З часів неволі. Сосновка-7

Тіло і дух

З Павлом Струсом, з яким так весело співали у харківській тюрмі, перед тим, як потрапити до сьомого концтабору, ми майже не контактували. Та й майже не бачилися. Я входив у ближні взаємини з одним колом людей, Струс — з іншим. Призначили нас у різні загони й на різні роботи. Спочатку час від часу зустрічалися то в їдальні, то десь між бараками. Обмінювалися новинами, що надходили з України, а то й з місцевого життя. З часом зустрічі ставали все рідші й рідші, непомітно припинялися і ми втратили з поля зору один одного, либонь, років на три.

І ось зустрілися. І де? В лікарні. Я захворів на анацидний гастрит шлунка. Восени 1964 року табірний медичний пункт спрямував мене до лікарні Дубравного управління таборів, що в селі Барашеве того ж Зубово-Полянського району.

У лікарні, як і в кожній зоні, в’язні мали звичку у дні привезення нових людей виходити до брами, аби довідатися, з яких таборів і хто прибув. Хто лежав у палаті, чи погано себе почував, чи мав лікарські процедури, не поспішав, інші ж, бодай по одному-двоє з кожного корпусу, виходили. В’язнів з особливо суворого режиму тримали окремо за високим щільним дощатим парканом. Звідти вони не могли вирватися й на півгодини, і їм повідомляли новини через шпарки в паркані люди з інших корпусів.

Із сьомої зони мене везли до лікарні разом з іншими чотирма в’язнями.

Конвой з поїзда провів невеличку групу через браму і завів у зону. Неподалік від стежки стояло душ сім в’язнів і серед них Павло Струс. Конвой, супроводжуючи приїжджих до штабу для реєстрації та трусу, не дозволяв їм підходити ближче, щоб прибульці не могли їм щось передати. Побачивши мене, Павло, аби привернути до себе увагу, замахав рукою, гучно привітався і спитав, до якого корпусу направляють.

— Не розмовляти! — перебив нас старший конвою.

Я крикнув, що в терапевтичний корпус, і замовк. Переступив поріг штабу, де мене зареєстрували і вчинили трус. Санітар у білому халаті взяв медичні картки, мою і ще двох, і запропонував йти за ним до терапевтичного барака.

У бараці терапевтичного відділення були палати (кімнати) на п’ять-сім ліжок. Були й менші. Тих, хто помирав, тримали в менших по одному-двоє. Ліжка були одноповерхові, м’які пружинні. Після барачної секції на 70 осіб з двоповерховими ліжками з залізними пластинами замість пружин це здалося домашнім шиком.

Минуло кілька днів. Я освоївся з розпорядком дня та розкладом медичних процедур, познайомився з п’ятьма хворими в’язнями палати, добув з торби кілька наукових журналів і поклав їх на тумбочку, щоб у проміжках між балачками їх прочитати. По другий бік від тумбочки на ліжку лежав поліцай Вербенко. Це був уже старий чоловік. Шлунок його геть чисто не хотів перетравлювати їжу, мучився від болю, був худющий і готувався до смерти, проте зберігав внутрішній спокій і доброту і радий був поділитися своїм досвідом і в чомусь допомогти іншим. Коли мені приписали перед їжею пити соляну кислоту, порадив її не пити.

— Організм, — каже, — доки живий, доти намагається відновлювати свої функції. Допоможіть йому зменшенням їжі. Вам не потрібна тут сила, щоб орати або молотити. Тож зменшіть об’єм і їжте тільки легкопотравне. Коли ви заливатимете в шлунок соляну кислоту, це звільнятиме організм від намагання виробити свій сік, і він не виконуватиме ці функції зовсім. Ви знаєте, що підвищена кислотність шлункового соку веде до виразки, а понижена — до раку. Відсутність соку ніби загальмовує шлунок, соляна кислота в ньому прискорює виникнення раку. Оці люди, що тут лежать з раком шлунка, вони всі пили соляну кислоту.

— А ви зовсім її не пили?

— Пив. Проте зовсім рідко. І не перед їжею, а в час.

— У вас немає раку?

— Немає.

— А чого ж ви збираєтеся помирати?

