З часів неволі. Сосновка-7

Спроба перехитрити чекістів

Минав третій рік мого табірного життя. Я працював у другу зміну. Друга зміна приходила з роботи о другій годині ночі.

О шостій ранку піднімають усіх, окрім другої зміни. Шум у бараці й секції завжди будив мене. Спочатку, коли вперше призначили працювати у другу зміну, я примушував себе не будитись від шуму о шостій годині, або, прокинувшись, робив зусилля заснути. Згодом переконався, що це марнота. Либонь, армійський розклад з його постійною побудкою о шостій ранку і команда до сну о десятій вечора у віці від шістнадцяти років упродовж майже дев’яти років (від 1944 до 1953) так вплинув на молодий організм, що в нього виробився сталий психологічний стереотип, який не піддавався зміні. І я, лягаючи о другій ночі кожного ранку пробуджувався о шостій ранку і вже більше не спав. Спочатку це дратувало. Потім вирішив не дурити себе надією на продовження сну, а вставати о шостій і повністю використовувати додатковий час собі на користь: зустрічався з потрібними людьми, більше читав, конспектував, писав. Під кінець тижня втома від недосипання нагромаджувалась і часом здавалося, що тіло не витримає вертикальної рівноваги і повалиться додолу. Проте, хитнувшись, утримувався на ногах. А мозок все ж сприймав прочитане й запам’ятовував.

Користуючись правом лежати до побудки другої зміни, я взяв книжку і олівця, підтягнув стружкову подушку вище і, влаштувавшись зручно, відкрив черговий том Соловйова “Истории России с древнейших времен”, якого позичив у Богдана Германюка. Перед побудкою другої зміни підходить до мене шнир і тихо каже, що мене запрошує до штабу після сніданку черговий помічник начальника колонії (ЧПНК).

— Я не дочув, — питаю шниря гучно, щоб не входити з ним у якийсь конфіденційний тон, — кажіть гучніше.

— Вас запрошує після сніданку ЧПНК.

— Запрошує? Вони ж завжди викликають? — здивувався я.

— Так, — сказали, що запрошує, — повторив шнир.

— Цікаво? — подивував уголос. — Добре, піду.

Поснідавши, пішов до штабу на зустріч з ЧПНК. Той незвично миролюбним для табірного життя тоном, звертаючись до незнайомого чоловіка, який був у його кабінеті каже: “Це український політв’язень Левко Лук’яненко. Прошу познайомитись”.

Невідомий встав зі стільця, зробив крок до мене і, простягаючи руку для привітання, назвав себе: “Євген Дивнич, з Москви”.

Він був трохи вищий за середній зріст, чисто виголене обличчя світилося вгодованістю і здоров’ям. На ньому було дороге осіннє пальто, красиво оздоблене світло-коричневим хутром. Поруч на стільці лежала дорога пижикова шапка та великий шкіряний коричневий портфель. Я простягнув руку назустріч.

— Моє завдання, — звернувся ЧПНК до обох, — познайомити вас. Далі ваша справа, говорити в цьому кабінеті чи йти в інше місце.

— Мені сказали, — мовив до ЧПНК Дивнич, — що я можу сам обрати будь-який з вільних кабінетів для нашої бесіди.

— Так, ось по коридору вибирайте.

— Ходімте! — запропонував Дивнич.

— Ходімте! — погодився я. І ми вийшли з кабінету ЧПНК.

— Ми могли б піти й по зоні, — продовжив Дивнич, — але нас перебиватимуть знайомі і нам не вдасться побалакати, тому я хотів би сісти в якомусь кабінеті. Пропоную вам обрати.

— Гаразд, ходімте в цей, — запропонував я. — З огляду на підслухування, додав: — То вони всі, мабуть, однаково обладнані…

Дивнич не відповів. Зайшли до кабінету.

— Де ви сядете? — спитав мене.

— Та байдуже, — відповів я і сів на стілець біля столу. Дивнич сів на інший стілець.

— Хто ви і чого приїхали в зону? — питаю його.

— Я старий член НТС (Народно-трудовий союз), був засуджений і довго сидів у концтаборах і добре знаю контингент українських націоналістів. Мене звільнили, і я поселився у Москві. Захотів приїхати в зону і поговорити з українськими націоналістами. Дозволили. Я просив назвати двох чоловік у цьому сьомому таборі, які могли б говорити відверто. Назвали вас і Трохима Шинкарука. Ви можете відмовитися від розмови, і ми зараз розійдемося. Але якщо погодитеся на розмову, то хотів би, щоб розмова була відверта.

