З часів неволі. Сосновка-7

“Шпигунську ролю вчителька грала весело” (Володимир Андрушко)

Широка брама між житловою і робочою зонами була відчинена. Починалося виведення в’язнів із житлової зони на роботу. Як правило, це відбувалося так. Ліворуч стояв черговий старшина зі стосом карток з прізвищами в’язнів та вказівкою статті Кримінального кодексу, за якою засуджено, термін ув’язнення, його початок і кінець. Праворуч стояв другий наглядач і уважно спостерігав за в’язнями. Вони стояли побригадно. Старшина зачитував з картки прізвище в’язня, той називав статтю Кримінального кодексу, за якою засуджений, і термін ув’язнення. Якщо відповідь збігалася із записом на картці, старшина командував: “Проходьте!” В’язень під пильним оком другого наглядача відокремлювався від своєї бригади і переходив крізь браму із житлової зони до робочої. Перейшовши, як водилося, зупинявся, аби почекати свого колегу і йти далі разом, або йшов сам.

Доволі високий молодий і стрункий чоловік, перейшовши до робочої зони, зупинився на дерев’яному помості (трапі). Коли я пройшов варту і наблизився до нього, він простягнув руку до привітання й каже:

— Я — Андрушко Володимир.

— Дуже приємно. Я — Левко Лук’яненко.

— По суті ми вже знайомилися, але то було в чималому гурті і того навряд чи ви мене запам’ятали. Зона велика. Ви ще тут порівняно недавно. Кожного разу зустрічаєте нових людей. Тепер перед вами ніби калейдоскоп однакових сірих фігур. Треба рік-два, щоб перезнайомитися з усіма. А й те правда: навіщо знайомитися з усіма? Потрібно з тими, з ким треба.

— А з ким потрібно?

— З патріотами України, з націоналістами.

— Ви знаєте, яка різниця між українцями і євреями?

— Чого кажете “євреями”, а не жидами? Адже позитивна українська народна назва цього народу “жиди”, а не “євреї”. Коли українець хоче образити жида, він називає його юдою. Уся наша досовітська література і східної і західної частин України називає їх жидами — відповідно до того, як споконвіків називає їх український народ.

— Теоретично я все це знаю, а практично мені важко вимовляти слово “жид”. Знаєте чому? Тому, що за роки совітської влади нас, українців, привчили боятися його вживати, а жидів привчили сприймати з українських уст слово “жид” як образу, а не як позитивну чи нейтральну назву. Я сам себе можу примусити називати євреїв жидами, але це слово може почути єврей з моїх уст і сприйме як образу, тоді коли я зовсім не мав наміру його образити?

— У зоні сидять націоналісти. Вони прагнуть українській мові повертати її національний дух, хочуть очищати її від русизмів. Жиди це знають і не ображаються.

— Гаразд. Мені тут довго витлумачували, чого владу слід називати совітською, а не радянською. Справді, те, що принесли в Україну московські комуністи, не має нічого спільного з нашим словом рада, радитися, влада, яка формує державну волю способом обговорення, ради. Але якщо агітатор хоче досягнути найбільшого успіху в поширенні своїх ідей, він повинен промовляти до них зрозумілою їм мовою. Вживання незвичних для них слів — це спорудження психологічного бар’єра між слухачем (людьми) і агітатором, або ще по-другому: наче між мною і слухачем вставили забруднене скло.

— Пане Лук’яненко, повернімося від лінгвістики до зони.

— Ні, спочатку скажіть різницю між українцями й жидами, пане Андрушко.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що українці вивчають самі себе, а жиди себе знають. Їм не треба самих себе вивчати і вони вивчають нас: наші організації, наші програми, наші біографії.

— Це тому, що вони внутрішньо вже консолідовані на своєму Талмуді, а ми не консолідовані і шукаємо (виробляємо) спільну ідейно-світоглядну основу. Та повернімося до зони. Тут людей багато. Можна прожити десять років і всіх не знати (якщо не ставити собі завдання всіх вивчити): в’язні живуть у різних бараках, працюють у різних цехах, у різні зміни, зміни мають різне коло знайомих і тому вільний час проводять у різних закутках. А коли до цього ще добавити, що дехто на “побажання” кума і сам намагається обмежити спілкування і замкнутися у вузесенькому колі колег по роботі, то й виходить, що можна загалом не знати багатьох пожильців зони, — пояснив Андрушко.