— Я уже старий. У війну був поранений у живіт. Мене врятував добрий хірург, але нормальне травлення не повернулося і це мене мучить. Та перервемо цю тему. Вона тут ще надокучить вам. Ходімо пройдемося.

— Ходімте. Познайомите мене з географією лікарні.

Ми вийшли з барака і попрямували головною дорогою, обабіч якої то там, то сям розкидані різні лікарняні корпуси. Раптом із-за паркану: “Левку, почекай!”

Ми з Вербенком зупинилися, до нас прямував Павло Струс.

— Бачу, — каже Вербенко, — що ви зустріли свого друга. Добре. Я повернусь у корпус. Ми з вами ще матимемо час походити й побалакати.

Він попрощався зі Струсом і пішов геть.

— Павле, що це за корпус, з якого ти вийшов?

— Туберкульозний. Ти маєш туберкульоз?

— Мав. Вилікував. Тепер приїхав на перевірку.

— Це ж страшна хвороба, як ти її нажив?

— О, Левку, це ціла історія.

— Хочу почути її.

— Маєш час слухати?

— Маю.

— То ж слухай: Пригадуєш, як ми з тобою познайомилися у Харкові на Холодній горі? Які ми були життєрадісні і як сміливо дивилися вперед? Приїхали у Сосновку. Час від часу зустрічалися. Потім наші зустрічі якось самі по собі припинилися. Оглядаючись назад, я бачу, що припинилися вони більше з-за мене поволі гасло бажання з тобою зустрічатися.

— Чому? Поясни. Адже я завжди до тебе ставився з симпатією.

— Знаєш, після того, як я перезнайомився з багатьма людьми і вже втягнувся в постійну працю, ця Сосновка нагадувала мені то один, то другий концтабір з першого ув’язнення. І мені все частіше почало здаватися, що десь на небі велика сатанинська сила запрограмувала поступову перемогу комуністичної системи. Вона несправедлива й брутальна, але, напевно, так треба вищим силам, щоб вона опанувала весь світ. Потім, коли проіснує на цілій земній кулі якийсь час, вона впаде, але на цьому періоді історії ні моя боротьба, ні опір цілої зони, ні опір цілої України неспроможні зупинити її просування на все нові й нові країни. І що я можу зробити? Чекати, доки московський комунізм загарбає весь світ, покаже свою людожерську суть, викличе проти себе обурення сотень народів і вони розірвуть московські кайдани? О, це однаково, коли б я збирався бути на Землі не 70, а 500 років!

То ж невже уся наша боротьба — марнота, яка спроможна рух Московщини до світового панування загальмувати не більше, ніж спроможна муха загальмувати ходу коня? Якщо так, то навіщо ж мої страждання? Навіщо я виховував своїх струсенят у любові до України та готовності боротися й життя покласти за національну волю? Навіщо казав дружині: терпи, кохана! Наші муки й поневіряння потрібні Україні. Без них Україна не вийде з московського полону. І готуй з дітей, коли я за ґратами, свідомих спадкоємців мого життєвого шляху. І будь горда з того, що ми є продовжувачі боротьби за славу Володимирового тризуба.

Боже мій, наші батьки створили цю національно-визвольну ідеологію — красиву легенду, казку! Бо якщо вищі небесні сили воліють руками москалів поширити комуністичну систему в усьому світі, тоді ні наш Декалог, ні Шевченко, Франко, ні все те, що наповнює українську душу великим змістом, що спонукає Україну називати найдорожчим у світі словом “ненька” і повторювати його з найбільшою ніжністю й надією — усе це мана! Витвори гарячих та, на жаль, дитячих сердець дітей нещасної України.

