Запитання Китички

Мандрівники схаменулись, що немає Китички, лише тоді, коли по східцях збиралися входити в корабель.

— Оце тобі, — першим занепокоївся Кадриль, — немає Китички!

— Я, — зізналася Ейнора, — чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

— Ніде він не дінеться, — заспокоїв Твінас. — Скоро повернеться.

Всі посідали в крісла, і тільки Кадриль зостався надворі на верхній сходинці, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крім того, він побоювався, що за наказом начальниці можуть підняти сходи і, недовго думаючи, полетіти.

— Чи всі пасажири на своїх місцях? — утрете почулося із кабіни пілота.

— Китичка! — вигукнув знадвору Кадриль, — Китичка ще не повернувся!

— Ніякої тобі дисципліни, — сердилася Легарія. — Вчи їх, вчи дисципліні, організованості, і як горохом об стіну! Фі!

— Може, мені пошукати? — вирвався Кадриль.

— Біжи, біжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! — зовсім роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумці, шукаючи другий значок, але нічого підходящого не знайшла.

— Побіжу, що буде — те буде, — вирішив Кадриль і одним стрибком опинився на землі. Він пустився в той бік, звідки був приїхав всюдихід. Ось і камінь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, — мабуть, збирається садити квасолинку.

— Скажи, — ще здалека гукнув до нього Кадриль, — чи не бачив ти мого друга, Китичку?

— Того, який подарував мені квасолинку?— запитав паяц.

— Так. Він десь пропав, а нам час вилітати.

— Він, — махнув рукавом паяц, — побіг он у той бік. Задав мені одне питання і побіг.

Кадриль скільки мав духу помчав у тому напрямку. Він. так поспішав, що не здогадався довідатися, яке ж питання задав його друг. Біг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу річище. Від жару вода із нього випарувалася, на дні дибилися шматки порепаного мулу, під ним темніло глибоке дно. Китички ніде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далі було небезпечно: темніло, можна було самому легко заблукати і не знайти корабля.

Кадриль геть засумував і вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зітхання і схлипування. Він щодуху побіг до чорніючого згарища діброви і побачив свого Друга — він лежав на купі головешок, які ще тліли.

— Оце... тобі... маєш... — тільки й вимовив Кадриль, не вірячи своїм очам, і кинувся рятувати Китичку.

— Китичко... братику... — мимрив він, тягнучи свого друга. — Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсім темніло.

— Китичко, — щосили трусонув зайчик свого друга песика, — відізвися!.. Китичко, це я, твій Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повні сліз очі.

— Покинь мене, — прошепотів він. — Летіть собі...

— Але скажи мені, що таке? — не відставав Кадриль.

— Невже, — схлипнув песик, — ти не розумієш?

— Нічого я не розумію, — захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

— Я, — долинув із темноти голос Китички, — я вернувся до каменя і задав паяцові запитання... Одне запитання: скільки на цій планеті триває доба... день і ніч... і... і... довідався, що тридцять діб... це... це... тільки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темніє і розвидняється...

Так, смужка сонця вже провіщає новий день, нову добу планети.

— Ну то й що, що п'ять годин? — Кадриль знову вдав, що нічого не розуміє.

— П'ять годин тому, тридцять діб цієї планети тому, я... я підніс до переплутаного дроту запаленого сірника... і спалахнуло тоді, немов блискавка... загриміло, наче справжній страшний грім... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив. Я, і тільки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий біль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

— Китичко, братику мій, — він обняв обома лапами голову песика і пригорнув її до таємної кишеньки, вірніше, до того, що билося за кишенькою. — Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нічогісінько не знав!.. І я, і Твінас, і сама Легарія на твоєму місці зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут ні при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пізно вони неодмінно, неодмінно згоріли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тільки повинен виплакатися, добре виплакатися, і тобі стане легше.

— Я не можу плакати, — відповів Китичка, — у мене плакати немає сліз, я ніяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

— О Китичко, — ще ніжніше обняв його Кадриль, — ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости і зацвіте червоним цвітом, а тоді прилетить бджола, і планета знову буде жива!.. І біла пташка буде знову літати вільною і літати, куди її понесуть крила.

— Навіщо ти її згадав? — застогнав песик. — Знай, поряд з обгорілими головешками я побачив обсмалену білу пір'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив і її! Все спалив.

— Але, — ляснув себе лапою по лобі Кадриль, — але хто ж тобі дав сірники? Ти, ти ж не хотів їх брати, навіть і не думав брати, а я тобі насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, ніж ти, а то ще й більше!.. То я найвинуватіший, бо почав першим... Так, якби не мої сірники, нічого подібного не трапилося б... вірніше, трапилося б, але пізніше.

— Ні, — затряс обсмаленим писком Китичка, — не виправдовуй мене і не переймай на себе мою провину! Зі мною вже все, і моя подорож закінчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всі.

— Тебе покинути?! — розгнівався Кадриль. — За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти — залишусь і я. Тобі кінець — і мені кінець. і моя подорож так само скінчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмалені лапи, він дивився, як то там, то там у попелі ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лісі, інший жар, біля якого вони так безтурботно танцювали, сміялись і співали?..

— Китичко, — немов відгадавши його думку, сказав Кадриль, — адже ти ще не закінчив, пам'ятаєш?

Песик навіть голови не повернув, байдужий до всього.

— Пам'ятаєш? — наполегливо повторив Кадриль і тихо заспівав про себе:

Справжній, а може, несправжній

Сидів у гніздечку кікіліс.

Сидів у гніздечку кікіліс,

У всьому на світі зневіривсь.

Лиш присмалив він свій дзьобик,

А вже так у всьому зневіривсь,

Сидів біля річки кікіліс

І слухав, що крокодил йому каже...

Сонце вже добре прояснилось, і жар зовсім потух.

— Китичко, а що сказав крокодил нашому кікілісу?

— Кі... кі... — немов крізь сон прошепотів песик і повернувся до зайчика.

І тут, при ясному світлі, Кадриль побачив, що брови у песика зовсім посивіли. Його друг посивів за одну ніч — коротку, але безмежно довгу — за ніч на чужій планеті!

Кадриль повільно встав. Випростався на весь зріст, ставши на задні лапи, і здійняв угору зціплені кулачки.

— Будьте прокляті! — прокричав він у чорну спалену далину. — Будьте прокляті ви, через яких невинні стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хіба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...

Загрузка...