— А хіба і такі є в нашому самостійницькому середовищі?

— Є. І то чимало. У слюсарній майстерні, куди вас перевели, є такий Микола Слюсарчук — типовий представник цієї категорії українських патріотичних в’язнів. Він обмежив спілкування до найменшого мінімуму.

— Я недавно почав працювати разом з ним і ще не встиг його пізнати. Хоч, далебі, перше враження на мене він справив добре. Мені він здався чоловіком, що в молодому віці пішов у повстанці, може, й не зовсім свідомо. По суті не кається, але більше не хоче боротися і тому всіляко уникає розмов із затятими націоналістами і удає із себе лояльну людину.

— Можна припускати, що в час слідства він дав підписку на співпрацю з КДБ і має обов’язок писати донос про кожну розмову з такими в’язнями, як ви. А не бажаючи писати доноси, він уникає самих розмов, щоб мати перед чекістом виправдання, чого не пише.

— За що він сидить? У нього строк 25 років.

— Я достеменно не знаю. Чув від інших, що він за завданням повстанської служби безпеки убив двох учительок, які дуже активно діяли супроти повстанців.

Ця легенда така.

— Пане Влодку, хочу вас перебити: як у вас із працею, мусите поспішати чи можете приступити до праці трохи пізніше?

— Я вчора на своєму верстаті зробив запас деталей і можу приступити на годину пізніше.

— Я теж сьогодні можу прийти до праці пізніше.

— Тож продовжимо, — каже Андрушко, — нашу бесіду. Отже, про вчительку з Сумщини.

А історія зі слів пана Андрушка була така. У Сумській області німці набрали ешелон молоді для праці в Німеччині. Дорогою, здається, у Львові, вчительці вдалося втекти з вагона. Кілька днів вона ховалася в місті, а потім пішла на села. Можливо, сподівалася на вчителювання, адже перед війною вона почала було вчителювати — викладала українську мову. Опинилася в галицькому селі. Люди прийняли на квартиру. Вона була молода, вродлива, роботяща і радо виконувала будь-яку роботу в господарстві. А коли село довідалося, що вона вчителька, то і запросили навчати дітей. Поступово стала неначе своєю. Національно-визвольний рух від 1941 року в цьому селі та поближчому терені розгортався на її очах. 1944 року німці відступили, і в село зайшла совітська армія. Військо переночувало, та й далі на захід пішло. А за військом прийшли комуністи, чекісти і взялися організовувати місцеву владу. Учительку викликали в район і запропонували стати директоркою школи в своєму селі. Вона відмовилася, посилаючись на відсутність адміністративного досвіду. За пару місяців її викликали нібито в райвідділ освіти, а насправді до районного чекіста і зажадали розповісти про селян, які пов’язані з повстанською війною. Вона сказала, що нічого не знає — їй, мовляв, східнячці, місцеве населення не довіряло. Кадебіст знав, що вона каже неправду і щоб притиснути до стіни, завів старого чоловіка з її села, поляка, який люто ненавидів українців. Той почав називати прізвища селян — прихильників повстанського руху, з якими учителька перебувала в добрих взаєминах. Коли ж поляк від розповіді чекіста звернувся до вчительки з вимогою розказати правду, вона плюнула йому в очі і облаяла негідником і сволотою. Чекіст погрозив їй відплатою і відпустив.

За тиждень надійшла телеграма з Сумської области від матері. Мати писали, що дуже тяжко захворіли і просили негайно приїхати. Учителька попросила директора школи тимчасово її замінити. І виїхала. На станції її зустріли чекісти і сказали, що з мамою все гаразд, а телеграму дали вони. І що тепер з нею зроблять, що захочуть, бо для школи — вона поїхала на Сумщину, на Сумщині вважають, що вона в школі. Насправді ж вона буде в закритій кімнаті під назвою “тюремна камера”. Там її тримали місяць. Цей місяць складався для неї з кількох окремих життів: десять днів її так мордували, що все змішалося й переплелося: день з ніччю, притомність з непритомністю, страшний біль у голові і всьому тілі і моторошність перебування на межі життя і смерті. За ці десять днів її мало допитували. Їй розповідали те, що вона далебі знала, і питали, чи підтверджує. Вона мовчала. Тоді її били, били, били… Води вона пила небагато, але до катаринки тягнуло часто. Її тіло, мозок, шкіра — усе було ніби не її, а чиєсь чуже. По камері вона ходила боса, зі ступнів її лущилася біла лупа і залишалася долі — вона не пізнавала себе.

