З часів неволі. Сосновка-7

Листи до концтабору

Концтабір — специфічна суспільна спільнота. У концтаборі немає жінок, дітей. Тут не чути жіночого голосу, не чути дитячого вереску, сміху чи плачу. Немає голосів підлітків. Немає властивого цій частині людства запитів, потреб, розмов, вимог, витребеньок і подібних їхніх проявів. У концтаборі всі чоловіки, всі дорослі. Дитячий і жіночий світ у кожного в’язня залишився десь там далеко — в Україні, в Литві, Латвії, Естонії… Тут його немає. А тим часом за межами зони людство завжди жило вперемішку: три чи навіть чотири покоління і чоловічої, і жіночої статі жили разом, дивилися одне на одного, обмінювалися думками, спостерігали природний рух від народження до смерти, збагачувалися досвідом і з покоління в покоління нагромаджували все більше знань, передавали одні одним поняття добра і зла і йшли від однієї епохи до другої суцільною безперервною спільнотою. У цій еволюції виробилася потреба у спілкуванні всіх з усіма, потреба у чоловіків чути жіночі і дитячі голоси, як, звісна річ, і дітям та жінкам — чоловічі.

У чоловічому концтаборі немає жіночих і дитячих голосів. І чоловіки відчувають тугу за ними. Розум все розуміє і все пояснює, а душа час від часу квилить за тими голосами. Не хоче слухати логічні пояснення, випурхує з логічних рамок і лине кудись далеко-далеко. Туди, де лишилася дружина, до тих стін, де лунав її голос, до того куточка, де брав, бувало, її лагідну м’якеньку руку, прикладав до своєї шиї й цілував.

У концтаборі зібралися суворі люди: вони логікою підпорядкували свою діяльність високим інтересам нації і поставили себе вище тепла сімейного затишку й жіночих пестощів, але гадаєте, підпорядкування високій меті й суворе життя убило в їхніх душах тепло і спрагу за ласкою? О ні, зовсім небагато таких, у кого суворість табірного життя витравила душевне тепло і пройняла душу до глибини? Таких небагато. Абсолютна більшість за зовнішньою суворістю зберігає нормальну людську душу з її нормальними потребами й реакцією на різні чинники й подразники.

І коли немає жіночого й дитячого голосів, то хочеться бодай отримати час від часу листа.

О, як багато означає лист у неволі!

Перше — він означає моральну перемогу сім’ї над чекістами. Чекісти, посадивши політв’язня, намагаються відірвати від нього родину, щоб він у концтаборі не мав зв’язку з волею через листування з сім’єю. За законом в’язень має право листуватися тільки з близькими родичами, але щоб той не використав родичів для зв’язків з іншими людьми, найкраще обірвати листування і з родичами. Це оперативні міркування.

Друге — це мотиви світоглядні. Чекісти намагаються протиставляти націоналістичний світогляд політв’язня світоглядові його сім’ї. Розрив може мати різні причини, але чекісти завжди прагнуть примусити сім’ю називати себе звичайними радянськими громадянами, що активно будують комуністичне майбутнє, а її батько (чоловік, брат) не хоче розуміти правильности комуністичної ідеології, отже, він ідейно відсталий чоловік. Сім’я має йому допомогти зрозуміти помилковість його світогляду і схилити до відмови від нього. І рідні, повіривши в “добрі” наміри чекістів, не раз, бувало, закликали свого ув’язненого родича визнати вину, покаятися й вийти на волю. Спочатку це роблять у листах, потім їм дають побачення. Родичі (дружина, брат чи батько) на побаченні кажуть: “Ну чого ти впираєшся? Та напиши, що помилився, що засуджуєш і вони випустять тебе додому”.

В’язень доводить своїм: “Ви розумієте, до чого ви мене закликаєте? Ви закликаєте мене до зради ідеї української національної свободи, до зради борців за волю України”.

“Та яка там зрада? Ти залишишся сам собою, але що тобі заважає про людське око визнати свою вину? — переконують його. — Он поглянь, як всі люди на волі роблять: кажуть владі те, що їй подобається, а самі знають і думають собі своє”. Дискусія триває, поглиблюючи ідейну розбіжність між в’язнем і його рідними. Часом на цій основі доходило до повного розриву в’язня з дружиною і припинення листування. Частіше розрив відбувався не з протистояння націоналістичного й комуністичного світоглядів, а з обивательського нерозуміння, чого ж він не хоче визнати свою вину? Чого він не хоче бути таким, як усі люди? І яке ж то має значення, який папір він напише начальникам — важливо ж не те, що за папір підшиють до справи, а те, що можна ж вийти з концтабору і повернутися до родини. “Якщо ти, мовляв, не хочеш зробити таку дрібничку, як покаятися, то, значить, просто ти хочеш сидіти. Знайшов тут друзів, допомагаєте й розважаєте один одного, немає у вас ніякого клопоту, вам тут добре. Ну, якщо не хочеш на волю, то й сиди!”

Після такого відчуження в’язень отримує один-два листи на рік. Це вже порожня формальність, яку можна висловити реченням: між нами немає нічого спільного, але ми все-таки не зрікаємося і визнаємо тебе за свого родича. Чекісти задоволені: вони знають, що ці родичі жодного антирадянського чи просто сумнівного доручення в’язня не виконають.

