З часів неволі. Сосновка-7

Юрко Литвин

В’язнів перевели з житлової до робочої зони, і вони групками попрямували до різних цехів. Я прийшов на своє робоче місце, перевдягнувся в робочий одяг, поклав на свій стіл стоси відповідно нарізаного дубового шпону, ролика, слоїка з водою, клейку паперову стрічку, попрацював хвилин з десять і вийшов з цеху.

Останніми часами я часто зустрічався з Юрком Литвином. Литвину подобалися твори молодого Маркса. Він, бувало, казав: “Ми, українці, тут у концтаборах усі заперечуємо марксизм. І загалом то правильно робимо, але це не означає, що ми маємо бути сліпі і заперечувати все гамузом”.

— Юрку, я з тобою згідний: ми не повинні негативно оцінювати твори людини на основі нашого негативного ставлення до автора як людини. Твори необхідно оцінювати за їхнім змістом. Ясна річ, знання біографії автора допомагає зрозуміти його твори, але треба вміти абстрагуватися від побічних чинників і об’єктивно оцінювати зміст самого твору.

— Левку, ти відчуваєш різницю між творами молодого Маркса і творами Маркса немолодого?

— Ні, не відчуваю. Я в університеті вивчав Маркса тематично. Нам задавали читати твори Маркса відповідно до плану занять. Вивчити біографію і осягнути його як людину і теоретика не було можливостей.

— Не похвалюся, що я прочитав усього Маркса, але читаючи під кутом зору розвитку його поглядів, я зауважив, що молодий Маркс був чесніший, правдивіший і цікавіший, твори, написані у другій половині його життя, тхнуть виконанням чийогось замовлення. У них багато наперед заданого, що він з усіх сил намагається обґрунтувати. Причому якщо в молодого Маркса є звичайна людська доброта, то в Маркса другого періоду — якийсь антилюдський сатанізм: нацькувати одних проти других, навіяти недовіру, викликати ненависть і в усякому мирному середовищі запалити внутрішню війну.

Так ми з Литвином часто й подовгу дискутували. Я розповідав йому, як “Критика Готської програми” Маркса, яку я вивчав за університетського програмою, підірвала в мені комуністичний догмат про об’єктивний розвиток історії. Це для мене мало принципове значення, бо виникнення соціялістичної (комуністичної) суспільно-економічної формації постало перед моїми очима не як єдино можливий етап людського розвитку після капіталістичного суспільства, а лише як один з можливих варіянтів. А якщо він виник з суб’єктивної дії людей, то це означає, що суб’єктивна дія людей спроможна його змінити, переінакшити, зупинити. Зникав історичний фаталізм і виникав простір для вияву і впливу людської волі. Цей філософський постулат відкрив простір для творення політичної програми боротьби проти московської комуністичної теорії та її практичної політики. У такий спосіб боротьба за самостійну Україну здобувала міцний філософський фундамент, а це, в свою чергу, надавало нашій боротьбі оптимістичного життєвого характеру.

Литвин писав вірші російською мовою. Показав їх мені.

— Чого ти написав їх по-російськи, адже ти добре знаєш українську?

— Не зовсім знаю. Чому? Здається, що легше надати тим образам і почуттям, що їх витворює душа, словесну форму російською мовою.

— Коли ми з тобою балакаємо, ти ж думаєш по-нашому, а не по-російському.

— Звідки ти знаєш?

— З того, що темп розмови плавний і безперервний. Ти не зупиняєшся, щоб підшукати українське слово. Слова виникають у тебе самі по собі, як і в мене, і автоматично складаються у речення. Це означає, що автоматично працює український, а не російський синтаксис. Коли складаєш вірші російською, тоді ти перемикаєш думання з української на російську мову не через недосконалість знання української, а через зовнішній чинник — моду писати по-російськи, бажання бути таким (не гіршим), як твої табірні колеги-російські поети.

— Може, Левку, ти й маєш рацію.

— Ти мене дивував своєю пам’яттю — пам’ятати всього Кобзаря, напевно, половину Лесі Українки, Франка, Лєрмонтова — це треба мати феноменальну пам’ять!

