Подорож у Тандадрику

Чистка піджака

Корабель вирвався із ями, але радіти ще було зарано: пісок, який засипав усю підлогу в салоні, почав здійматися в повітря. Мандрівники немов попали в піщану бурю в пустелі й не встигали кліпати, чхати, обтрушуватись від піщинок, які залітали в очі, рот, вуха.

— Цього ще бракувало! — незадоволено оглядівся начальник, не знаючи, як оборонятися від ще одного несподіваного ворога. — А... де моя планшетка, апчхи?! Китичко, ти сидів у моєму кріслі, куди ти подів планшетку?!

— Я не... пам'ятаю, — мотнув писком песик.

— Вона була на столику... апчхи!.. У тебе перед носом, а не пам'ятаєш! У планшетці найнеобхідніші речі для керування, схе... хема, а ти... апчхи! апчхи!..

— На здоров'я, — відізвалася референтка. — Дозвольте, хоч і не від імені всіх мандрівників, подякувати за врятування корабля від жуків та піщаного хаосу... апчхи... хи... ап, хихи!

— Дякую, — тепло подивився на неї начальник: справді, тільки вона одна здогадалася відзначити його новий подвиг, а всі інші зайняті лише своїм чханням... апчхи!..

— Мені при... апчхи! — почав був Китичка.

— Що я чую? — здивувався начальник. — Тобі знову прийшло, апчхи!

— Так, — трохи ніяково відчув себе песик. — І тому... апчхи! мені прийшло в голову, що у нас є пи... апчхи! апчхи!

— Так, я сам через це чхання... апчхи! сам був зібрався сказати, адже у нас є пилосос, — закінчив за нього начальник, кинувшись до шафки, куди було знову поставлено пилосос. То ось для чого його тримають у космічному кораблі!.. Кадриль негайно налагодив його, увімкнув і, чіпляючись за поручні, заходився висмоктувати пил пилососом.

— Пробачте, що я втручаюсь не в свою сферу, — заговорила Легарія, насилу перекрикуючи гул пилососа, — але я просто шокована... апчхи! Начальник повинен наказувати, а не виконувати чорну роботу, апчхи!.. Тим паче, коли ви такий стомлений після переможної баталії з армією жуків... Коли б я не була інвалідом через ті зуби пацюків, я сама взялася б за пилосос... апчхи! хи, хи, ап!

— Дайте мені! — визвався Китичка. — У мене лапи вже загоїлись, і я залюбки... і про... апчхи!.. що не запропонував себе раніше.

Кадриль повернувся на свій пост, а Китичка щиро взявся до роботи. Він так старався і моторно повертався, що незабаром повітря зробилося чистішим і дихати стало легше.

— А ти, Ейноро, — знову не змовчала референтка, — могла б теж не бути дармоїдкою. Шановний начальнику, — звернулася до Кадриля жаба, — прошу пробачення, що я, будучи вашою референткою, наказую іншим, але далі не можу витримати.

— Прошу наказувати, — приязно кивнув головою начальник.

— Дякую, — кивнула й референтка. — Ти, Ейноро, так хутко пошила свою спідницю, що могла б і зараз узяти голку з ниткою й пришити гудзики до піджака уніформи нашого начальника... Китичко, якщо ти вже крутишся по салону, візьми у начальника піджак і передай швачці.

— Ось... передай, — повторив начальник, скидаючи піджак. І справді, яка тямуща організаторка ця Легарія! Начальниця з неї поганенька, як помічниця начальника, вона просто незамінна. Лише їй одній було в голові спасти уніформний піджак, чудові гудзики, і ось зараз, сама гола, а із шкури пнеться, щоб тільки в начальника все було!.. Хіба ж не друг?

Відчуваючи, як зростає її значення, Легарія скромно опустила голову, а тим часом тоненькі Ейнорині пальчики, немов рибки, снували біля виблискуючих золотом гудзиків. Вона міцніше пришила і гудзичок на внутрішній кишені, що тримався на одній ниточці, і, поки Китичка кінчив чистити пилососом салон, піджак знову гарно лежав на фігурі начальника.

— Нарешті, — відкинувся в кріслі Кадриль.

— А дякую сказати не треба? — запитала Ейнора.

— Ну так, дякую, звичайно, дякую, — схаменувся начальник й одразу пригадав, як його референтка, повертаючи йому піджак і гудзики, ніякої подяки за це не вимагала. І справді, керуючи, ти бачиш значно ширше і розумієш набагато глибше!

Наче відгадавши його думку, референтка промовила:

— Ейноро, хіба можна розмовляти з начальником таким тоном? Наш начальник уже десять разів доказав, що він уміє бути справжнім джентльменом, то що ти ще хочеш?