Час від часу до неї в камеру заходила чекістська лікарка. Вона картала чекістів за тортури. Одного разу, виходячи з камери, ніби між іншим кинула: “А в Біблії написано: клятва, що складена під примусом — не клятва”. Все тіло гуло. В голові жар мінявся туманом. “Та й що таке я сама, коли книга книг допускає клятву під примусом. Врешті-решт, вона не витримала, повторила все те, що вони їй розповідали. І сказала, що готова підписати будь-що, що б вони їй не продиктували. Вони продиктували їй заяву про співпрацю з КДБ. Вона написала. Сказали підписати. Підписала. “Та й що таке я сама, така маленька людина, — думала, — хіба я не можу бути інакшою?”

Наступні десять днів вона відпочивала. Її добре годували. Одного разу прийшла доброзичлива медична сестра і принесла їй передачу з пляшкою вина і доброю закускою. Ніби для підтримання її здоров’я. Поміряла тиск, послухала серце, легені і, привітно посміхаючись, запропонувала випити по келишку вина. Учителька погодилася. “А жити можна й інакше — так, як більшість. В житті ж можна грати різні ролі…” — думалося їй.

Наступні десять днів були фактично вишколом. У супроводі двох “приставлених подруг”, що нібито їхали разом з нею кудись у відрядження, учителька заїхала на день до своєї матері, пройшлася селом і зустріла декого зі своїх колишніх подруг. Усім казала: шкода, що відрядження не дозволяє затриматися в рідному селі на два-три дні.

Це був 1944 рік.

Поступово вона перетворилася на затятого ворога нашого національно-визвольного руху і до 1947 чи 1948 року накоїла багато лиха. Цей вишкіл убив у ній совість, і вона свою розвідувально-шпигунську ролю грала весело і хвацько. Її сполучили з учителькою з сусіднього села, що для боротьби з нашим рухом пройшла вишкіл у спеціяльній школі під Ленінградом. Удвох вони продали чекістам і спричинили смерть кільканадцяти повстанців. Легенда, яку вона розповіла слідчим повстанської служби безпеки про тортури і вимушеність служби на чекістів, може бути просто вигадкою. Хоч, ясна річ, може бути й правдою. А втім була одна цікава річ: казали, що вона зрідка напивалася в дим, замикалася в хаті і не виходила на люди по цілих два дні. Яка причина — ніхто не здогадувався. Тож коли зв’язки цих двох учительок з КДБ були встановлені достеменно, коли їхня вина в провалах кількох операцій і загибелі кільканадцяти повстанців була доведена, тоді за рішенням крайової СБ Микола Слюсарчук і знищив їх.

— А друга вчителька звідки була родом? — цікавлюся.

— Не знаю. Відомо, що вона прислана звідкись, а не місцева. — відповів Андрушко. Може, загалом московка. Чекісти, бувало, набирали москалів з Ростовської, Білгородської та інших прилеглих до України областей і з них готували фахівців для боротьби з нашим рухом. Справа в тому, що в цих областях люди вимовляють букву “г” по-українському, уміють вимовляти — паляниця, кукурудза. Оце “ця”, диграфи дз, дж для справжнього москаля становлять нездоланну трудність. У прилеглих областях москалі уміють вимовляти ці звуки, що значно полегшує вивчення української мови.

Як ви, Левку, думаєте, Слюсарчук правильно зробив, що вбив їх?

— Звичайно, правильно! Він же виконував присуд.

— Придивітеся до нього: може він і тепер непогана людина.

— Добре. Придивлюся. І згодом побачу. Тут ще багато людей, яких я не знаю. А ви вже всіх знаєте?

— Всіх не знаю. І не прагну знати всіх. Тут є чимало поліцаїв, власівців, карних злочинців. Навіщо вони мені здалися! Я з ними не мав, не маю і не хочу мати жодних стосунків у майбутньому. А ось про вас хотів би знати трохи більше із ваших уст, а не тільки з переказів інших людей. Розкажіть мені, будь ласка, як так трапилося, що ви є східняк і раптом стали на націоналістичні позиції?

