З часів неволі. Сосновка-7

За порятунок євреїв — концтабір

Це поліцай розповідав мені в сьомій зоні 1963 чи 1964 року. Я саме повернувся з вечері, взяв у тумбочці 400-грамову алюмінієву кварту, пішов до бачка з окропом, набрав води, приніс, поставив на тумбочку, дістав з тумбочки скляну баночку з карамеллю, взяв штук п’ять-шість цукерок, кинув у кварту і почав колотити їх ложкою. Поступово вони розтанули, і окріп перетворився у солодкуватий напій. Дістав з тумбочки окраєць чорного хліба, аби доповнити вечерю.

Підходить поліцай Максим Правденко.

— Смачного вам, шановний добродію! — привітався й сів поруч на ліжко.

— Дякую! Ви вже закріпили вечерю?

— Закріпив. А тепер хотів би розповісти вам свою справу й спитати поради, чи не варто було б написати скаргу.

— Скаргу? З поліцаїв майже ніхто не пише скарг, а ви думаєте писати. Цікаво. Ну, розповідайте. Послухаю, потім порадимось.

— Я був заступником начальника районної поліції Дніпропетровської области. Взимку 1942 року німці наказали всім жидам з’явитися до школи, що поруч з районною поліцією. Жиди виявилися дивовижно слухняні і всі прийшли до школи. Вона була триповерхова. Їх розмістили по класах і поставили знизу варту з одного німця і двох поліцаїв в одній зміні. Вони переночували у школі і наступного дня мені і ще двом поліцаям наказали вивести їх за місто на річку. Взяти сокири й ломи, прорубати широку смугу поперек річки, німці їх розстріляють, а ми маємо зіпхнути їх у воду під лід. В останню хвилину, — продовжував поліцай Максим Правденко, — коли колона вже покинула школу і пішла містом, двох німців, що мали постріляти жидів, відкликали і наказали йому з двома поліцаями самим розправитися з жидами. Вручили одному поліцаю цинковий ящик з автоматними патронами, а штук десять сокир і ломів всунули в руки жидам і наказали йти за місто на річку. Жидів було разом з дітьми і жінками 1200 чоловік.

Коли їх виводили зі школи й шикували в колону, німець командував, куди йти, то звертався більше до жидів, ніж до поліцаїв. Люди бачили, що ми просто виконуємо його команди. Потім німця не стало. Вони бачили трьох озброєних людей у поліцейській уніформі і колону бранців, що мовчки сунула вулицями міста. Мешканці міста прохукували шибки й дивилися, як повільно сунуло з міста все жидівське населення району. Часом стояли у хвіртках і мовчки дивилися на цю сумну ходу. Час від часу по вулиці хтось вигукував: “Це вам розплата! Туди вам і дорога!”, або “Це вам за Соловки!”, “Це вам за колгоспи й голод 1933 року!” і подібні звинувачення.

І сьогодні я дивуюся, як мені не прийшла думка їм підказати, щоб вони розбіглися. Хоча також був ризик, бо коли б німці довідалися, то розстріляли б мене. А люди повільно йшли до річки на страту, змирившись зі смертю.

Я відвів їх кілометрів за три від мосту і наказав прорубувати поперек річки ополонку з півкілометра завширшки. Вони рубали лід, ломами заштовхували крижини під лід, готуючи собі могилу. Решта людей стояла великою юрмою й дивилася на те. Метрів за сорок на льоду з одного й другого боку стояли з автоматами поліцаї. Я підійшов до одного й питаю: “Хочеш брати гріх на душу?!” “Нащо німаки перевалили все на нас?” — відповів той.

Спитав другого. “Воно, — каже жидів убити, — це невеликий гріх, але все-таки хай би це краще самі німці зробили.”

Тоді я підійшов до жидів і кажу: “Я вас усіх відпущу живими, але мусите мені поклястися, що жоден з вас не повернеться до свого помешкання, по-друге, просто звідси підете на південь, а там далі — хто куди. Їдьте кудись. Ховайтеся по селах. Рятуйтеся, але ніколи не кажіть, що я вас відпустив. А зараз буде так: ми всі троє будемо стріляти короткими й довгими автоматними чергами. Стрілятимемо довго, заки не вистріляємо півтори тисячі набоїв. А ви ніби тікатимете в тому напрямку в ту он діброву, що за півкілометра звідси починалася на правому високому березі річки, а вже за дібровою розходьтеся. Не бійтеся. Ми стрілятимемо вверх над вами. Мусите лишити якісь дрібні речі уздовж біля прорубу, бо ми ж скажемо німцям, що вас розстріляли і зіштовхнули у воду”.

