З часів неволі. Сосновка-7

Микита Слюсар

Паросилове господарство (ПСГ) розташовувалося в правому дальньому кутку робочої зони. До нього входила парова електростанція, теплова станція, що обігрівала гарячою водою робочі цехи та наші приміщення, слюсарна майстерня, сушарня. Тут же була ливарня, що виливала з чавуну радіатори водяного опалення та інші прості форми чавунного лиття. Після електростанції, на якій підвозив до котлів вугілля, мене перевели підносити вугілля на теплову станцію. Тут я особливо зблизився з Ярославом Кобилецьким. Потім мене перевели в слюсарну майстерню, де працював під керівництвом Микити Слюсаря з Тернопільщини.

Микита Слюсар виправдовував своє прізвище: був справді талановитим слюсарем. З верхніх обоймів валниць умів робити такі чудові бритви, яких не робив, напевне, ніхто в зоні. Навчив гартувати стальні заготовки і мене. А сам, бувало, так відточить жало бритви, що покладе волосинку з голови на жало, дмухне і волосинка розлітається навпіл!

Слюсарна майстерня двома глухими стінами виходила до кутка колючих огорож з вартовою вежею, а дві інші стіни з вікнами обернені до зони. Через вікна було видно наближення мента, і тому завжди можна було приховати виготовлені бритви, які Слюсар час від часу робив для когось із своїх старих знайомих і, як я здогадувався, для когось із вільнонайманих чи ментів в обмін на цукор чи іншу поживу.

Я розповідав Слюсареві про свою судову справу та своє розуміння неминучости розвалу СРСР і перемоги українства. Розпитував у нього про його справу. Слюсар — вельми доброзичлива людина, ніколи гостро нікого не засуджував, але розповідати про себе не хотів. З коротких реплік я зрозумів, що він отримав 25 років ув’язнення за вбивство двох жінок зі східної України. Їх прислали вчительками, але насправді вони пройшли чекістську школу підготовки боротьби проти українського повстанського руху, і викладання в школі було прикриттям їхньої розвідувальної діяльности. Служба безпеки ОУН слідкувала за всіма приїжджими. Коли були перші підстави для звинувачення у співпраці з КДБ, їх попередили. Вони принишкли. Одна перейшла в сусіднє село. Та незабаром відновила свою активність. За кілька років СБ зібрала велике досьє про їхню співпрацю з окупантами, і тернопільська обласна референтура СБ присудила їх до страти. Це рішення й виконав Микита Слюсар. Тоді йому було 19 років.

Як сам він пройшов слідство, не розповідав. Я розпитував українських в’язнів про Слюсаря. Ці розповіді зводилися до того, що Слюсар не шукає зустрічей з активними націоналістами, не рознюхує і нічого не розпитує, майже уникає інформації, яка цікавить КДБ. Звідси робили висновок: можливо, під час слідства задля збереження життя він погодився співпрацювати з КДБ, але в душі залишається вірним самостійницькій ідеї і, не бажаючи робити зла українській справі, ставить себе в умови, за яких завжди можна сказати чекістові, що зайнятий працею і нічого антирадянського не чув!

У сушарні, що була поруч зі слюсарною майстернею, лаборантом працював Богдан Тимків з Івано-Франківщини. Якось ми йшли з Дмитром Басарабом, що працював у ливарні. Аж Тимків наздогнав нас і каже:

— Пане Левку, зайдімо до сушарні. Познайомлю вас з моєю лабораторією, з кількома нашими людьми.

— Ходімо, — погодився я.

— Я працював у сушарні слюсарем перед тим, як піти до ливарні, — похвалився Басараб.

— А чого ви пішли із сушарні? — питаю.

— Почав не витримувати великої температури.

Тим часом зайшли утрьох до сушарні.

Уздовж довгого коридору — 12 сушильних камер. Нам назустріч ішов кремезний чоловік у синьому зеківському костюмі.

— Прошу познайомитися, — звернувся Тимків до мене, — це черговий апаратник Петро Лантух. Тут ще працюють Карпо Сердюк з поліції, Нестор Іваниш із закарпатської боївки та литовець Йонас Стрейкус із зелених братів. Завтра в денну зміну чергуватиме Нестор Іваниш.

Ми познайомилися з Лайтухом, я і запитую:

— Ви звідки?