— А хіба на східній Україні не українці живуть?

— Українці. Проте в час війни вони пішли в німецьку поліцію, а не в УПА.

— Давайте для початку розрізнимо дві речі. Перше — це антисовітська орієнтація, і друге — куди пішли, — почав я. Ці східняки були рішучо проти більшовицької влади, бо вона репресувала їх самих, їхніх родичів чи близьких. Вони прагнули до помсти і хотіли знищити терористичну владу. Війна дала їм нагоду помститися за всі страждання. До них прийшли німці, і вони пішли до німців. Якби прийшла УПА, вони пішли б в УПА. УПА не прийшла, і вони опинилися з німцями. Ви вже приглянулися до цих поліцаїв. Це люди невисокої освіти і не сильного інтелекту. Усі вони прості сільські дядьки. Це не ті люди, які самі виробляють ідеологію та політичні концепції. Вони українці етнічно, а не ідеологічно. І виробити програму боротьби за самостійність України вони не могли.

— Гаразд, вони пішли до німців, бо більше ні до кого було піти для помсти за кривду, але чого вони в концтаборі стали стукачами? Чого ми мусимо ховатися від них, цих українців, як від ворогів? — Не розумів Андрушко.

— Якби їх вела велика ідея, вони б не зламалися. Їх вело почуття помсти. Воно спрямоване в минуле, а не в майбутнє. Минуле закінчилося, разом пропала й надія на помсту. Суб’єктивно мусили або сказати собі, що вже достатньо поквиталися з більшовиками, або що подальша помста неможлива і тому довелося від думки про неї відмовитися.

— Пане Левку, вони ж не просто засудили свою службу в поліції. Вони погодилися працювати на ЧК. Саме підслухування і донесення владі суперечить народній моралі: порядна людина ніколи не підслухує і не доносить владі. Споконвіків українці вважали це за крайню підлість і людей таких мали за гидких слимаків, вартих того, щоб їх просто чавити на дорозі.

— Згідний. Так мало б бути. Це — вимога. Але позаяк вона не пояснює, то мусило знайти пояснення їхній поведінці. Воно просте: проти них слідство вели за статтею про зраду батьківщини. Стаття передбачає страту. Зі страху перед смертю вони й дали згоду на співпрацю з КДБ. Сподівалися таким чином пом’якшити собі кару. Проте ви ж бачите, що якась частина поліцаїв-українців веде себе досить порядно: вони намагаються нас не чути і не підходять близько, коли припускають, що між нами розмова, що є цікава для чекістів. Між іншим, ви вірите в Бога?

— Ні, я атеїст. Я це не рекламую і не стараюся когось відвертати від християнства, але коли мушу відповісти на пряме питання, то така моя чесна відповідь. А чого ви це питаєте?

— У зв’язку з поліцаями-сексотами. Якщо він без серйозної загрози життю погодився на співпрацю, то тут оцінка ясна — він негідник. А коли загроза життю була реальна, він душею справді проти співпраці, але під тиском реальної загрози смерти все-таки погодився на співпрацю, то тут виникає ускладнення якраз з огляду на Святе Письмо. Святе Письмо каже, що не є гріхом те, що зроблене під загрозою. Людина не зобов’язана виконувати обітницю, яку змушена була дати під примусом, тобто сама обітниця не є обітницею. І ясна річ, примус має бути реальною загрозою життю, а не так собі абиякенька погроза.

— З огляду на таку засаду Святого Письма можна виробити собі філософію, яка дозволятиме будь-яке крутійство і політичну проституцію.

— У моральних засадах, що їх сповідує народ, закладені ідеальні зразки поведінки, а не середньо статистичний рівень реальних взаємин. У Шевченковій Катерині батько й мати виганяють доньку з дому за те, що вона привела байстрюка. Не думаю, щоб більшість батьків в Україні середини XIX сторіччя так чинили. Шевченко змалював не те, що є звичним середньо статистичним, а те, що має бути добрим прикладом.

