Подорож у Тандадрику

Похмура дорога

Чи є дорога, похмуріша за ту, що веде до великого міського смітника? По ній раз у раз шмигають сірі або зелені сміттєвози, зрідка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хліба, пластмасові затички, різні залізячки і чого тільки не хочеш. А якщо здіймався дужчий вітер, то, дивись, із якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилітали цукеркові обгортки, клаптики газет і навіть цілі аркуші із книжок з чудовими кольоровими малюнками...

Усі, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хліба, щоб не заблукати і прийти з лісу додому. Отож якби хто попав на смітник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана різним дріб'язком... На жаль, із смітника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, і вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навіть можна подумати, що то горить ціле село...

Зараз уже пізно, дорога на смітник спустіла, всі сміттєвози відпочивають у гаражах, а водії надягають білі як сніг сорочки, пов'язують квітчасті краватки, готуючись зустріти Новий рік.

Так, цей вечір з усіх вечорів найнезвичайніший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижаній дорозі, Новий рік, а коли напружиш очі, щоб краще бачити, то й побачиш на його червоній шапочці чотири білі цифри, наприклад, 1984. Тупіт і ковзання стають тим гучніші, чим дужче поспішають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи і ставити на них пироги та різні пресмачні страви; діти, шаленіючи від радості, бігають від ялинки до дверей, чекають і дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвіночок, сповіщаючи, що нарешті прийшов Дід Мороз з казками, піснями і подарунками...

Незвичайна ця ніч, і як було б добре поблукати вулицями святкового міста, позаглядати у вітрини магазинів, прикрашені паперовими сніжинками і новорічними квітами, шапочками Діда Мороза і намистом фей; приємно було б дивитися на вікна будинків, за якими горять воскові свічки; цікаво було б побігати площами міста, де стоять високі ялинки, обвішані гірляндами різнокольорових лампочок, а під найнижчими гілками притулилася казкова хатка із щільно зачиненими віконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, які там діються... Але найкраще за все такої ночі сидіти за столом у теплій хаті, уминати ласощі й бавитися подарунками, що їх приніс Дід Мороз, та ще, непомітно для інших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушені повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми ніяк не можемо, бо з тієї дороги ми почали свою розповідь... А вона, та дорога, порожня-порожнісінька, залита бляклим місячним світлом, оточена таємничими тінями лісу — бо ж у цю ніч, новорічну ніч, усе зачароване, таємниче, навіть найпохмуріша дорога на міський смітник і та стала таємничою і зачарованою... Та цить! Хтось під'їжджає...