Я не бачив у житті добра. Ріс у бідній селянській хаті. Батько й мати своєю пекельною працею трохи були розжилися, та прийшов 1939 рік. Почалися репресії. Комуністи принесли класову боротьбу. Сказали, що вони за бідних і винищать усіх багатих. Батьки хотіли стати заможними, а тут виявилося, що це підстава для виселення до Сибіру. Життя не зупинилося. Почалася боротьба. Боротьба за виживання. Ні доброї тобі їжі, ні одягу та взуття, ні впевнености у завтрашньому дні, ні жодного душевного спокою. Гріла душу велика ідея української національної свободи. Все життя вона гріла: і коли був підлітком, і коли юнаком, і коли став дорослим і потрапив до концтабору, і коли вийшов з концтабору і вдруге потрапив чекістам у руки. І ось тут у Сосновці глянув на себе у дзеркало і заспівав:

І все це марно, бо нічого я не вдію. Не зупиню Московщину. Ну що можна зробити? Он у них для таких, як я, концтабори й в’язниці, солдати, наглядачі, офіцери, величезна армія, наука, техніка, всесвітня мережа розвідки, передовий загін для підкорення все нових і нових держав у вигляді комуністичних партій, які Москва фінансує завдяки дармовій праці таких, як я, рабів.

Левку, коли я тебе зустрічав останні рази, ти, як і в Харкові, світився оптимізмом і надією на перемогу української справи. Ти закликав підносити ідейний рівень для успішної ідейної, або як ти ще підкреслював, теоретичної боротьби супроти москалів та їхніх єврейських, українських та інших помічників. А мою душу покидали надії. Ти впевнено ступав по землі, а я впевненість утратив. Мені здавалося, що ти впевнений і оптимістичний через те, що недостатньо заглибився в суть історичного процесу, сприймаєш його поверхово і тому не бачиш всього трагізму України, трагізму нас, борців за її волю. Я став тебе уникати. Знаєш, коли душу опановують якісь почуття, людина шукає спілкування з тим, хто перебуває у суголосному настрої. Твоя душа була в контрасті з моєю. Ця дисгармонія відштовхувала. Замість твого оптимізму мені хотілося сісти на цвинтарі перед могилою, спрямувати очі вниз і думати, й думати про марноту наших зусиль, страждань та неминучість чорної могили з повним забуттям усіх нас із всіма нашими болями й радощами, великими планами і надіями. В такому настрої наступала душевна рівновага. Я її хотів. Чиясь інша радість мене дратувала, чийсь інший оптимізм був непотрібний і недоречний. В суцільній темній журбі я не хотів ясного просвітку.

Поступово слабшав апетит. З’явився кашель. Стало тиснути у грудях. Кашель став сухим. Я схуд. Один напад сухого кашлю спостеріг санітар Дмитро Верхоляк і майже силою потягнув мене до лікаря. Лікар також в’язень-українець, послухав і сумно похитав головою. Наступного тижня мене направили у туберкульозний корпус Барашевської лікарні. Аналізи підтвердили туберкульоз легенів. Призначили лікування і кращу їжу. Та не хотілося ані їсти, ані лікуватися. Чорна безнадія облягала мозок і серце. Все худнув і худнув. До мене приходив лікар, давав поради. Я чув його слова, мов крізь сон, і зовсім не брав їх до уваги.

Місяців за два лікар палату обходив разом з начальником лікарні. Вони поставили йому кілька запитань. Я тихим і байдужим голосом відповів щось механічно, і вони відійшли. Того ж дня мене перевели до маленької палати на одного, куди переводять умирати безнадійно хворих.

Десь за тиждень приїхав з медичного управління МВС Мордовської Автономної Республіки високий чин, єврей на прізвище Штаєрсон, для інспекції лікарні в селі Барашеве. Його супроводжував начальник лікарні, кілька лікарів і черговий санітар. (Цей санітар і назвав йому прізвище цього горбоносого інспектора.) Він поставив кілька запитань не про хворобу, а про те, хто за національністю, за що засуджений і скільки ще сидіти. Я відповідав йому слабким, майже відсутнім голосом. Вони вийшли з палати і зупинилися навпроти дверей. Санітар гадав, що Штаєрсон збирається повернутися ще до хворого і двері не зачиняв. Вони спілкувалися, і я чув, як Штаєрсон перепитав моє прізвище, раптом поцікавився:

— Як він ставиться до лікування?

— Байдуже.

— Скільки він ще буде жити?

— Ще може довго тягнути, — відповіли йому.

— Прискорюйте. Хай націоналіст здихає! Не здох у час першого ув’язнення, то хай здохне тепер, націоналістична вражина! Ще вовтузитеся з ним тут. Припинити лікування, щоб швидше здох!

І вони пішли від дверей.