Дозвіл Святого Письма зневажати примусову обітницю не вважаю за заохочення до аморальної обітниці. Тобто з точки зору Біблії це припустимо, але не бажано. Бажано, як я думаю, і під примусом не взяти на себе аморального обов’язку. Різниця між сильними і слабкими натурами в тому й полягає, що перші воліють померти, але не стати на шлях злого, а другі під тиском обставин стають на шлях злого. Батьки Шевченкової Катерини виявилися сильними людьми — задля принципу (“не приведи байстрюка”) вони пішли на величезну жертву: залишилися без дитини, надії на допомогу в старості. Знову ж мусимо визнати, що сильних є зовсім мало, а слабкі становлять абсолютну більшість. Для кого пишуть моральні правила: для маленької часточки сильних чи для абсолютної більшости слабких? Ясно, що для більшости. Чого? Та того, що сильний і сам здолає спокусу зламатися, а слабкому вони допомагають і можуть, часом, утримати від злих вчинків.

— Ми дуже далеко відійшли від мого питання: як ви, східняк, стали націоналістом? — нагадав Андрушко.

— Те, що ми говорили про поліцаїв-східняків допоможе мені повніше відповісти на ваше запитання. Отже, я підлітком перейняв ненависть до більшовицької влади і того на прихід німців у село дивився з цікавістю без страху і без будь-якої ворожості. Перебування їх у селі і в нашій хаті справило на мене враження, що вони чемні і чесні люди, але чужі. Я любив своє: мамині рушники над образами, над дзеркалом, над вікнами, любив батькові розповіді про козаків — наших дідів-прадідів, любив пісні, сажалку, луг, сосновий бір. Ця любов була глибока, і вона споруджувала велику невидиму нездоланну стіну між мною і німцями. Я страшенно любив зброю і готовий був піти з ними на кілька днів, щоб дали мені гвинтівку з набоями, аби потім втекти з нею до лісу. Вони не запросили мене до себе. З часом я і без них знайшов совітську гвинтівку і цілий ящик набоїв, ховав її в бору і час від часу ходив туди і стріляв у сосни — хотів навчитися влучно стріляти. Отже, до німців я не пішов би через глибоке відчуття своєї окремішности. А випадкова чутка влітку 1944 року про боротьбу за незалежність у Західній Україні стала поштовхом для роздумів про сенс самостійности. Подальші роки виявили в мені сильніший розум, аніж він був у цих наших українських поліцаїв. Я виявився здатним для вироблення відмінної від оточення власної ідеології й політичної програми.

— Це зрозуміло щодо сільських дядьків-поліцаїв, проте в Києві та інших східноукраїнських містах є ж багато розумних людей, напевно, й не дурніших від вас. Чого вони не стали на шлях боротьби за самостійність?

— Мені здається, що справа не тільки в силі розуму. Людей з таким розумом, як у мене, багато. Багато людей розумніших від мене. Справа в самовідданості ідеї незалежности України.

— Від чого ж вона залежить?

— Дуже непроста річ, якщо давати більш-менш ґрунтовну відповідь. Ну, по-перше, дозвольте відповісти словами Цицерона: людиною керує не розум, а доля, тобто так мені судилося. Ця відповідь, треба розуміти, задовольнити не може. Тоді підійдемо до відповіді іншим шляхом. Ще в армії, коли мені було років з двадцять три, я взявся читати “Феноменологію духу” Гегеля. З неї я вичитав, що хто хоче багато досягти в різних галузях людської діяльности, той у жодній з них не досягне помітного успіху. Людина має шанси досягти великого успіху тільки за однієї умови — зосередження всіх своїх сил і здібностей впродовж усього життя на одному напрямку, на одному завданні. Прочитавши це, я сів і перебрав у своїй голові всі можливі напрямки діяльности, всі можливі цілі в житті, тобто постарався відповісти собі на запитання: для чого я на світ прийшов?