— З Сумської области. Був старостою села за німців. Жодного зла людям не зробив. Та, власне кажучи, мене обрали селяни на загальних сільських зборах. Спочатку відмовлявся, але люди наполягали, і я погодився.

У сушильних камерах двері зачинені. Ліворуч від дверей — термометр для вимірювання температури в камері, вентиль для зволоження камери та вологомір. Дві камери не заповнені, і Тимків завів нас до однієї. Уздовж камери — рейки-вузькоколійки для закочування вагонок з дерев’яними деталями. Унизу, праворуч і ліворуч, по три ряди чавунних ребристих радіаторів для парового нагрівання деревини. Обіч — жолоб, покритий дошками з круглими отворами для свіжого повітря.

— Батареї, — пояснив Басараб, — з’єднанні між собою через поранитові прокладки. Цих з’єднань сотні. Тиск пару час від часу прориває прокладки і їх доводиться міняти. Позаяк їх багато, то слюсарю постійно є робота.

— А яка температура в цих камерах?

— Вона міняється. Ми її регулюємо, щоб деревина не тріскалася, добавляємо (за графіком) вологи — оббризкуємо дерев’яні поверхні водою. Найбільша температура доходить майже до 100 градусів Цельсія. Іноді навіть і більше, — відповів Тимків.

— Коли проривало прокладку і температура вже не піднімалася до потрібної висоти, — пояснював Басараб, — тоді я перекривав кран, випускав пару, залазив униз і старався швидко замінити прокладку. Батареї такі гарячі, що буквально обпікає руки. Піт тече дзюрком з усього тіла. І щоб не спекти легені і не втратити свідомости, час від часу припадаєш до отвору у дошці знизу і ковтаєш свіжого повітря. Після мене тут став працювати один молдаванин, так на третій день знепритомнів і його довелося знизу витягувати.

— Богдане, — звернувся я до Тимківа, — вам не здається, що у вас і в Дмитра гострота слуху дещо занижена і ви говорите трохи гучніше, ніж треба?

— Може, й так. Хоч мені здається, що я чую добре, — каже Тимків.

— Я почав гірше чути і тому пішов звідси в ливарню, — підтвердив мої припущення Басараб.

— У вас є шолом, — каже Тимків. — Слюсарі зобов’язані одягати шоломи, коли лізуть у камеру ремонтувати батареї, але вони переважно не хочуть одягати.

— Пане Дмитре, — звернувся я до Басараба, — чого ж ви пішли в ливарню, адже відомо, що ливарне виробництво багатьох веде до глухоти?

— Знаєте, я не хочу кожен день стояти по вісім годин біля верстата і совати в нього якісь дерев’яні бруски. Ливарня має свої переваги. Чавун ми плавимо і розливаємо не кожен день, а між тим у нас робота не вельми важка, — відповів Басараб.

— Ваш майстер Крот з міста Мени Чернігівської области. За німців був у поліції. Пішов до них, щоб помститися комуністам за те, що розкуркулили сім’ю, забрали хату і зіпсували все життя.

— Та він нормальний порядний чоловік, — каже Басараб.

— Пане Богдане, — питаю я Тимківа, — а хто такий цей ваш майстер латвієць Кальниньш?

— Він сидить за співпрацю з німцями. Роботу робить добре і пунктуальний, мов німець. І мені, хто також любить дисципліну й порядок, з ним приємно працювати. Знає німецьку мову. В латвійській громаді його шанують.

— Він не стукач?

— Не знаю. Але ви знаєте, що всі бригадири дали куму зобов’язання, що на їхньому об’єкті не буде підготовка до втечі, або скоєння іншого злочину, а коли б таке почалося, вони зобов’язані поінформувати кума.

— А що за чоловік цивільний майстер сушарні?

— Нормальний мордвин. Доки сушарня працює, нема до нас претензій.

— А коли все нормально працює, то ви можете в його присутності читати газету?

— Він як і всяке начальство не любить, коли на робочому місці читають газети. Але навіщо при ньому читати? Коли він заходить, можна газету покласти в бік. Я тут читаю не тільки газети, а й журнали.

— Він їх у вас не забирає? Не складає акти про порушення режиму?

— Ні, не забирає і актів не складає. Він бачить, що ми стараємося підтримувати сушарню в справному стані і не хоче загострювати з нами взаємини.

