Останній страх

Раніше

Меґі з батьком ішли пліч-о-пліч брудною стежиною, що вела до руїн мая на околицях Тулума. Спекотне полуденне сонце пекло їм у спину. Мама поспішала за Томмі, який щодуху біг попереду. Руїни Меґі розчарували. Забагато туристів. І не так багато руїн. Тут навіть вибудували «Старбакс», хай їм грець. Це чимось нагадало Меґі давній студентський кампус із рихляку. У центрі стояв високий храм, перед ним — просторий майдан, а по периметру — менші будівлі. Архітектурний комплекс розташовувався не в джунглях, як у фільмах про Індіану Джонса, які Мет дивився по сто разів, а на вершині скелі над берегом моря.

— Тату, ти ж розумієш, що тут щось не так. Занадто вже все просто. Ідентифікаційний номер привів нас до потрібного місця. І хіба не дивно, що бармен з «Молоко Бару» відразу згадав Шарлот серед усіх відвідувачів, що побували в них? І хоче, щоб ти повернувся туди сьогодні увечері, без нікого?

Батько махнув на неї рукою, щоб заспокоїлася. Знову поглянув на дружину й Томмі:

— Ми про це потім поговоримо.

Меґі розсердилася. З минулого вечора їм так і не випало часу, щоб поговорити. А ще їй не подобалося приховувати все від мами. Вона знову поглянула на батька, і в неї виникло неприємне відчуття: що б вона зараз не сказала, батька їй не зупинити. Нескінченне коло, з якого їй ніколи не вибратися: Еван Пайн знайшов черговий слід, докладає усіх зусиль, щоб докопатися до правди, розуміє, що він хибний, опускає руки, клянеться сам собі, що з цим покінчено, потім з’являється новий слід, і цикл повторюється. Як наркоман у пошуках дози. А тепер ось він затіяв оцю подорож, наражав себе на небезпеку і прямував у пастку. То це пастка? Чи чийсь невдалий жарт? Хтось намагався його шантажувати? Вона не знала. Але відчувала, що тут щось нечисто. І що до клубу «Молоко Бар» їх хтось цілеспрямовано заманював.

— Це обман, — сказала Меґі.

— Я знаю.

Меґі здивувалася. Її батько не з тих, хто так просто опускає руки. Але сьогодні він поводився незвично.

— То ти сьогодні ввечері не підеш туди?

— Я ще не вирішив.

— Татку, це може бути небезпечно.

Він не відповів, тільки махнув рукою спітнілій і втомленій дружині, яка нарешті догнала Томмі й поверталася з ним до них.

Меґі вирішила, що не може більше приховувати від нього свою таємницю. Вона сподівалася, що цього разу не помиляється. Але єдиним способом змусити батька триматися подалі від бару було розказати йому про роздруківку даних мобільного, з якого йому телефонували від імені Шарлот, і про адресу, за якою цей мобільний засікли.

— Татку, я хочу тобі дещо розповісти. У мене з’явився новий слід. Але за однієї умови: ти пообіцяєш, що не підеш до «Молоко Бару» сьогодні увечері.

Він уважно поглянув на неї.

— Я про дещо дізналася. Можливо, я знаю, хто за цим усім стоїть. Хто насправді тобі телефонував.

Батько не зводив з неї очей:

— Про що ти? І чому не сказала мені раніше? Що за…

— Спершу пообіцяй.

— Згода. Обіцяю.

— Я не жартую, — не здавалася Меґі.

— Та знаю я, що ти у нас дівчинка серйозна, — спробував покепкувати з неї батько.

Тут підійшли мама з Томмі. Мама підозріло поглянула на обох:

— Що ви тут уже задумали?

— Меґі вирішила, що візьме рік академічної відпустки. Або два роки. Житиме з нами, поки їй не виповниться тридцять років, — відповів батько.

— Мене б це тільки потішило. — Лів обняла доньку за талію. Ну чому їй доводиться постійно червоніти за них?!

— Насправді татко щойно пообіцяв повести мене сьогодні на вечерю, — заявила Меґі, — тільки мене саму.

— Он як?! То що ви знову придумали?

Тут їх перебив Томмі:

— А що таке людські жертви?

У нього, правда, вийшло: «люські желтви».

— Де це ти таке почув, зайчику? — запитала мама.

— Оті тьоті й дяді казали, що на цьому місці приносили людські жертви. — Він вказав на кам’яну плиту в центрі руїн.

Батьки перезирнулися.

— Твоя черга відповідати, — заявив батько.

— Та ні, нехай буде твоя, любчику, — заперечила мама, — будеш знати, як ходити вечеряти без мене!