З часів неволі. Сосновка-7

Смертний вирок

Суд оголосив: Лук’яненку — розстріл. Мене повели на третій поверх слідчого ізолятора. Біля дверей моєї камери на долівці я помітив алюмінієву миску, чашку та велику дерев’яну ложку. “Це ж Біликовова! — блиснула думка. — Значить, його в камері немає. Випустили!”

Я повернувся до наглядачів:

— Що, цей сексот виконав своє брудне завдання? Лук’яненка засудили, і цей сексот більше тут не потрібен? Допоміг нагромадити на мене матеріяли! Допоміг засудити — безсовісна худоба! А видавав себе за політв’язня, патріота-націоналіста!

— Та звідки ви взяли, що він сексот? — вдав, буцім не знає, наглядач.

— Коли звинуваченого переводять з однієї камери в іншу, він переносить із собою миску, ложку, горнятко, а його ондечки стоять долі, отже, так званого Білика не перевели до іншої камери, а забрали зі слідчого ізолятора геть.

Тим часом інший наглядач відчинив двері і наказав:

— Забирайте всі свої речі і підемо до іншої камери.

Збираючи речі, я все ще бурчав:

— Слідчі — підлота! Як можна за допомогою свого агента провокувати антидержавні розмови, записувати їх і видавати за докази?!

— Але ж ви їх казали! — зауважив наглядач.

— У мене був настрій, а слова виходили від сексота. Та він мені тут за кілька місяців розповів про бандерівців стільки, скільки я досі за все життя не чув!

— Тихо! Ходімте! — скомандував інший наглядач-офіцер.

Виходячи з речами з камери, я все ще негучно ремствував:

— Відповідно до Закону слідство має досліджувати ту діяльність звинуваченого, за яку його заарештували, а не творити йому нові звинувачення у слідчій камері. У цьому справедливість слідства. Якщо дозволити слідчим за допомогою своєї камерної агентури провокувати заарештованого на нові незаконні дії, то в такому разі можна заарештувати на вулиці першу ліпшу людину і вже у слідчому ізоляторі підвести її до певних протиправних дій і потім за них судити. Це — свавілля, що призводить до несправедливости. Держава цього не повинна робити.

— Тихо! — буркнув наглядач. — Ось ваша камера. Заходьте!

Ступив крок всередину і обернувся, ще хотів щось сказати, аж наткнувся на темно-червоні двері, що швидко прилягли до луток. Тихо клацнув замок. Заслінка прозурки піднялася і за склом блимнуло пильне око наглядача.

Це око безупинно вдень і вночі дивилося на мене 72 дні до заміни смертної кари на 15 років ув’язнення.

Камера відрізнялася від попередньої тим, що була менша і явно розрахована на одну особу. Віконні ґрати складалися зі стальних штирів завтовшки в 45–50 міліметрів. Тумбочка, стілець і ліжко були прикуті до підлоги. Ліжко зварене зі стальних труб, причому кути заокруглені, щоб людина не могла пробити собі голову об його ріг.

Після заміни страти 15-річним ув’язненням перевели до звичайної камери. Над прозуркою опустилася заслінка, її підіймали вже не безперервно, а так, аби лишень мати впевненість, що в’язень у камері і що він не пиляє ґрати, не проколупує стіну, одне слово — не робить чогось підозрілого.