З часів неволі. Сосновка-7

Вогник у душі Володимира Юрківа

Вийшли з котельні й пішли на стежку за сушаркою.

Я звернувся до Юрківа:

— Пане Влодку, ми вже не один раз обмірковували позитивні риси й недоліки вашої національно-визвольної боротьби. Хотів би почути ваші думки чи навіть фантазії про різні способи боротьби: не тільки ті, що вже були, але й ті, яких ще не було, але які, напевне, будуть можливі в майбутньому.

— Конкретизувати стратегію важко. В нашому прагненні до самостійности, як бачите, є дві речі: ясна, непохитна й категорична остаточна вимога — повна незалежність України. І друга річ: туманне уявлення про те, як ми дійдемо до самостійности. Ця туманність зумовлена тим, що сьогодні діє й завтра діятиме вельми багато чинників у світовій, імперській і українській дійсности. Звести їх усі й виразно побачити реальний шлях, яким Україна просуватиметься до незалежности, просто неможливо. Розв’язати цю задачку неможливо, бо у ній занадто багато невідомих величин. Наш шлях можна порівняти з тим, коли подорожній іде вночі і бачить далеко поперед себе світло в вікні, а перед собою в густій темряві нічого не бачить. Далекий вогник у вікні не дасть йому збитися з правильного напрямку, але в будь-який момент він може спіткнутися об пень чи впасти в канаву. Він вилізе з канави і знову піде в правильному напрямку, але може знову наткнутися на якусь перепону, яка може примусити його зробити великий гак в обхід і тим загальмувати наближення до мети.

— У Святому Письмі сказано: шляхи Господні несповідимі. Тобто історичний рух людства в його конкретних проявах розкривається перед тим же людством поступово і нам дано бачити його безпосередньо, а не в майбутньому. Це означає, що ми не можемо своєю головою вичерпати сьогодні всі можливі способи дії завтра. Проте, якщо таких способів у Господа прибережено сто і ми тепер оволодіємо п’ятдесятьма, то тим самим ми підготуємо себе до майбутніх подій на п’ятдесят відсотків. За такої підготовки наші шанси на перемогу збільшаться наполовину.

— Ви, Левку, були в тому владному середовищі, яке в принципі виключає націоналізм і самостійщинну, — каже Юрків. — Ви ж виявилися таким. Ви — виняток для того середовища. А чого не припустити, що такий виняток знайдеться, наприклад, на посаді командира підводного човна? Уявіть собі, що ви були командиром атомного підводного човна. Залога човна — це замкнуте невелике середовище. Ви здібний командир і добрий педагог. За певний проміжок часу знаходите (а частково виховуєте) серед офіцерів ще одного щирого українця. Вивчаєте запобіжну систему на атомних ракетах і досягаєте можливости автономного запуску.

— Я чув, що існує шість ступенів запобігання випадковому запуску і що без команди з Москви жодна атомна ракета підводного човна чи й наземного атомного комплексу не може бути запущена.

— Я можу відповісти в дусі відповіді Богдана Хмельницького (коли йому показали нову козацьку фортецю і сказали, що її зруйнувати неможливо), він відповів: “Усе, що руками людськими зроблене, руками людськими може бути й зруйноване”. Так із запобіжниками на атомних ракетах: як би вони хитро не були зроблені, їх зробили люди, отже, люди й розгадати і нейтралізувати їх можуть.

— Припустимо, що командир підводного човна та інженер досягнули технічної можливости запустити атомні ракети. Що далі?

— Далі вони нейтралізують активних російських шовіністів і з нейтральних вод висувають Москві телеграмою ультиматум: випустити Україну з-під своєї влади до такого ось числа і такої години, — каже Юрків. — У разі затримки — усі атомні ракети човна будуть запущені на Москву. Телеграми про це надіслали в Раду Безпеки ООН з проханням повідомити уряди всіх держав, що мають свої дипломатичні представництва в Москві, про висунутий ультиматум.

