приніс Іванові карабіна. Ця зустріч була останньою. Повстанці пішли зимувати в безпечніше місце, а Іван залишився в селі. Одного разу в селі з’явилися зв’язківці з Проводу ОУН для зв’язку з їхніми повстанцями. Позаяк повстанці зимували невідомо де, то зустрічі з ними могли відбутися тільки весною, як зійде сніг. І тому зв’язкові перебували в людей до весни. А що необхідно було ходити на зустрічі з іншими, то старші в селі, що знали ці таємниці, сказали і про Івана і познайомили його з цими людьми. Виявилося, що потрібно якось добиратися через полонини до Ясиня, дарма що в зимових умовах тяжко. Треба було звідти приносити всячину (друкарський папір, радіолампи, записки тощо). І так до весни. Весною Іван останній раз пішов через гори в Ясиню і перевів звідти шість чоловік, а в селі майже постійно перебували ще два чоловіки і одна жінка. Вони зустрілися і вирішили йти на якусь акцію. Пішли з Росішки через гори. Передні пішли швидше, вони вдвох лишилися позаду. Вийшли на галявину над дорогою і там розташувалися на відпочинок. Іван ліг поміж ними — посередині. Побачивши, що дехто з них палить, приховуючи, як зазвичай, вогонь. Він і собі припалив, лежачи вниз лицем та ховаючи світло цигарки. Несподівано на нього напали, скрутили за спиною руки, зв’язали мотузкою і почали допитувати. Потім вони пішли дорогою. Івана вів один із них, тримаючи за праву руку. Коли це раптом — ракети, стрілянина, крики, гавкіт собак. Той, що вів Івана, втік. Іван спіткнувся об його ногу і впав униз лицем. Стрілянина тривала. Іван не встиг підвестися, як його вхопили чекісти, дивуючись, що він зв’язаний. Передній із так званих повстанців лежав, наче убитий, на дорозі, його провели попри того.

Отак “артистично” Івана Мирона здали чекістам. Потім посадили до вантажного авта, і на ранок він уже був в Ужгородській камері попереднього ув’язнення. На допиті впізнав одного з тих, які його сюди везли: підполковник МВД, начальник слідчого відділу; другий — капітан оперативної групи прикордонників. Він приходив пізніше на слідство, щоб побачити, кого ж вів за руку вночі. І похвалився: “Ми за тебе отримали 5 тисяч рублів премії”.

Той самий підполковник намагався його завербувати. Він категорично відмовився.

Тим часом у Івановому селі події розвивалися далі. Коли з’явилися повстанці, так звані зв’язкові з Проводу ОУН, намагалися з ними зустрітися ніби з повним довір’ям, але той факт, що Івана не було, викликав сумнів. Учитель Мигалинюк запропонував, щоб прийшли на зустріч разом з ним.

Тоді його в тюрмі викликали і знову намагалися завербувати обіцянками та всілякими пропозиціями. Обіцяли навіть при бажанні влаштувати йому можливість жити у Криму. Іван і цього разу відмовився. Тоді підполковник Костогриз сказав: “Але запам’ятай — не повернешся з Сибіру!”

Коли переконалися, що повстанців не вдається заманити в пастку, тоді в селі самі вбили командира “стрибків” Мойсюка і використали це як зачіпку для масових арештів, трусів та допитів. З часом невинних людей повипускали, а їх вісімнадцять лишили в тюрмі й судили.

У ці роки не було смертної кари, і трибунал засудив до 25 років Івана Мирона. З ним — Василя і Андрія Скрипку, Олексу Павлюка, Івана Попадича та Івана Ткача. По десять років дістали Іван Мельничук, Слава Зумер, Микола Грищак. До восьми років засудили Марію Павлюк, Івана Томащука, Михайла Коперльоса та Параску Стефанович. Усіх спрямували до концтаборів ГУЛАГу будувати заводи, фабрики, шахти і зміцнювати імперію.

Мирон знову встав, узяв довгу сталеву кочергу, зірвав сплавлений шар вугільного шлаку з колошників і підкинув свіжого вугілля. Вогонь трохи пригас, густий сивий дим поплив живими пасмами крізь дірки поміж водяних труб до високого комину.

— Іване, вам важко сидіти в неволі? — перевів я мову в інше русло.

— Що значить “важко”? Не важко. Бо робота це звичайна. Її виконують і на волі. Їсти дають тричі на день. Звик, то ніби й вистачає.

— А як було 1953–1954 років?

— Тоді було тяжко. Їсти зовсім давали мало. Був ще молодий. Ріс. Треба було б більше їжі, а її нема. Проте я волів терпіти, аніж лазити по смітниках і вишукувати голівки від тюльки.

