З часів неволі. Сосновка-7

Плітка підповзла слимаком: “Лук’яненко — стукач”

Вийшли з барака. Вірун оглянувся, щоб нікого не було поблизу і схвильовано нахилившись до самого обличчя каже:

— Левку, в робочій зоні поширюють чутку, що ти стукач.

— Що?! — стрепенувся я, не повіривши своїм вухам. Вірун повторив.

— Так, Степане, — схвильовано почав я. — Це ти мені сказав. Я почув це ось зараз від тебе. У концтаборі менше 2000 зеків. Я все виведу на чисту воду. Хто тобі сказав? Якщо ти не скажеш, отже, ти вигадав.

— Чого ж не скажу? Мені сказав Клименчак.

— Ходім удвох до нього. Так дійдемо до того, хто це перший виніс за завданням чекіста.

— Я знаю, чого Литвин придумав це. Ми з тобою спостерігаємо за людьми і викриваємо його агентуру, ось він і вирішив дискредитувати тебе.

— Паскуда! Фактично ми не викриваємо стукачів спеціяльно — це у нас виходить побіжно. Очевидячки, наші висновки часто виявляються правильні, ось він і вирішив нас осадити. Ну нічого! Зараз побачимо, що скаже Клименчак.

Черговий мент на вахті виявився в доброму настрої і на прохання двох висунув шворень з дверей і дав пройти в робочу залу.

— На всякий випадок, Степане, давай візьмемо по доброму болту. Якщо Клименчак буде відмовлятися чи крутити, то щоб було чим добре тріснути в ребрину, а якби здумав би битися, то щоб було чим зупинити.

— Давай. Він працює в механічному цеху токарем. У них у тому цеху повно всякого металу, то й візьмемо там.

— Але ж так, щоб ні він і ніхто інший не бачив.

— Всунемо в рукави курток.

Клименчак стояв на дерев’яному помості біля токарного верстата і щось виточував. Поблизу нікого не було. Спостерігши нас з Віруном, зупинив верстат.

— Павле, — почав Вірун, — ти мені сказав, що Лук’яненко стукач.

Я (зі скрипом до Клименчука):

— Ти це сказав?

— Та я не зовсім так сказав, — почав з кривою посмішкою Клименчак.

— Ти сказав, — насупився Вірун, — що Лук’яненко доносить чекісту Литвину. Хіба це не те саме, що сексот?!

Я грізно наступав на Клименчака:

— Хто тобі сказав таке поширювати в зоні?

— Литвин, — тихо, опускаючи голову, промимрив Клименчак.

— Кому ти ще сказав, окрім мене? — спитав Вірун.

— Більше нікому.

— Все ясно, Степане, — звернувся я до Віруна. — ходімо. Бачиш, хто продався! Жалюгідний слимак! Коваль і Грицина з вашого Українського національного комітету життям заплатили за Україну, а ти чому продався? Тобі ж смерть не загрожувала, паскуда!

І викинув з лівого рукава кусок шворня на купу металевих стружок. Вірун демонстративно жбурнув свій товстий болт під стіну і ми пішли з цеху геть.

— Степане, як ти думаєш, він справді нікому більше не сказав?

— Може, й правда.

— У такому разі питання: Литвин йому сказав, щоб він почав поширювати наклеп саме з тебе, мого друга, чи просто сказав поширювати між в’язнів? Якщо перше, то дурницю зробив Литвин, якщо друге, то дурницю зробив Клименчак. Виявилося, що і перший і другий тебе не знають: вони не подумали, що ти мені відразу повідомиш.

— А може, Литвин думав, що ти будеш носити ганьбу і не здогадаєшся провести просту оперативно-слідчу операцію, яку в умовах замкнутого контингенту людей зробити дуже просто, а ти здогадався. І замість зганьбити тебе, Литвин підставив свого агента.

До речі, забігаючи наперед, скажу, що чекісти врахували цей досвід і більше ніколи впродовж усього мого двадцятип’ятирічного ув’язнення не вдавалися до таких примітивних способів дискредитації.

— Як ти думаєш, Степане, кого ще з Українського національного комітету чекістам вдалося завербувати?

— Поки що так явно не видно. Будемо придивлятися. Час покаже.

— Дякую, Степане, що ти мені відразу сказав і тим допоміг відразу покласти край Литвиновій затії.

— Та як же я міг інакше!

— Ти не знаєш, де тепер працює Кравчук?

— Он у тому цеху № 2 обстругує ніжки до табуреток.

— Ходімо туди, відірвемо його від верстата.

— Іди, Левку, а я піду в третій цех до Гната. Маю з ним щось побалакати.

Ми розійшлися.

Я знайшов Кравчука. Він саме складав обстругані ніжки для стільців на вагонку. Потім відвіз їх до складального цеху, і ми вийшли з цеху на подвір’я.

— Степане, ти обіцяв докладніше розповісти мені про Кащука.

— Ходімо он у ті стоси дерев’яних брусів і деталей. Сховаємося, щоб менти не бачили, і побалакаємо.

— Ходімо. Ти казав, що він єдиний на всю зону мельниківець.

— Вся повстанська війна пішла під прапор Бандери, і, як я тобі вже казав, всі ми тут бандерівці.

Одне слово, коли Степан Кравчук створював у совітській армії в Середній Азії підпільну групу, то ще не знав різниці між мельниківцями й бандерівцями. Багато у концтаборі таких, які боролися за незалежну Україну і не думали, що колись будуть названі бандерівцями. Різниця між бандерівцями й мельниківцями мала значення в 1940–1941 роках, а пізніше вона зникла.

Мельник і його послідовники в ОУН вважали, що самим Україну не звільнити і треба домовлятися з німцями про співпрацю.

