З часів неволі. Сосновка-7

На Холодній горі Харкова

Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.

Варта стала побіч, і старшина наказав:

— Виходь! Швидко! Бігом!

Всі вилазили з “воронка” зі своїми речами і мерщій — у відчинені двері тюрми. Старшина, тримаючи в руках список в’язнів, рахував: “Один, два, три…” У коридорі всіх шикували в шеренгу. Сержант тримав у руках великий стос папок з виконавчими провадженнями. Старшина брав по одній і з наклеєного зверху супровідного етапного формуляра зачитував прізвища й ініціяли. В’язень називав статті Кримінального кодексу, за якими його судили, і термін ув’язнення. Якщо це відповідало написаному у формулярі, він переходив до другої шеренги в’язнів, яких уже було прийнято до тюрми.

Дійшла черга до мене. Старшина зачитав формуляра і звернувся до мене:

— Стаття 56, це — зрада. Як же ви зрадили? У війні перейшов до німців… так наче ж тоді ще був молодий для цього?

— Мене судили за те, що я хотів відокремити Україну від Совітського Союзу і створити незалежну українську державу. Конституція Союзу дає Україні право самій вирішувати, чи бути в Союзі чи вийти з Союзу. Я думаю, що український народ не дурніший за інші народи і зміг би сам собою порядкувати. Ми можемо обійтися й без Москви.

Старшина, зрозумівши, що моя відповідь перетворюється на лекцію, обірвав:

— Досить! Ясно! Переходьте до тої шеренги!

Із гурту хтось промовив:

— Фашист!

— Та який фашист — націоналіст! — зауважив інший.

— А чого аж 15 років? — обізвався один до мене.

— Годі балачок! — рявкнув старшина.

Перевірка закінчилася. Підійшов офіцер зі старшим сержантом і звернувся до старшини:

— Прийняли? Все гаразд?

— Так, все гаразд! — відрапортував той.

— Тоді бери їх і веди до лазні. Там люди є, — звернувся офіцер до старшого сержанта. — То частину заведи, а решта хай почекає в сусідньому боксі. А ти, старшино, іди приймай новий етап.

Старший сержант скомандував іти за ним. Привів до великого приміщення перед лазнею, замкнув усіх і сам кудись пішов. У приміщенні двоє вікон, але через брудні матові шибки й густі ґрати світла потрапляло до неї мало. Асфальтна підлога — мокра, брудна й слизька. Я не став класти рюкзак, а важку валізку поставив долі, знайшовши сухішу місцину. У приміщенні — душ двадцять.

— Чи довго нам тут чекати? — питає один.

— Мабуть, довго. Попередній етап щойно завели.

— У лазні, кажуть, холодно, вода ледь тепла.

— Ти звідки знаєш?

— Казали ті, що їх перед нами проводили он у ті двері.

— Хтось казав, що митися можна.

— А як ти думаєш, — кивнув у бік моєї чорної валізки один із в’язнів, — що там є?

— Думаю, там добра хаванина.

Хаваниною вони називали харчі.

— Може, ми поділимося? — питає його.

Загальний гамір ущух. Всі звернули погляди на мою валізку й на мене.

— Давайте роздягнемо фашиста! — хтось із гурту.

— Та який він фашист?! Націоналіст!

— Це ще гірше! — гукнув інший. — Давай самі розкриємо. А ну, мужик, розкривай валізку! Я вже давно не їв доброго сала. Поласуємо. Братва, у нього 15 років. Це крупний калібр. Ваговик.

— Ми шануємо крупний калібр! — додав інший.

“Якщо показати їм свою слабкість, — подумав я, — то передадуть з тюрми в тюрму і сядуть на шию на весь строк. Тому не піддамся, хай би навіть убили! — і стиснувся весь у пружину. Тим часом зауважив: — Добре, що не всі проти мене. Вони не заодно. Це вже краще”.

— Та він тільки з дому. Ще не висрав вареники. Новачкам заведено ділитися зі старими зеками.

— Мужичок, — звернувся вже прямо до мене той, що почав цю розмову, — поділись хаваниною.

Я, люто просвердлюючи його своїм поглядом, процідив:

— Ця пожива не по твоїх зубах!

Досі стояв десь півметра від стіни. Тепер відступив спиною до самої стіни, щоб захистити себе від нападу ззаду і напружився до контратаки.

