Останній страх

Розділ 54. Мет Пайн

У дальньому кутку церкви стояли чотири труни, але саме четверта — малесенький дерев’яний ящик — примушувала схлипувати кожного, хто заходив до Першої пресвітеріанської церкви. Мозаїчні вікна, ті самі, у які Мет від нудьги в юності втуплювався щонеділі, пропускали мало світла і тим ще більше підкреслювали загальний смуток.

У церкву прийшло багато народу, хоча багатьох Мет не впізнавав. Дехто зробив собі ретельний макіяж, готуючись до знімання для випуску новин, а зачіски нагадували шоломи від надмірної кількості лаку. Обличчя занадто засмаглі як для весни. Тітка сказала, що вони триматимуть подалі журналістів, роззяв та охочих помилуватися на чуже горе, наскільки це можливо. Попри неприязнь мешканців міста до родини Пайнів, деякі церковні лави заповнив місцевий люд.

Поки Мет ішов уздовж проходу між рядами, він відчував десятки пар очей, що впивалися у нього, чув шепіт навколо, коли наближався до чотирьох трун. Він просто дивився прямо перед собою, почуваючись байдужим до чужої думки, відстороненим.

Дійшовши до першого ряду, він побачив там тітку Сінді. Поряд із нею помітив діда з відсутнім виразом обличчя і його ямайську доглядальницю, яка здавалася значно більше убитою горем, аніж він сам. Неподалік від діда сидів губернатор, давній мамин друг. Оскільки Дені відмовили у дозволі бути присутнім на похороні, цим коло родичів Пайнів і обмежу­валося.

Сівши на лаву, Мет відчув, як хтось обняв його за плечі. Він озирнувся і побачив Калу. А поряд із нею — усю їхню компанію. Усі були одягнені відповідно — у жалобний одяг, Мет ніколи раніше не бачив їх такими. Навіть на Ґанеші був костюм — дорогий на вигляд! — що аж ніяк не відповідало його закошланій шевелюрі й небритому обличчю, надаючи йому образу технаря. Кертіс низько схилив голову в молитві. Ву-Джин поряд із мініатюрною Софією з потеклим макіяжем здавався справжнім велетнем. Мет кивнув їм і повернув голову.

Тепер він знову зосередив увагу на трунах. То були прості, ніяк не прикрашені дерев’яні контейнери. Попри свою природну красу, Метова мати терпіти не могла гламур. Коли тітка надіслала Метові каталог для вибору трун, він особливо не вагався.

Старий пастор — той самий, що й кілька років тому, — підійшов до вівтаря і зачекав, поки паства заспокоїться. Потім тихим голосом, що знову нагадав Метові про дитинство, розпочав службу.

Більше нічого не змінилося. Мет за мить міг перенестися спогадами в дитинство. Замість цього він зосередив свою увагу на трунах.

При погляді на найменшу йому защеміло в серці. Він подумки прощався. «Томмі, мені неймовірно шкода, що світ не зміг пізнати тебе краще. Ти був таким веселим, цікавим, ти з’явився серед нас якраз тоді, коли ми найбільше цього потребували, — по щоках Мета котилися сльози, — прощавай, мій любий маленький братику!»

Він перевів погляд на сусідню труну. «Меґі, — тут Мет не стримався і схлипнув, — ти була серцем нашої родини, тим, що тримало нас разом, і я ніколи й нізащо не забуду про тебе. Світ без тебе непоправно збіднів. Навіть коли я поїхав із дому на навчання, подумки завжди був із тобою: ти — моя совість, мій найкращий ангел, мій найпереконливіший доказ божественної природи людства. Прощавай, Меґі».

Від болю Метові стисло горло. У цю мить тишу в церкві порушив якийсь рух, і Мет побачив чоловіка, який узяв до рук мікрофон. Губернатор.

Погляд Мета ковзнув на труну матері, з неї — на батькову. Йому хотілося попрощатися з ними подумки, перш ніж політик розпочне своє базікання. Усі оті ритуали, виступи не мали для нього ніякого значення. Шоу йому було ні до чого.

Та перш ніж він устиг закінчити прощання, надворі завила сирена.

Звук посилювався, і люд у церкві почав перешіптуватися. Мет повернувся і поглянув на своїх друзів. Ґанеш обмінювався з рештою красномовним поглядом «що за чортівня». У них той звук викликав тривогу й нерозуміння. В усіх, окрім Кали, яка народилася в Оклахомі.

Мет почув, як вона шепнула:

— Попередження про торнадо.

— Що ж, шановні, доведеться підкоритися правилам, — промовив губернатор у мікрофон. Поряд із ним стояв священник і щось шептав йому на вухо. — Усім слід негайно спуститися до підвалу.

Гомін серед людей посилився.

— Ми вже тисячі разів таке переживали і знаємо, що нічого не станеться, але береженого й Бог береже. А тому зберігаймо спокій і рушаймо до сходів.

Швидко й організовано прихожани по одному підіймалися з місць і рухалися проходом між рядами до виходу. Попереду йшов пастор, вказуючи шлях.

Мет зустрівся поглядом із Ґанешем. Той якось хитро усміхнувся й підморгнув йому. Така поведінка, незважаючи на її недоречність, Мета підбадьорила.

Люди упорядковано рухалися до виходу. Тітка Сінді хотіла вийти разом із Метом, але він відстав, сказавши, що хоче переконатися, що всі його друзі вийшли. Насправді йому хотілося залишитися наодинці, щоб закінчити прощання з рідними. Торнадо Мета не лякало. За чотирнадцять років життя в Адейрі він чув попереджувальне ревіння сирени тисячі разів, раз чи двічі від вітру полягла кукурудза в полях, але справжнього урагану так і не траплялося. Його тітка неохоче погодилася, ще й тому, що їй слід було попіклуватися про свого хворого батька, якого загальне збудження розхвилювало.

Коли церква спорожніла, Мет залишився сам поряд із трунами. Надворі зірвався вітер, час від часу в небі спалахувала блискавка.

Мет доторкнувся рукою до труни матері, потім — до батькової.

Він вирішив, що слова тут ні до чого.

Через хвилину розвернувся і замість того, щоб спуститися до підвалу, ослабив краватку на шиї і вийшов надвір під бурю.