— Ага, проклятий, то ти кажеш, щоб я здох… — скрикнув Струс. — Чого тобі, єврейський слуго московської імперії, я так заважаю?! Вражий сину! Не здохну! Не дам тобі втішатися перемогою! Не дочекаєшся! Я буду жити і мстити за свої муки! За смерть тих українців, кого ви тут закопали в землю! І в той момент, коли я почув оте “хай здихає”, вилаявся і в злості мовив: “Ні, не здохну!” Зі мною сталося якесь диво. Я відчув духовну силу, яка до мене полинула наче з неба. І раптом я відчув з абсолютною впевненістю, що не помру. Думка про смерть відлетіла геть. Усім єством я відчув, що житиму. Причім це не було оптимістичне самонавіювання, це було щось інше. Коли я вилаявся і сказав собі, що житиму, ніби відчинив ляду в небо — до джерела життя і зачинив дорогу до смерті. Ти, Левку, не уявляєш: я наче широко відчинив вікно у яскраве світло сонячного дня із зеленою травою, деревами, цілим живим світом, і я — частина того життя! Жива частина живої природи! За довгий час я вперше захотів їсти і став чекати на обід. З появою апетиту почав набирати вагу і відчувати збільшення сили у всьому тілі. Лікаря довго не було, либонь, кудись їздив. І коли через два тижні навідався і глянув на мене, то відразу здогадався, що мені пішло на поправку. Постукав по грудях, послухав зі спини і з боків і каже: “Вітаю вас, пане Струс, з перемогою! Ви перемогли важку недугу і будете жити. Далеко не кожен спроможний виявити таку велику силу волі і твердість віри у перемогу, яку виявили ви. Це вас урятувало!”

Днів за десять я вже зовсім добре себе почував, лікар виписав з лікарні і повернувся в Сосновку. Приписав приїхати до лікарні через півроку на стаціонарну перевірку. І оце тепер і перебуваю в цьому корпусі на перевірці. Всі аналізи добрі, тож післязавтра мене етапують назад у зону.

— Що ти почуваєш у легенях?

— Нічого. Коли ходжу чи роблю щось у звичному фізичному ритмі, то не відчуваю нічого, а коли трапиться більше фізичне навантаження, то здається, що вони наче стали менші і не вбирають такий об’єм повітря, як бувало раніше. Ось так. А чого тебе, Левку, привезли сюди?

— Маю клопіт зі шлунком. Перевірятимуть. Та, може, дадуть відпочити зо три тижні. Скажи, ця лікарня велика?

— Велика. Дванадцять корпусів та кілька допоміжних будівель.

— А бібліотека тут є?

— Є. Невеличка. Подивишся, може, щось цікаве знайдеш і для себе. Переважно в’язні привозять сюди книжки зі своїх зон і тут обмінюються.

— А хто тут у лікарні є зі знайомих українців?

— Із нашої зони у дванадцятому божевільному корпусі Микола Білокобила. Ти знаєш його?

— Знаю. У якому він стані?

— Поводиться зовні нормально, але на розмову не йде, його світлі очі якісь каламутні — не сприймають того, що хочеш йому сказати. Можеш піти до нього. Він може тебе пізнати, але якусь ледь-ледь складну думку з нього не витягнеш. Краще побалакай з Водинюком. Він на особливому. Їх держать відгородженими від нашого суворого режиму високим зеленим парканом. Погукай його, коли на подвір’ї не буде мента.

— Я чув про нього та Сохацького, мені Юрків розповідав. Вони з Північного проводу ОУН.

— Так. Хлопці створили підпільні осередки на шахтах, заводах, будівництвах у багатьох зонах. Встановили зв’язки зі старими бандерівцями в Україні. А прецінь у справі не все ясно. Може, тобі Водянюк прояснить.