У гурті звучали розрізнені фрази. Для негайного нападу їм не вистачало узгодженої волі, а сам ініціятор не відважувався кинутися в бійку. Тим часом зайшов старшина й оголосив:

— Хто не хоче йти до лазні, може не йти. Ступіть сюди.

На цю пропозицію пристало кілька осіб. Я перед виїздом зі Львова мився і також ступив до цього гурту. Коли я виходив, услід залунало:

— Яка хаванина відпливла, напевно, два пуди сала!

— Ні, там кілограмів з десять ковбаси! — кинув інший.

Старшина, почувши ці слова, поглянув на валізку і запитально глянув у очі.

— Тут, — тихо відповів я, — майже самі книжки.

— Ви політичний? — запитує.

— Так.

— Вас посадять у камеру до політичних. Тут якраз є такі. Це в іншому корпусі. А поки що доведеться ось тут зачекати!

І він замкнув мене в одиночному боксі.

“Цікаво, що то за зона буде, в яку мене привезуть? — думалося мені. — Велика вона чи мала? Скільки людей там? Що за люди? Ще на Львівщині казали, що в концтаборах сидить двадцять тисяч українських повстанців. Чи правда? І де вони сидять? Напевно ж, у різних місцях? Може, вони зустрічатимуть мене? Як я маю прийти до них? Напевно, треба буде виголосити промову? Яка має бути ця промова: довга, коротка? У кожному разі оптимістична. Люди довго вже з України, тож слід передати від неї вітання. Наскільки я знаю історію нашої козацької минувшини, коли козак прибував до козацького гурту, він звертався до них так: “Чолом вам, шановне товариство! Чолом вам, панове козаки! Чолом вам, славне лицарство козацьке! Шановні старшини і пани-браття козаки!” Мені подобаються такі звертання. Отже, почну:

“Чолом вам, борці за волю України! Ви далеко від рідного краю, та слава про вас усюди лунає.”

Агов! Як довго я тут сиджу! Може, вони забули про мене? Що робити?

І я став стукати кулаком у двері. Звук якийсь глухий. Навряд чи його далеко чути. І я почав гепати носаком черевика. Хвилин за двадцять почули. Підійшов якийсь наглядач.

— Ви чого стукаєте?

— Що забули про мене, чи що? Закрили тут і не виводите?

— Не забули. Вас тут багато. Не встигаєш розфасовувати по мастях. Ви хто?

— Політичний. Лук’яненко. Ведіть уже звідси!

— Зараз скажу старшому. Потерпіть трохи.

— Та скільки ж терпіти?!

— Вже йду.

Він пішов. Ще довго було чути човгання підошов різних людей. Мабуть, проходили і в’язні, і наглядачі. Нарешті якийсь сержант відчинив бокс, спитав прізвище і вивів мене на подвір’я. Проминули два корпуси, зайшли у третій, піднялися на четвертий поверх.

Назустріч нам ішов коридорний старшина — наглядач.

— Це Лук’яненко? — запитує він сержанта.

— Так.

— Його трусили?

— Ні.

Старшина вказав мені на лавку біля стіни:

— Показуйте речі й роздягайтесь! Гостре щось, колюче, різальне є? Гроші, коштовності?

— Нічого забороненого немає.

Старшина витягнув одяг з торби, швидко переклав з місця на місце, розкрив валізку, торкнув одну, другу річ, провів рукою по моїй спині і наказав складатися. Я так-сяк позапихав усе збіжжя назад.

— Валізку і торбу поставте отам, біля отієї камери, — показав на двері. Ходімте, візьмете матрац, подушку, ковдру та миску, горнятко й ложку, — скомандував він.

У господарчій камері пострижений в’язень з блідим, як папір, лицем у чорному препоганому одязі видав мені згадані речі і наказав розписатися за них. Я розписався, взяв усе в оберемок, і ми пішли назад до камери.

Відчинивши двері, старшина жартівливо звернувся до її пожильця:

— Ну що, політик, приймеш поповнення?

— Прийму! Прийму! — загукав пожилець. — Заходьте! Хоча гріх запрошувати до тюремної камери, проте ви ж однаково уже в тюрмі!

Старшина поволі замикав двері.

— Моє ім’я Струс Павло.

— Я — Левко Лук’яненко.

Потиснули спочатку руки. Потім обнялися.

— Ну й меблі ж тут! — показав я на ліжко й куб для сидіння.

