Останній страх

Раніше

Вони провели свій перший день у Тулумі на пляжі, дрімаючи в орендованих кабінках, попиваючи коктейлі і спостерігаючи, як Томмі плещеться у блакитних хвилях океану. Засмаглі і втомлені, вони вирішили купити продуктів і повечеряти вдома.

Еван сидів за кухонним столом і спостерігав, як його родина готує вечерю — улюблені спагеті Томмі. Не зовсім традиційна мексиканська страва, але вона нагадала Евану добрі давні часи, коли вони разом готували недільну вечерю, розповідаючи веселі історії і сміючись за столом.

Томмі різав цибулю ножем для масла, Лів направляла його руку, попиваючи вино. Меґі відповідала за соус, вона помішувала дерев’яною ложкою страву в горщику.

— Справді, татку, сядь і розслабся, про все подбають жінки, — сказала Меґі Евану.

Еван сьорбав пиво і милувався родиною. Він поглянув на сина. Личко Томмі розчервонілося, як помідор, через крем після засмаги, яким Лів, здавалося, намащувала його кожні три хвилини. Він намагався різати цибулю тупим лезом, але цибулина ковзала по столу.

— Вода вже закипіла, золотце, — сказав Еван Меґі, помітивши, що в каструлі булькає. Він зіскочив зі стільця, підбіг до плити і зменшив газ.

— Ти крадеш у мене пиво? — поцікавився Еван, помітивши, що Меґі якась відсторонена, поринула у власні думки.

— Та ні, просто хвилююся про коледж, — відповіла Меґі.

У Евана защеміло серце, у грудях кольнуло:

— Не кажи так, моя маленька дівчинко.

Він міцно притиснув її до себе; за інших обставин вона б пручалася, але того вечора просто стояла, опустивши руки, поки він її не відпустив.

Коли вечеря була готова, усі четверо всілися за стіл. І вперше за багато років вони разом взялися за руки, схилили голови, і Олівія прочитала молитву.

У Лів була звичка: спершу вона дякувала Богу за все, а потім просила благословення для кожного зі своїх дітей. Коли вона дійшла до Дені, Еван помітив, як уважно дивиться на нього Меґі, ніби чекаючи на його реакцію. Ніби намагаючись збагнути, чи є в його думках місце для чогось, окрім справи Дені. Він спробував зробити непроникну міну, як у покері, але донька занадто добре його знала.

Пізніше Еван сидів на краю ліжка, задумливо поглядаючи на свою сплячу дружину. Вона спала голою, і ось тепер після спекотного сонця і випитого за вечерею вина поспихала з себе усі простирадла й ковдри. Вона була неймовірно вродлива.

Евану й досі шуміло в голові від випитого, і йому не хотілося її залишати. Але треба було з усім розібратися. План був простий: він тихенько піде до клубу «Молоко Бар», звідки телефонували, усе перевірить, переконається, що Шарлот там немає, і повернеться. Розумом він знав, що це безглуздо, що Шарлот померла, але у Евана розпач узяв гору над розумом.

Він натягнув шорти і футболку з учорашнього дня, навшпиньках вислизнув із кімнати. Якщо вірити застосунку на мобільному, від дому до бару на велосипеді можна дістатися за десять хвилин.

— Ти куди?

Від того голосу Еван закляк на місці. На дивані у темряві сиділа Меґі.

— Ти чому не спиш?

— Ти не відповів на моє запитання.

Еван поглянув на неї.

— Можеш не відповідати, я й сама знаю. Я з тобою.

Вона підвелася.

— Про це не може бути й мови.

Меґі поглянула на батька:

— Мабуть, краще не будити маму і не питати в неї дозволу?

Еван примружився. Господи, як же він любив цю дівчинку!

— Тату, дозволь мені поїхати з тобою.

— Це може бути небезпечно.

— Що ж, тоді доведеться таки розбудити маму. — Меґі рушила до спальні батьків.

— Зачекай, — зупинив її Еван. Він сумнівався. Але він знав: якщо його донька щось надумає, то її нічим не зупинити. Він знав, від кого вона це успадкувала.

— Ти чекатимеш надворі.

Меґі закивала.

— І коли я накажу їхати додому, ти послухаєш.

Вона знову кивнула.

— І ще…

— Я все зрозуміла, тату. Зараз лише пів на дванадцяту. Повір мені, народу там буде тьма. Це Тулум, а не Напервілл.

Еван розпачливо зітхнув:

— Я все сказав. Якщо я накажу тобі їхати додому, ти…

Меґі посміхнулася, вона вже зав’язувала шнурки на кросівках.

Вони їхали на велосипедах темною дорогою, Еван сам себе питав, чи не коїть дурницю. Меґі їхала попереду, її товста коса на спині коливалася туди-сюди, наче маятник старого годинника. Невідомо чому він раптом згадав недоречний антикварний годинник в офісі лікарки Силверстайн. Вдалині світилися вогні міста.

Доїхавши до перехрестя, Меґі зупинилася і зачекала Евана, поглядаючи на мапу на екрані мобільного.

— Уже небагато залишилося, — промовила вона, — це десь зовсім поряд із трасою.

Далі вони вже їхали по асфальту, до них долітали звуки музики, а вогні міста ставали яскравішими. Меґі їхала попереду, прокладаючи дорогу поміж купками пішоходів до клубу «Молоко Бар», який розташовувався якраз за рогом продуктової крамниці. Навіть у таку годину тут товклося багато народу.

Меґі зупинилася навпроти «Молоко Бару». Вона вагалася, ніби хотіла щось сказати.

— Щось не так? — запитав Еван.

— Просто будь обережним, добре?

Еван усміхнувся, зліз із велосипеда і перейшов дорогу.

Охоронець на дверях підозріло зиркнув на нього, ніби Еван був застарим для клубу. Але махнув, дозволяючи зайти.

Усередині було так, як він собі й уявляв: ціла купа народу. Голосно гриміла музика. Запах парфумів і поту. Саме в такі моменти у нього траплялися несподівані, непередбачувані спалахи ясності розуму. Шарлот тут не було. Він гнався за привидом. Марнував останні дні перед від’їздом Меґі до коледжу. Псував своє життя з Лів та Томмі. Руйнував стосунки з Метом. Йому слід було просто забути про цю справу.

Але він уже був тут. Могло статися, що…

Він поглянув на натовп і став пробиратися до барної стійки. Бармен мав хіпстерську бороду, а його руки по лікті були вкриті татуюванням. На мексиканця він не був схожим, але ясно, що й не американець.

Гучно грала музика. Бармен звернувся до Евана, намагаючись перекричати гамір навколо:

— Чого тобі, друже?

У бармена був австралійський акцент.

Еван поклав на барну стійку банкноту в п’ять песо, як це роблять у фільмах, коли хочуть отримати потрібну інформацію. Він вийняв із кишені мобільний, на екрані була фотографія Шарлот.

— Я шукаю свою доньку, — збрехав він. Він гадав, що до батька бармен швидше пройметься співчуттям, ніж якщо прийме Евана за копа або приватного детектива чи якогось старого збоченця, який шукає молоденьку дівчину.

Еван чекав, що бармен скаже зараз, що він ніколи не бачив дівчину, що йому шкода, але він не може нічим допомогти.

Бармен погладив себе рукою по бороді й потягнувся по гроші:

— Так, я бачив її.