Подорож у Тандадрику

Кадриль діє

Пливучи за квіткою, Кадриль відчув, що повітря зробилося вже не таке задушливе, адже сутінки почали розсіюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надія додала йому нових сил, і коли нарешті мішечок виплив на мілину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрі як хлющ лапки, вилив із вушка воду, потягнувся, розтер занімілу потилицю. Потім зайчик розв'язав мішечок, випустив із нього повітря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевірив, чи сухі сірники, чи не намокла його таємна кишенька, і поклав туди клубочок і застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядівся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалині височіє пасмо пагорбів... Саме в той бік нахилилася стеблина квітки. і знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотіла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, і обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом від подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспішати до своїх товаришів. "Уперед!" — скомандував зайчик сам собі і подався широкими луками в напрямку горбів; він стрибав і все втішався, що зумів вибратися із похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз — ура! — радів зайчик, аж сміявся: — Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"

— Ох! — зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замріявшись, він і не помітив, як до нього підкрався цвіт квітки — ще трохи, і квітка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квітка, і обидві наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убік і пустився навтіки від тих квіток скільки ноги несли, та хижаки не відставали. Змагання нічого доброго не обіцяло: квітки, що гналися за зайчиком, не відчували ніякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплітатися, він зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зів'ялою пелюсткою, і зайчик, більше нічого не придумавши, заліз під неї і згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає — це погоня шукала втікача і ніяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось піднімуть пелюстку і схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест і шарудіння почало віддалятися, стихати, а тоді й зовсім ущухло, і одновухий, посмілівши, вистромив із-під пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрізь панував спокій, квітки-переслідувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалині височіли пагорби, а від них задки сунулася квітка: та сама давня знайома, тільки трохи більше розквітла. Отже, подумав зайчик, у ній нічого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бік пагорбів. Отже, треба туди поспішати, бо хоч би як було, а, він на волі, а його товаришів схоплено і, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так і легко йти швидко, коли у тебе на спині чимала зів'яла пелюстка. Тепер уся надія Кадриля була на цю пелюстку: хіба ж вона не чудодійна, не його шапка-невидимка? "Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшло б!" — ніби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твінас відгадав би таємницю пелюстки, навіть коли б до кінця зісмоктав свою люльку, як льодяник. і Кадриль на ходу аж віршика склав.