Останній страх

Раніше

— Татку, я втомився, — сказав Томмі.

Була тільки шоста, але Еванові здавалося, що цей день ніколи не скінчиться. Від гарячого сонця, спеки й ходіння він почувався знесиленим. Томмі теж був млявий, навіть не доїв обід, що Еван приготував для нього після того, як Лів з Меґі вирушили на довгу прогулянку. Це на нього не було схоже, він ніколи не відмовлявся від улюблених страв з «Макдональд­са». Лів постійно нагадувала їм усім, щоб вони пили воду з пляшки, а тому Еван не хвилювався, що Томмі мучиться від спраги. Он і зараз поряд із тарілкою у малого до половини випита пляшка.

Еван приклав йому руку до лоба. Трохи загарячий. Мабуть, нічого страшного, але після випадку з апендицитом Еван ніколи не ставився легковажно до таких симптомів. Та, можливо, сьогодні причиною була звичайна втома. Хай йому грець, Еван і сам так утомився, що готовий був негайно вкластися спати.

— Ходімо до ліжка, зайчику, — промовив Еван. Томмі вже клював носом за столом. Еван узяв його на руки і відніс до спальні. Дістав із валізи піжаму Томмі й опустив малюка на ліжко.

— Руки вгору, — промовив Еван.

Малий підняв догори кволі ручки. Еван стягнув йому через голову сорочку. Обережно надів піжамну кофтину.

Томмі вмостився на бік, і Еван перевдягнув йому штанці. Потім підіпхав під боки ковдру, підсунув ближче ведмедика.

Еван дивився на сина. Малюк солодко сопів. Батько нахилився, поцілував голову хлопчика і вимкнув світло.

Він зайшов до вітальні й застав там Лів з Меґі, які щойно повернулися зі своєї прогулянки. Вигляд в обох був похмурий, якийсь пригнічений.

— Що з вами, щось трапилося?

Лів і Меґі перезирнулися:

— Ні, ми просто втомилися. Правда, Меґі?

Донька з любов’ю дивилася на матір. У Евана виникло враження, ніби вони щось приховували, якусь жіночу таємницю.

— Так, правда, — озвалася Меґі.

— Там є бургери й сир і залишки спагеті, — сказав Еван. — Чи, може, вам чогось приготувати?

— Я не голодна, — відповіла Лів, — ми забагато їмо у відпустці.

Вона взяла пляшку води з холодильника й надпила.

— Може, трішки пізніше, — сказала Меґі. Теж взяла пляшку з водою і пішла до спальні.

Залишившись наодинці з Лів, Еван поцікавився:

— Справді все добре?

Лів кивнула:

— Пізніше поговоримо, але запевняю тебе, у неї все гаразд.

Еван не знав, чи розповіла Меґі матері про справжню мету їхньої подорожі. Про їхнє безуспішне розслідування. Про парочку, яка заманила Евана до Тулума. Це могло б пояснити її пригнічений настрій.

Еван наважився: треба самому поговорити з Лів. Йому слід бути чесним з дружиною, інакше розвіється уся чарівна атмосфера їхньої подорожі.

— Я маю тобі дещо розповісти, — сказав він.

Лів сиділа поряд із ним за столом.

Він зробив великий ковток води, задумався на мить, не знаючи, з чого розпочати:

— Я не все розповів тобі чесно про нашу подорож сюди.

— Ти маєш на увазі, що ми не можемо собі її дозволити? Знаю, я здогадуюся.

— Ні, не це.

Він розповів їй про дзвінок Шарлот чи того, хто вдавав себе за неї. Про те, як Меґі вдалося відслідкувати дзвінок. Про парочку, яка його обвела навколо пальця. Він почувався дурником. Він навіть уже зібрався з духом, щоб розповісти їй і решту: про втрату роботи, про фінансові труднощі, про те, що наковтався пігулок.

Але перш ніж він продовжив, Лів промовила:

— У мене теж є що тобі розказати.

Еван запитально схилив голову набік.

Лів пішла до спальні й повернулася звідти з конвертом. Вручила його чоловікові.

— Це дала мені дружина Рона Семпсона, коли я була у Небрасці. Її чоловік сказав, що тут є докази того, що Дені не винен.

— То чому ж ти… — Еван замовк на півслові. Яке це вже мало значення?

— Я відразу здогадалася, що ми приїхали сюди через Дені, — промовила Лів, — не знала точно, що ви з Меґі задумали, але все одно здогадалася. І мені дуже шкода, що я не віддала тобі цей конверт раніше. Але ви з дітьми так розважалися, здавалося, хоч ненадовго забули про справу Дені, і я вирішила зачекати. Дружина Семпсона, здається, несповна розуму, а ці документи — звичайні папери, і я вирішила, що ми вже все одно нічого не зробимо, а тому…

— Нічого, — м’яко підбадьорив її Еван.

Він відкрив конверт, там було лише три аркуші. Він проглянув перші два і сказав:

— Схоже на результати аналізу крові. Крові Шарлот і Дені.

Кожен аркуш позначався окремим кодом: Шарлот — 4215, Дені — 5094.