— Хочу, — гордо заявила Ейнора, — щоб і на одинадцятий раз він був джентльменом! І хочу, і вимагаю.

— Хай, — іронічно підморгнула начальникові референтка, — хай це буде критика знизу.

— Я не низ! — ще гордіше виструнчилась Ейнора. — Внизу бувають лише підлабузники та нікчеми!

Легарія із люті аж рота роззявила, та в цю мить заговорив Китичка:

— Кадрилю, начальнику, мені знову прийшло в голову, що я міг би із вашого піджака висмоктати пилососом пил... Він весь у піску.

— Добре, що догадався, бо я сам уже збирався просити, — кивнув головою начальник.

Китичка з шлангом пилососа почав хутко крутитися біля того начальникового рукава, який був з тієї сторони, де вухо. Песикові страх як хотілося розповісти своєму другові всю правду про квітку, про зламане її стебло і про опалий цвіт... Ох, як здивується друг, тільки й буде вигукувати: "Оце тобі... оце тобі так!.. А далі? А що було далі?"; а далі він розкаже йому про птаха із попелу і про суть, про найсуттєвішу суть і ще... ще скаже другові, що Ейнора... що вона ніби морська мушля: зверху твердувата, та коли її ніжно погладиш — так ніжно, як і він, Кадриль, колись погладив велику квітку, тоді...

Отак роздумуючи, Китичка устиг обчистити товаришевого рукава майже до плеча — і рукав забілів як сніг. Вичистивши плече, песик узявся за блискучий погон і чим ближче підступав до вуха свого друга, тим більше сяяли у нього очі.

— О Кадрилю, — нарешті зашепотів другові у вухо, — яку новину я тобі скажу!

— Що! — радісно пожвавішав друг. — Знайшлася планшетка?

— Ні... — зніяковів Китичка.

— То що? — запитав Кадриль, усміхнувшись із спантеличеного виразу товариша. — Викладай усе, що маєш! — підігнав по-дружньому, просто, як колись біля вогнища.

Китичка знову з довірою наблизився до вуха:

— Я про квітку, про велику квітку.

— Чи не про ту, яка мене підняла до самого корабля? — уточнив Кадриль.

— Так, друже, саме про неї. Ти ще не знаєш, що вона врятувала тебе... тебе врятувала... — заговорившись, песик не відчув, як він кінцем шланга ткнув товаришеві за комір — ...але пожертвувала...

— Обережніше, — буркнув Кадриль, — мені коле в шию.

— Пробач, — песик перекинув шланг на спину піджака. — Квітка тебе врятувала, у неї стебло потоншало... так потоншало, що... — шланг пилососа ненароком перескочив до вуха Кадриля.

— Я й сам знаю, що потоншало, — сказав начальник, відштовхнувши шланг геть від себе.

— Але ти... ти не знаєш, що воно потоншало, що... зробилося, як нитка, тоненька нитка...

Китичка сподівався, що ця історія у нього вийде набагато доладніше. Пилосос гув, він водив увесь час шлангом, важко було послідовно говорити, слова запліталися, і він не тільки не наближався, а навіть віддалявся від суті. Ах, там, біля вогнища, у затишній шапці, він би все виклав одним подихом, а тут...

— ...і тому... тому цвіт відломився і впав на землю, — насилу закінчив песик.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо набурмосився начальник.

— Мені сказала Ейнора, а Ейнорі — пілот.

— Оце тобі! Пілот каже Ейнорі, а мені — ні слова. Дивно.

— Але хіба важливо, що дивно, — притулився йому до вуха песик. Важливо суть.

— Що ти сказав? — недочув начальник, бо із шланга гуло йому над самим вухом.

— Кажу, що неважливо те, що дивно... важливо, що квітка спасла тебе, а сама загинула, і тому ти лишився її боржником. Так, боржником і навіть сам не знаєш... і що із попелу... знову живий... живий птах... — важко підбирав підходящі слова песик і при цьому знову ткнув кінцем шланга начальникові у саме вухо.

— Ой!.. — крикнув Кадриль. — Ти що, ошалів! Останнє вухо вириваєш!

— Про... про... ба... — заїкаючись промимрив песик і зачепив за герб на шапці.

— І герба не виривай, — штовхав песика від себе Кадриль. — Геть!

— ...ба... ба... — Розгубившись, песик повернув шланга на себе і відірвав з носика половину пластиру.

— І я прошу пробачення, — втрутилася референтка, — але більше я спокійно не можу дивитися, як фізично калічать нашого начальника!..

— Ого! — з насмішкою сказала Ейнора.

— Як можна, — не вгамовувалась і далі референтна, — так фамільярно поводитися, не відчувати дистанції! Фі!

