Останній страх

Потім

— То це твій брат, Афлеку?

— Я тобі вже казав, Реджі. А тепер не дивися у камеру. Просто грай, як завжди.

Мет перевів камеру на двох чоловіків, які грали в шахи у Вашингтон-Свер-парку в променях сонця, що вже котилося до небокраю. Дені приїхав раніше, коли Мет іще не закінчив роботу над короткометражним фільмом, а Реджі зацікавлено спостерігав за ним.

— То ти сидів? — запитав Реджі.

— Так, — відповів Дені, — у Фішкіллі.

— Діла! І як такий гарненький хлопчина умудрився вижити у пеклі Фішкілла? — поцікавився Реджі, поглядаючи на свого опонента, який сидів навпроти за шаховою дошкою.

Метів брат посміхнувся:

— Тримав голову на плечах.

— Авжеж, а зад — ближче до стіни, — вишкірився Реджі.

Дені не сказав, що у в’язниці його ледве не вбили. І що він майже місяць пролежав у лікарні.

— Кажуть, це твій брат тебе звідти витягнув? — запитав Реджі.

Мет приречено опустив камеру.

— Ні, не я, — сказав він, — а наша родина.

Мет уявив, як Меґі з батьком перелопатили гори документів на письмовому столі в кабінеті, як мати їздила до Небраски, випрошувала у губернатора помилування.

Дені поклав руку на плече Мета:

— Без нього я б тут зараз не стояв.

Частково він мав рацію, але головна заслуга належала новому губернатору. Перше, що він зробив, коли його призначили, — прискорив розгляд прохання Дені про помилування. Його попередник Ной Браун тепер мав провести решту свого життя у камері тієї самої в’язниці, де Дені відбував попереднє ув’язнення.

— Це ж треба таке, Афлеку. Можливо, ти не такий уже й пропащий!

Мет підняв камеру:

— Ну правда, я таке освітлення втрачаю! А до заходу сонця нам треба ще в одному місці познімати.

Реджі роздратовано пирхнув і знову схилився над дошкою. Буркнув під ніс:

— Кому потрібне кіно про двох старих, які грають у шахи?!

***

Через годину Мет і Дені сиділи на вулиці перед кафе на Вісімнадцятій вулиці. Перед Метом стояв високий запітнілий кухоль з пивом — якраз те, що треба для спекотного літнього вечора. Дені пив воду.

— Скільки до початку? — запитав Дені.

Мет поглянув на екран мобільного, щоб дізнатися, котра година:

— Написано, що о восьмій двадцять.

У проміжку між рядами будинків визирнуло сонце. Скоро народ повалить на вулиці з мобільними наготові.

— Пам’ятаєш наш перший Манхеттенхендж? — запитав Мет.

Дені поглянув угору, намагаючись зібратися з думками.

— Скільки років тобі було? П’ять? Чи шість?

— Шість.

— Як Томмі, — сказав Дені.

Мет розчулився.

— Яким він був? Тато з мамою багато про нього розповідали, але я ніколи його… — Дені не договорив.

— Смішний, мамин синочок.

— Як і ти в його віці.

Мет усміхнувся.

— Пригадую, як одного разу ми ходили в гості до маминої подруги, в якої була кішка, — сказав Дені, — а в тебе почалася алергічна реакція на котів. От ти тоді всіх перелякав!

Мет і собі згадав, як стояв під душем у чужій ванній, а мама намагалася наповнити кімнату паром, щоб його легені запрацювали. Її м’який голос. Як вона старалася його заспокоїти. Надати відчуття безпеки.

— Ти був сімейним пестунчиком. Усе крутилося навколо тебе, — сказав Дені і смішно скривився. Ніби вдаючи, що ревнував батьків до молодшого брата. Потім враз посерйознішав:

— Метті, я хотів тобі сказати дещо…

— Не треба, — махнув рукою Мет.

Дені замовк, мовчки дивився на брата, а в очах бриніли сльози.

— Ми чомусь завадили, дорогенькі? — пролунав чийсь голос у них за спинами.

Мет повернувся: у променях вечірнього сонця стояв Ґанеш. За ним у золотавому світлі — незрівнянна Кала. Вони взяли два стільці від сусіднього столика і всілися поряд. Кала підсунулася ближче до Мета.

Мет поглянув на брата, той ствердно кивнув.

— А де всі? — запитав Мет. Він запросив усю ватагу з Робін-Холлу.

Ґанеш стенув плечима:

— Кертіс, мабуть, на черговому релігійному зібранні, для Софії милування заходом сонця занадто символічне висловлення токсичного маскулінізму патріархального сприйняття світу, а Ву-Джин нам тут тільки заважатиме: затулить собою усе сонце.

— Нагадай-но мені, — звернувся Мет до Кали, — з якого дива ми обрали цього типа собі в друзі?

Кала похитала головою, ніби й сама дивувалася.

— Вони зараз підійдуть, — відповіла.

Ґанеш зайшов до бару. Дені підвівся, поклав на стіл гроші.

— Ти куди зібрався? — запитав Мет. — Зараз розпочнеться.

Вулиця почала наповнюватися народом, усі розмахували мобільним, робили селфі на фоні розташованого по центру між будинками сонця.

— Просто пройдуся вулицями на свіжому повітрі, — відповів Дені. — Я повернуся пізніше.

Мет спостерігав, як Дені віддалявся від них, крокуючи вулицею своєю звичною гордовитою ходою. Зараз він накульгував після побоїв у в’язниці, але все одно у ньому відразу можна було розпізнати впевненого в собі чоловіка. Якісь двоє дівчат зупинили Дені — напевно, впізнали за фото, яке публікували в усіх газетних передовицях після його сенсаційного звільнення з в’язниці. Дені погодився зробити з ними селфі й пішов далі.

Мет шкодував лише про одне: їхній батько не міг його зараз бачити.

Кала взяла його за руку.

Біля їхнього столика зупинилася машина. На вулиці було не проштовхнутися від пішоходів, які поспішали заповнити Інстаграм своїми фото з виглядом сонця, що повільно котиться до небокраю. Віконце машини повільно опустилося, ізсередини залунала музика.

Ватага з «Лінкін-Парк».

— Ти як? — запитала Кала.

Мет заглянув їй в очі.

Її прекрасні очі.

— Тепер уже добре.