— Я чув, що в умовах тодішнього постійного голоду, українці поводилися гідно.

— Так, з українців надзвичайно рідко хто лазив по смітниках. Терпіли. А із Західної Європи і з німців, і з бельгійців, і з італійців багато було таких, що порпалися по смітниках. Після тих покидьків вони діставали розлади шлунків, кишок і помирали. Українці воліли помирати навпростець, без смітників. Проте таких смертей було значно менше.

— Хто у вас лишився вдома?

— Удома лишилися батько, мати, брат.

— Ви сумуєте за ними? А вони як сприймають ваше ув’язнення?

— Я часто думаю про них. Особливо про батька. Я немовби перебуваю на одній біологічній радіохвилі з ним і мені здається, що коли йому добре, то й я відчуваю щось добре на душі, коли йому зле, і я відчуваю неспокій. Ні з мамою, ні з братом немає відчуття такого якогось зв’язку, а з батьком є. Він не засуджував, що я взяв у руки зброю супроти москалів. Він дуже любить свої гори, і я люблю. Це він навчив мене любити їх. І я прийняв на себе місію нас обох боронити наші гори від зайд. Чого вони, москалі, полізли до нас? Що вони загубили в нашому краї? Чого їм хочеться взяти чуже? Он мій батько, мій брат, мої побратими по справі брати Скрипки не хочуть брати чужого. У нас таке поняття, що твоє — це те, що ти своєю працею здобув або тобі передав батько чи брат щось своє законне у спадщину чи якось інакше. Мені не треба чуже. Чуже не приносить щастя, бо в нього не вклав свою душу. Річ — вона ж всотує дух живої людини. І коли ти взяв чужу річ силою, то й дух її буде відштовхувати тебе. Гріх зазіхати на чуже. А москалі лізуть на нашу землю — ні тобі християнського гріха не знають, ні тобі поняття справедливости не мають. Кожен народ захищає свою землю від загарбників. І я взявся її захищати. Я морально правий. Правий був у Росішці, тримаючи зброю в руках, правий був 1952 року на трибуналі, коли заперечував свою вину і звинувачував їх у порушенні міжнародного права, що надає кожній нації право на незалежне існування, і правий тепер, після десятьох років ув’язнення.

— Але ж зрідка знаходяться люди, які каються, що потрапили були під вплив українських буржуазних націоналістів, що тепер вони, мовляв, уже прозріли і побачили, що радянська влада насправді добра і того засуджують свою минулу антирадянську діяльність і просять їх вважати за добрих радянських громадян і звільнити від подальшої кари.

— Так, знаходяться люди слабкі, в яких не вистачає духу нести свій хрест, і вони шукають способів, як би скинути його із себе.

— Питання стоїть так: ті, що каються, вони справді змінили своє розуміння взаємин України та її окупантів і почали вважати теперішній колоніяльний стан України за благо для України і, таким чином, свою боротьбу за незалежність України стали вважати за помилкову, чи їхнє розуміння боротьби за самостійність залишилося попереднім і тільки під впливом інших мотивів вони стали засуджувати свою участь у національно-визвольній боротьбі?

— По суті я на це питання вже відповів: у людини не вистачає духу нести свій хрест. Вона виявляється слабка. Її любов до рідного краю не така глибока, як любов до самої себе. І тоді після якогось десятка років їй раптом приходить думка, що Україна, Росія, світ, політика — це щось вічне, а її життя — лишень кілька десятків років. Шкода їх змарнувати, то ж чи варто згинути в таборах за ніщо? Людина кілька разів висловила сумнів ближньому. Він не сприйняв, ба навіть насторожився, і вона почала ховати сумнів у власній душі. А сумнів тим часом розростається. Таємниця від товаришів перетворюється в головне духовне завдання — пошуки аргументів на обґрунтування майбутнього покаяння, яке є не що інше як пошуки аргументів на виправдання, на заспокоєння совісти. Душа відчуває її докори. Вони важкі. Такі важкі, що їх нездужаєш витримати. І того людина, аби заспокоїти совість, гарячково шукає собі виправдання. Зрештою, боротьба між обов’язком повстанця залишатися вірним жовто-блакитному прапорові і бажанням задовольнити своє маленьке людське існування завершується перемогою другого, і тоді він відважується написати покаянну заяву. Писати саму заяву важко. Так йому допомагає чекіст — він її пише, а людина лише підписує. Але вона далебі знає, що підписує.

— А ви, Йване, ніколи не шкодували, що там, далеко-далеко звідси в горах стали на небезпечний шлях боротьби?