Що то є індустріяльне місто Харків: замість дерев’яних нар на чотирьох товстих стальних пластинах, які вмуровувалися в асфальтну підлогу камери, був приварений електрозваркою в довжину людини суцільний широкий лист сталі завтовшки 10–11 мм. Навіщо така товщина?

З одного кінця листа — вигнутий на міцному пресі підголівник, так щоб на нього можна було покласти тонку ватяну подушку. Лист слизький, і подушка постійно сповзає. Щоб голова не опинилася на голому залізі, доводилося зсуватися з цього підвищення нижче. Тоді листа не вистачало під ногами, і вони звисали. Випростатися як слід теж неможливо, зі звислими ногами не заснеш. Виходило, що конструкція немовби навмисно так зроблена, щоб людину скорочувати — як прокрустове ложе. Квадратний ящик для сидіння був зварений з того ж товстющого заліза і вмурований в асфальт.

— Ви давно в камері? — звернувся до Струса.

— Ні. П’ять днів. Я з Тернопільської области, — почав він, — із села Дичків. Це зовсім недалеко від Тернополя. Нас судили двох. Мені дали 10 років, а моєму колезі 4 роки. Судити було майже ні за що, але позаяк я вже один раз сидів, то мені й дали 10 років.

А ви не з тієї Львівської групи адвокатів, про яку ще в січні просочилися чутки на Тернопільщину?

— Напевно з тієї.

Ми роззнайомилися, і Павло Струс повідав мені свою історію. Заарештували його в грудні 1960 року. Слідчим потрапив до рук старий записник з попереднього ув’язнення. У ньому було чимало зашифрованих прізвищ. Записник був схований давно, і Павло його не витягував. Не було потреби. Навіть коли приїхали з підпільної організації “Об’єднання” Ярослава Гасюка, у записникові не виникло потреби, він залишався на старому місці. Коли чекісти запідозрили, що він пов’язаний з “Об’єднанням”, то заарештували його, випадково й натрапили на записник. Знайти ниточку, що пов’язувала б його з “Об’єднанням”, їм не вдавалося, а в руках — підозрілий записник, ось вони й взялися за нього, як за доказ. Струс зізнався, що справді щось шифрував, але було то вельми давно, то ж він все забув. До того ж, це не була шифрована система, а просто — кільканадцять власних умовних позначок. Вони не вірили і все допитувались. Він їм повторював одне й те ж: “Не знаю, як розшифрувати, забув”.

— Якось до житлової камери, — розповідає Струс, — прийшов слідчий з двома ментами (мент — це на в’язенському жаргоні — наглядач) і — до мене: “Так ти скажеш, що зашифрував чи не скажеш?” — і кулаком нижче ложечки. Я, намагаючись захиститися, підніс праву руку до сонячного сплетіння і при цьому відштовхнув його руку вбік. “Ага… то ти ще й боронишся!” — заволав слідчий. І до наглядачів: “Взяти його за руки!”

Менти підскочили і заломили мої руки назад. Слідчий ударив раз, вдарив два. Я сіпаюсь то праворуч, то ліворуч, і удари попадали не в одне місце.

“То ти ще й викручуєшся!” — заволав слідчий. Тоді взяв дверного ключа дужкою в долоню, а бородок пропустив між пальці так, щоб вистиркався десь на півсантиметра-сантиметр уперед і почав молотити мене в груди раз за разом. Коли бородок попадав між ребра, ще так сяк можна терпіти, коли влучав прямо в ребро, то аж іскри в очах світилися. Спочатку я зціпив зуби й мовчав, а потім почав лаяти його московським матом. На мить здалося, що це йому навіть сподобалося — бо ж я заговорив його мовою. Питає: “Не розшифруєш?”

“Ні, — кажу, — забув!”

“Ну, то ти згадаєш!” — і знову почав бити ще з більшою люттю. Тоді я як загорланив на все горло просто в двері, на коридор, на всю тюрму. Він зупинився. І каже до ментів: “Заспокойте його!” А сам, захеканий, пішов геть. Мент закрив мені рота долонею. Я перестав кричати. Заломили мені руки назад, потягнули вгору і — до себе. В очах потемніло і я ледь не знепритомнів. Вони були добрі фахівці в цьому і, побачивши, що я зараз упаду непритомний, послабили руки, почекали хвилину й відвели до камери. Побули трохи й вийшли.