— Я готовий розмову почати. Проте попереджую, що можу в будь-який момент без жодного попередження її обірвати, піднятися й піти геть.

— Так, так, ясна річ.

— Вам ЧК дозволило зайти в політичну зону. Це означає, що ви працюєте в ЧК?

— В ЧК не працюю.

— Співпрацюєте з ЧК?

— Давайте до цього підійдемо поступово.

— Тему бесіди зі мною для вас розробили в ЧК?

— Ні, я її обдумував сам.

— Але погоджували з ЧК?

— В загальних контурах.

— Хто ініціятор вашої поїздки сюди?

— Я.

— Кому більше потрібна інформація від мене й Шинкарука: вам чи ЧК?

— Мені.

— Як ви думаєте ділитися інформацією з ЧК?

— Я змушений буду інформувати КДБ про нашу зустріч, але характер інформування залежить від мене.

— Тобто ви її просієте і частину залишите собі, а частину доповісте?

— Так, може бути.

— Ви подасте ту, яка характеризує мене з найбільш антидержавного боку?

— Не обов’язково.

— А якщо нашу розмову записують і ЧК, порівнявши запис з вашою інформацією побачить, що щось важливе ви не сказали, вони запідозрить вас у подвійній грі?

— Думаю, що так не буде.

— Тобто ЧК вам так довіряє, що воно не стане організовувати запис нашої розмови?

— Ви перебільшуєте технічні можливості КДБ.

— Мабуть, інше вас заспокоює: ви нічого з нашої бесіди не приховаєте від ЧК? А може, ви самі з диктофоном, так би мовити, на допомогу власній пам’яті?

Дивнич підхопився зі стільця, простягнув руку до портфеля, кажучи:

— Або візьміть його перевірте, або я винесу його з кабінету.

— Не треба. Хай стоїть. Мене підслуховування не вельми турбує. Воно неприємне і небажане, але не лякає. Поставимо на цьому крапку. Краще скажіть таке: у вас українське прізвище, ви, мабуть, українець, а НТС — це російська шовіністична організація. Вона бореться проти комуністичної влади, але за імперію. Російську імперію вона хоче мати не комуністичною, а християнською з капіталістичною економікою. Тобто це люта антиукраїнська організація, а ви українець, її член?

— Я українець з багатьох поколінь, але десь у глибині сербського походження. Проте не кров вплинула на формування мого політичного світогляду, а мій батько — яскравий офіцер російської імператорської армії. На ньому так чудово сиділа військова уніформа, знаєте, шкіряні портупеї, золоті погони! А з якою гордістю він, бувало, поправляв портупею й наган?! Після більшовицької революції ми жили в Югославії. Я був підліток. Переймаючись батьківською офіцерською гордістю, я прагнув одного: швидше вирости і собі одягти офіцерську уніформу, стати поруч з батьком. На жаль, з плином часу в Югославії батьківські золоті погони все більше висіли в шафі на вішаку, а не на батькових плечах, а уява про офіцерську кар’єру трансформувалася у програму боротьби за звільнення Росії від комуністичної диктатури. Виник Народно-трудовий союз, і я став його активним членом.

— Не сумніваюся, що ви вивчали історію краху династії Романових і зауважили, що більшовики захопили владу якось дуже легко. Думаю, що ви розумієте, що основною силою, що повалила царат, були національно-визвольні сили колоніяльних народів, а більшовики тільки уміло скористалися нагодою. Зрозуміло чому: вони діяли в центрах влади в Петербурзі й Москві — це надзвичайно важливо, а “инородцы” діяли на периферії в різних місцях і, ясна річ, без взаємної координації своїх зусиль. Вам ніколи не доводилося думати над сенсом прагнення української нації до своєї державности?

— Ніколи не сприймав себе за українця, — продовжував Дивнич. — Я вихований був у межах великоросійської культури, переважно політичної, себе сприймав за носія її ідеалів, а іншого просто не сприймав. Я знав про петлюрівщину на Україні, басмачів у Середній Азії та інших сепаратистів. Ці рухи були породжені окремими ображеними інтелігентами, не мали серйозних політичних традицій боротьби і того не заслуговували на серйозну увагу. Ось більшовики з їхніми глобальними ідеями — це серйозно, і того вони взяли владу.

