З часів неволі. Сосновка-7

Чекатимеш? 15 років — ой, як багато!

Минуло кілька днів. Відчиняються двері камери:

— Лук’яненко, виходьте!

— Куди? — питаю.

— По дорозі скажу.

Вийшли з камери. У коридорі неподалік стояв ще один наглядач.

— Руки за спину! — наказав наглядач на ходу.

Я за спиною зчепив руки.

— Приїхала ваша дружина. Поведу вас на побачення.

— Чого не сказали в камері? Я б їй передав непотрібні штани, сорочку.

— Дасте нам, а ми їй передамо.

Зійшли на перший поверх, наглядач відчинив двері однієї з кімнат, зайшов сам і пропустив мене. Біля невеличкого столу на стільці сиділа моя дружина. Трохи бліда. Її, мабуть, також щойно завели. Вона, побачивши мене, підвелася. Трохи розгублено глянула на наглядача, який, вочевидь, не збирався полишати нас на самоті. Ми не звикли демонструвати наші почуття чужим людям. Почувалися ніяково, та що вдієш: тут мент не людина, а гвинтик людожерської машини, яка людську мораль замінила безсоромністю, він тут стояв, геть не переймаючись тим, що небажаний.

— Милий…

— Надюньку… — обнялися, поцілувалися.

— Щоб ні краплі сліз не бачили вороги! — шепнув на вухо і заглибився в її світлі очі, намагаючись осягнути найбільшу їхню глибину. Вона зрозуміла. Сама наче вдивлялася в мою душу.

— Будеш мене чекати? 15 років — це ой-ой-ой як довго!

— Буду чекати. Якщо така моя доля, то що вдієш.

Ми знову обнялися.

— Надю… Як маєш віятися, то краще покинь. Переболить серце та й легше буде. Але не зроби ганьби. Знай: я не прощу! Якщо не доля жити разом, то розійдемося. Але розійдемося порядними й чесними людьми. Якщо між нами з’явиться третя людина, з’явиться нещирість, брехня, лукавство. Я не прийму цього.

— Милий, я дивлюся тобі просто й чесно у очі. Я не допущу лукавства між нами.

— Дякую тобі. Дякую тобі, моя кохана! Я не знаю, як доля розпорядиться далі, але залишитися порядними людьми, це залежить від нас.

— Я розповідала тобі минулого разу, що про тебе розпустили чутку, нібито в час трусу знайшли купу американських доларів, радіостанцію і велику кількість антирадянської літератури, що ти — американський шпигун. Я спростовувала цю брехню і тепер це вже трохи затихло. І люди, знаєш, геть перемінилися. Більшість колишніх друзів відійшли, зате багато з’явилося нових. Раніше деякі обходили нас боком та часом люто зиркали в наш бік. Тепер відчули в нас своїх людей і стали привітніші. Раді допомагати в будь-чому. Я — в колі доброзичливців, вони просили передавати тобі вітання й дяку за твій патріотизм.

— Що з нашого села Хрипівки чувати?

— Влада скликала загальні збори села. Приїхали з Чернігова два чекісти і ще якийсь один (він не представився) і накинувся на школу, на батьків, на всіх: як це сталося, як це вчителі навчали, куди дивилося начальство села, що в них у школі виховався і по селу ходив між усіма радянськими людьми затятий ворог Радянського Союзу?! Тепер його вже розстріляли і він не заважатиме людям будувати нове соціялістичне суспільство, але як же село до цього допустило?! А батьки Лук’яненка куди дивилися? Чи, може, вони самі такі? То, може, їх краще у Сибір відправити?

Ця історія в рідному селі мене вразила. Як розповіла дружина, у клубі сиділи мої батьки, брати й сестра. Брат Сашко підвівся і гучно попросив приїжджих розповісти селянам, що саме поганого я зробив. Один із чекістів почав пояснювати, мовляв, розказувати конкретно, це означало б поширювати моїми устами ту злісну антирадянщину, яку поширював Лук’яненко.

— Та й хіба ви не вірите радянському суду?

— Віримо, віримо! — пролунало кілька голосів з різних кінців зали. Я знаю тих кілька сільських безпутних п’яниць, які за пляшку горілки ладні кричати будь-що.

Потім встала сестра і каже:

— Ми знаємо, що наш брат нікому ніколи в селі не робив зла. Навпаки старався робити людям добро. Якщо він не заподіяв людям зла, то про яке зло для держави ви говорите?

Один з приїжджих:

— Ага… так ви захищаєте брата?! Захищаєте ворога народу, ворога нашої радянської держави!

Звідусюд загукали до неї:

— Сідай, сідай! Бо ще й тебе засудять. Буде й того, що одного розстріляли.

Чекісти ще довго говорили й залякували все село. Відтак все не вщухала чутка, що батьків вивезуть до Сибіру, сестру, мабуть, засудять, а хату віддадуть колгоспові, щоб порубав на дрова.

— Левку, — зітхнувши запитала мене дружина, — батько й мати питають, чи слід їм признаватися людям, що ти живий?

— Що ти їм порадила?

— Сказала, що спитаю тебе і їм перекажу.

— То ж скажи, хай усім розповідають правду.

Наглядач попередив, щоб більше говорили по ділу і, що вже час кінчати.

— Я просив привезти теплу білизну, шкарпетки, словник англійської мови, светра. Що там ще?

— Привезла. Все привезла. Привезла трохи сала, ковбаси на дорогу та ще там трохи гостинців. Рукавиці привезла, твою студентську валізку та зелений ранець. Пиши мені листи. Не забувай. А куди тебе повезуть?

— Офіційно не знаю. А неофіційно кілька разів проскочило, що у Мордовію.

— А де та Мордовія?

— Десь над Волгою чи за Волгою. Ніколи не мріяв їхати на Схід. Навіть підлітком, читаючи книжки про подорожі й мандри, не мріяв про мандри на Сході. А доведеться їхати.

— Та ж усі бандерівці, — зітхнула Надія, — десь мучаться там за Україну на Сході.

— Усе. Прощайтесь! — сказав наглядач.

— А де ж речі? — спитав я дружину й наглядача.

— Ми їх перевіримо й занесемо вам до камери.

Встали. Обнялися, поцілувалися. Я взяв дружину міцно за плечі, трішки відвів від себе і спокійно, навіть з легкою усмішкою, сказав:

— Нічого, кохана, не тужи, не журись і не бійся нічого. Ми в боротьбі. Справедливій і правій. Я не буду сидіти весь строк. Імперія розвалиться швидше. Тож вище голову підійми і всміхнись. Бувай здорова! Прощавай!

За два кроки обернувся і глянув їй в очі. Вона не плакала. В очах більше мужности, ніж суму.

— Молодчина! — гукнув їй наостанок. — Не тіш ворогів сльозами!

— Тихше! — гукнув до мене наглядач. — Ідіть вперед!