Літаюча сумка

— Чи всі приготувалися до подорожі? — пролунав із гучномовця голос пілота.

— Всі, всі, — відгукнулися мандрівники, що вже влаштувалися в кріслах як кому зручніше.

— Чи всі прив'язали захисний пояс?

— Всі, всі.

— Рахую, — попередив пілот Менес. — Десять... дев'ять... вісім... сім... шість...

— ...п'ять... чотири... — підхопили пасажири, — три... два... один!

Спіднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтіло, загриміло, а коли грім ущух, іграшки відчули, що їх несе вгору.

— Вже! — вихопилось у всіх із полегшенням. Усе ще не вірячи, що з польоту вийде щось путнє, всі тепер і раділи, і страхалися, і поглядали одне на одного, а повіки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться і заблакитніють її великі здивовані очі...

А дивуватися було чому: у кораблі почало таке діятися, що і в голові не вміщалося: неначе якась невидима сила підіймала пасажирів угору, і якби вони не були прив'язані захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акваріумі.

— Що це за хаос? — забурчала очманіла Легарія, коли її напхана сумка піднялася вгору, немов кулька, а відірвана ручка сумки звивалася в повітрі, наче хвіст пацюка. Полетіли вгору і Твінасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвості Китички розкуйовдились і схожі були на голки їжака, а сіра накидка жаби розвіялась так, що голова Легарії наче стирчала із сажалки.

— Не хвилюйтесь, — долинув із кабіни спокійний голос пілота. Корабель віддалився від землі настільки, що ми вийшли з її притяжіння, крім того, нас не притискує донизу вага повітря. Отож ми підіймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навіть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-ніздря аж спітніла.

— Мені прийшло в голову, — сказав він голосно, не стерпівши, — прийшло в голову, що ця сумка займає вдвічі... ні, втричі більше місця, ніж був би зайняв Кадриль!

— Не мели чого не слід, — відрізала начальниця. — По-перше, сумці не потрібне крісло, по-друге, в ній життєво необхідні речі, без яких не обійтися.

— Кадриль був би теж обійшовся без крісла, а подорож йому теж життєво необхідна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко і... і несправедливо... — Песик чи то захлипав, чи захихотів і змушений був навіть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кі... кі... кі...

— Наш кіхкалка зовсім з глузду з'їхав, — гнівно сказала начальниця. — Фе!

Але тут і пінгвіна Твінаса теж охопив сміх, а його очиці так і стріляли вгору на стелю. Подивитися було на що: із розстебнутої сумки Легарії вивалювалися клапті — шовкові, нейлонові, вельветові, в крапочку, картаті, в смужку, барвисті — цілі й поточені міллю чи погризені мишами, і все це ганчір'я почало плавати по салону, немов пістряві хмарки.

— Що це за хаос? — жаба спочатку не зрозуміла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, і в неї очі замалим не вилізли на лоба: крізь шпарину незатягненого замочка назовні висовувалось довге вухо, потім круглі руді очі, роздвоєна верхня губа, розірвані грудки, на яких стирчала шпилька... і вже весь Кадриль з пістрявими "хмаринками" витав під стелею, винувато відвернувши половину вуса, бо єдиного здорового він залишив під гілкою ялинки.

— Друже, — від радості ледь не завив Китичка, — іди сюди в моє крісло! Ура!!!

— В зв'язку з цим, — прогудів старий сищик, — злови мою люльку, он там літає. І рукавичку Ейнори!

— Зараз! — вигукнув Кадриль і від надмірної старанності тричі перевернувся в повітрі.

— Подай і шарфика, — звеліла начальниця. — Та не сподівайся, що тебе не буде покарано за порушення дисципліни!.. Я замалим не надірвалася, поки втягла в корабель сумку, і весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто каміння наклав... Зізнайся: що ти вкинув?

— Чайника, — промимрив зайчик, — дірявого...