Від радости вони заплакали більше, ніж плакали доти. Заспокоїлися й чекали на мою команду. Я покликав до себе поліцаїв перед жидівською юрмою й питаю:

— Ви виконаєте мій наказ?!

— Виконаємо.

— Тож я вирішив жидів відпустити, а стрілятимемо в небо.

Вони полегшено зітхнули. Я скомандував: “Жиди! Киньте перед прорубом негодні речі, обійдіть проруб з обох боків і швидко, підтюпцем у напрямку діброви вперед, руш! Швидше! Бігом!”

Друзям поліцаям наказав: одному трохи праворуч від юрми, другому трохи ліворуч і вище у небо короткими і довгими чергами поперемінно відкрити вогонь! А сам почав стріляти просто в небо над нами.

Стріляли ми з годину, потім забрали сокири й ломи і вже потемки повернулися в поліцію.

Я доповів начальнику поліції, що всіх жидів стратили й відправили ракам на поживу. Він подякував за добру службу й відпустив нас на відпочинок.

Незабаром німця-начальника поліції кудись забрали. Новий начальник не виявляв інтересу і ніколи не уточнював, як місто очистили від жидів. Коли прийшла радянська влада, я не тікав, бо не мав жодної вини за душею. І чекісти мене кілька років не брали, а потім взяли і засудили за зраду Батьківщини до 25 років. Щоправда, судова справа обтяжена одним іншим епізодом.

Три бандити пограбували дядька з недалекого села. Приїхали до нього на возі. Зав’язали хатні двері дротом, щоб не вийшов з хати, а самі залізли у хлів, приглушили колуном дві великі відгодовані свині, поклали на воза і поїхали. Один залишився стерегти хату, щоб дядько не виліз. Стеріг майже до ранку. За цей час двоє на возі заїхали вже далеко і сховалися.

Злодіїв знайшли. Німці з такими людьми роблять просто — вішають. Вони наказали старості зробити шибеницю на трьох, а мене включили в охорону і поставили віддалік вартувати. Зібрали селян, зачитали короткий вирок, самі наділи петлі на голови і самі вибили стільці з-під ніг злодіїв.

Радянський суд мене звинуватив за співучасть у вбивстві трьох радянських громадян. Питання слідчого, що мене добило, було таке: “Коли б в одного з трьох обірвалася мотузка і він тікав у ваш бік, ви б стріляли?”

— Стріляв би, бо як же не стріляти в таких бандитів?! — відповів я.

— Ось бач, значить, ви добровільно разом з німцями брали участь у повішенні совітських громадян.

Через цю участь у вбивстві мене не випустили по амністіях 1954 і 1955 років. Це — формально, а по суті, що мені чекісти неодноразово і доволі просторо пояснювали, що моя вина в тому, що відпустив жидів.

Я дивувався: як? Я ж зберіг життя тисячі двомстам євреям!

— Ці 1200 розійшлися і розповіли тисячам людей, що німецькі поліцаї їх відпустили. Отже, німці гуманні люди, чуєте: німці гуманні люди. Якщо вони гуманні, то навіщо проти них боротися? Не треба боротися проти них! Ваші дії підривали патріотизм і бойовий дух радянських громадян. Фактично, ваші дії зменшували силу партизанської боротьби, тобто ви послаблювали обороноздатність нашої радянської батьківщини.

— Це означає, що з точки зору радянської влади, євреїв треба розстрілювати? — питаю.

— Так. Жертвою цих людей ви б викликали в тисяч радянських громадян ненависть до німців і штовхнули б їх на партизанську боротьбу.

— Шановний добродію, — зауважив я, — бачу, що ви так багато разів переповідали цю чекістську логіку, що й самі почали в неї вірити?

— Майже так. Того я й прийшов до вас порадитися.

— То ж послухайте: комуністи нібито задля цього суспільства убивають мільйони осіб. Нелюдські методи обертають саму мету в антилюдську. Це все бісовщина, яка обертає все шиворіт-навиворіт і чорне робить білим, а біле — чорним. Треба триматися нормальних людських понять і не піддаватися їхньому чаклунству. А скаргу пишіть. Не для того, щоб звільнитися, а для того, щоб ще раз їм сказати, що вони — виплоди сатани.

— Таким спортом я не хочу займатися.

— Як хочете. Це ваша воля.

— До побачення.

— Бувайте здорові. І добраніч вам!

— Добраніч!

Цю історію я в майбутньому неодноразово розказував чекістам на доказ їхнього сатанізму. Кожного разу вони виправдовували кару і звинувачували мене в політичній наївності й нерозумінні неминучости жертв задля великої мети. Адже, казали, правосвідомість західноєвропейських країн виправдовує вчинення меншого зла задля запобігання більшого зла.