Бандера і його послідовники в ОУН були за те, щоб покладатися на власні сили. Кащук, з яким Степан обіцяв познайомити мене, вважав, що мельниківці були за віком старші й досвідченіші і вони бачили — власних сил не вистачить. Не дуже вони довіряли німцям, але вважали за необхідне пробувати з ними домовлятися, щоб ті визнали ОУН за сторону у війні проти Москви і потім гарантували автономію Україні. 1940 і 1941 року в німецькому вищому керівництві не було одностайної думки щодо українського націоналістичного руху. Начальник генштабу Браухич, генерал Лемніцер, а ще ідеолог нацизму — один прибалтійський німець були за те, щоб українців прийняти за союзників у війні і потім Україні надати повну незалежність. Еріх Кох, Борман були проти, а Гітлер мовчав.

Коли війна почалася, все ще не ясно було, куди схилиться Гітлер. Саме це й роз’єднувало українські національні сили. Як відомо, у квітні 1940 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий революційний уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Коли німці захопили Львів, керівництво українських сил вирішило проголосувати за відновлення української державности. Окрім пропагандивного, цей акт мав чисто тактичне значення — він мав виявити справжні наміри Німеччини як держави щодо України і тим самим покласти край коливанням і роздвоєності в самому керівництві українських сил. У час проголошення відновлення української держави оприлюднили склад тимчасового уряду (що його створили були 1940 року в Кракові) і почали створювати свою поліцію і збройну самооборону.

Через два тижні німці вчинили розгром: заарештували понад 200 керівних українських діячів і запроторили їх до концтабору в Заксенхаузен, багатьох розстріляли. Це була відповідь на українські самостійницькі домагання.

Минуло з півроку, заки ОУН в умовах підпілля поновили свої структури і зв’язки. Оновлений Провід ОУН у квітні 1942 року видав директиву, якою німців кваліфікував за таких же ворогів, як і москалів, і закликав до нещадної боротьби як проти одних, так і супроти інших. Сумніви в середовищі мельниківців розвіялися, і вони перейшли до бандерівців. Мельник із невеликою групою залишився в Чехії, так в Україні мельниківців майже не стало.

Коли почала створюватися Українська народно-революційна армія (УНРА), а з 1942 року — й УПА, то окремі сотні мельниківців були успішно, тобто мирно, підпорядковані бандерівському керівництву ОУН.

— На жаль, і бандерівці не здобули самостійности України. Отже, виникає запитання: чи варто було воювати? Коли б не воювали проти німців, німці б не знищили силу-силенну щирих патріотів. Коли б не продовжили боротьбу і не воювали проти москалів, може б, не загинули б мільйони українців? — скрушно знизав плечима оповідач.

— Далебі, варто було воювати! У 1932–1933 роках українці не воювали проти москалів, а ті заморили голодом мільйонів сім українців, отже мир з нашого боку не робить москалів людьми іншими.

— Кащук отримав 25 років за участь у боївці, поводить себе чесно і жодних вихилясів перед комуністами не робить. Він зовсім не демонструє своє мельниківство і, наскільки я знаю, в нього все менше й менше аргументів на захист мельниківської лінії. Можна сказати, що ми збоку це пам’ятаємо і йому вряди-годи нагадуємо. Він не заперечує, що був мельниківцем, але не доводить, що тепер ним є.

— Може, в чоловіка догматична прив’язаність до колишнього гасла?

— Ото коли з ним говоритимеш, то й спитай.

— Але за кордоном вони й тепер є.

— Старші люди часом зовсім не розуміють ентузіязму молодих, а вся бандерівщина, що складалася з молодшого покоління, відбулася не з розрахунків, а з волі до боротьби.

Донцовське “хочу”, “волію”, “здійсню” — ось філософія цілого цього молодшого покоління.

— На цій основі в післявоєнній Франції розквітнула буйним цвітом філософія екзистенціялізму, суть якого у твердженні, що інстинкт національного самозбереження, національного існування, екзистенції в критичні моменти для нації штовхає найбільш чутливих членів нації до “нерозважливої тверезим розумом необґрунтованої” боротьби. З огляду на вищі закономірності історії людства така боротьба і необхідна, і виправдана.

— А ти, Левку, починаючи боротьбу, хіба надіявся, що доможешся незалежности?

— Ні, було розуміння, що боротися потрібно. Несправедливо, що Україна не самостійна. І цю несправедливість необхідно виправити.

— А ти не думаєш, що дуже багато на себе брав?

— Степане, я міг би це саме питання тобі поставити: що за фантазія створювати далеко від України, в Середній Азії у совітському війську українську націоналістичну організацію!

Отже, не брав я, як і ти, на себе багато. Я знав, що колись давно мої предки йшли в козаки і боролися за Україну. Потім на початку XX сторіччя діди й батьки боролися, потім в середині сторіччя батьки боролися, потім моє, наше з тобою покоління виросло і так само мусило боротися. Роздуми про кращі методи боротьби з бігом часу, з досвідом, стають обґрунтованішими, а починав я з жагучого бажання вступити в боротьбу, підхопити естафету бандерівців і пронести вперед, скільки Бог дасть, до тої риски на хронологічній смузі розвитку історії, на якій чітко, яскраво великими літерами самим Богом написано “НЕЗАЛЕЖНІСТЬ”.

— Ви що тут робите? — закричав старшина, наближаючись до нас. — Ви чого не на роботі?

— Вийшли перекурити, вже йдемо, — виправдовувалися ми, встаючи. Повернулися від мента й пішли в бік цеху. Мент також повернувся і собі пішов далі обходити робочу зону вздовж внутрішньої загорожі з колючого дроту.