— Чайнику! — схопилася за голову начальниця. — Чудового залізного чайника! Може, я недочула? Повтори!

— З діркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

— Кажу, — суворо повторила начальниця, — кари ти не минеш.

— Ну який би він був заєць, коли б не помандрував зайцем? — миролюбно прогудів Твінас.

Кадриль з вдячністю приніс люльку, і пінгвін йому щось прошепотів на вухо; потім він подав рукавичку Ейнорі — ця вже була зібралась усміхнутися, але тільки гордо кивнула головою; потім він почав збирати клаптики і запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарії і прив'язав ручку до ніжки її крісла.

— Друже, — нетерпляче говорив Китичка, — лізь сюди під мій захисний пояс, я вже його відпустив, і ми обидва чудово помістимося.

І — нарешті! — Кадриль склав обидві лапки у себе над головою і так ними гребнув, що відразу опинився біля крісла Китички, прошмигнув під захисний пояс і умостився біля песика.

— Коли б я знав, — захлинаючись від радості, обняв його Китичка. — О коли б я знав!

— А Твінас знав, — потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотів йому у саме вухо Кадриль.

— Звідки він знав? — здивувався Китичка.

— Із вуса. Розумієш, я його вистромив із-під гілки другим кінцем: товстим кінцем уперед.

— Мені, — захитав головою песик, — ніколи і в голову не прийшло б. Зате що мені зараз прийшло! Адже Твінас збив тебе сумкою з ніг, щоб...

— Тшш! Не видаймо його! — швиденько урвав розмову зайчик.

— Пробач, — ледь чутно зашепотів песик.

— А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповітне слово?

— Як не чув. Тільки... я сам уже був сказав.

— Що ти кажеш! Справді? Оце тобі!

— Як я міг не вимовити, якщо мені було так скрутно, що вже гірше і не могло бути! і ти послухай: ледь я встиг промовити "Кі-кі-ліс!" — і тут чую, як Твінас велить усім посидіти і почекати...

— А потім ще він штабель перевернув... лише зараз мені дійшло... кі-кі...

— Зате тоді ніхто не почув, коли я чайника кинув...

— Ну й Твінас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

І обоє друзів узялися за лапки, від щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бік — так самісінько, як біля вогнища в шапці. І в такт їм шелестіла коробочка сірників у таємній кишеньці, тобто в сховищі скарбів.

— Ой! — схопився Китичка. — Ледь з голови не випало, що я не всю пісеньку заспівав!

— І я про це саме подумав! — Навіть підскочив під поясом зайчик.

— Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

— Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи ніхто їх не слухає, тихенько відкашлявся і притулив свою квасолинку-ніздрю до єдиного вуха свого друга:

Справжній, а може, несправжній

Сидів у гніздечку кікіліс,

Сидів біля річки кікіліс,

У всьому і всіх він зневіривсь.

Лиш раз присмалив він свій дзьобик,

А вже так у всьому зневіривсь?

І слухав...

Раптом корабель задрижав від оглушливого гуркоту. Потім він похилився набік, а в салон, пробивши в стіні дірку, зі свистом улетів чорнуватий камінець. Усе перемішалося, переплуталось, а дірка, наче вир у річці, стала втягувати в себе всі речі й повітря. Пасажири почали задихатися. Першим у дірку вилетів той самий чорнуватий камінець, услід за ним потяглася сумка Легарії, а потім та ж невидима сила почала виривати із-під поясів пасажирів і спрямовувати до дірки.

— Оце тобі! — першим отямився Кадриль.

Він сам виліз із-під пояса й кинувся до дірки, що в ту ж мить втягла його спину і хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, і смертельна небезпека минула, корабель помалу вирівнявся, знову вступила в дію система постачання повітря — пілот Менес не втратив самовладання і не випустив з руки пульта управління.