Відповідь на це залежала від відповіді на питання, як я люблю Україну: так собі, між іншим, між бажанням потанцювати, потримати жінку за литку, випити з друзями чарку горілки чи таки сильніше? Ця любов до України займає всю мою душу чи тільки один її куточок? Якщо куточок, то не на багато її вистачить. Я прислухався до своєї душі і побачив, що любов до України заполонює всю душу, що все інше в ній не таке важливе, як це. У такий спосіб виходить, що я прийшов на світ Божий, щоб служити об’єкту моєї любови, щоб зробити йому добро. У чому воно полягає? У свободі України. Отже, необхідно відкинути всі інші бажання, пожертвувати всім задля боротьби за волю України. Тут десь криється те, що відрізняє мене від багатьох розумних українців. Або моя любов до України сильніша, за їхню, або за однакового почуття я спроможний на більшу жертовність задля України, ніж вони, або сила духу в них слабкіша і тому за однакової зі мною любови до України і готовности до однакової жертовности вони неспроможні переступити грань між плином за течією і перебранням до власних рук стерна для спрямування плину свого життя власним курсом.

— В такому разі ви — виняткова людина.

— У таборі всі виняткові. У Союзі 260 млн громадян, а в таборах, либонь, не більше тисяч двадцяти.

— Із цих двадцяти тисяч значно більша половина — це люди, що не самі стали на шлях боротьби, не з власної ініціятиви, а з-за компанії, з чужої спонуки. І коли б не трапився на їхньому шляху ініціятор, вони ніколи б не потрапили до концтабору. Це означає, що до вашої категорії можна поставити тільки ініціяторів.

— Не зовсім так. Часом сторонній імпульс допомагає людині переступити Рубікон, але переступивши, вона формується в самостійну індивідуальність.

— Ви багато знаєте таких прикладів? — перепитав Андрушко.

— У свій час вийшла книжка про триста біографій народовольців. Історія народовольських груп, треба правду сказати, свідчить, що тільки один із семи після першого вироку продовжував боротьбу. Шість із семи переключалися у засланні на вирощування курочок і гусочок і більше не підіймали рука проти влади. Цей сьомий був зазвичай ініціятором створення групи, але все-таки не завжди. Пане Андрушко, я чув, що ви один по справі. Це свідчить, що ви також ініціятор. Хотів би й я більше знати про вас.

— Я народився 1929 року на Івано-Франківщині. Учився в Коломийській гімназії. 1943–1944 років належав до юнацької мережі ОУН. Мав зв’язок з УПА і розповсюджував літературу, листівки, вивішував прапори. Складав і сам листівки. У травні 1952 року вивісив прапор над Чернівецьким університетом. Займався диверсіями: нищив телефонну лінію, парові колгоспні молотарки, спалив на Коломийщині клуб і бібліотеку з більшовицькою літературою. Після знищення УПА продовжував діяти самостійно. Заарештували мене 1959 року. Під час трусу знайшли кілька брошур та особисті записи антибільшовицького націоналістичного змісту. Більше не змогли нічого довести і суд засудив мене до п’яти років суворого режиму. Оце і вся історія.

— Пане Влодку, у зоні є в’язні, що прийшли сюди по одному, і є в’язні, що прийшли групами. Ви помітили психологічну різницю між першими і другими? Як ви думаєте, у чому різниця між цими двома типами людей?

— Думаю, що є різниця і психологічна і світоглядна. Перше — це за характером незалежні люди. Їм не потрібний зовнішній поштовх. Вони психологічно (внутрішньо) самодостатні.

— Очевидячки ці риси притаманні й провідникам антисовітських груп?

— Так, так, авжеж. Далі йде другий чинник — світоглядний. Люди цієї категорії вважають, що сам один може довше протриматися і більше зробити, ніж діючи разом з іншими.

— Ви належите до цієї категорії — це ясно. Чому ви самі: просто немає потягу до роботи в гурті чи з міркувань конспірації?

— Мабуть, і те, й те. Прецінь, більше має вагу друге, а саме: одному можна довго діяти і не провалитися, а гуртом довго на волі не продержишся.

— Знаєте, я на все дивлюся з точки зору продуктивности праці. Як у техніці людство постійно прагне до підвищення продуктивности праці, так і в підпільній діяльности треба прагнути до цього. Підвищення продуктивности праці досягають багатьма способами: вдосконаленням техніки, розумним розподілом обов’язків, заохоченням до більшої активности та винахідливости у досягненні колективної мети тощо. Наша мета — донести ідею незалежности України до якнайбільшої кількості осіб української нації. Коли я створив організацію із семи осіб і дав кожному по примірнику програми, в якій написано, що потрібно робити, то тим самим я наче помножив свої вуста на сім — адже промовляють вже всі семеро, а не я один. Так я підвищив свою продуктивність праці.