— А мені здається, що це так просто.

— Ні, це не просто. І якщо ти знаєш напам’ять всю основну українську поезію, то це означає, що ти маєш величезний запас українських слів, отже, й сам міг би писати вірші українською мовою, — переконую його.

— Я раніше не надавав цьому великого значення, — задумливо мовив Литвин. — Наші дискусії показали прямий зв’язок мови з боротьбою за незалежність, і я перейду до написання віршів українською мовою. Не зразу. Поступово. Ми з тобою уже обговорювали і з’ясували для себе, що мотивація обґрунтування необхідности самостійности України може бути різна за змістом і, так би мовити, в різних об’ємах. Ти казав, що самостійність необхідна з таких і таких мотивів і перераховував їх. Для мене досить одного мотиву: незалежна Україна припиняє експлуатацію Москвою своїх природних багатств, спрямовує їх на свою користь і забезпечує українцям значно кращі достатки. Уже одне це варте, щоб боротися за незалежність. Об’єм цих вимог менший, ніж ти викладаєш, але цілком достатній для вступу у боротьбу проти імперії. Проблема мови у моєму уявленні не мала великого значення. Мова не була мотивом до боротьби. Мені було достатньо економічного мотиву.

— Самостійна Україна потрібна для того, чи, точніше кажучи, не для того, щоб нагодувати українців. Вона потрібна, аби в українцях зберегти українську сутність. І не тільки зберегти, а й відродити ті національні риси, які за період колоніяльного рабства спотворені чи й зовсім втрачені. Мова — найважливіша риса нації, тому вона є метою і водночас знаряддям боротьби за самостійність.

— Хіба моя аргументація самостійности України стає слабшою від того, що я викладаю її російською мовою?

— Ні, не слабшає, коли говориш з московитами, але зовсім не годиться для розмови з українцями. Ти ходиш до російських поетів, що час від часу збираються біля шкільного “грибка”. Що ви там обговорюєте?

— Читаємо свої нові вірші, якщо хтось написав, обговорюємо їх, поезію, що друкують у московських літературних журналах. Мені цікаві ці зустрічі. Це ж поети, що незадоволені комуністичною владою. Вони намагаються так писати, щоб і не дати підстав звинуватити їх в антирадянській агітації і сказати щось критичне. Словесна еквілібристика, проте читачі радянські навчилися її читати і бачити те, що автор хотів сказати. Це частинка світу російської дисидентської поезії. Їхнє незадоволення комуністичною владою суголосне моєму настрою, і мені приємно з ними.

— Вони хочуть демократії?

— Так, вони проти комуністичної диктатури.

— Чи йде їхня демократія аж до визнання за Україною права на вихід з-під влади Москви і створення окремої держави?

— Ні. Про це заходила мова не один раз, і повсякчас вони кажуть: якщо знищити комуністичну диктатуру, тоді режим стане кращий і відпаде необхідність відокремлюватися, тому, мовляв, давайте разом поборемо комуністів і далі залишимося разом. Коли я вказував, що Московщина грабує Україну, вони вигадували різні викрути і закінчували тим же: залишаймося разом. Аби не загострювати взаємини, ми припиняли тему самостійности й переходили до естетичних цінностей поезії.

— Це, далебі, безпечний аспект поезії. Можна знайти багато віршів в українській, російській, польській чи ще чиїйсь поезії, що талановито відтворюють кохання чи стан поетичної душі. Такі вірші наповнюють і твою душу солодкими чарами високих почуттів та мелодійністю звуків. І все-таки інтереси людини не обмежуються цією поезією. І твої колеги російські поети не обмежилися ними. І до концтабору потрапили не за таку поезію, а за громадянську, чи вужче кажучи, за політичну позицію. Естетика української і російської поезії — різна. Поглянь, за що українці люблять Шевченка, Лесю Українку, Франка? Та, перш за все, за їхні українолюбні почуття. А росіяни за що люблять Пушкіна? По-перше, простий народ Пушкіна не знає. Його знає аристократія. Вона любить Пушкіна за його імперські почуття та витонченість літературного стилю. Отже, в українців і росіян різні естетичні смаки й різні ідеяли. Ти, прилучаючись до групи російських поетів, вилучаєш себе із творення української естетики і тим збіднюєш нашу інтелектуальну творчість. Ідучи до них, ти прилучаєшся до тисяч малоросів, що пішли були в російську культуру і своїми талантами її збагачували і європеїзували.