Еван проглянув третій аркуш, на якому наводилася копія запиту доступу до журналу обліку речових доказів. Навіщо Семпсон зберігав ці документи? І тут він зрозумів. А що, коли аналіз крові Шарлот замінили на інший? Тому що вбита дів­чина не була Шарлот. Еван наказав собі прийти до тями. Він знову починає перегинати палку. Копія запиту доступу до журналу обліку речових доказів ще не означає, що хтось хотів отримати доступ до зразків крові Шарлот. Тоді Еванові спало на думку, що хтось — напевно, Рон Семпсон — подавав запит на доступ до аналізу зразків 5094, тобто крові Дені.

Еван показав аркуш Лів:

— Схоже, Семпсон з невідомих причин просив доступу до аналізу зразків крові Дені. І потім сховав цей запит, щоб ніхто його не побачив.

— І що це означає?

Еван похитав головою, намагаючись пересвідчитися, що не з’їхав з глузду. Він змарнував тисячі годин, перелопативши купи документів, відкидаючи усі можливі й неможливі гіпотези, хапаючись за найменші теорії. Але він блукав наосліп. Як той сліпий дурень.

Лів запитала:

— Але навіщо перевіряти кров Дені? Адже його крові на місці злочину не виявили. Проти нього не знайшли ніяких доказів ДНК.

— Щоб довести, що він батько дитини. І таким чином знайти мотив, — відповів Еван.

І тут його ніби струмом ударило:

— От чорт! Чорт!

— Що? — схвильовано запитала Лів.

— У Дені не може бути нульової групи крові з негативним резусом! — Він тицьнув пальцем на аркуш із аналізом крові зразка 5094.

— А ти знаєш, яка в Дені група крові?

— Ні, але я знаю, що в нього просто не може бути нульової групи з негативним резусом. Тому що в мене АВ.

Лів похитала головою. Вона все одно не розуміла.

— У батьків із групою крові АВ не може народитися дитина з нульовою групою і негативним резусом.

— Звідки ти знаєш?

— З того дня, як Томмі потрапив до лікарні з апендицитом.

Лів усе ще збентежено дивилася на нього.

— Томмі потрібно було переливання крові.

— Так, і його зробили, скориставшись банком крові лікарні, поки ми помирали зі страху.

Еван пригадав той страшний день у відділенні швидкої допомоги. Він приїхав до лікарні пізно, лікар пояснював, що в Томмі дуже рідкісна група крові, нульова негативна, що він замовив кров, але буде швидше, якщо Еван сам стане донором. Лів не могла, бо в неї А позитивна.

— Вони зробили мені аналіз крові, — продовжував Еван, — у Томмі нульова негативна. Як і в Дені.

Лів пополотніла.

— Лікар випхав мене за двері, сказавши, що він не в змозі пояснити мені, як таке може бути, але я не можу бути донором. Люди з групою крові АВ не можуть бути донорами чи навіть родичами тих, у кого нульова група з негативним резусом.

Очі Лів налилися сльозами:

— Так ти знав? Знав протягом усього часу?

Він кивнув.

— Тоді чому?..

— Тому що він все одно мій син, — твердо відповів Еван. Він довго збирався сказати дружині, що йому відомо: Томмі не його біологічний син. Але так і не зміг примусити себе.

По щоках Лів струменіли сльози:

— Вибач, мені дуже, дуже шкода….

Еван обняв її за плечі, пригорнув до себе, приклав палець до губів, закликаючи не шуміти, щоб не почула Меґі.

Лів відчула слабкість. Ковтнула води з пляшки:

— Я не знаю, що тепер…

— Ти мене кохаєш? — запитав Еван.

Вона поглянула на чоловіка.

— Олівіє Пайн, ти мене кохаєш?

— Так.

Вона дивилася на нього сповненими відчаю і тривоги очима.

— Тоді більше нічого не треба казати.

Вони помовчали. Лів намагалася втамувати тривогу, хоча руки ще трусилися, а тіло здригалося, мов у лихоманці.

— Я хочу, аби ми відродилися, — прошепотів Еван, щоб Меґі не почула, — щоб ми знову стали таким, як колись. Хочу повернути свою родину.

Лів схлипнула:

— Я так давно про це мріяла.

І витерла сльози долонею.

Вони почули якийсь звук зі спальні Меґі. Лів швиденько витерла сльози, а Еван тим часом утупився в екран комп’ю­тера, намагаючись поводитися невимушено.

І тут Лів сказала те, від чого їхній маленький світ захитався:

— Якщо то була не кров Дені, — якщо в нього не нульова група з негативним резусом, — тоді чия?

Еван уважно глянув на неї, не промовляючи ні слова, аж поки вона знову не зблідла, мов стіна.

— Ноєва? — пробелькотіла вона.

— Ні, його сина. Цим пояснюється той факт, що після вечірки ніхто більше не бачив Шарлот. Цим пояснюються плітки про другого хлопця. І те, чому Семпсон замінив зразки крові, адже вони з Ноєм були друзями. Вони замінили зразки крові Кайла Брауна на кров Дені.

— То виходить, що дитинка в Шарлот була не від Дені, — прошепотіла Лів, — вона була від Кайла.

Саме в цю мить із спальні вийшла Меґі.

— Що відбувається? — запитала вона, уважно поглянувши на батьків. — Що сталося?

— Ми знайшли його, Меґі-дівчинко, — відповів Еван, — ми його знайшли.