За ніч на шкірі виступила кров, всі груди і верхня частина живота покрилися синіми й бурими ґулями, все тіло опухло і не можна було поворухнутися. Я кілька днів лежав мов колода. Вони не чіпали мене. Я поволеньки відходив. Десь за тиждень приїхав з Києва прокурор з нагляду за слідством в органах КДБ. Москаль. Прізвище його, здається Дєдков. Представляючи цю високу особу, начальник слідчої тюрми каже:

— Дєдков здійснює нагляд за законністю проведення слідства в органах КДБ та порядок утримання звинувачуваних у слідчих тюрмах. Комуністична партія на XIX з’їзді засудила порушення соціялістичної законности, і ми прагнемо, щоб тепер було все по закону. Отже, можете розповідати товаришу прокурору все, що вважаєте за потрібне.

— За якою статтею вас звинувачують? — Дєдков звертається до мене.

— За статтею 62, — кажу.

— Це до вас приїжджали з так званого “Об’єднання”. Хто приїжджав, як його прізвище? — питає.

— Я таких не знаю, — відмахуюсь.

— І чого ви нас так не любите? — подивився з прищуром.

— А за що вас любити? — знизую плечима.

— То як тут до вас ставляться? — уїдливо поцікавився Дєдков. — Не порушують ваші права?

Я зняв сорочку і показав йому груди, що всі в ґулях і синяках.

“О, ти дивись!” — вигукнув Дєдков. Розмахується і з усієї сили б’є мене кулаком в ложечку. “А це тобі від мене, націоналістична сволота!” — вигукнув, повернувся і пішов. Начальник слідчої тюрми з переможним видом ступив услід за ним. У мене в голові запаморочилося, я поточився, проте устояв на ногах. А коли вийшли і мент зачинив двері моєї камери, я ліг і довго лежав. І від болю, бо він розтовк ще не загоєні рани, і від глибокої образи. Душа палала з ненависти до цих чужинецьких зайд, що приперлися на нашу українську землю і тут над нами знущаються: що робити, що придумати, щоб очистити українську землю від цих жорстоких безбожних москалів? Як помститися їм за трьохсотлітню кривду і за це катування?”

Струс замовк. Не від браку слів, а від браку задовільної відповіді на це кляте запитання.

— Так, пане Павле, — заговорив я, — завдання надзвичайно складне. Проте воно нам під силу. Тут ідеться про цілий новий напрямок боротьби українців проти москалів. На нашому боці правда. Якщо в це повірить більшість наших людей, то завдання може легко виконати. Наше діло — зробити так, щоб більшости навіяти цю віру і перетворити її на переконання. Це наче педагогічна настанова, як у вчителя: навчити чогось учнів свого класу. Тільки ж наш клас вельми великий, а засоби дуже малі. Над цим треба думати. Знаєте, я вірю, що будь-яке грандіозне завдання логічно можна розкласти на велику кількість менших. Кожне з цих завдань легко піддається розв’язанню, а разом з тим воно становить маленький крок вперед — до розв’язання загального великого завдання. Отже, треба небагато чинників: віра в свою правоту, оптимізм, аналітична робота мозку провідної групи людей для розкладування великої проблеми на маленькі, праця з організації простих людей на практичне виконання тих маленьких завдань. Необхідно, щоб ми, мов шашелі, поступово, але невпинно точили дерево російської імперії зсередини, і воно врешті-решт впаде.

Надійшов час вечері. Старшина відчинив годівничку, Павло подав миску баландьору, а старшина до мене каже:

— Вам, як сьогодні прибулому, страва не належить, бо перед етапом вам мали видати сухий пайок. Видали?

— Видали.

— Але якщо в баландьора є куліш, то він вам дасть, — повернувся до баландьора: — Є зайва порція?

— Та знайдеться. Давайте миску, — звернувся до мене баландьор.

Інший баландьор стояв поруч з великим алюмінійовим чайником. Він налив якоїсь бурди, що в тюрмах зветься чаєм.

— Дякую!

— Нізащо! — відповів старшина, зачиняючи годівничку.

— Пане Павле, хочу пригостити вас добрим салом, — з почуттям довіри звернувся я до Струса, — дружина передала перед самим від’їздом зі Львова.

І я витягнув з валізки чималий шмат загорнутого в пергамент свіжого сала.

— Ви не маєте чим різати?

— Ні, не маю.