Під час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'ятті і загальному переполосі ніхто не помітив: коли корабель перехилився набік, Ейнора стукнулась потилицею об стіну, голова її затряслася, повіки засіпалися і... очі розплющилися! Видно, удар щось зрушив і поставив на місце. Лялька ладна була кричати від радості, поділитися з усіма своїм щастям, але її радість одразу й розвіялась від несподіваної думки: "Зараз усі побачать, що я брехала, побачать, що в мене очі не блакитні, а коричневі, як... як... ялинкові шишки!.. А коли Легарія викаже ще одну мою таємницю, тоді... тоді... Краще було б мені згоріти на смітнику!" Крізь напівопущені вії Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи ніхто не помітив, коли вона розплющила очі, і, впевнившись, що пасажири заклопотані важливішими турботами, полегшено зітхнула.

— Гинемо! — заверещала Легарія. — Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усім кінець! Катастрофа!

— Нічого не розумію, — прогув Твінас, — я був задрімав... де моя люлька?

— Ось, — відізвався Кадриль, жива латка, — ось я її перехопив біля самої дірки!

— Друже, — хвилювався Китичка, — чи ти не вилетиш надвір?

— Якось протримаюся, — зціпив зуби зайчик.

— Корабель падає... я відчуваю... — репетувала Легарія. — Непоправна катастрофа! Казала! Кінець! Фінал!

— Увага! — пролунав, як завжди, спокійний голос пілота. — Метеорит, уламок невідомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усі системи в літаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Міцніше затягніть захисні пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дірку, виношу подяку.

Хвилювання вщухло, пасажири знову повсідалися якнайзручніше, тільки Китичка не міг усидіти на місці.

— Друже, — знову запитав песик, — чи дуже тобі скрутно?

— Скрутно, — зізнався Кадриль, — одначе не так, щоб треба було вимовити... знаєш що.

— Знаю, — серйозно кивнув головою песик і спробував уявити собі, як ізнадвору має тепер вигляд їхній космічний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смішна, що у песика мимоволі вихопилося кихкотіння.

— Кі-кі... — кікнув він, засоромившись. — О мій друже, пусти тепер мене на своє місце.

Кадриль, не сказавши ні слова, тільки замотав головою.

— Адже, — не вгамовувався Китичка, — мені буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвіст.

— Знаю, — відповіла жива латка, — все одно я нікуди не зрушу з місця, бо маю спокутувати свою провину, — бо ж таємно вліз у корабель.

— О, це вже твереза мова, — задоволене озвалася начальниця. — Чого доброго, я зменшу тобі покарання, хоча повністю ти його не уникнеш.

— Ви... — хотіла щось сказати начальниці Ейнора, але вмовкла і тільки головою крутнула.

— Цікаво, — загув Твінас, — чим усе закінчилося б, якби під час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомість був життєво необхідний чайник?

— Чайник, — пирхнула начальниця, — ще краще заткнув би дірку.

— Одначе, — нагадав Кадриль, — чайник сам був з діркою.

— Зате, — хитро примружив очиці Твінас, — сумка без дірок і чудово заткнула б дірку.

— І... і мені таке прийшло в голову! — вигукнув Китичка.

— Ото причепилися до моєї сумки, як смола! — розсердилася начальниця. — Мало я ще натерпілася.

— Може, моя тапка пригодилася б, — запропонував Твінас.

— Вона замала, — замотав головою Кадриль. — Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось... — Він хотів весело ляснути лапками, але забракло сили. — Мені зовсім... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...

Зайчика сковував холод: хвіст і спина зробилися як лід, язик задерев'янів, зуб не попадав на зуб, в очах потемніло, і він упав би на підлогу чи, вірніше, поплив би у повітрі, якби не примерз до країв дірки.

— Друже, — відчув щось страшне Китичка, — що з тобою?

Він випірнув із-під пояса і кинувся пливти в повітрі до Кадриля, але з усіх чотирьох плюхнувся на підлогу корабля.

— Увага, — повідомив голос пілота, — корабель сідає на попутну планету. Ми повинні залатати дірку.

Загрузка...