— Мені здавалося, що кожна людина мала б вивчати коріння свого народу, його продовжувати і збагачувати своїм особистим вкладом. Бо ж окрім суспільних структур і державної політики, існує сім’я та духовні цінності побутового, етнічного характеру з глибинними поняттями про добро і зло, про любов до своєї землі, природи і всього того, до чого прив’язана кожна людина тілом і душею. Знаєте, могила батьків прив’язує нас до себе і до землі не тільки крапелькою спільної крови, а прив’язує і до неба, куди у свій час полинуть і наші душі.

— Люди забувають про небо і дбають про земне життя.

— Як ви з Югославії потрапили в Совітський Союз?

— Я посідав одне з провідних місць в керівництві НТС. Мені довіряли повністю. Готувався до переходу на совітську територію для організації підпільних ентеесівських організацій. Коли в 1940 році стало ясно, що Сталін захопить Бессарабію, я з Югославії переїхав у Бессарабію ближче до її східного кордону й поселився там. Совітські війська рушили на захід. Вони перекотилися, так би мовити, через мене й пішли далі в західному напрямку. Я опинився на совітській території, і вже не треба було долати кордон з його складною й хитрою системою охорони. З Бессарабії подався до Москви, зустрівся з потрібними людьми, провів кілька нарад і разом намітили план дій, проте початок війни 22 червня 1941 року все змінив. Замість нашої підпільної боротьби проти комуністів ціла німецька держава рушила свою армію на схід. З одного боку ми раділи — бо ж великий похід проти комуністів, з іншого — це зовсім не те, що ми хотіли.

Гітлер хоче знищити саму російську державу. Становище наших діячів в Югославії повисло в повітрі, коли Гітлер рушив військом супроти південної Європи. Я повернувся до проводу НТС для участі у виробленні нової тактики. В 1944 році ще раз перейшов (за взірцем 1940 року) на совітську територію знову ж для заснування ентеесівського підпілля.

1947 року заарештували. КДБ через свою агентуру в лавах НТС зібрав досить інформації про мене, і після довгого слідства мене засудили на 20 років каторги й спрямували в Норильськ. Між іншим, перший каторжанин, з яким я там познайомився — це ваш земляк Данило Шумук. Він також дістав 20 років каторги.

— Що КДБ конкретного знайшов проти вас?

— Розкопав дві явки 1940 року і встановив прізвища двох тодішніх ентеесівців. Обоє у війну загинули, у всякому разі їхній слід зник і вони не могли підтвердити будь-що на слідстві й суді, але сам факт тодішньої діяльності був підставою судити за зраду. Підставою ідейного звинувачення була програма НТС.

— Коли і як вас звільнили? Чекісти загалом не довіряють розвідникам, шпигунам та іншим таким людям. Такі люди — це сильні індивідуальності, і вони спроможні йти самостійно обраним шляхом.

— Справа в тому, що я справді змінився. Справді переглянув і змінив свою ідеологію внаслідок глибшого вивчення комуністичної ідеології та питомо російських національних інтересів. Не буду лукавити: у концтаборах я відкрив для себе одну з надзвичайно потужних небезпек для російської держави, якої я до концтаборів не бачив, або точніше недооцінював — це націоналізм. Націоналізм загалом і передусім — український. Тільки в концтаборах я побачив, зрозумів і належно оцінив його величезну силу. Я побачив, що його ідеологія йде з глибини багатьох минулих сторіч, що ідея національної свободи сильніша від ідеї загальнолюдської демократичної свободи, що у вас завжди були і тепер є багато людей сильної волі, глибокого розуму і фанатичної відданості цій ідеї, тому націоналізм — страшна небезпека для Росії.

— Що є великим і що є малим з точки зору російських інтересів?

— Відповідь на це питання залежить від того образу Росії, який маємо в голові. І коли я почав думати над цим питанням, то побачив, що у великому і НТС і комуністи однакові: вони мають один і той же ідеял — Росія над частиною світу — над ще більшою частиною — Росія над цілим світом.