Листи від рідних навіть підіймали авторитет в’язня в зоні. Мені писала дружина й мама не менше як одного листа щомісячно, а, бувало, й частіше. Писати про політику не дозволяли, про життя політичних друзів не можна було, щоб їм не зашкодити, тому листи мали носити побутовий характер. У них йшлося про сімейні та родинні справи, про роботу й знайомих співробітників, якісь кіно — та літературні новини, а мама багато писали про життя різних близьких і далеких родичів. Це все було цікаво. Побутові дрібниці дружини й рідних сприймалися як щось спільне, і в’язень, відписуючи листа, давав своє тлумачення і поради. Він ніби частково був там, був частиною тамтешнього їхнього життя.

Я, як і всі в’язні, ділився з ближнім колом своїх друзів новинами від рідних. Вони при зустрічах у житловій зоні чи на роботі питали, чи не отримав листа, що пишуть з дому, і з цікавістю слухали про новини з України. Дружина, як правило, компонуючи листа чоловікові в концтабір, намагалася під побутовими дрібницями подати щось із новин “Свободи” чи “Голосу Америки”. Звісна річ, саме такі новини становили найбільший спільний інтерес. Іноді їх було більше і капітан Литвин такі листи вилучав. Про вилучення листа складали акт і оголошували в’язневі. Причину вилучення формували: “у листі інформація, яку не можна передавати в колонію”, або “спотворення радянської дійсности”, або “лист написаний обумовленим способом”.

Улітку 1962 року до мене приїхала дружина на особисте побачення. Для особистого побачення дають маленьку кімнатку. Позаяк кімната обладнана мікрофонами і чекіст намагається з нього взяти максимум політичної інформації, то побачення перетворюється в чортзна-що: тисне сором і неприємність, що інтимна сторона взаємин відбувається у присутності третьої (хоча й невидимої) особи. Хочеться послухати про друзів, що на волі, про те, щоб чекіст якнайменше взяв інформації, дружина не називала прізвищ і я також не називав прізвищ своїх друзів. Прізвища пишемо на папері. Щоб ненароком не зайшли менти до кімнати й не забрали аркуш паперу з прізвищами, адресами, датами та іншою конкретною інформацією, доводиться відривати смужки і знищувати. За десять хвилин доводиться знову писати те ж прізвище тощо.

Налагодити таємне листування, так би мовити, на професійній основі, і дружина у перші роки ув’язнення була морально неготова. На юридичному факультеті я вивчав криміналістику. На заняттях з виявлення методів підробки документів і підписів бачив електронний апарат з блакитним прямокутним екраном. Коли до екрана прикласти аркуш списаного паперу, то електронний прилад розкладає і сам аркуш паперу і написане на ньому за хімічним складом речовин і на екрані чудово видно, де папір обробляли якимись хімікаліями, де вписане чи вдруковане щось іншим чорнилом чи фарбою. У зоні можна знайти кальцекс і ще кілька речовин, придатних для тайнопису, проте при професійному огляді паперу написане тайнописом можна виявити навіть неозброєним оком. Припустимо, що при зовнішньому огляді листа тайнопис не виявлять, але я був упевнений на всі сто відсотків, що Литвин має того електронного апарата і має можливість легко, швидко і надійно виявити тайнопис, написаний будь-якими хімікаліями.

Час від часу виникала думка випробувати Литвина: написати тайнописом лист такого змісту, щоб він обов’язково вчинив допит і тим показав, що тайнопис прочитав. Спокуса була велика, проте стримався: побоювався показати чекістам знання цієї техніки письма, бо коли б вони це взнали, то посилили б нагляд, частіше і несподівано в різних місцях зони вчиняли б трус, тобто зробили б існування нестерпним. По-друге, ану ж коли б Литвин не клюнув на мою хитрість і, прочитавши тайнопис, ніяк не зреагував. Я б вважав, що він не перевіряє мої листи на електронному приладі, і тоді почав би помаленьку писати через дружину звернення до людей, що залишилися на волі після мого арешту. Ні імен, ні адрес цих людей дружина не знала, того мусив би писати не натяками, а повністю. І я уявив собі, що було б, коли б це листування Литвин читав років два? Мені б замінили колючий дріт концтабору на тюремні ґрати, але скількох людей я міг би, не дай Бог, спровадити за колючий дріт?! І я стримався. Однак завжди було бажання якусь невелику інформацію передавати таємно від чекістів і разом з тим хотілося, щоб у разі виявлення, можна було сказати, що, по-перше, це не зашифроване, а по-друге, в ній нічого по суті справи таємного немає. Ми з дружиною домовилися, що в кожному реченні п’яте слово буде словом таємного речення. На практиці це виявилося великою морокою і поступово ми занехаяли цей спосіб зв’язку.

Листування мало й певне охоронне значення. В’язень із в’язнем перебуває у ситуативних взаєминах: адміністрація звезла людей до одного табору, вони познайомилися, здружилися й живуть одним життям. Адміністрація в будь-який час може взяти в’язня з цього середовища і перевести в іншу зону, потім ще кудись. В’язні втрачають попередні стосунки і часто розходяться назавжди, але в’язень завжди підтримує зв’язки з дружиною, рідними. Арештанта, що не має зв’язків з рідними, легше знищити. В’язня, що має зв’язки з рідними, не можна знищити без пояснення рідним.

За сталінської доби як візьмуть, було, чекісти людину з дому, так і слід простигав за нею. У 60-х роках, про які йдеться, арешт людини не означав її зникнення у безвісті. Рідним давалося право знати, за що судили, як судили і де людина відбуває кару. За цих умов в’язня можна нищити поступово і ніяк не можна знищити зразу. Нейтралізація ідейних ворогів перетворилася в тривалий процес. Тому почали практикувати ще один метод ізоляції політв’язнів від рідних — спокусою дружин.