— Оце так план — о… го… го! Я захоплений сміливістю вашої думки! Це капітальна авантюра! Якщо не думати про завдання, що неминуче постало б перед двома українськими націоналістами-підводниками, то душа від радісного захоплення аж п’яніє! Одначе сп’яніння як і очманіння не той стан, в якому можна братися до діла.

— Маєте на увазі, що залога човна може бути до ста осіб, а їх тільки двоє? — запитує Юрків.

— І це маю на увазі.

— А хіба не можна було в Галичині підібрати два-три десятки добрих хлопців і перед виходом з порту у відкрите море провести їх на човен, наприклад, під виглядом курсантів-практикантів?

— Два-три десятки галичан підібрати майже неможливо. Чекісти нападають на слід на другому, а найчастіше на першому десятку членів підпільної організації. Отже, добір кільканадцяти молодих людей міг би розтягнутися на півдесятка років. За цей час капітана переведуть на інший човен, інженера спрямують до військово-інженерного училища або відбудеться ще щось, що підібраних людей зробить непотрібними. А як завести їх на човен? А проблема фахової заміни? Та й загалом, Влодку, ви не припускаєте, що в підводний човен ще з заводу закладена радіоміна, яку в разі повстання човна супроти влади з Москви висадять у повітря і весь човен піде на дно?

— Левку, ви малюєте труднощі як песиміст. Ви хочете все передбачити і йти до перемоги з математично розрахованим наперед кожним кроком. Я вірю в велику силу ентузіязму й волі до перемоги. Воля як прояв екзистенції ламає математичні розрахунки, так званий здоровий глузд і перемагає. Ця екзистенціяльна воля штовхала французів на боротьбу проти потужної німецької військової машини, ця воля штовхнула тисячі й тисячі українців на боротьбу супроти потужної російської комуністичної імперії, ця воля штовхнула вас до боротьби. Коли б француз окупованої німцями Франції, коли б українець окупованої москалями України керувалися здоровим глуздом, вони б не повстали, бо об’єктивно вони не мали жодних шансів на перемогу. А хіба ви, починаючи боротьбу, розраховували на перемогу? Звичайно, ні… Отже, не сама перемога, а необхідність боротьби проти зла штовхає людей на боротьбу. І часом приводить їх до перемоги — як у випадку з французами.

— Загалом ця філософія правильна, проте атомний підводний човен — це зовсім інша справа. На ньому може знайтися одна особа цього екзистенціяльно-вольового типу, проте неймовірно, щоб там їх виявилося десяток. Одна ж неспроможна виконати той об’єм праці, який виконує велика залога. Я вірю в потужну силу великої людської волі, я не вірю в диво, — твердо сказав я.

— Якщо ми, нація, повіримо в свою силу, ми будемо сильні, якщо ми повіримо в перемогу, ми переможемо.

— Ви що тут ходите?! — закричав до нас старший лейтенант Сисоєв, який, обходячи робочу зону, нас запримітив. — Вам що, робити нічого? Я за вами слідкую. Ви вже цілу годину не працюєте! Хочете, щоб я склав акт про вашу бездіяльність у робочі години?

Не було настрою сперечатися з Сисоєвим, і ми розійшлися по своїх робочих місцях. На прощання Юрків кинув мені: “Нічого, друже, наступного разу обговоримо ще якусь дивацьку ідею!”

— Із кожної дивацької ідеї можна вилущити розумну думку, — відповів я, подаючи руку на прощання. Юрків простягнув свою назустріч. Ледь усміхнене обличчя, прямий відкритий і сміливий погляд та міцна рука випромінювали оптимізм, силу до боротьби та віру в перемогу України над імперією і його самого над жорстокими умовами ув’язнення.

Попрощавшись, ми пішли врізнобіч.

— Яка чудова людина! — думав я про нього. — Та якщо Україна має таких синів, то вона не сирота і не покинута вдова! Всотавши в себе войовничий дух старших бандерівців і загартувавши волю на крицю, він з гордістю йде в першому ряді борців супроти імперії і допомагає мені стати поруч. Тут, у зоні, велика школа патріотизму, а ти, друже, добрий навчитель у ній! І дякую Теребовлянщині і твоїй матері, що привела такого сина на Божий світ!