НТС вважає, що Росія може досягнути такої мети, перебуваючи в середовищі капіталістичних країн і в союзі з православ’ям чи, ширше кажучи, з християнством. Капіталістичний світ демократичний, тобто неорганізований. У ньому є величезні можливості для проведення роботи з поступової трансформації свідомости мас у бажаному для Росії напрямку. Поступово я зрозумів, що комуністичний шлях до тієї ж мети правильніший. З точки зору великого — найвищого інтересу Росії — шлях до мети — це мале, бо ж до однієї мети може бути не один шлях, а кілька. Справді, погляньмо: в умовах капіталістичної свободи й демократії кожна людина має свій світогляд, держиться за свою власність, і навіяти всім однаково прихильну думку щодо Росії у ближче півсторіччя чи й сторіччя практично неможливо. Та навіть маючи симпатії до Росії, вони не відмовляться від своїх національних суверенітетів і не поступляться владою Росії.

А тепер погляньмо на тактику комуністів. Вони несуть світові нову ідею, ідею побудови нового соціялістичного, а в перспективі — комуністичного суспільства. Ця ідея сильна тим, що апелює до простого народу, якого 90% в кожній нації. Цим 90% вона обіцяє менше праці і більше матеріяльних благ, тобто те, що цій категорії й потрібно.

— У нас тут у зоні начитані люди кажуть, що комуністи за 30 років панування винищили 40 мільйонів людей — більше ніж царська династія Романових за 300 років свого панування від 1617 до 1917 років.

— Я чув іншу цифру — 60 мільйонів.

— Жах! Людожерська система! Причому зауважте, що трощила кості не тільки українським націоналістам і селянам, які не хотіли йти в колгосп. Трощила російську інтелігенцію і національно змішане населення Сибіру! Який абсурд проголошувати гасла “Все для людини” і нищити в людині людину; “Все для майбутнього щастя людей” і винищувати десятки мільйонів теперішніх людей. Якесь божевілля!!

— Ви сприймаєте цілі КПРС приземлено.

— Я думаю, що найвище благо людини — це її життя, тому не можна задля блага людини вбивати її.

— Ви зійшли до індивіда, а мова йде про суспільства.

— То що, в інтересах совітського суспільства було вбивати 60 мільйонів членів цього суспільства?!

— Ви не можете зрозуміти виправданість таких великих жертв, доки не підніметеся до розуміння вищих цілей. Вищі цілі — це глобальні цілі. З точки зору досягнення їх жертва в 60 мільйонів не здається неприйнятною.

— Це остаточна межа чи з виходом комуністичної влади в інші країни цифра жертв може збільшуватися?

— Залежно від обставин. Якщо буде опір і його доведеться долати, то, очевидячки, і цифра жертв збільшиться.

— А коли вона досягне вершини, яка вже не збільшувалась би?

— Коли влада комуністів запанує у всьому світі.

— Як ви гадаєте, коли це хронологічно може бути?

— Точно визначити неможливо. Гадаю, що в межах життя одного-двох поколінь.

— Покоління — це 25 років?

— Десь приблизно так. Може трохи довше.

— Це означає, що стільки часу відведено жити українській нації?

— Ну, ви ж розумієте історичні закономірності розвитку світу: вони від нас не залежать. Ви мусите з цим змиритися. Від нас залежить, чи ми їх приймемо, чи не приймемо і чинитимемо опір. В обох випадках суспільний результат буде однаковий, а індивідуальна доля різна. У першому випадку перемагає соціялістична ідея і ми гарантуємо собі життя (і можливо, непогане), у другому — знову ж соціялістична ідея перемагає, але ми гинемо безслідно і безславно.

— Я зрозумів ваш натяк.

— О, ні, ні, я не уповноважений вам будь-що обіцяти.