— Пане Богдане, — продовжую, — я розпитую так докладно про умови роботи в сушарці, бо латвієць мене питав, чи не хотів би я у вас працювати. З Микитою Слюсарем мені добре, але кум йому сказав, що я не довго так протримаюся, що мене кудись переведуть. Кальниньшу я нічого певного не сказав, бо хотів спочатку побалакати з вами, тож яка ваша порада, коли б справді дійшло до зміни місця праці?

— Переходьте сюди, — каже Тимків. — Я буду радий. Врешті-решт праця не важка і вільного часу матимете досить, якщо зумієте добре ставити прокладки поміж фланцями батарей.

— Тільки одне раджу: обов’язково користуйтеся шоломом, — додає Басараб. — З гарячої камери хочеться вискочити надвір і подихати свіжим повітрям. Вискакуйте. Дихайте. Але обов’язково в шоломі. Не здіймайте його надворі. Коли вискочити розпеченим з камери надвір і зняти шолом з мокрої голови, то на третій, четвертий чи п’ятий раз голову обхоплює вже ніби не свіже повітря, а наче тугі обручі. З’являються спазми м’язів, які є на голові й обличчі, і тоді так боляче, що здається, ніби якась зовнішня сила стискує голову до самого мозку. Не можна до цього допускати, бо це скоро не минає.

Десь через місяць мене попередили, що зі слюсарної майстерні мене переводять до фарбувального цеху. Не бажаючи труїти себе ацетоновими лаками, я виявив бажання піти слюсарем до сушильні. Начальство погодилося. Слюсарську справу знав давно, метал відчував пальцями і з юних років волів працювати з металом, а не з деревом. Знав, що за рахунок умілого догляду за паровими батареями зумію заощадити багато часу для вивчення наукової та історичної літератури.

Цивільний майстер наказав Тимківу познайомити мене обов’язками, а мені наказав написати заяву про влаштування на роботу в сушарню.

— З вашого дозволу, — звернувся я до майстра, — я б краще не писав таку заяву.

— Чому? — дивується Майстер.

— Робота в концтаборі не добровільна, а примусова, коли б залежало від моєї волі, я загалом не працював би. Проситися на роботу може той, хто має право не працювати. Я не маю права не працювати, того проситися на роботу нелогічно і принизливо. Примусова робота є рабська. Фактично тут я є раб.

— Лук’яненко, не кидайтесь такими словами. В Радянському Союзі немає рабів — затямте це!

— Громадянине майстре, а правда, що вам не дозволяють вступати в політичні дискусії з політв’язнями?

— Багато хочете знати. Он освоюйте слюсарну справу, щоб всі сушильні камери працювали.

— Будуть працювати. Але дозвольте оту маленьку кімнатку в кінці коридору дещо пристосувати для слюсарної майстерні. Деякі інструменти я перенесу сюди з майстерні Микити Слюсаря, тож треба десь тут їх зберігати.

— Пристосовуйте.

Сказавши це, майстер вийшов із сушильні й пішов.

— Навіщо ви до майстра так? — звернувся Лантух до мене. — Від нього ж не залежать закони й правила в Совітському Союзі, а доповісти чекістові неодмінно доповість. Навіщо вам ускладнення?

— Які ускладнення? Хіба я не правду сказав?

— Правду сказали, але ж знаєте, що за правду б’ють.

— Я так гадаю, — втрутився Тимків, — якщо якимись словами можна чогось досягнути, тоді треба казати, якщо ні, тоді навіщо їх казати? Що ви, пане Левку, досягаєте такими словами представникові виробничої адміністрації і явному співробітникові КДБ? Нічого. Тож навіщо їх і виголошувати? Ви ж знаєте, що вони ляжуть в агентурне чекістське провадження на вас. Навіщо його збільшувати?

— Я це роблю, думаючи інакше. Розумієте, в Совітському Союзі в рабській системі люди живуть два покоління. За цей час молодше покоління так призвичаїлося до реальних обставин, що сприймає їх за нормальні, а вони ж ненормальні. Людям потрібно нагадувати час від часу, що вони живуть у зовсім ненормальних умовах, тоді вони будуть готові до неприйняття совітських порядків, і це в майбутньому вестиме нас до перемоги. Коли ми всі і інші люди робитимуть вид, що все в порядку у цьому суспільстві, то воно й справді існуватиме бозна як довго.

— Ну таким способом ви його не зміните, а собі накличете біду, — каже Лантух.

— Та я з ними балакаю культурно.

— Культурно кажете голу правду, а вона виглядає, як гострий протест, — попередив Тимків.