— Левку, ти говориш абстрактно, а в зоні справа конкретна: є кілька російських поетів і немає українських. Поезія різних народів може мати зовсім своєрідний зміст і своєрідне емоційне наповнення, але як вид людської творчости вона має щось спільне, як спільними для людей є нерви й мозок, відчуття болю і радости, і це спільне є цікавим об’єктом наших дискусій.

— Ось дивись, Юрку, для всіх українців само собою зрозуміло, що ми за демократію. Демократія — наш політичний ідеял. Навіть ті, хто вважає за необхідне запровадити диктатуру після проголошення незалежности, припускають її як тимчасовий режим на рік-два для швидкої нейтралізації ворогів, а потім перейти до демократії. І для них демократія — нормальний стан, диктатура — надзвичайний, тимчасовий, короткочасний. Отже, демократія — загальноукраїнський ідеял. Нещодавно я говорив із Сосновським. Знаєш його? З Новосибірська, учитель. Він у кінці дискусії сказав: “Я, як росіянин, не знаю, що таке демократія. Я можу бути або рабом, або деспотом — це нормальний стан взаємин між вищими й нижчими людьми суспільства”. Тому стихія народної свідомости московитів лежить в ареялі азіатської політичної культури, стихія української свідомости лежить в ареялі європейської політичної культури. Вони непримиренні, і тому жодна не може силою нав’язати невластиві їй форми політичного й суспільного життя. Тому боротьба за незалежність України — це й боротьба за європейську перспективу майбутнього розвитку українців.

Мозок московита спрямований не на те, щоб навести лад на своїй етнічній території, а на те, щоб розширювати межі імперії. В дусі Чингізхана загарбання чужих земель вони вважають своїм правом. Питання про несправедливість загарбання у їхніх головах не виникає. Якщо є сила загарбати, треба загарбати. Мислення обертається в площині співвідношення сил, а не в площині прагнення до справедливости.

Мені несамохіть пригадалося, як з місяць тому в курильні третього цеху виникла дискусія з ленінградцем Петровим. Було там два українці, литовець, цей Петров і ще один москаль, прізвища якого не знаю. Литовець сказав, що вже десять років шкодує, що мало стріляв москалів. Я намагався дипломатично на основі конституцій Союзу і України довести правомірність нашого прагнення вийти з-під влади Москви. Московити не розуміли ні моєї юридичної й міжнародно-правової аргументації, ні литовської етнічної і ніякої іншої, і розмова закінчилася тим, що я і Петров, розпечені до червоного заліза, прорекли одне одному: “Зброя, кулемет нас розсудить!!” — і розійшлися.

При іншій зустрічі з Литвином розмова зосередилася на союзниках українських національно-визвольних сил, і, зокрема, на українській діяспорі.

— Та її, — зауважив Литвин, — власне кажучи, не можна трактувати як союзницю. Вона — частина нас самих. Просто ми тут, а вони у вільному світі. Союзники — то он литовці, латвійці, естонці, потроху представники інших московських колоній.

— Створюється враження, що націоналістична еміграція втратила організаційні зв’язки з націоналістами України. Пробує їх встановити й провалюється, про це принаймні свідчить справа Добоша. А що коли б спробували зробити щось у цьому напрямку? — припустив я.

— Тобто ти хочеш сказати, що раз бандерівці втратили зв’язки, то чому б нам, молодшому поколінню націоналістів, не спробувати сполучитися з діяспорою?

— Так, — ствердно хитнув я головою. — Якщо не можна встановити обопільний зв’язок, то чому бодай не спробувати дати якийсь сигнал з нашого боку, наприклад, написати до неї якесь звернення чи відозву?