— Ви ж говорите від імени сили, що рухається до встановлення світового панування і яка на цьому своєму шляху перемеле всі інші нації і витворить з них одну — російську. Очевидно, того з цих менших націй, хто допомагатиме вам, чекає особиста винагорода? Ви ж москалі так завжди діяли — шукали зрадників і їх використовували для упокорення націй. Ба, ви геть чисто сліпі, бо не бачите, що від 1956 року почався занепад великої 500-річної російської імперії. В Угорщині ви показали світові своє нутро і світ побачив, що СРСР — не нова соціялістична держава робітників і селян, а стара хижа російська імперія. Ваш удар по Угорщині — це потужний удар по всіх комуністичних партіях світу та по соціялістичних ідеалах загалом. Ви втрачаєте у світі ідейну підтримку. А витримати економічні й військові перегони із західним світом ви неспроможні. І найбільше через те, що своєю деспотією і малою зарплатою ви привчили весь совітський трудовий народ не працювати, а тільки удавати працю. Ви відвели час в одне покоління до підкорення світу. Ні, станеться наполовину швидше. Тільки станеться не панування імперії над світом, а розвал її. І не стане Україна погноїмо для росту імперії, а струсоне її і вийде з-під влади вашої всесвітньої блудниці Москви!

— Лук’яненко, на що ви надієтесь?

— На перемогу правди над брехнею, свободи над рабством, демократичного прогресу над тоталітарною стагнацією і застоєм.

— Це абстракція. Теорія. А ваше життя конкретне і відбувається у теперішньому короткому часі і в теперішніх конкретних умовах. Погодьтеся: людина краще себе почуває у доброму одязі, аніж у чорних штанях, чорній куртці, чорній куфайці, чорній пілотці — всьому одноманітному і пошитому з бавовняної тканини найнижчого ґатунку.

І він демонстративно провів поглядом по моєму зеківському одязі, а потім по своєму добротному.

— Три роки тому я ходив у красивому цивільному одязі. І не був щасливий. Тепло добротного пальта не нагрівало мою душу. Вона боліла стражданнями поневоленого московською окупацією народу. Як можна спокійно дивитися на колгоспниць, які зранку до пізнього вечора копають голими закоцюрбленими руками в холодній сирій землі буряки, а взуті навіть не в кирзові чоботи — їх у сільські крамниці вельми рідко привозять, — а в гумові — це ж ревматизм і болі в ногах до самої смерти?!

Як можна спокійно дивитися на хлопців, що під чаркою бувало заспівають:

А потім, обірвавши пісню на півслові, озирались навколо, щоб, бач, не підслухали сексоти, не донесли владі і вона їх не запроторила кудись у далекий Сибір. Ви не бачили цього заляканого і змученого окупацією народу. Ви бачили батька — блискучого царського офіцера. У своєму домі, на параді — це обрії формування вашої свідомости. Ви порвали духовне коріння з українцями і не знаєте ні наших страждань і приниження національної гідности, ні історичних і козацьких пісень. А я все це знаю. І коли я бачив змучену селянку, що так зігнула на колгоспному полі хребет, що вже й не розгинається, впізнаю в ній свою рідну матір і всю Україну — запряжену вашими опричниками і чекістами в московське ярмо. І не красивий одяг на собі стоїть в мене перед очима, а взута в гумові чоботи, вдягнена в синю куфайку, з сірою хусткою на голові на колгоспному лані напівзігнута під московським нагаєм моя рідна ненька-Україна. Я люблю її. І ночами прошу в Бога кари її катам…

Я змовк, ледь не трясучись від збудження. Дивнич не поспішав продовжувати розмову.

— Дозволите мені запалити? — перевів Дивнич розмову і простягнув мені пачку сигарет. — Ви палите? Беріть!

— Дякую, я не палю.

— І не палили?

— Палив, коли в армії служив. А потім покинув.

— Маєте силу волі.

— Я гартував себе, як Рахметов. Знав, що на мене чекає важкий шлях, тому постарався відучити себе від усіх тих звичок, які робили б мене слабшим. Я дорожу свободою, тому не залежу ні від тютюну, ні від горілки і ні від чогось такого, без чого організм може обійтися.

— А я ось не зумів покинути куриво.

— Мабуть, не вельми хотіли.

— Може, й так.

— То, може, розкажете, як вам удалося звільнитися достроково?