— Тим самим ви збільшили у сім разів ризик провалу. Дистанцію від початку антидержавної діяльности до арешту ви скоротили в сім разів.

— Якщо нічого не робити, то ніколи не попадешся. Тому я дивлюся інакше: кожному із нас відведено певна кількість років активного життя, ну, наприклад, тридцять років (після перших підготовчих тридцяти). За ці 30 років треба виховати якнайбільше прихильників самостійности. За 1958–1961 роки я знайшов шість осіб. 1961 року нас заарештували. Сімох судили. 18 потрапило до списку для подальшої оперативної розробки. Ясна річ, я зовсім незадоволений наслідками своєї діяльности. І все-таки чи ваш шлях ефективніший?

— Я діяв сам. Поширював готову літературу й сам виготовляв листівки.

— Готова література — це що: товсті книжки? Скільком же людям ви могли дати?! Брошурки — їх давно ОУН перестала була друкувати. Листівки — як їх друкувати? У друкарні? Так усі друкарні під контролем і наглядом КДБ. Листівки від руки — так скільки їх напишеш?! Та й відбитки пальців, хімічний аналіз паперу й чорнила та почерк виводять чекістів на слід, і, як правило, досить швидко. Я не заперечую хосену цієї праці, проте сама листівка зовсім мало кого спонукає до боротьби. Живим словом можна її значно швидше штовхнути до практичної дії.

— Від членства в юначій мережі 1944 року і зв’язків з УПА 1945–1946 років до арешту 1959 року минуло близько півтора десятка років, а ви 1958 року приїхали в Галичину, а 1961 року вас уже заарештували й судили.

— За ці два з половиною роки до організації прилучено 25 осіб. Я мріяв про розширення діяльности. Бачив перспективу росту організації і відчував збільшення масштабів як потребу власної душі. Ми провалилися через грубу помилку одного з наших членів. Коли б він цю помилку не допустив, ми б могли проіснувати ще років з два і зрости до ста членів.

— А потім? — запитав Андрушко.

— А потім провал. Інакше й бути не могло. Адже мова йде про роботу з людьми, про намагання міняти їхню комуністичну свідомість на патріотичну. Можна таємно від влади хоч сто років точити вдома шаблю, але агітувати людей за самостійність у просякнутому антиукраїнськими окупаційними силами суспільстві довго не можна. Сама природа агітації публічна, що й виключає можливість її тривалого продовження.

— Я почуваю себе краще, коли знаю, що ймовірність арешту залежить від мене самого. Обдурив чекістів — моя заслуга, провалився — моя помилка. А в організації доля кожного залежить від поведінки багатьох, через це чекаєш арешту не після своєї акції, а постійно, бо не знаєш, хто, де й коли міг зробити помилку, а то й просто здрейфити і здати.

— З огляду на міркування самозбереження ви, ясна річ, маєте рацію, але долю нації так змінити не можна. Національно-визвольний рух кожної поневоленої нації мав різні форми, й роботу індивідуальних борців теж, але він завжди — коли тільки йому вдавалося перемагати — розвивався від малих груп до більших, до партій, до збройних загонів і цілих армій.

— І тоді один ішов до регулярної армії, щоб влитися в лаву, а інший ішов до розвідки, щоб самому виконувати завдання. Думаю, що ці особи приносили більше користи нації, аніж ті, що йшли до військової лави.

— Так — порівняно зі стрільцем військової лави. Ні — порівняно з організаторами та командирами армії. Отже, все залежить від позиції, з якої дивитися на справу.

— Як казали німці: кожному своє. Так гітлерівці писали над брамами до крематорців, щоб жертви заспокоювали свої душі цим філософським виразом, переступаючи поріг до смерти. А знаєте, пане Левку, я вигадав десятки способів розвішування і розклеювання листівок, прапорів.

— Коли, до арешту чи тепер у таборі?

— У таборі.

— Добре. Це означає, що ви готуєтеся до боротьби, а не до обивательського пристосовництва. А про методи розвішування жовто-блакитних прапорів та поширення листівок, то побалакаймо наступного разу. Бачу, що ви щирий українець.

— Радий був ближче познайомитися з вами.

Я пішов до місця своєї праці в слюсарню. Старшим у ній був Микола Слюсарчук, мій новий знайомий.