— Мені Юрків розповідав таке, — сказав я. — Коли створили провід, центром його був Сохацький. До проводу входили керівники підпільних організацій з інших зон. Люди були завзяті і досить енергійні націоналісти. Вони вдихнули такий потужний імпульс, що центр міг нічого не робити, бо керівники організацій в інших зонах самі підшукували людей і творили нові й нові осередки. Витворилася система, що мов живий організм, сама себе множила. Керівництво, зокрема Сохацький, зрозуміло, що провал неминучий і тоді, що більше ланок буде викрито, то більша ймовірність розстрілу, його особисто — скарають в першу чергу. З подальшого розвитку відомо таке: Північний провід (Сохацький, Водинюк та ще троє) ухвалив й розіслав керівникам організацій директиву заморозити діяльність до особливого наказу. Невдовзі членів проводу попереводили в інші зони. З часом декого заарештовували й судили. Абсолютна більшість людей не постраждала. Отже, залишається загадка, в якій можна припускати різні здогади, наприклад, перший: Сохацький перелякався масштабів руху, як наслідок — майбутня страта, делікатно домовився з чекістами на певних умовах організацію без жертв звести нанівець. Другий. Позаяк чекісти не викрили, а до них прийшли з інформацією, то це означає, що вони погано працюють. У них під носом створили велику мережу, а вони не знали, отже, заслуговують на звільнення з посад із суворими доганами. Аби утриматися на посадах, погодилися піти на компроміс: організація припиняє діяльність, але чекісти не вчиняють масових арештів. Нарешті третій: до їхнього управління таборів приїздив спеціяльний підпоручник Берії, який упродовж кількох днів вивчав і керівництво таборів і політв’язнів. Бозна, які були наслідки його роботи. Може, якраз це вплинуло.

— Я чув приблизно такий варіянт розповіді. З Водинюком про це не говорив. Побалакай ти, Левку, з ним.

— Я побалакаю, бо дійсність, може, зовсім не така, як склалася в моїй уяві на підставі розповіді Юрківа.

На жаль, менти не дали мені можливости докладно розпитати у Водинюка про Північний провід ОУН. А далека майбутня моя зустріч з ним, що відбулася через 13 років і в зовсім інших умовах, також не внесла більшої ясности.

* * *

Отже, 1977 рік. Минулого року я закінчив 15-річне ув’язнення, звільнився й поселився в Чернігові. В листопаді 1976 року десять патріотів на чолі з Миколою Руденком утворили Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Група писала документи про порушення прав українців у СРСР та українських національних прав і розсилала їх незалежно від державних кордонів державам-учасницям Гельсінської наради. ЗМІ підхоплювали наші документи й поширювали через радіо “Свобода”, “Голос Америки” та Бі-Бі-Сі совітським громадянам. Діяльність Гельсінської групи стала в центрі світової політики. Про гельсінські групи широко заговорили в Україні і в цілому Совітському Союзі. Інтерес до нас постійно зростав. На мене посилювався тиск з боку міліції по лінії офіційного адміністративного нагляду, а з боку КДБ — безупинне слідкування, підслухування, контроль за листуванням. Аби обійти чернігівську пошту, я заготовляв листи і передавав їх через інших людей до Києва для передачі або відправки адресатам.

Приїхав з Бердичева Водинюк. Я настільки був зайнятий діяльністю групи й поточною політично-просвітянською роботою, що не розпитував Водинюка про Північний провід ОУН. Мені важливіше було відчути його настрій, і десь в глибині душі я леліяв надію на приєднання його до Гельсінської групи. Він розумів значення групи як однієї з чергових груп у низці попередніх і, можливо, наступних. На мої обґрунтування особливостей групи та справді історичного її значення в післявоєнній історії боротьби за незалежність він відповів у тому дусі, що, либонь, учасники кожної підпільної групи свою називають історичною. Одначе нашу діяльність вважав дуже корисною. І власне проблему своєї співпраці з групою чи навіть членства в ній залишав відкритою на майбутнє. Перенесення співпраці на майбутнє мене аж ніяк не задовольняло, але мусив тамувати незадоволення, бо ж нічого не міг вдіяти. Прощалися ми в нормальному настрої. Я дав йому шість ділових листів доволі спокійного змісту і сказав, щоб він один з них передав пані Оксані Мешко. Коли її не буде, просив кинути до хати через кватирку. Решту листів мав кинути не в одну поштову скриньку, а в кілька, в жодному разі не кидати їх у районі 32-ої філії зв’язку, бо там живуть письменники і всю їхню кореспонденцію контролює КДБ.

Коли мене заарештували, усі листи цієї партії виявилися у руках КДБ. На конвертах стояли штемпелі 32-ої філії зв’язку. Чому?