— Розповім. Отже, те, що я вам досі розповідав, було еволюцією мого політичного світогляду від антикомуніста до комуніста. Власне, комуністом я не став, але прийшов до переконання, що КПРС іде єдино правильним курсом, і тому я прихильник цього курсу і в міру сил моїх йому сприяю і сприятиму. Чекісти знали про мої тривалі добрі взаємини з українськими націоналістами та іншими ворогами совітської влади. Це підтверджувало їм мою давню ворожість і коли мій світогляд почав мінятися, то вони не вірили. Та я і не демонстрував цих змін. Читав різну літературу ідеологічного змісту і конспектував ті місця, які були для мене доказом правильности генеральної лінії московських стратегів. Конспектував інші цікаві думки, але в цьому відношенні конспект був збірником доказів в системі аргументації, що вела мене від НТС і зближувала з КПРС. Коли закінчився товстий зошит, я добре загорнув його і закопав у житловій зоні. Через два роки мене перевели в іншу зону. Зошит залишився у землі. Я продовжував працювати над переосмисленням глобальних історичних процесів та призначенням Росії. І служили мені в цьому не тільки література, а й дискусії з розумними в’язнями різних національностей і різних поглядів. Українці допомагали найбільше. Щоправда, теоретиків серед ваших було небагато. Для абсолютної більшости ідеологічна проблема була вирішена давно і остаточно: Україна має бути незалежна. Москалів треба бити всіма способами і аж доти, поки вони відчепляться від України. Але коли потрібно було організувати якусь акцію протесту чи ще щось — ваші хлопці надійні, як чорти, ніколи не дрейфили і ніколи не підводили.

Одного разу менти забрали всі мої папери чекістові на перевірку. Товстий зошит був уже наполовину заповнений різними цитатами з книжок та моїми побіжними зауваженнями. Зошити довго були в чекіста, а потім мене викликав уповноважений КДБ по управлінню — велика шишка. І провів зі мною більше двох годин. Сторінки зошита були попідкреслювані у багатьох місцях і з кожного запису він зажадав пояснень. Записи свідчили про те, що я вже не стою на антикомуністичних позиціях. Вони не йняли віри цьому і вимагали все нових і нових пояснень. Потім сказали:

— Гаразд, ми доповімо у Москву. Можливо, вас викличуть до Саранська, а може, до Москви. У всякому разі це може бути через місяць-два. Справді, через місяць мене викликали до Управління КДБ Мордовської АРСР в Саранськ і там тримали три тижні. За цей час відбулося багато розмов із республіканськими чекістами і дві тривалі розмови з представником КДБ РРФСР із Москви. На першій зустрічі генерал сказав: “Я познайомився з вашим зошитом та інформацією про бесіди з вами наших співробітників. Якщо все це правда, то ви перестали бути суспільно небезпечною особою для радянського суспільства. Але як ви доведете, що ваш світогляд справді змінився, і це не якийсь хитрий сценарій?”

— Ви бачите, — відповів я, — що еволюція відбувалася вельми повільно і зовсім нелегко. Зрештою, у попередній зоні я залишив свій щоденник, який, мабуть, ще не згнив і ви зможете його прочитати.

— Де він? — запитує генерал.

— Я його закопав.

— Ви правду кажете?

— Ви можете пересвідчитись в цьому.

— Можете показати, де закопали?

— Можу.

— Гаразд. Ідіть до камери. Зараз ми вирішимо.

Мене відвели до камери. А назавтра посадили у “воронок” і повезли до попередньої зони. Завели до штабу. У штабі сидів московський кадебіст у супроводі начальника оперативного відділу Саранського республіканського УКДБ та місцевого кадебіста. Я привітався. Вони відповіли і наказали вести їх до схованки. Услід ішов з лопатою прапорщик. Я оглядався навколо, намагаючись правильно орієнтуватися, бо в зоні відбулися деякі зміни, і боявся промахнутися. Нарешті, підійшли до задньої стіни старого барака, я точно пізнав місце схованки і показав пальцем. Прапорщик обережно копнув кілька разів лопатою і добув чорний згорток. Розпакував, добув зошита і подав високому начальникові. Зошит був чистий від землі. Він перегорнув кілька разів сторінки спереду назад і навпаки, поклав у свою течку і скомандував: “Ходімте!”

Усі пішли за ним. Мене посадили у “воронок” і відправили у Саранськ. Цілий тиждень не викликали з камери, а потім начальник УКДБ по Мордовській АРСР викликав і передав з Москви повідомлення, що моє клопотання про помилування КДБ РРФСР спрямувало до Президії Верховної Ради на помилування. Привітав мене з добрим поворотом справи і сказав, що тепер відправлять мене назад у мою колонію, де чекати на звільнення доведеться не більше трьох місяців. (Президія розглядає справи про помилування раз на квартал).