— Не шкодував. Ніколи! Проте завжди шкодував і тепер шкодую, що отак якось несподівано потрапив у московський полон, причім так, що й застрілитися не було змоги.

— Ну, стрілитися не варто було, бо ж смертної кари тоді не було і таким чином смерть не загрожувала.

— Я в уяві своїй ніколи не допускав жодного компромісу. І хоча стояв ногами на своїй маленькій росішківській землі і не хотів її віддати московським хижакам, проте розумів, що війна йде не між нашою групою і районним совітським військовим гарнізоном, а між великою Україною і ще більшою російською імперією. А в цій війні компроміс — це наша загибель, і тому він абсолютно неприйнятний. І загалом я ніколи не намагався перехитрити свою долю: коли вже так пішло моє життя, то хай іде до кінця.

Незабаром мене покликали до приміщення електростанції. Я попрощався з Мироном.

У цій спокійній людині, яка на кілька років молодша за мене, я відчув цільність натури і велику душевну силу. Душа його не знала сумнівів і вагань. Логіка була залізно проста: я є на своїй споконвічній землі. Земля ця — моя, через споконвічність проживання на ній мого роду-племені. Чужинець прийшов сюди зі зброєю в руках, щоб відібрати в мене цю землю. Я, як син свого народу, маю обов’язок не віддати чужинцеві її. Отже, мій святий обов’язок підняти зброю проти ворога. Цього вимагають інтереси нації, цього вимагає заповіт пращурів. А коли я правий, яка ж може бути мова про визнання вини чи покаяння!

Логічність міркувань — велика сила. Проте сама логіка як плід мозку може бути холодна. Його міркування йшли від душі, були зігріті серцем і не лише переконували своєю послідовністю, а дихали глибоким душевним теплом. Він говорив спокійним, тихим, рівним голосом. У його мові не було пафосу чи зовнішнього блиску. Готовність віддати життя за ідею самостійности України еману-вала з кожного його слова. І він казав про це, як про щось саме собою зрозуміле і давно й назавжди вирішене. Боже, як глибоко я його полюбив!

Я мав бентежну душу. Здається, усі космічні сили перебували в постійній взаємодії з кожною клітиною мого мозку. Мене все цікавило і турбувало. Я мусив постійно шукати відповіді на питання, які виникали то тут, то там. Потік питань не зменшувався, я не встигав знаходити відповіді. Це часом вибивало зі сну. Тоді я сварив себе і намагався навіяти спокійний настрій і закликав себе ставитися до навколишніх проблем спокійно. Це вдавалося часом ненадовго. Читаючи історію Росії, я натикався на розповідь про частування Бутурліним Богдана Хмельницького і вже після відбою в ліжку довго не міг заспокоїтися: ну чого ж Хмельницький — такий хитрий чоловік — не здогадався, що нездужає від отруєного вина? Чого дався обдурити себе і тим не довершив зміцнення держави? О, якби Хмельницький пожив іще десять років — він би привчив полковників до демократичної монархії (гетьманату), і була б Україна незалежною державою. А Московія не стала б великою імперією! І ми б не були тепер у цій Мордовії за дротом! Ну чого, ну чого ж ти, Богдане, не вберіг себе від отрути!!! Та ж тобі Господь дав геній полководця, геній дипломата і твердючу руку! Ну, навіщо ж ти брав вино від москаля? Нащо? Нащо?..

А навіщо Винниченко повірив Леніну? А чи не краще було б, коли б Петлюра, Міхновський і Коновалець домовилися між собою, посадили Винниченка й Грушевського під домашній арешт писати романи й історію, а самі організували потужну армію й вичистили Україну від москалів і всякої чужинецької наволочі? А можна ж було! Як можна було так глибоко знати історію України й Московщини і при цьому припускати федерацію України з Московщиною? Як міг такий великий розум, як Грушевський, ну абсолютно не розуміти москалів?

А Винниченко… Розумний же чоловік, а повірив у якийсь там соціялізм. Та при чому тут соціялізм, коли справу маєш з московським імперіялізмом! Як же можна було вірити москалям?!

Невідступною марою стояли ці питання перед моїми очима вдень і вночі. Я погано спав, вечорами шукав стежку, де б не було людей, і, мов неприкаяний, ходив туди-сюди, опустивши очі додолу (щоб ніщо зовнішнє не відвертало уваги), і все думав і думав, шукаючи відповіді.