— Тоді спробуємо моїм способом. Я попросив був дружину і вона мені передала велику білу мильницю з твердої, наче кістка, пластмаси. Я заточив краї і дрібно зазубрив. Сало ріже, як мило, шкуру — також бере, а де попадеться жилаве м’ясо чи жила, то не хоче брати. Отож відріжемо, бо сало добре, без жил.

— У мене є часник. А солі немає? — питає Струс.

— Сіль на самому салі є.

— То й добре.

Ми добре повечеряли і поновили розмову.

Пан Струс був життєрадісний, веселий, багато розповідав про своїх друзів з першого ув’язнення. Він запропонував поспівати й затягнув:

Я підхопив:

Незчулися, як надійшла десята година, і наглядач велів лягати спати.

Наступного дня Павло розповідав про дружину і двох дітей, яких з любов’ю називав струсенятами. Цитував вірші, навчив менше кількох повстанських пісень, і ми додали їх до нашого репертуару. Зокрема, маршову пісню Миколи Вороного:

Ми з паном Струсом співали в камері, карбуючи крок на місці, розмахуючи руками в такт ході. І хоча гучно співати не можна було, від ентузіязму стіни камери розступалися, ми бачили перед собою всю Україну і почувалися її бойовими синами.

О, що може давати відчуття щастя — більшого за відчуття душевної сили захищати рідний край?!

Струсові сподобалась моя пісня:

Струс багато розповідав про повстанський рух на Тернопільщині. Наглядачі мінялися. Одні підходили нишком під двері і слухали наші розмови й пісні, інші підходили й гарчали по-кацапськи: “Тише!” А один підійшов, відчинив годівничку й каже:

— Напишіть мені пісню, що ви вчора співали. У ній є слова “Нехай кацап знає…” Я її ніколи не чув — така чудова пісня! Але ж гучно не співайте.

— Добре, напишемо.

Він зачинив годівничку і відійшов від камери. Я дістав папірчика, написав текст пісні, постукав у двері, він підійшов і я просунув йому в щілину аркуш з піснею.

— Левку, думаєш, він чесний чоловік, цей мент?

— А хто його знає. Він міг просити пісню з українських почуттів, а міг і за завданням чекіста.

— Міг, — погодився я.

— У такому разі це факт, епізод антирадянської пропаганди, тобто ми вже скоїли злочин, передбачений статтею 62 Кримінального кодексу України. Ми щойно почали відбувати кару за один злочин, а тут коїмо новий.

— Так, скоїли. Проаналізуймо з позицій влади. Пісня антирадянська, текст написаний власного рукою і переданий іншій людині. Склад злочину (corpus delicti): об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона є. Об’єкт злочину — радянський лад.

Об’єктивна сторона — національна пісня, зміст якої спрямований проти радянської комуністичної окупаційної влади. Суб’єкт злочину — двоє: Лук’яненко і Струс.

Суб’єктивна сторона — дії суб’єктів злочину: поширювали антирадянський зміст в усній формі (співали) і в письмовій формі: написали пісню і передали іншій людині.

Мету суб’єктів злочину видно зі змісту пісні: вона антирадянська, бо спрямована на утвердження українства і носить погрозу на адресу російського народу. Злочин закінчений: один акт виготовлення, або зберігання, або поширення антирадянського матеріялу диспозиція статті 62 вважає за достатній для закінчености злочину.

Так на початку нашого життя в’язнів ми опиняємося на роздоріжжі: перетворитися в рибу і мовчати 10–15 років, потім гарантовано вийти на волю або не мовчати і ходити постійно під загрозою нового звинувачення і нового терміну ув’язнення.

— Та не будемо ж ми самі себе перетворювати в німих рабів на догоду москалям!

— Далебі! Це б означало визнати їхній закон за справедливий, а суд — за правий. Та цього не можна робити в принципі! Це було б відмовою від права нації на самовизначення, — згодився я.

— Це була б відмова від того, за що боровся! Відмова від самого себе! Не діждуться!

Навпаки, наші правдиві ідеї треба поширювати всюди, де лиш зустрічаєш людей, і найактивніше між українцями або де є хоч один українець — агітувати за самостійність. Чужинців настроювати на боротьбу за демократичні права і свободи і закликати до боротьби проти комуністичної деспотії.

Днів за п’ять нас відправили з Харкова. Холодна гора в Харкові була нам гарячою.