— Зауваження зовсім справедливе, — підтвердив начальник. — Ти, Китичко, останнім часом зробився дуже фамільярним!

— Але я не знаю, що таке фамільярність, — жалібно сказав Китичка, нарешті опустивши шланг пилососа на підлогу.

— Якщо не знаєш, то поцікався у моєї референтки, — пояснив начальник.

— Ого! — ще голосніше пирхнула Ейнора.

— Але, — мирно сказав песик своєму другові, — ти... ви знаєте, що я лише про квітку... про борг...

— Свої борги я сам знаю, — ще більш офіційно відрубав начальник.

— А от і не знаєш! — раптом став на дибки Китичка, — і не кажи!

— Мандрівнику Китичко, — виразно сказав начальник, — ви зчиняєте на кораблі хаос! — Він хутко вимкнув пилосос. — Час вам знати своє місце.

— Якщо так, — зашепотів песик, — то я тобі ніколи не докажу до кінця пісеньки. Не будеш знати, що сказав крокодил...

— Подумаєш! Крокодил! — презирливо скривився начальник. — Мені зараз важливіше орієнтир, а не якийсь там крокодил!.. І взагалі, мандрівнику Китичко, наказую відступити від мого пульта, це вам не ліс і не шапка! Геть! — і він стукнув по столику.

— Якщо так, — раптом хриплим голосом вимовив Китичка, — то віддай мені скарб... Знай, я вже не хочу мати з тобою спільну кишеньку!

— Ну й налякав! — ощирився начальник — У своєму уніформному піджаку я маю справжню таємну кишеню. — Він розпахнув поли піджака, показуючи шовкову внутрішню кишеню, і ще й лапу в неї всунув. Раптом щоки у нього від усмішки поширшали: із кишені він витяг запасного мідного гудзика! — Тепер жодного не бракуватиме, — зрадів він.

— Все одно віддай, — ще раз сказав песик, міцно стиснувши писок з одвислим пластирем.

— Бери... бери, — відстебнувши шпильку, начальник витяг зламаний ножик. — Дуже він мені потрібен, коли в мене є справжній фінський! І справжній револьвер.

— Все... все віддай, — вимагав Китичка.

— Ось ще, — простягнув обгортку цукерки.

— Олі... вця!

— Бери, бери ці скарби із смітника! — зневажливо жбурнув начальник і олівця. — Я віддав би тобі і коробочку з сірниками, але ти спалив її разом з усією планетою!

— Тверезі, об'єктивні слова! — підтримала його референтка.

— Яка підлість! — вигукнула Ейнора. — Китичко, друже, не слухай!.. Вони тільки дратують тебе!.. Китичко!

Та Китичка мов і не чув її.

— А бли... блискавки? — запитав песик колишнього свого друга, а тепер начальника.

— Іскри пілот навмисне викресав, щоб тебе заспокоїти! — відрубав Кадриль. — Чому жодна іскра не вилетіла, коли ми їздили всюдиходом?

У Китички писок неначе скам'янів, лапа відпустила підлокітник начальникового крісла, і він був би злетів до стелі, якби Твінас не схопив його за ногу й силоміць не посадив у крісло й не прив'язав захисним поясом. Песик так і сидів, стискуючи в одній руці ножик, а в другій — олівець та обгортку з цукерки, на якій був намальований хвіст білочки, а очі його дивилися на стіну корабля, але нічого не бачили. Кадриль відчув, що вколов товариша в самісіньке серце, і вже ладен був просити пробачення, але його притримав захисний пояс; поки він одстібував його, то встиг тверезо подумати: "Начальникові не личить стрибати, як горобцеві. Ще встигну вибачитись. Або звелю референтці, щоб сказала йому кілька заспокійливих слів".

А тим часом ще пролунало запитання пілота:

— Начальнику, накажете сісти на попутній планеті а чи летіти далі?

— Наказую летіти далі! — не вагаючись, відповів начальник.

— Авторитет у нашого начальника так виріс, що з ним рахується навіть пілот! — уголос визнала референтка Легарія.

Кадриль кивнув головою, витяг записну книжечку, олівця і з солідним виглядом почав черкати на папері. Як чудово звучить: авторитет виріс!.. Авторитет! Що не кажи, а учені слова справляють значно серйозніше враження, ніж прості слівця. От хоч би "орієнтир" або "фіксувати"... Кадриль без помилок повторив ці слова знову. Який успіх, тобто... тобто... прогрес!.. Та незважаючи на все, в те місце, де була до цього часу таємнича кишенька, йому наче ялинковою шпилькою кольнуло... Кольнуло і вщухло. Він одчинив шухлядку і побачив там планшетку: виявилось, що сам її туди поклав і забув...