А Мирон був спокійний. Він більше перебував у теперішньому часі і його душу, либонь, менше ятрили помилки чи просто-таки безглузді вчинки Хмельницького, полковника Івана Золотаренка чи Семена Палія, Симона Петлюри. Я йшов до нього і його красива непохитна віра в свою правоту, людська доброта й культура вгамовували мій бентежний дух і вносили спокій у душу.

З його вуст ніколи не злетіло брудне російське слово. Бруд російської табірної адміністрації і російського в’язенського хамства не прилипав до нього аж ніяк. Мирон — це та внутрішня чистота і порядність, яку неспроможні опоганити найбрудніші зовнішні обставини.

Минуло з півроку. Десь наприкінці літа до зони приїхав Зубово-Полянський районний суд, який мав переглянути справи тих 25-річників, які або ще не подавали до суду для зменшення кари до 15 років або подавали давно. До суду адміністрація надсилала на кожного характеристику, в якій зазначали: визнає в’язень свою вину чи не визнає, його ставлення до праці, чи не порушує режиму ув’язнення та як поводить себе в побуті.

Мирон не порушував режиму, у побуті поводився чемно, працював кочегаром нормально і його представили на суд. Суд засідав у бібліотеці. Двері були відчинені, і хоча адміністрація туди не закликала сторонніх, проте кілька чоловік завжди сиділо в залі та стояло біля дверей поруч із наглядачем і все чули.

Покликали Мирона. Він спокійно зайшов до зали.

— Добрий день! — привітався.

Замість привітання, суддя питає:

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові.

— Мирон Іван Васильович, — відповів.

Суддя: Строк, стаття, за що засуджені?

Мирон: 25 років, стаття 54-1а, за оборону України.

Суддя: Що значить “за оборону України”?

Мирон: Я обороняв Україну від наступу совітських окупантів.

Суддя: Ви взяли зброю в руки проти нашої совітської влади. Чого ви стали на шлях зради?

Мирон: Я не став на шлях зради. Я не зрадив свій рідний край.

Суддя: Ви знаєте, що збройна боротьба супроти радянської влади є зрада батьківщини.

Мирон: Моя батьківщина — Україна. Я не пішов зі зброєю в Орловську чи Московську область, щоб воювати проти совітської влади. Я взяв зброю в руки, щоб захищати свою землю від тих, хто прийшов загарбати її і нав’язати Україні чужий лад.

Суддя: Я вас питаю: чи визнаєте ви свою впну?

Мирон: Винувата ваша совітська російська імперія, що загарбала Україну, а не Україна, яка чинила опір Москві. І не для того я брав зброю в руки, щоб тепер каятися і відмовлятися від святих ідеалів національної свободи.

Суддя: Ну, ми ще побачимо. Ще будете проситися. У нас є час, а ви працюватимете й далі отут у зоні.

Мирон: Не дочекаєтеся. Рабська праця мене не лякає, а за неволю не мене, а вас історія засудить!

Суддя: Не історія, а я вас зараз засуджу до продовження вашого перебування у зоні.

Мирон: Ви — безбожна і несправедлива влада. Ви можете ухвалювати тут свої свавільні вироки, але ви тільки земні судді. А над вами, як і наді мною, є ще Господній суд. Він бачить вашу неправду й лукавство і засудить вас, а не мене. І буде то вирок вічний, а не тимчасовий — як ваш.

Суддя: Можете тішити себе вигадкою про небесну справедливість, а ми Росію зміцнюємо тут, на землі і, між іншим, за допомогою ваших кочегарських рук.

Мирон: Піт із моїх українських рук лягає прокляттям на ваш грабіжницький народ.

Суддя: Та наплювати нам на ваші прокляття! Вони безсилі й марні.

Мирон: О, ні, на небі це вам зарахують! І ваш сатанізм вилазитиме боком вам!

Суддя, пошептавшись із двома засідателями, виголосив постанову: “Відмовити Миронові у зниженні терміну ув’язнення”.

Я зустрів Мирона наступного дня й кажу:

— Пане Йване, я гордий з того, що знайомий з вами — людиною, яка свободу нації ставить вище від особистої свободи!

— А ви, Левку, як би вчинили на моєму місці?

— Точнісінько так!

— Отож і добре, у цьому солідарність борців за волю України і вияв братерської єдности.

— Ваша самовідданість Україні і твердість духу, — підкреслюю я, — опора для нас, наступного покоління націоналістів. Від вас і таких, як ви, і в зоні на душі стає тепло-тепло.

— Ми, тобто Україна з нами, переможе імперію і стане незалежною. І не має історичного значення чи це станеться через десять чи через двадцять чи через тридцять років і чи ми доживемо до того — однаково переможе.

— Я в це так само твердо вірю, як вірю в прихід дня після ночі.