— Чудова ідея, Левку! Давай напишемо. А як передати?

— Юрку, ти маєш таку чудову пам’ять, то може б запам’ятав текст? Якщо ти спроможний пам’ятати всього Кобзаря, то, мабуть, запам’ятаєш і наш текст, га?

— Зможу запам’ятати. Проте подумаймо й над іншими способами передачі тексту на волю.

— Ну що ж думати? По-перше, важко знайти в’язня, який би погодився взяти текст і йти з ним через шмон на побачення. Побаченнями вельми дорожать і хто захоче ним ризикувати? По-друге, коли б навіть його і вдалося винести із зони, то кому там передати? Як шукати в Москві людину, якій можна б передати?

— Бачу, що доведеться таки мені самому братися за передачу тексту, — подумавши, сказав Литвин. — До звільнення ще півроку. Це довго, але раніше навряд чи хтось би передав текст туди, куди потрібно. Я сам занесу його в американське посольство. І коли текст буде у голові, то немає ризику, що він потрапить кадебістам.

— Який план роботи пропонуєш?

— Ти, Левку, пиши текст. Потім даси мені прочитати. Я висловлю свої зауваження, ти відредагуєш знову, і ми читаємо текст разом. І так доведемо його до потрібної кондиції.

— До кого звертаємося: до провідника бандерівців Ленкавського, до східняцької Української революційно-демократичної партії (УРДП) в особі Гаєнка, до ООН чи до голови Антибільшовицького блоку народів (АБН), який провадить Ярослав Стецько?

— До Ярослава Стецька. Його посада інтернаціональна, але, як українець, він зорієнтується якнайкраще використати нашу відозву.

— До Стецька краще звертатися ще й тому, що ми не викличемо до себе незадоволення у середовищі бандерівців та мельниківців, а нам важливо у їхніх закордонних суперечках дотриматися нейтралітету.

— Від чийого імени ми звертаємося?

— Юридично ми не маємо права представляти будь-кого, бо нас юридично ніхто не уповноважував, але, знаючи настрої в’язнів, маємо моральну підставу писати від імени українських політв’язнів.

— Як ти дивишся щодо підписів?

— Юрку, я проти підписування нами. Твій підпис тебе відразу поверне в Мордовію на особливо суворий режим, а я також поки що не хочу туди переселятися. Зміст відозви має всіх переконувати в правдивості тексту, а анонімність завдасть роботи чекістам — і хай тоді розкопують.

— Гаразд, подумаймо над текстом.

— Подумаймо. Постараймося намітити тези, які я потім розвину на папері. Щоб ти запропонував?

— Слід написати, хто ми, про колоніяльне становище України, про нашу боротьбу за самостійність і про те, чого ми від Стецька хочемо.

— Добре. Ходімо у свої бараки. Розкладу на столі старі листи й конверти і під машкарою писання листа додому напишу чернетку звернення, — сказав я.

Ми попрощалися.

У моєму бараці було багато людей, то я, узявши листи й папір, пішов до школи і сів там писати “листа”. “Лист” починався з подяки голові Антибільшовицького блоку народів Ярославу Стецьку за велику організаційну й дипломатичну працю задля демократії та української національної справи. Далі йшлося про те, що після закінчення збройної боротьби за незалежність настала нова доба боротьби за ту ж мету мирними способами на основі норм міжнародного права та совітських конституцій, що національна свідомість інтелігенції більших культурних центрів, особливо Києва і Львова, посилюється, зростає обурення русифікацією та задушливою атмосферою безправности й приниження людської гідности. В умовах наростання патріотичної діяльности в Україні надзвичайно важливо активізувати про-українську діяльність серед членів АБН та держав-членів ООН.

“Ми, українські політичні в’язні характеризуємо політику Москви як імперську. І на доказ колоніяльного безправного стану України у складі московської імперії СРСР наводимо докази …

Ми, представники нової мирної доби борців за волю України, висловлюємо вам офіційну політичну довіру і доручаємо представляти наш рух у всіх можливих дипломатичних і громадських заходах…”

Разом з Литвином текст доповнювали й редагували, ховаючи уривками в різних місцях. Нарешті закінчили працю, вийшов добрий текст на дві сторінки стандартного паперу, які я заповнив дрібним скорописом. Назвали його “Зверненням до голови АБН пана Ярослава Стецька”.