— Ви добре продумали операцію і добре її здійснили. Коли вас звільнили?

— 1959 року.

— З того часу живете у Москві? Вам не організовували зустрічі з керівництвом НТС?

— Організовували. Я мав таку зустріч… У Бонні в присутності представників совітського посольства та співробітників КДБ. Мої аргументи і присутність представників комуністичної влади не переконали ентеесівців.

— Ви шкодуєте, що не вдалося їх переконати?

— Ні, не шкодую, — твердо сказав він.

Я був готовий і далі відверто розвивати й обґрунтовувати свої націоналістичні погляди, але побачивши, що Дивнич зрозумів мене добре і отож продовжувати далі викладати свої погляди немає жодної потреби, тому встав простягнув Дивничу руку на прощання, повернувся, відчинив двері і вузьким коридором вийшов на подвір’я.

На стадіоні гуляли Вірун з Кравчуком. Побачивши мене, пішли назустріч.

— Пане Левку, — звернувся Кравчук, — то ти мав бесіду з Дивничем?

— Так, мав доволі довгу розмову з тим перекотиполем.

— Про що? Розкажи нам, — попросив Вірун.

— Гаразд, — і я переказав слово в слово розмову з Дивничем.

— Левку, — звернувся Кравчук, — ти переказав нам зміст, а тепер поділися своїми враженнями.

— Друзі, з того, що я вам розповів, ви бачите, що кілька речей він сказав таких, яких правовірний чекіст не повинен був би казати. По-перше, він ні про кого з в’язнів зони не питав, що не властиво чекістській манері. По-друге, він задовольнився моїм самостійницьким настроєм і не уточнював, щоб зібрати проти мене докази для звинувачення в антирадянщині. Нарешті, він просто більше сам говорив, аніж слухав мене. То що, приїхав сюди з Москви, щоб нам повідомити, а не збирати інформацію про нас? Навіщо він уточнив кількість жертв із 40 млн на 60 млн? Навіщо докладно і послідовно обґрунтував прийнятність таких величезних людських жертв задля химерної мети підкорення світу, коли жодна нормальна людина цього сприйняти просто неспроможна і обґрунтування це в своїй відвертості тільки викриває глибоко людожерську природу російської комуністичної імперії. І третє: як чекіст він мусив би шкодувати, що не вдалося переконати керівництво НТС у правильності лінії КПРС, а він не шкодує. То ж хто він?

— Подивимося, — мовив Вірун, — яка розмова у Дивнича буде з Шинкаруком.

— Той, — каже Кравчук, — може менше слухати і більше його звинувачувати. Це також потрібно.

Хай перекаже московським бонзам, що про них думають українці. Побачимо. І друзі розійшлися по своїх бараках.

Розмова Дивнича з Шинкаруком відбулася того ж дня по обіді.

Шинкарук перелічив Дивничу кривди України і пообіцяв по-мститися за них. Дивнич звинувачував націоналіста Шинкарука в загумінковій обмеженості й невмінні подивитися на українське питання і СРСР з високости світових історичних процесів. Розмова не перейшла у сварку. Дивнич провів Шинкарукові різницю між ним і мною. Вважаючи обох обмеженими, назвав мене історично-оптимістичним, а Шинкарука фанатично-фаталістичним.

* * *

Приїзд у зону посланця з Москви — неабияка подія. В’язні слідкували, чи не піде до нього на зустріч хтось таємно. Встановили нібито з цілковитою певністю: ні в жилій, ні в робочій зоні, ні з ким таємно не зустрічався. І коли від’їхав, в’язні довго обговорювали і тлумачили його приїзд. Припускали навіть такий варіянт: чекісти вирішили самого Дивнича перевірити. Запустили в зону на розмову, а тепер через своїх сексотів зберуть думки в’язнів і це їм допоможе визначити, чи Дивнич служить тільки їм, чи веде паралельно і свою антикомуністичну гру.

Поступово ця подія забувалася. А років через три-чотири прийшла у зону новина: Дивнича знайшли мертвим в арці великого будинку, що вела у широке подвір’я між іншими будинками. В Москві тепер багато таких подвір’їв. Казали, що застрілили з дрібнокаліберного пістоля. Мабуть справді грав подвійну гру. А чекісти не люблять, коли з ними так поводяться.