Литвин вивчив напам’ять і розповів мені слово в слово. За три місяці, що залишилися до його звільнення, кілька разів безпомилково цитував мені текст. 1964 року Литвина звільнили.

Забігаючи наперед, розповім про нашу наступну зустріч з Литвином.

…Минуло багато років. Мене, а згодом і Литвина посадили вдруге і завезли в Кучино. Десь 1983 року нас із Литвином разом заштовхнули до “воронка” і повезли до 35-ої зони — в лікарню. Конвой трапився не злий, дозволив погомоніти, і Литвин розповів мені про долю “Звернення до Я. Стецька”.

Після звільнення 14 червня 1965 року він повернувся в рідне село Барахти Київської области. Незабаром поїхав до Москви, розпитав у знайомих про місце американського посольства та порядок охорони його совітською міліцією. Зумів непомітно шмигнути на подвір’я, а коли підходив до дверей будинку, міліціонер, як йому здалося, побачив його.

У посольстві розмовляв з ним якийсь відповідальний секретар. Литвин попросив чистого паперу, записав “Звернення” і хотів передати цьому секретареві. Секретар відмовився взяти текст, але погодився уважно вислухати. Литвин переказав слово в слово текст “Звернення”. Секретар уважно слухав і, як Литвинові здалося, “непомітно” записав усі його слова на диктофон. Литвин вийшов з посольства і пішов вулицею. Ішов не озираючись, все чекав, що хтось дожене, покладе ззаду руку на плече і скаже: “Стій!” Але рука не з’являлася. Ішов нормальною ходою, хоча хотілося бігти стрімголов уперед. Автобусом, доїхав до залізничного вокзалу, купив квитка на київський поїзд, сів у вагон, поїзд зрушив з місця, а залізної руки з командою “Стій!” все не було. Доїхав додому. Чекісти не викликали. І тільки коли заарештували вдруге і проводили слідство, то один раз спитали, чого він заходив до американського посольства. Він їм щось збрехав і більше до цього питання не поверталися.

Після звільнення питав своїх знайомих, чи не чув, бува, хто з них через радіо “Свобода” “Звернення українських політв’язнів до Стецька”. Ніхто не чув.

— А, може, ти, Левку, — питає мене, — щось чув про нього?

— Не чув. Та й не дивно, бо звільнився, а отже, і почав слухати “Свободу” аж через 12 років після створення “Звернення” і твого звільнення.

— Цікаво, невже його ніхто з українських націоналістів і московських дисидентів так і не чув?

— Ймовірно, що його й не передавали.

— Невже в американському посольстві зі мною розмовляв совітський шпигун?

— Цілком можливо.

— Вельми жаль, бо я заніс “Звернення” в посольство якраз після вбивства Василя Симоненка, невдовзі перед масовими арештами української інтелігенції 1965 року. У проміжку між цими українськими подіями “Звернення” політв’язнів було б дуже доречним.

— Мабуть, доведеться віднести цю нашу акцію до числа невдалих. А це ж була перша велика справді політична акція!

— Що вдієш, майже вся моя поезія і всі оповідання згинули. Повезло з найслабшим доробком — російськомовною частиною “Трагічної галереї”.

— Шкода.

— Нічого, я буду тут писати.

— Звідси майже неможливо передавати на волю.

— Однаково писатиму.

— У чекістське агентурне переведення.

— Хай і туди.

— Вони тепер більше нищать, ніж підшивають до справи. Хочуть, щоб після смерти від нас не лишилося й сліду.

— Сволота! — розлютився Литвин.

— Не лайтеся! — обізвався конвой. — Досить говорити.

Ми замовкли. І кожен поринув у спогади однієї й тієї ж спільної акції. Вона була перша. Серйозна. І, здається, невдала.